"Оповістки з Меекханського прикордоння. Пам'ять усіх слів. Кожна мертва мрія" Роберт М. Веґнер #books
Щож, із задоволення можу повідомити, що в четвертому томі пан Вегнер примудрився мене конкретно здивувати:
Подібних оце-так-поворотів я в фентезі, здається, не зустрічав ніколи.
(зустрічав в інших жанрових творах, не скажу в яких, бо спойлер)
В останньому ж, на зараз, п'ятому тому оце-так-поворт продовжує обростати деталями, а читач, нарешті, хоча б приблизно може зрозуміти, що відбувається і хто такі всі зацікавлені сторони. Таємниць при цьому лишається чимало, але можна повірити, що Вегнер не жартує, коли каже, що за середину його цикл вже перевалив (точної кількості романів, нагадаю, не знає і сам автор, з його власних слів)
А загалом - все ще першокласне фентезі з упором на битви (відчувається, що від багатосторінкових описів епічних заруб Вегнер прямо кайфує).
Читається легко, написано винахідливо, з купою відомих, але чудово виконаних трюків:
Скажемо сумніви читача в певній кількості збігів письменник приглушує тим, що pov в останній книзі періодично стрибає з героїв на столицю імперії де імператору компетентні особи доповідають про ці самі пригоди, а його щира реакція:
- та не може бути!
- та як так-то?
- хто це, курва, допустив?
Дуже життєво )
Тож я дуже задоволений і смиренно чекаю продовження (кажуть, що цього року - польською, тож може в 2026 пощастить побачити і українською)
Щож, із задоволення можу повідомити, що в четвертому томі пан Вегнер примудрився мене конкретно здивувати:
Подібних оце-так-поворотів я в фентезі, здається, не зустрічав ніколи.
(зустрічав в інших жанрових творах, не скажу в яких, бо спойлер)
В останньому ж, на зараз, п'ятому тому оце-так-поворт продовжує обростати деталями, а читач, нарешті, хоча б приблизно може зрозуміти, що відбувається і хто такі всі зацікавлені сторони. Таємниць при цьому лишається чимало, але можна повірити, що Вегнер не жартує, коли каже, що за середину його цикл вже перевалив (точної кількості романів, нагадаю, не знає і сам автор, з його власних слів)
А загалом - все ще першокласне фентезі з упором на битви (відчувається, що від багатосторінкових описів епічних заруб Вегнер прямо кайфує).
Читається легко, написано винахідливо, з купою відомих, але чудово виконаних трюків:
Скажемо сумніви читача в певній кількості збігів письменник приглушує тим, що pov в останній книзі періодично стрибає з героїв на столицю імперії де імператору компетентні особи доповідають про ці самі пригоди, а його щира реакція:
- та не може бути!
- та як так-то?
- хто це, курва, допустив?
Дуже життєво )
Тож я дуже задоволений і смиренно чекаю продовження (кажуть, що цього року - польською, тож може в 2026 пощастить побачити і українською)
"Червоне повстання" Пірс Браун #books
Перш за все мушу зізнатися - я люблю старий Марс. Був там, коли Джон Картер зустрів Дею Торіс, коли загинув Натаніель Йорк, Мет'ю Карс здобув меч Ріаннона, Квейд запустив реактор, шахтарі з Red Faction повстали проти корпорації Ultor (оцим останнім Браун трошки винен, але не настільки щоб бути деривативом)
Але не це мене сподвігло читати "Червоне повстання". Не аномально високі оцінки на гудрідз (ніколи не вірте повністю оцінкам на гудрідз) і навіть не красиве видання від Небо Паблішинга. Мене переконало послання автора до українських читачів. Така собі магія - одна сторінка і ти вже прихильний до автора.
І все одно читання стало своєрідним guilty pleasure - я бачу всі недоліки романа, але все одно проковтнув його дуже швидко і вирішив одразу читати продовження аглійською, не чекаючи перекладу.
Так, я розумію, що це янг-кідалт, що прикидається "дорослим" з допомогою незграбних згадок про секс та "графічних" описів насильства, що більш за все нагадують "Пісню про Роланда"
Так я розумію, що дістопічний сетінг багато в чому відповідає мему, який я запостив разом з обкладинкою.
(Хоча насправді, оце все Суспільство з диференциацією за коліромштанів + старе добре ультранасильтво наче пряміком мігрувало з "Цивілізації Статуса", яку дідусь Шеклі написав ще в 1960)
Розумію, що прізвище героя мало б бути Сью - настільки від вумний, швидкий та небезпечний.
Бачу всі брудні трюки автора, роялі в кущах, бога в машині і т.д.
Але... книжка все одно якісний page turner - вона нормально зроблена, легко читається, спостерігати як герой вилазить з одного пиздеця тільки щоб миттєво попасти ще в гірший (який теж стійко здолає) - ЦІКАВО.
І це, мабуть, головне.
Такий собі бездуховний літній блокбастер від книжок - не шукайте глибинного сенсу, просто отримуйте задоволення.
Яка гидота, дайте ще.
Перш за все мушу зізнатися - я люблю старий Марс. Був там, коли Джон Картер зустрів Дею Торіс, коли загинув Натаніель Йорк, Мет'ю Карс здобув меч Ріаннона, Квейд запустив реактор, шахтарі з Red Faction повстали проти корпорації Ultor (оцим останнім Браун трошки винен, але не настільки щоб бути деривативом)
Але не це мене сподвігло читати "Червоне повстання". Не аномально високі оцінки на гудрідз (ніколи не вірте повністю оцінкам на гудрідз) і навіть не красиве видання від Небо Паблішинга. Мене переконало послання автора до українських читачів. Така собі магія - одна сторінка і ти вже прихильний до автора.
І все одно читання стало своєрідним guilty pleasure - я бачу всі недоліки романа, але все одно проковтнув його дуже швидко і вирішив одразу читати продовження аглійською, не чекаючи перекладу.
Так, я розумію, що це янг-кідалт, що прикидається "дорослим" з допомогою незграбних згадок про секс та "графічних" описів насильства, що більш за все нагадують "Пісню про Роланда"
Розтяв шолом, що блискотів від перлів,
А з ним і голову, лиш бризнув мозок,
Розсік по білу бороду обличчя
Так я розумію, що дістопічний сетінг багато в чому відповідає мему, який я запостив разом з обкладинкою.
(Хоча насправді, оце все Суспільство з диференциацією за коліром
Розумію, що прізвище героя мало б бути Сью - настільки від вумний, швидкий та небезпечний.
Бачу всі брудні трюки автора, роялі в кущах, бога в машині і т.д.
Але... книжка все одно якісний page turner - вона нормально зроблена, легко читається, спостерігати як герой вилазить з одного пиздеця тільки щоб миттєво попасти ще в гірший (який теж стійко здолає) - ЦІКАВО.
І це, мабуть, головне.
Такий собі бездуховний літній блокбастер від книжок - не шукайте глибинного сенсу, просто отримуйте задоволення.
Яка гидота, дайте ще.
"Golden Son" Pierce Brown #books
В другому романі цикла Пірс Браун отряхнув з ніг прах підліткових антиутопій і одразу _стало краще_ (с)
Тепер це (все ще трохи янг-кідалт) варіація на тему космічної Гри Престолів.
Мечі та зорельоти, інтриги та битви благородних домів - все що я люблю.
І воно працює - сюжет про плани всередині планів всередині планів захоплює і міцно тримає, екшен - єбашить, як треба, навіть над сеттінгом Браун непогано поправцював, зробивши його більш логічним.
(скажемо, социальні групи тепер не просто відрізняються коліром штанів - вони ближче до різних видів, не сумісних між собою).
Більше в стилі фентезі ніж наукової фантастики, підкреслена роль особистості. Легендарний воїн важить більше ніж тисячі кораблів, що везуть міліони солдатів на штурм планети.
Те, над чим насміхався Герберт в Дюні, тут працює
Для того, щоб читач відчував ставки, Браун приніс з першої частини кільканадцять другорядних персонажів - і у відповідні моменти вбиває когось з них. Шкода, що декому з них не вистачає особистості, важко співчувати персонажу-функції.
Шкода також, що Браун все ще не гнушається еталонними роялям з кущів і періоднично закидає в розповіді від першої особи "ніхто не знав, а між першою і цією книжками я таємно навчився ...". Не треба так.
Попре це, "Золотого сина" - великий крок вперед для автора і просто хороша книга. Я задоволений.
Закінчується книга абсолютно безсоромним кліфхангером, тож мабуть прочитаю ще й третю, в який сподіваюся на якийсь логічний фінал (не остаточний, як легко здогадатися по наявності в епопеї ще чотирьох романів)
Українське видання в колекцію куплю, коли буде.
В другому романі цикла Пірс Браун отряхнув з ніг прах підліткових антиутопій і одразу _стало краще_ (с)
Тепер це (все ще трохи янг-кідалт) варіація на тему космічної Гри Престолів.
Мечі та зорельоти, інтриги та битви благородних домів - все що я люблю.
І воно працює - сюжет про плани всередині планів всередині планів захоплює і міцно тримає, екшен - єбашить, як треба, навіть над сеттінгом Браун непогано поправцював, зробивши його більш логічним.
(скажемо, социальні групи тепер не просто відрізняються коліром штанів - вони ближче до різних видів, не сумісних між собою).
Більше в стилі фентезі ніж наукової фантастики, підкреслена роль особистості. Легендарний воїн важить більше ніж тисячі кораблів, що везуть міліони солдатів на штурм планети.
Те, над чим насміхався Герберт в Дюні, тут працює
— Ченгіс… хан? Це хтось із сардаукарів, мілорде?
— О, він жив значно раніше. Убив… десь так із чотири мільйони людей.
— Мусив мати потужну зброю, щоб убити стількох, володарю. Може, лазпромені чи…
— Він не сам їх убивав, Стіле. Убивав так само, як убиваю я: висилаючи свої легіони. Є ще один імператор, на якого я радив би кинути оком, — Гітлер. Той убив більше шести мільйонів. Дуже непогано, як на ті часи.
— Убив… силами своїх легіонів? — спитав Стілґар.
— Так.
— Не надто вражаюча статистика, мілорде.
Для того, щоб читач відчував ставки, Браун приніс з першої частини кільканадцять другорядних персонажів - і у відповідні моменти вбиває когось з них. Шкода, що декому з них не вистачає особистості, важко співчувати персонажу-функції.
Шкода також, що Браун все ще не гнушається еталонними роялям з кущів і періоднично закидає в розповіді від першої особи "ніхто не знав, а між першою і цією книжками я таємно навчився ...". Не треба так.
Попре це, "Золотого сина" - великий крок вперед для автора і просто хороша книга. Я задоволений.
Закінчується книга абсолютно безсоромним кліфхангером, тож мабуть прочитаю ще й третю, в який сподіваюся на якийсь логічний фінал (не остаточний, як легко здогадатися по наявності в епопеї ще чотирьох романів)
Українське видання в колекцію куплю, коли буде.
"Morning Star" Pierce Brown #books
В принципі, для третього романа лишається в силі все, що я казав про другий.
Все той же екшен нонстоп, все той же космофентезійний розмах і пафос
Оповідь губить залишки дитячості, натомість Браун дозволяє своїм героям іронізувати над умовностями сеттінгу
Трошки більше стало рефлексії, теж, на щастя, не позбавленої іронії.
Головне за що хотілося б попеняти (і бажання це ще на другій книзі було) - аж надто пан Браун захоплюється сюжетними гойдалками.
З що б не бралися герої - можна впевнено казати, що все піде по пизді на наступній сторінці, усіма можливими способами, так ніби Дерроу - гравець в DnD, що викидає одиницю на всіх перевірках.
Аж поки не впаде до дна - потім повний разворот і неймовірна послідовність критичних успіхів.
І так по наростаючий, з піковим "та ну ладно" в фіналі.
Фінал тут чесний, хоча в Брауна вже є три написаних (і один в роботі) романи у всесвіті Червоного Повстання.
Підступний Амазон навіть підкинув мені перші глави наступного роману в кінці "Morning Star"
Читати їх я, звісно, не став - бо гроші готовий закласти, що скінчиться цей уривок черговим безсоромним кліфхангером.
Але обов'язково повернуся до пригод Дерроу та його друзів, коли фінал буде опублікований.
І на останок - прекрасний відгук з одного там сайту:
Як щось погане, чуваче, як щось погане.
В принципі, для третього романа лишається в силі все, що я казав про другий.
Все той же екшен нонстоп, все той же космофентезійний розмах і пафос
Sefi staring in awe at the majesty and triumph of Gold will. Two hundred kilometers of docks. Hundreds of haulers and freighters. Birthplace of the greatest ships in the Sol System including the Colossus herself.
Оповідь губить залишки дитячості, натомість Браун дозволяє своїм героям іронізувати над умовностями сеттінгу
“Look where we are. In space. Above a planet we shaped. Yet we live in a Society modeled after the musings of Bronze Age pedophiles.
Трошки більше стало рефлексії, теж, на щастя, не позбавленої іронії.
“I think the shittiest part about getting old is now we’re smart enough to see the cracks in everything.”
“We’re twenty-three, dipshit.”
Головне за що хотілося б попеняти (і бажання це ще на другій книзі було) - аж надто пан Браун захоплюється сюжетними гойдалками.
З що б не бралися герої - можна впевнено казати, що все піде по пизді на наступній сторінці, усіма можливими способами, так ніби Дерроу - гравець в DnD, що викидає одиницю на всіх перевірках.
Аж поки не впаде до дна - потім повний разворот і неймовірна послідовність критичних успіхів.
І так по наростаючий, з піковим "та ну ладно" в фіналі.
Фінал тут чесний, хоча в Брауна вже є три написаних (і один в роботі) романи у всесвіті Червоного Повстання.
Підступний Амазон навіть підкинув мені перші глави наступного роману в кінці "Morning Star"
Читати їх я, звісно, не став - бо гроші готовий закласти, що скінчиться цей уривок черговим безсоромним кліфхангером.
Але обов'язково повернуся до пригод Дерроу та його друзів, коли фінал буде опублікований.
І на останок - прекрасний відгук з одного там сайту:
Я вважаю, що всі книги погані, це не наукова фантастика, це стиль Берроуза, космоопера в гіршому прояві, щось схоже на "Зоряні королі" Гамільтона.
Як щось погане, чуваче, як щось погане.
"Грозовий фронт" Джим Бутчер #books
Перше моє знайомство з Гаррі Блекстоуном Копперфільдом Дрезденом, чарівником, відбулося більше 15 років тому.
Але не з книг, як не дивно, а з серіала канала SciFi.
В середині-кінці нульових серіали в Україні (принаймні, в моїй бульбашці) часто-густо вважалися просто гіршим, меншим і біднішим братом повного метру.
Частково цьому сприяла відсутність тоді великих бюджетів, дорогі і недосконалі технології спецефектів, купа обмежань продиктованих показом через ефірні мережі.
Але процес вже пішов - ми уважно роздивлялися новінки на торентах (де ж ще) в пошуках прихованих перлин.
І одною з цих перлин якраз і виявилась історія про чарівника на ім'я Гаррі, старшого і суттєво потертішого за всесвітньо відомого тьозку, озброєного чарівною клюшкою замість палочки (мені досі цікаво, звідки, бляха, взялася ця клюшка, хто її вигадав - в книгах наче не було такого) - у виконанні Пола Блекторна.
Як це часто буває з серіалами, які подобаються особисто мені, довго Dresden Files не протягнув - один сезон, 12 серій і все.
Тож я звернувся до книжок.
Але щось не пішло - чи час не настав, чи настрій був не той, чи переклад був "нє очєнь" - я прочитав перший роман (якраз "Грозовий фронт") і враження були десь "not great, not terrible". Тож подальшого знайомства не сталося.
Аж ось традиційно дуже красиве видання від Неба спонукало дати серії другий шанс - і цього разу все вийшло.
Тож, що це за "Справи Дрездена" такі? По факту, серія є сумішшю міського фентезі та нуарного детекстиву.
Гаррі Дрезден живе в сучасному (ну як сучасному, 20 років тому) Чікаго і працює приватним чарівником.
Потрібна професія, бо в світі Дрездена магія реальна. Вампіри, демони, феї та інша магічна сволота - існують.
Проте більшість смертних про це не здогадується, аж доки не вляпаються в щось магічне.
Тут і вступає Гаррі - консультує поліцію у сумнівних справах, допомогає приватним особам, влазить в неприємності - куди ж без них.
Нічого кардинально нового "Справи" вам не запропонують і спробувати прочитати запоєм всі 15+ наявних романів серії - мабуть найгірше, що можна зробити.
Але в обраній стилистиці працюють дуже добре.
Я прочитав із задоволенням і рішуче планую читати далі по мірі видання українською.
Перше моє знайомство з Гаррі Блекстоуном Копперфільдом Дрезденом, чарівником, відбулося більше 15 років тому.
Але не з книг, як не дивно, а з серіала канала SciFi.
В середині-кінці нульових серіали в Україні (принаймні, в моїй бульбашці) часто-густо вважалися просто гіршим, меншим і біднішим братом повного метру.
Частково цьому сприяла відсутність тоді великих бюджетів, дорогі і недосконалі технології спецефектів, купа обмежань продиктованих показом через ефірні мережі.
Але процес вже пішов - ми уважно роздивлялися новінки на торентах (де ж ще) в пошуках прихованих перлин.
І одною з цих перлин якраз і виявилась історія про чарівника на ім'я Гаррі, старшого і суттєво потертішого за всесвітньо відомого тьозку, озброєного чарівною клюшкою замість палочки (мені досі цікаво, звідки, бляха, взялася ця клюшка, хто її вигадав - в книгах наче не було такого) - у виконанні Пола Блекторна.
Як це часто буває з серіалами, які подобаються особисто мені, довго Dresden Files не протягнув - один сезон, 12 серій і все.
Тож я звернувся до книжок.
Але щось не пішло - чи час не настав, чи настрій був не той, чи переклад був "нє очєнь" - я прочитав перший роман (якраз "Грозовий фронт") і враження були десь "not great, not terrible". Тож подальшого знайомства не сталося.
Аж ось традиційно дуже красиве видання від Неба спонукало дати серії другий шанс - і цього разу все вийшло.
Тож, що це за "Справи Дрездена" такі? По факту, серія є сумішшю міського фентезі та нуарного детекстиву.
Гаррі Дрезден живе в сучасному (ну як сучасному, 20 років тому) Чікаго і працює приватним чарівником.
Потрібна професія, бо в світі Дрездена магія реальна. Вампіри, демони, феї та інша магічна сволота - існують.
Проте більшість смертних про це не здогадується, аж доки не вляпаються в щось магічне.
Тут і вступає Гаррі - консультує поліцію у сумнівних справах, допомогає приватним особам, влазить в неприємності - куди ж без них.
Нічого кардинально нового "Справи" вам не запропонують і спробувати прочитати запоєм всі 15+ наявних романів серії - мабуть найгірше, що можна зробити.
Але в обраній стилистиці працюють дуже добре.
Я прочитав із задоволенням і рішуче планую читати далі по мірі видання українською.
"Decoding The Last of Us: The remnants of humanity" Nicolas Deneschau #books
Французськомовна, в оригіналі, книга про відому відеоігрову дилогію.
Як фанат, не міг пройти повз.
Автор коротко проходиться по історії студії Naughty Dog та їх ігор - якщо ви слідкуєте за індустрією хоч трошки, нічого нового скоріше за все не дізнаєтесь. Для тих, хто проходив повз - буде, ймовірно, допоміжне.
А вже потім дає собі волю з аналізом сили силеною наративних трюків, що розробники застосували в Last of Us, щоб вичавити з вас емоції.
І отут вже праця вичерпна і цікава навіть тим, хто від гри далекий.
Питання в мене хіба, що до певних моральних оцінок пана Денешо, особливо...
(так я зараз сховаю під спойлер сюжет гри 12річної давнини)
...по фінальному вибору Джоела в першій частині. В своє перше проходження я не дізнався, що гра змушує тебе вбити доктора (він загорожує вхід, а якщо довго стояти і нічого не робити, то забігають охоронці і геймовер), що крім доктора, навпаки, не обов'язково когось там вбивати - бо почав стріляти одразу як забіг в кімнати і спинився тіки тому, що патрони скінчилися. І в друге проходження все пройшло десь так само. Та й в цілому моє ставлення до людей, що готові вбивати дітей (не чужих їм!) for greater good - доволі однозначне.
Ну і також на совісті автора лишу розділ про толстоєвського. Розповсюджене, як кажуть, захворювання.
В іншому книга - дуже ок, рекомендую.
А те, що ігри хороші - то і без мене відомо.
Французськомовна, в оригіналі, книга про відому відеоігрову дилогію.
Як фанат, не міг пройти повз.
Автор коротко проходиться по історії студії Naughty Dog та їх ігор - якщо ви слідкуєте за індустрією хоч трошки, нічого нового скоріше за все не дізнаєтесь. Для тих, хто проходив повз - буде, ймовірно, допоміжне.
А вже потім дає собі волю з аналізом сили силеною наративних трюків, що розробники застосували в Last of Us, щоб вичавити з вас емоції.
І отут вже праця вичерпна і цікава навіть тим, хто від гри далекий.
Питання в мене хіба, що до певних моральних оцінок пана Денешо, особливо...
(так я зараз сховаю під спойлер сюжет гри 12річної давнини)
Ну і також на совісті автора лишу розділ про толстоєвського. Розповсюджене, як кажуть, захворювання.
В іншому книга - дуже ок, рекомендую.
А те, що ігри хороші - то і без мене відомо.
"Нічийна земля" Саймон Толкін #books
Досить передбачувана (ви легко вгадаєте всі несподівані повороти) але все одно хороша книга про Першу Світову Війну...
Насправді - не так. Попри назву і можливі очікування, беспосередньо війні присвячені десь півтори частини книги з сіми.
Решта - рефлексія на стан британського суспільства перед війною та її наслідки для цілого покоління молодих людей.
Спойлер (насправді - ні) - тлен і журба починаються для головного героя задовго до бойових дій.
Саймон Толкін присвятив книгу легандарному дідусю, але вона не біографічна - його Адам Рейн - персонаж вигаданий, зі своєю унікальною біографією.
Певні спільні обставини тільки підкреслюють - війна торкнулася цілого покоління.
Очевидно, що книга про війну для нас зараз дуже related.
Деякі моменти, особливо після дбайливо наданої в зносках історичної довідки, змушують сидіти з обличчям Кучми з відомого мему про "та це ж було вже".
Деякі - навпаки, кардинально відрізняються.
В будь-якому разі, порівняти досвід було кхм... цікаво.
Підсумовучи: геть не певен, що це прям обов'язковий для прочитання роман, але я про витрачений час абсолютно не шкодую
(хосподи, пробач мені за таку пожовану фразу)
Досить передбачувана (ви легко вгадаєте всі несподівані повороти) але все одно хороша книга про Першу Світову Війну...
Насправді - не так. Попри назву і можливі очікування, беспосередньо війні присвячені десь півтори частини книги з сіми.
Решта - рефлексія на стан британського суспільства перед війною та її наслідки для цілого покоління молодих людей.
Спойлер (насправді - ні) - тлен і журба починаються для головного героя задовго до бойових дій.
Саймон Толкін присвятив книгу легандарному дідусю, але вона не біографічна - його Адам Рейн - персонаж вигаданий, зі своєю унікальною біографією.
Певні спільні обставини тільки підкреслюють - війна торкнулася цілого покоління.
Очевидно, що книга про війну для нас зараз дуже related.
Деякі моменти, особливо після дбайливо наданої в зносках історичної довідки, змушують сидіти з обличчям Кучми з відомого мему про "та це ж було вже".
Деякі - навпаки, кардинально відрізняються.
В будь-якому разі, порівняти досвід було кхм... цікаво.
Підсумовучи: геть не певен, що це прям обов'язковий для прочитання роман, але я про витрачений час абсолютно не шкодую
(хосподи, пробач мені за таку пожовану фразу)
"Книга судного дня" Конні Вілліс #books
Сталося так, що в середині 21 століття (до якої нам, доречі, зараз ближче ніж до 1992 року, коли пані Вілліс написала свій роман і най не мені одному буде від цього боляче) мандрівки в часі стали чимось досить звичним.
Дуже вдало вийшло, що сама природа і "закони фізики" захищають плин часу від утворення парадоксів та анахронизмів, тож історикам з Оксфорду особливо нема про що турбуватися. Крім власної безпеки мандрівників, звісно, але кого турбують такі дрібниці, якщо можна скористатися відсутністю ректора і відправити студентку-медіівістку до 14 століття, де покищо ніхто з дослідників не бував. Що може пійти не так?
"Книга судного дня" - дуже дивний роман. Попри легковажну зав'язку в стилі якоїсь "Резервації гоблінів" - це і близько не гумористична фантастика.
Коли пані Вілліс вирішує, що "цей час настав - пора чавити з читача емоції" - вона це зробить максимально брутально і ефективно (хоча і трошки дешево) - так, що поздрив би самЖора Мартін.
З іншого боку, це мабуть перша книга, де мені постійно чіпляло око те, що вона написана в зовсім іншому, минулому, світі:
Надто багато уваги приділяється в тексті тому як когось шукають, обзвонюючи всі місця де він міг би бути.
І я такий, ніби і не дєд: "wtf, а чому неможна прямо людині подзвонити було і все?".
Щож, я б може і сам десь проміняв би мобільні телефони на машину часу.
В епізодах в 14 столітті (в романі дві паралельних сюжетних лінії - 21 та 14 століття) авторка навіть не намагалась в енциклопедичну дотошність "Альфенгайма" Майкла Флінна (хоча порівняння цих романів було неминучим) - більше зосереджується на суто людських стосунках і, ймовірно, воно й на краще.
Найбільше, мабуть, диво роману - що вся ця сумнівна конструкція реально працює. Незважаючи на сказане в двох попередніх абзацах, певну затягнутість і неспішність - взагалі жодних питань чому книга зібрала колись всі можливі жанрові нагороди. Сподіваюся, "Богдан" видасть і інші книги Вілліс (обіцяли) - бо це я купую і читаю одразу.
Сталося так, що в середині 21 століття (до якої нам, доречі, зараз ближче ніж до 1992 року, коли пані Вілліс написала свій роман і най не мені одному буде від цього боляче) мандрівки в часі стали чимось досить звичним.
Дуже вдало вийшло, що сама природа і "закони фізики" захищають плин часу від утворення парадоксів та анахронизмів, тож історикам з Оксфорду особливо нема про що турбуватися. Крім власної безпеки мандрівників, звісно, але кого турбують такі дрібниці, якщо можна скористатися відсутністю ректора і відправити студентку-медіівістку до 14 століття, де покищо ніхто з дослідників не бував. Що може пійти не так?
"Книга судного дня" - дуже дивний роман. Попри легковажну зав'язку в стилі якоїсь "Резервації гоблінів" - це і близько не гумористична фантастика.
Коли пані Вілліс вирішує, що "цей час настав - пора чавити з читача емоції" - вона це зробить максимально брутально і ефективно (хоча і трошки дешево) - так, що поздрив би сам
З іншого боку, це мабуть перша книга, де мені постійно чіпляло око те, що вона написана в зовсім іншому, минулому, світі:
Надто багато уваги приділяється в тексті тому як когось шукають, обзвонюючи всі місця де він міг би бути.
І я такий, ніби і не дєд: "wtf, а чому неможна прямо людині подзвонити було і все?".
Щож, я б може і сам десь проміняв би мобільні телефони на машину часу.
В епізодах в 14 столітті (в романі дві паралельних сюжетних лінії - 21 та 14 століття) авторка навіть не намагалась в енциклопедичну дотошність "Альфенгайма" Майкла Флінна (хоча порівняння цих романів було неминучим) - більше зосереджується на суто людських стосунках і, ймовірно, воно й на краще.
Найбільше, мабуть, диво роману - що вся ця сумнівна конструкція реально працює. Незважаючи на сказане в двох попередніх абзацах, певну затягнутість і неспішність - взагалі жодних питань чому книга зібрала колись всі можливі жанрові нагороди. Сподіваюся, "Богдан" видасть і інші книги Вілліс (обіцяли) - бо це я купую і читаю одразу.