"Танець недоумка" Ілларіон Павлюк #books
Рідкісний для українських авторів звір - науково-фантастичний триллер.
Почну з сумного. Якщо з триллерною складовою все супер - сюжет тримає від початку і до кінця, сторінки гортаються непомітно, двіж двіжує, хоба - і вже глибока ніч за вікном, то з фантастичною (та й трохи з науковою, але до цього докопуватись - моветон) складовою все набагато сумніше. Неозброєним оком видно наскільки похуй було автору на власний вигаданий світ в усіх аспектах, що не стосувалися безпосередню сюжету. 23 століття автора подібне до кіношних декорацій - красиве і яскраве навколо протагониста, але шаг ліворуч-праворуч - і натикаєшся на пенопласт. Згаданий автором "святий пантеон у складі Гаррі Гаррісона, Стівена Кінґа та Рея Бредбері" собі такої халтури не дозволяв.
В післяслові Павлюк каже, що писав книгу важко, шість років, двічі майже закинув - і це, нажаль, відчувається. Вступна частина на ~100 сторінок по настрою абсолютно не матчиться з рештою текста, частина персонажів невідомо нащо потрібна взагалі, деякі інші (а іноді і головний герой) ведуть себе як повні ідіоти (щоправда, як я люблю казати в подібних випадках - "це називається реалізм").
Але, незважаючи на всі недоліки, роман лишає приємне загальне враження. Його варто було б читати, навіть якби притомних представників жанра від українських авторів неможна було перерарахувати на пальцях однієї руки. Просто ми знаємо (бо вже прочитали "Я бачу, вас цікавить пітьма"), що пан Павлюк може набагато краще. Чого йому щиро і зичимо.
Рідкісний для українських авторів звір - науково-фантастичний триллер.
Почну з сумного. Якщо з триллерною складовою все супер - сюжет тримає від початку і до кінця, сторінки гортаються непомітно, двіж двіжує, хоба - і вже глибока ніч за вікном, то з фантастичною (та й трохи з науковою, але до цього докопуватись - моветон) складовою все набагато сумніше. Неозброєним оком видно наскільки похуй було автору на власний вигаданий світ в усіх аспектах, що не стосувалися безпосередню сюжету. 23 століття автора подібне до кіношних декорацій - красиве і яскраве навколо протагониста, але шаг ліворуч-праворуч - і натикаєшся на пенопласт. Згаданий автором "святий пантеон у складі Гаррі Гаррісона, Стівена Кінґа та Рея Бредбері" собі такої халтури не дозволяв.
В післяслові Павлюк каже, що писав книгу важко, шість років, двічі майже закинув - і це, нажаль, відчувається. Вступна частина на ~100 сторінок по настрою абсолютно не матчиться з рештою текста, частина персонажів невідомо нащо потрібна взагалі, деякі інші (а іноді і головний герой) ведуть себе як повні ідіоти (щоправда, як я люблю казати в подібних випадках - "це називається реалізм").
Але, незважаючи на всі недоліки, роман лишає приємне загальне враження. Його варто було б читати, навіть якби притомних представників жанра від українських авторів неможна було перерарахувати на пальцях однієї руки. Просто ми знаємо (бо вже прочитали "Я бачу, вас цікавить пітьма"), що пан Павлюк може набагато краще. Чого йому щиро і зичимо.
"Порожнє небо" Радек Рак #books
Під обкладинкою - два дуже різних по настрою твора, які, при цьому, формально відповідають одному набору ознак:
"Магічний реалізм", фірмовий стиль Рака (який дуже важко описати тому, хто не бачив сам,я здаюся) із поєднанням реальних подій та історичних персон з лютою фантасмагорією, обиденність сумних і навіть страшних подій.
При цьому заглавний роман - історія авантюрна, на початку навіть легка, це вже потім сталося як завжди. Пригоди не надто розумного сільського підлітка Толпі, що по природній недолугості розбив місяць і був змушений їхати в Люблін до рабіна по новий, виявились дуже небезпечними, але іноді - дуже смішними. Очевидно філософськими, попре те, що тут вам не казка і Толпі не виявиться несподіваним розумником і накоїть в процесі стільки хуйні, що страх просто. Але навіть цьому уїбану, простихоспади, автор щедро дарує в кінці надію. І це добре.
А от повість "Покликання Івана Мровлі" - це просто концентрований біль. Історія про те, як для хлопця Івана з русинського села кінець світу наступав кілька разів (перша і друга світові війни, голод, радянці, німці, знов радянці, поляки) дуже близька і зрозуміла кожному з нас. І жодних порожніх надій.
Під обкладинкою - два дуже різних по настрою твора, які, при цьому, формально відповідають одному набору ознак:
"Магічний реалізм", фірмовий стиль Рака (який дуже важко описати тому, хто не бачив сам,
При цьому заглавний роман - історія авантюрна, на початку навіть легка,
А от повість "Покликання Івана Мровлі" - це просто концентрований біль. Історія про те, як для хлопця Івана з русинського села кінець світу наступав кілька разів (перша і друга світові війни, голод, радянці, німці, знов радянці, поляки) дуже близька і зрозуміла кожному з нас. І жодних порожніх надій.
"Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь, Схід-Захід, Небо зі сталі" Роберт М. Веґнер #books
Вирішив (пере)читати всі наявні книги цикла і ось, якраз, дістався до межи прочитанного колись давно(читав перші три, а дві, відповідно, не читав).
Почати можу з такого собі TL;DR - це один з кращих фентезі циклів 00х-10х, якщо ви читаєте книги цього жанра, то пропускати категорично неможливо.
Веґнер почав свою епопею в 2006 з написання кількох оповідань про різні куточки свого світу. Ці повісті згодо були об'єднані в чотири збірки, названі по сторонам світу, які, в свою чергу, склали два перших томи циклу. Потім пішли романи, на даний момент - три. Скільки буде ще - невідомо, хоча сам Веґнер завжди казав, що чітко уявляє собі всю історію та її фінал.
Винесений в назву Меекхан - імперія віддалено схожа на Римську, майже знищена ордою кочівників чверть століття тому, наближається до нової кризи, поки що не відчуваючи цього.
Ми ж все це спостерігаємо очима кількох, здавалося б не пов'язаних між собою, персонажів введених в оповіданнях.
Значна частина персонажей - люди, так чи інакше, військові - їх фрагменти історії стилістично схожі на кращі зразки "воєнного" фентезі - "Чорну роту" Кука, "Малазан" Еріксона (з яким в Меекхана є і інші спільні риси), певні тексти Аберкромбі. ("Небо зі сталі" - так і взагалі по факту одна велика батальна сцена на 500 сторінок)
Часто "меекханські оповістки" люблять відносити до піджанру дарк фентезі. З цим я дозволю собі не погодитись - попре істотну кількість жорстокості, в циклі майже нема морального релятивізму, антигероїв та інших атрибутів дарку. Майже всі герої та левова частка антагоністів зв'язані власними правилами та кодексами, яким слідують невідступно. А решта антагоністів - часто сутності взагалі хтонічні. Доречі про це - релігія для світу Меекхану питання не філософське, а наскрізь практичне - боги реально існують, чи принаймні існували і кілька тисяч років тому ледь не знищили світ під час своїх неймовірно руйнівних воєн, шрами від яких ще й досі лишилися по світу і періодично породжують чудовиськ.
Крім Меекханської Імперії, Вегнер заселив свій світ представниками десятків інших культур, винахідливо написаних і працюючих на відчуття масштабності та реалістичності.
Ця подорож не буде нудною. Дуже раджу. По прочитанню двох книг, що залишилися - вискажусь додатково.
Вирішив (пере)читати всі наявні книги цикла і ось, якраз, дістався до межи прочитанного колись давно(читав перші три, а дві, відповідно, не читав).
Почати можу з такого собі TL;DR - це один з кращих фентезі циклів 00х-10х, якщо ви читаєте книги цього жанра, то пропускати категорично неможливо.
Веґнер почав свою епопею в 2006 з написання кількох оповідань про різні куточки свого світу. Ці повісті згодо були об'єднані в чотири збірки, названі по сторонам світу, які, в свою чергу, склали два перших томи циклу. Потім пішли романи, на даний момент - три. Скільки буде ще - невідомо, хоча сам Веґнер завжди казав, що чітко уявляє собі всю історію та її фінал.
Винесений в назву Меекхан - імперія віддалено схожа на Римську, майже знищена ордою кочівників чверть століття тому, наближається до нової кризи, поки що не відчуваючи цього.
Ми ж все це спостерігаємо очима кількох, здавалося б не пов'язаних між собою, персонажів введених в оповіданнях.
Значна частина персонажей - люди, так чи інакше, військові - їх фрагменти історії стилістично схожі на кращі зразки "воєнного" фентезі - "Чорну роту" Кука, "Малазан" Еріксона (з яким в Меекхана є і інші спільні риси), певні тексти Аберкромбі. ("Небо зі сталі" - так і взагалі по факту одна велика батальна сцена на 500 сторінок)
Часто "меекханські оповістки" люблять відносити до піджанру дарк фентезі. З цим я дозволю собі не погодитись - попре істотну кількість жорстокості, в циклі майже нема морального релятивізму, антигероїв та інших атрибутів дарку. Майже всі герої та левова частка антагоністів зв'язані власними правилами та кодексами, яким слідують невідступно. А решта антагоністів - часто сутності взагалі хтонічні. Доречі про це - релігія для світу Меекхану питання не філософське, а наскрізь практичне - боги реально існують, чи принаймні існували і кілька тисяч років тому ледь не знищили світ під час своїх неймовірно руйнівних воєн, шрами від яких ще й досі лишилися по світу і періодично породжують чудовиськ.
Крім Меекханської Імперії, Вегнер заселив свій світ представниками десятків інших культур, винахідливо написаних і працюючих на відчуття масштабності та реалістичності.
Ця подорож не буде нудною. Дуже раджу. По прочитанню двох книг, що залишилися - вискажусь додатково.
"Оповістки з Меекханського прикордоння. Пам'ять усіх слів. Кожна мертва мрія" Роберт М. Веґнер #books
Щож, із задоволення можу повідомити, що в четвертому томі пан Вегнер примудрився мене конкретно здивувати:
Подібних оце-так-поворотів я в фентезі, здається, не зустрічав ніколи.
(зустрічав в інших жанрових творах, не скажу в яких, бо спойлер)
В останньому ж, на зараз, п'ятому тому оце-так-поворт продовжує обростати деталями, а читач, нарешті, хоча б приблизно може зрозуміти, що відбувається і хто такі всі зацікавлені сторони. Таємниць при цьому лишається чимало, але можна повірити, що Вегнер не жартує, коли каже, що за середину його цикл вже перевалив (точної кількості романів, нагадаю, не знає і сам автор, з його власних слів)
А загалом - все ще першокласне фентезі з упором на битви (відчувається, що від багатосторінкових описів епічних заруб Вегнер прямо кайфує).
Читається легко, написано винахідливо, з купою відомих, але чудово виконаних трюків:
Скажемо сумніви читача в певній кількості збігів письменник приглушує тим, що pov в останній книзі періодично стрибає з героїв на столицю імперії де імператору компетентні особи доповідають про ці самі пригоди, а його щира реакція:
- та не може бути!
- та як так-то?
- хто це, курва, допустив?
Дуже життєво )
Тож я дуже задоволений і смиренно чекаю продовження (кажуть, що цього року - польською, тож може в 2026 пощастить побачити і українською)
Щож, із задоволення можу повідомити, що в четвертому томі пан Вегнер примудрився мене конкретно здивувати:
Подібних оце-так-поворотів я в фентезі, здається, не зустрічав ніколи.
(зустрічав в інших жанрових творах, не скажу в яких, бо спойлер)
В останньому ж, на зараз, п'ятому тому оце-так-поворт продовжує обростати деталями, а читач, нарешті, хоча б приблизно може зрозуміти, що відбувається і хто такі всі зацікавлені сторони. Таємниць при цьому лишається чимало, але можна повірити, що Вегнер не жартує, коли каже, що за середину його цикл вже перевалив (точної кількості романів, нагадаю, не знає і сам автор, з його власних слів)
А загалом - все ще першокласне фентезі з упором на битви (відчувається, що від багатосторінкових описів епічних заруб Вегнер прямо кайфує).
Читається легко, написано винахідливо, з купою відомих, але чудово виконаних трюків:
Скажемо сумніви читача в певній кількості збігів письменник приглушує тим, що pov в останній книзі періодично стрибає з героїв на столицю імперії де імператору компетентні особи доповідають про ці самі пригоди, а його щира реакція:
- та не може бути!
- та як так-то?
- хто це, курва, допустив?
Дуже життєво )
Тож я дуже задоволений і смиренно чекаю продовження (кажуть, що цього року - польською, тож може в 2026 пощастить побачити і українською)
"Червоне повстання" Пірс Браун #books
Перш за все мушу зізнатися - я люблю старий Марс. Був там, коли Джон Картер зустрів Дею Торіс, коли загинув Натаніель Йорк, Мет'ю Карс здобув меч Ріаннона, Квейд запустив реактор, шахтарі з Red Faction повстали проти корпорації Ultor (оцим останнім Браун трошки винен, але не настільки щоб бути деривативом)
Але не це мене сподвігло читати "Червоне повстання". Не аномально високі оцінки на гудрідз (ніколи не вірте повністю оцінкам на гудрідз) і навіть не красиве видання від Небо Паблішинга. Мене переконало послання автора до українських читачів. Така собі магія - одна сторінка і ти вже прихильний до автора.
І все одно читання стало своєрідним guilty pleasure - я бачу всі недоліки романа, але все одно проковтнув його дуже швидко і вирішив одразу читати продовження аглійською, не чекаючи перекладу.
Так, я розумію, що це янг-кідалт, що прикидається "дорослим" з допомогою незграбних згадок про секс та "графічних" описів насильства, що більш за все нагадують "Пісню про Роланда"
Так я розумію, що дістопічний сетінг багато в чому відповідає мему, який я запостив разом з обкладинкою.
(Хоча насправді, оце все Суспільство з диференциацією за коліромштанів + старе добре ультранасильтво наче пряміком мігрувало з "Цивілізації Статуса", яку дідусь Шеклі написав ще в 1960)
Розумію, що прізвище героя мало б бути Сью - настільки від вумний, швидкий та небезпечний.
Бачу всі брудні трюки автора, роялі в кущах, бога в машині і т.д.
Але... книжка все одно якісний page turner - вона нормально зроблена, легко читається, спостерігати як герой вилазить з одного пиздеця тільки щоб миттєво попасти ще в гірший (який теж стійко здолає) - ЦІКАВО.
І це, мабуть, головне.
Такий собі бездуховний літній блокбастер від книжок - не шукайте глибинного сенсу, просто отримуйте задоволення.
Яка гидота, дайте ще.
Перш за все мушу зізнатися - я люблю старий Марс. Був там, коли Джон Картер зустрів Дею Торіс, коли загинув Натаніель Йорк, Мет'ю Карс здобув меч Ріаннона, Квейд запустив реактор, шахтарі з Red Faction повстали проти корпорації Ultor (оцим останнім Браун трошки винен, але не настільки щоб бути деривативом)
Але не це мене сподвігло читати "Червоне повстання". Не аномально високі оцінки на гудрідз (ніколи не вірте повністю оцінкам на гудрідз) і навіть не красиве видання від Небо Паблішинга. Мене переконало послання автора до українських читачів. Така собі магія - одна сторінка і ти вже прихильний до автора.
І все одно читання стало своєрідним guilty pleasure - я бачу всі недоліки романа, але все одно проковтнув його дуже швидко і вирішив одразу читати продовження аглійською, не чекаючи перекладу.
Так, я розумію, що це янг-кідалт, що прикидається "дорослим" з допомогою незграбних згадок про секс та "графічних" описів насильства, що більш за все нагадують "Пісню про Роланда"
Розтяв шолом, що блискотів від перлів,
А з ним і голову, лиш бризнув мозок,
Розсік по білу бороду обличчя
Так я розумію, що дістопічний сетінг багато в чому відповідає мему, який я запостив разом з обкладинкою.
(Хоча насправді, оце все Суспільство з диференциацією за коліром
Розумію, що прізвище героя мало б бути Сью - настільки від вумний, швидкий та небезпечний.
Бачу всі брудні трюки автора, роялі в кущах, бога в машині і т.д.
Але... книжка все одно якісний page turner - вона нормально зроблена, легко читається, спостерігати як герой вилазить з одного пиздеця тільки щоб миттєво попасти ще в гірший (який теж стійко здолає) - ЦІКАВО.
І це, мабуть, головне.
Такий собі бездуховний літній блокбастер від книжок - не шукайте глибинного сенсу, просто отримуйте задоволення.
Яка гидота, дайте ще.
"Golden Son" Pierce Brown #books
В другому романі цикла Пірс Браун отряхнув з ніг прах підліткових антиутопій і одразу _стало краще_ (с)
Тепер це (все ще трохи янг-кідалт) варіація на тему космічної Гри Престолів.
Мечі та зорельоти, інтриги та битви благородних домів - все що я люблю.
І воно працює - сюжет про плани всередині планів всередині планів захоплює і міцно тримає, екшен - єбашить, як треба, навіть над сеттінгом Браун непогано поправцював, зробивши його більш логічним.
(скажемо, социальні групи тепер не просто відрізняються коліром штанів - вони ближче до різних видів, не сумісних між собою).
Більше в стилі фентезі ніж наукової фантастики, підкреслена роль особистості. Легендарний воїн важить більше ніж тисячі кораблів, що везуть міліони солдатів на штурм планети.
Те, над чим насміхався Герберт в Дюні, тут працює
Для того, щоб читач відчував ставки, Браун приніс з першої частини кільканадцять другорядних персонажів - і у відповідні моменти вбиває когось з них. Шкода, що декому з них не вистачає особистості, важко співчувати персонажу-функції.
Шкода також, що Браун все ще не гнушається еталонними роялям з кущів і періоднично закидає в розповіді від першої особи "ніхто не знав, а між першою і цією книжками я таємно навчився ...". Не треба так.
Попре це, "Золотого сина" - великий крок вперед для автора і просто хороша книга. Я задоволений.
Закінчується книга абсолютно безсоромним кліфхангером, тож мабуть прочитаю ще й третю, в який сподіваюся на якийсь логічний фінал (не остаточний, як легко здогадатися по наявності в епопеї ще чотирьох романів)
Українське видання в колекцію куплю, коли буде.
В другому романі цикла Пірс Браун отряхнув з ніг прах підліткових антиутопій і одразу _стало краще_ (с)
Тепер це (все ще трохи янг-кідалт) варіація на тему космічної Гри Престолів.
Мечі та зорельоти, інтриги та битви благородних домів - все що я люблю.
І воно працює - сюжет про плани всередині планів всередині планів захоплює і міцно тримає, екшен - єбашить, як треба, навіть над сеттінгом Браун непогано поправцював, зробивши його більш логічним.
(скажемо, социальні групи тепер не просто відрізняються коліром штанів - вони ближче до різних видів, не сумісних між собою).
Більше в стилі фентезі ніж наукової фантастики, підкреслена роль особистості. Легендарний воїн важить більше ніж тисячі кораблів, що везуть міліони солдатів на штурм планети.
Те, над чим насміхався Герберт в Дюні, тут працює
— Ченгіс… хан? Це хтось із сардаукарів, мілорде?
— О, він жив значно раніше. Убив… десь так із чотири мільйони людей.
— Мусив мати потужну зброю, щоб убити стількох, володарю. Може, лазпромені чи…
— Він не сам їх убивав, Стіле. Убивав так само, як убиваю я: висилаючи свої легіони. Є ще один імператор, на якого я радив би кинути оком, — Гітлер. Той убив більше шести мільйонів. Дуже непогано, як на ті часи.
— Убив… силами своїх легіонів? — спитав Стілґар.
— Так.
— Не надто вражаюча статистика, мілорде.
Для того, щоб читач відчував ставки, Браун приніс з першої частини кільканадцять другорядних персонажів - і у відповідні моменти вбиває когось з них. Шкода, що декому з них не вистачає особистості, важко співчувати персонажу-функції.
Шкода також, що Браун все ще не гнушається еталонними роялям з кущів і періоднично закидає в розповіді від першої особи "ніхто не знав, а між першою і цією книжками я таємно навчився ...". Не треба так.
Попре це, "Золотого сина" - великий крок вперед для автора і просто хороша книга. Я задоволений.
Закінчується книга абсолютно безсоромним кліфхангером, тож мабуть прочитаю ще й третю, в який сподіваюся на якийсь логічний фінал (не остаточний, як легко здогадатися по наявності в епопеї ще чотирьох романів)
Українське видання в колекцію куплю, коли буде.
"Morning Star" Pierce Brown #books
В принципі, для третього романа лишається в силі все, що я казав про другий.
Все той же екшен нонстоп, все той же космофентезійний розмах і пафос
Оповідь губить залишки дитячості, натомість Браун дозволяє своїм героям іронізувати над умовностями сеттінгу
Трошки більше стало рефлексії, теж, на щастя, не позбавленої іронії.
Головне за що хотілося б попеняти (і бажання це ще на другій книзі було) - аж надто пан Браун захоплюється сюжетними гойдалками.
З що б не бралися герої - можна впевнено казати, що все піде по пизді на наступній сторінці, усіма можливими способами, так ніби Дерроу - гравець в DnD, що викидає одиницю на всіх перевірках.
Аж поки не впаде до дна - потім повний разворот і неймовірна послідовність критичних успіхів.
І так по наростаючий, з піковим "та ну ладно" в фіналі.
Фінал тут чесний, хоча в Брауна вже є три написаних (і один в роботі) романи у всесвіті Червоного Повстання.
Підступний Амазон навіть підкинув мені перші глави наступного роману в кінці "Morning Star"
Читати їх я, звісно, не став - бо гроші готовий закласти, що скінчиться цей уривок черговим безсоромним кліфхангером.
Але обов'язково повернуся до пригод Дерроу та його друзів, коли фінал буде опублікований.
І на останок - прекрасний відгук з одного там сайту:
Як щось погане, чуваче, як щось погане.
В принципі, для третього романа лишається в силі все, що я казав про другий.
Все той же екшен нонстоп, все той же космофентезійний розмах і пафос
Sefi staring in awe at the majesty and triumph of Gold will. Two hundred kilometers of docks. Hundreds of haulers and freighters. Birthplace of the greatest ships in the Sol System including the Colossus herself.
Оповідь губить залишки дитячості, натомість Браун дозволяє своїм героям іронізувати над умовностями сеттінгу
“Look where we are. In space. Above a planet we shaped. Yet we live in a Society modeled after the musings of Bronze Age pedophiles.
Трошки більше стало рефлексії, теж, на щастя, не позбавленої іронії.
“I think the shittiest part about getting old is now we’re smart enough to see the cracks in everything.”
“We’re twenty-three, dipshit.”
Головне за що хотілося б попеняти (і бажання це ще на другій книзі було) - аж надто пан Браун захоплюється сюжетними гойдалками.
З що б не бралися герої - можна впевнено казати, що все піде по пизді на наступній сторінці, усіма можливими способами, так ніби Дерроу - гравець в DnD, що викидає одиницю на всіх перевірках.
Аж поки не впаде до дна - потім повний разворот і неймовірна послідовність критичних успіхів.
І так по наростаючий, з піковим "та ну ладно" в фіналі.
Фінал тут чесний, хоча в Брауна вже є три написаних (і один в роботі) романи у всесвіті Червоного Повстання.
Підступний Амазон навіть підкинув мені перші глави наступного роману в кінці "Morning Star"
Читати їх я, звісно, не став - бо гроші готовий закласти, що скінчиться цей уривок черговим безсоромним кліфхангером.
Але обов'язково повернуся до пригод Дерроу та його друзів, коли фінал буде опублікований.
І на останок - прекрасний відгук з одного там сайту:
Я вважаю, що всі книги погані, це не наукова фантастика, це стиль Берроуза, космоопера в гіршому прояві, щось схоже на "Зоряні королі" Гамільтона.
Як щось погане, чуваче, як щось погане.
"Грозовий фронт" Джим Бутчер #books
Перше моє знайомство з Гаррі Блекстоуном Копперфільдом Дрезденом, чарівником, відбулося більше 15 років тому.
Але не з книг, як не дивно, а з серіала канала SciFi.
В середині-кінці нульових серіали в Україні (принаймні, в моїй бульбашці) часто-густо вважалися просто гіршим, меншим і біднішим братом повного метру.
Частково цьому сприяла відсутність тоді великих бюджетів, дорогі і недосконалі технології спецефектів, купа обмежань продиктованих показом через ефірні мережі.
Але процес вже пішов - ми уважно роздивлялися новінки на торентах (де ж ще) в пошуках прихованих перлин.
І одною з цих перлин якраз і виявилась історія про чарівника на ім'я Гаррі, старшого і суттєво потертішого за всесвітньо відомого тьозку, озброєного чарівною клюшкою замість палочки (мені досі цікаво, звідки, бляха, взялася ця клюшка, хто її вигадав - в книгах наче не було такого) - у виконанні Пола Блекторна.
Як це часто буває з серіалами, які подобаються особисто мені, довго Dresden Files не протягнув - один сезон, 12 серій і все.
Тож я звернувся до книжок.
Але щось не пішло - чи час не настав, чи настрій був не той, чи переклад був "нє очєнь" - я прочитав перший роман (якраз "Грозовий фронт") і враження були десь "not great, not terrible". Тож подальшого знайомства не сталося.
Аж ось традиційно дуже красиве видання від Неба спонукало дати серії другий шанс - і цього разу все вийшло.
Тож, що це за "Справи Дрездена" такі? По факту, серія є сумішшю міського фентезі та нуарного детекстиву.
Гаррі Дрезден живе в сучасному (ну як сучасному, 20 років тому) Чікаго і працює приватним чарівником.
Потрібна професія, бо в світі Дрездена магія реальна. Вампіри, демони, феї та інша магічна сволота - існують.
Проте більшість смертних про це не здогадується, аж доки не вляпаються в щось магічне.
Тут і вступає Гаррі - консультує поліцію у сумнівних справах, допомогає приватним особам, влазить в неприємності - куди ж без них.
Нічого кардинально нового "Справи" вам не запропонують і спробувати прочитати запоєм всі 15+ наявних романів серії - мабуть найгірше, що можна зробити.
Але в обраній стилистиці працюють дуже добре.
Я прочитав із задоволенням і рішуче планую читати далі по мірі видання українською.
Перше моє знайомство з Гаррі Блекстоуном Копперфільдом Дрезденом, чарівником, відбулося більше 15 років тому.
Але не з книг, як не дивно, а з серіала канала SciFi.
В середині-кінці нульових серіали в Україні (принаймні, в моїй бульбашці) часто-густо вважалися просто гіршим, меншим і біднішим братом повного метру.
Частково цьому сприяла відсутність тоді великих бюджетів, дорогі і недосконалі технології спецефектів, купа обмежань продиктованих показом через ефірні мережі.
Але процес вже пішов - ми уважно роздивлялися новінки на торентах (де ж ще) в пошуках прихованих перлин.
І одною з цих перлин якраз і виявилась історія про чарівника на ім'я Гаррі, старшого і суттєво потертішого за всесвітньо відомого тьозку, озброєного чарівною клюшкою замість палочки (мені досі цікаво, звідки, бляха, взялася ця клюшка, хто її вигадав - в книгах наче не було такого) - у виконанні Пола Блекторна.
Як це часто буває з серіалами, які подобаються особисто мені, довго Dresden Files не протягнув - один сезон, 12 серій і все.
Тож я звернувся до книжок.
Але щось не пішло - чи час не настав, чи настрій був не той, чи переклад був "нє очєнь" - я прочитав перший роман (якраз "Грозовий фронт") і враження були десь "not great, not terrible". Тож подальшого знайомства не сталося.
Аж ось традиційно дуже красиве видання від Неба спонукало дати серії другий шанс - і цього разу все вийшло.
Тож, що це за "Справи Дрездена" такі? По факту, серія є сумішшю міського фентезі та нуарного детекстиву.
Гаррі Дрезден живе в сучасному (ну як сучасному, 20 років тому) Чікаго і працює приватним чарівником.
Потрібна професія, бо в світі Дрездена магія реальна. Вампіри, демони, феї та інша магічна сволота - існують.
Проте більшість смертних про це не здогадується, аж доки не вляпаються в щось магічне.
Тут і вступає Гаррі - консультує поліцію у сумнівних справах, допомогає приватним особам, влазить в неприємності - куди ж без них.
Нічого кардинально нового "Справи" вам не запропонують і спробувати прочитати запоєм всі 15+ наявних романів серії - мабуть найгірше, що можна зробити.
Але в обраній стилистиці працюють дуже добре.
Я прочитав із задоволенням і рішуче планую читати далі по мірі видання українською.