(special mention) “Chains & Stakes” The Dead South

https://youtu.be/zEf98SnGm-0?si=kSDR9kRQ7zHKAfTH

https://open.spotify.com/album/7y1TBs8QPwekErm9r0YZy7?si=w_75Ea1QR8OAvvnvttM3GA

Традиційний бонус трек: напій року.
Все ще мінеральна вода "Моршинська" ;)

Такі справи.
Всі ми знаємо, чого бажаємо в наступному році.
Тож будемо сподіватися.

"Крабат" Отфрід Пройслер #books
Наче ідея починати читацький рік з казки минулого разу норм спрацювала, тож пробую ще раз.
Тільки замість сто разів читаного "Гобіта" - "Крабат" (написаний у 1971 році), який до цього моменту, до мого сорому, в руки не потрапляв.

Останнім поштовхом була рекомендація шановного Володимира Кузнєцова ще у вересні:

"Крабат" - це один із найкращих творів про школу чаклунства, який ви будь-коли прочитаєте.

І такі да.

Сувора німецька казка, все як ми любимо - смерті, тлєн, страждання (та й загалом, Саксонія на рубежі XVII та XVIII століть - не саме приємне місце).
Але казка порядна при цьому, тож - любов, дружба, людяність, надія.
Аж ніяк не шкадую, що осьо разом з хлопчиком на ім'я Крабат зазирнув до Козельбрухського млину.
Моя щира рекомендація.

"Пісня Ловихвоста" Тед Вільямс #books

"Всі люблять фентезі, а ще всі люблять котів - тож фентезі про котів варіант безпрограшний", - подумав* у 1985 році тоді-ще-не-зовсім-письменник Тед Вільямс. І вгадав.

Роман приніс пану Вільямсу успіх, а нам всім приніс чудового автора, що трохи згодом написав один з кращих фентезі циклів ever - «Пам’ять, Скорбота і Шип» (за версією мене, але хто не згоден - помиляється; останній роман циклу вийде українською вже цього року, я обов'язково перечитаю і, очевидно, не змовчу на цю тему).

Але повернімося до котів - не бачу сенсу переказувати сюжет роману, зауважу лиш, що це досить _класична_, не побоюся слова, фентезі історія в якій простий хлоп майже невольно вирушає у Пригоду і після важких випробувань знаходить не зовсім те, чого очікував на початку. Вільямс - талановитий автор і добре впорався з історією, але нічого принципово нового тут не створив. Те що дійсно виділяє книгу серед інших - це саме коти, яким автор з одного боку придумав міфологію, традиції і трохи навіть мову, а з іншого - полишив абсолютно впізнаваними хвостатими уїбанами, яких всі ми любимо.

Саме ця котячисть тримає актуальність "Пісні Ловихвоста" вже сорок років і робить (цитуючи одну мою корисну знайому) "найулюбленішою книгою підліткового віку" для багатьох.
І триматиме, я певен, ще стільки років, скільки люди житимуть поруч з котами. Якось так.

*це не моя спекуляція, а коротка вижимка з авторської передмови до перевидання 2000 року (є і в українському виданні)

P.S. Почав читати Вільямса ще десь в кінці 90х - на початку 00х, російською, в зворотному порядку - спочатку "Пам’ять, Скорбота і Шип", потім "Ловихвоста". "Пам'ять..." з тих пір перечитував двічі, здається, Вільямс - один з улюблених фентезі авторів.

"Драбина" Євгенія Кузнєцова #books

Кілька місяців тому я не зміг сформулювати свої враження від "Спитайте Мієчку" (попередній роман пані Кузнєцової) краще ніж "в нас є Фенні Флегг вдома".

Це визначення лишається в силі і для "Драбини". Життєві обставини, гарні і не дуже (у випадку "Драбини" таких, очевидно, більше), подані крізь призму рішучості і певного оптимізму героїв.
Сюжет книги - помірно успішному українському ойтішнічку, що живе в Іспанії, падає на голову купа родичей на самому початку полномасштабного вторгнення - надає збірці життєвих анекдотів очевидної надідеї, за яку людей іноді банить фейсбук.

Дуже чітко вловлений настрій тих перших тижнів, характери персонажів стали ще живішими у порівнянні з попередньою книгою (якщо ви не впізнаєте в героях нікого з близьких/знайомих, то я навіть не знаю), засмучує хіба що трохи змазана фінальна частина романа, ну дик і наша реальна історія ще далека до завершення.

Тож "Драбина" - чудова книга на вечір, а наступний роман пані Кузнєцової я купую одразу і без вагань (вже десь там в березні).

"Танець недоумка" Ілларіон Павлюк #books

Рідкісний для українських авторів звір - науково-фантастичний триллер.

Почну з сумного. Якщо з триллерною складовою все супер - сюжет тримає від початку і до кінця, сторінки гортаються непомітно, двіж двіжує, хоба - і вже глибока ніч за вікном, то з фантастичною (та й трохи з науковою, але до цього докопуватись - моветон) складовою все набагато сумніше. Неозброєним оком видно наскільки похуй було автору на власний вигаданий світ в усіх аспектах, що не стосувалися безпосередню сюжету. 23 століття автора подібне до кіношних декорацій - красиве і яскраве навколо протагониста, але шаг ліворуч-праворуч - і натикаєшся на пенопласт. Згаданий автором "святий пантеон у складі Гаррі Гаррісона, Стівена Кінґа та Рея Бредбері" собі такої халтури не дозволяв.

В післяслові Павлюк каже, що писав книгу важко, шість років, двічі майже закинув - і це, нажаль, відчувається. Вступна частина на ~100 сторінок по настрою абсолютно не матчиться з рештою текста, частина персонажів невідомо нащо потрібна взагалі, деякі інші (а іноді і головний герой) ведуть себе як повні ідіоти (щоправда, як я люблю казати в подібних випадках - "це називається реалізм").

Але, незважаючи на всі недоліки, роман лишає приємне загальне враження. Його варто було б читати, навіть якби притомних представників жанра від українських авторів неможна було перерарахувати на пальцях однієї руки. Просто ми знаємо (бо вже прочитали "Я бачу, вас цікавить пітьма"), що пан Павлюк може набагато краще. Чого йому щиро і зичимо.

"Порожнє небо" Радек Рак #books

Під обкладинкою - два дуже різних по настрою твора, які, при цьому, формально відповідають одному набору ознак:

"Магічний реалізм", фірмовий стиль Рака (який дуже важко описати тому, хто не бачив сам, я здаюся) із поєднанням реальних подій та історичних персон з лютою фантасмагорією, обиденність сумних і навіть страшних подій.

При цьому заглавний роман - історія авантюрна, на початку навіть легка, це вже потім сталося як завжди. Пригоди не надто розумного сільського підлітка Толпі, що по природній недолугості розбив місяць і був змушений їхати в Люблін до рабіна по новий, виявились дуже небезпечними, але іноді - дуже смішними. Очевидно філософськими, попре те, що тут вам не казка і Толпі не виявиться несподіваним розумником і накоїть в процесі стільки хуйні, що страх просто. Але навіть цьому уїбану, простихоспади, автор щедро дарує в кінці надію. І це добре.

А от повість "Покликання Івана Мровлі" - це просто концентрований біль. Історія про те, як для хлопця Івана з русинського села кінець світу наступав кілька разів (перша і друга світові війни, голод, радянці, німці, знов радянці, поляки) дуже близька і зрозуміла кожному з нас. І жодних порожніх надій.

"Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь, Схід-Захід, Небо зі сталі" Роберт М. Веґнер #books

Вирішив (пере)читати всі наявні книги цикла і ось, якраз, дістався до межи прочитанного колись давно(читав перші три, а дві, відповідно, не читав).

Почати можу з такого собі TL;DR - це один з кращих фентезі циклів 00х-10х, якщо ви читаєте книги цього жанра, то пропускати категорично неможливо.

Веґнер почав свою епопею в 2006 з написання кількох оповідань про різні куточки свого світу. Ці повісті згодо були об'єднані в чотири збірки, названі по сторонам світу, які, в свою чергу, склали два перших томи циклу. Потім пішли романи, на даний момент - три. Скільки буде ще - невідомо, хоча сам Веґнер завжди казав, що чітко уявляє собі всю історію та її фінал.

Винесений в назву Меекхан - імперія віддалено схожа на Римську, майже знищена ордою кочівників чверть століття тому, наближається до нової кризи, поки що не відчуваючи цього.
Ми ж все це спостерігаємо очима кількох, здавалося б не пов'язаних між собою, персонажів введених в оповіданнях.
Значна частина персонажей - люди, так чи інакше, військові - їх фрагменти історії стилістично схожі на кращі зразки "воєнного" фентезі - "Чорну роту" Кука, "Малазан" Еріксона (з яким в Меекхана є і інші спільні риси), певні тексти Аберкромбі. ("Небо зі сталі" - так і взагалі по факту одна велика батальна сцена на 500 сторінок)

Часто "меекханські оповістки" люблять відносити до піджанру дарк фентезі. З цим я дозволю собі не погодитись - попре істотну кількість жорстокості, в циклі майже нема морального релятивізму, антигероїв та інших атрибутів дарку. Майже всі герої та левова частка антагоністів зв'язані власними правилами та кодексами, яким слідують невідступно. А решта антагоністів - часто сутності взагалі хтонічні. Доречі про це - релігія для світу Меекхану питання не філософське, а наскрізь практичне - боги реально існують, чи принаймні існували і кілька тисяч років тому ледь не знищили світ під час своїх неймовірно руйнівних воєн, шрами від яких ще й досі лишилися по світу і періодично породжують чудовиськ.

Крім Меекханської Імперії, Вегнер заселив свій світ представниками десятків інших культур, винахідливо написаних і працюючих на відчуття масштабності та реалістичності.
Ця подорож не буде нудною. Дуже раджу. По прочитанню двох книг, що залишилися - вискажусь додатково.

"Оповістки з Меекханського прикордоння. Пам'ять усіх слів. Кожна мертва мрія" Роберт М. Веґнер #books

Щож, із задоволення можу повідомити, що в четвертому томі пан Вегнер примудрився мене конкретно здивувати:
Подібних оце-так-поворотів я в фентезі, здається, не зустрічав ніколи.
(зустрічав в інших жанрових творах, не скажу в яких, бо спойлер)

В останньому ж, на зараз, п'ятому тому оце-так-поворт продовжує обростати деталями, а читач, нарешті, хоча б приблизно може зрозуміти, що відбувається і хто такі всі зацікавлені сторони. Таємниць при цьому лишається чимало, але можна повірити, що Вегнер не жартує, коли каже, що за середину його цикл вже перевалив (точної кількості романів, нагадаю, не знає і сам автор, з його власних слів)

А загалом - все ще першокласне фентезі з упором на битви (відчувається, що від багатосторінкових описів епічних заруб Вегнер прямо кайфує).
Читається легко, написано винахідливо, з купою відомих, але чудово виконаних трюків:
Скажемо сумніви читача в певній кількості збігів письменник приглушує тим, що pov в останній книзі періодично стрибає з героїв на столицю імперії де імператору компетентні особи доповідають про ці самі пригоди, а його щира реакція:
- та не може бути!
- та як так-то?
- хто це, курва, допустив?
Дуже життєво )

Тож я дуже задоволений і смиренно чекаю продовження (кажуть, що цього року - польською, тож може в 2026 пощастить побачити і українською)

"Червоне повстання" Пірс Браун #books

Перш за все мушу зізнатися - я люблю старий Марс. Був там, коли Джон Картер зустрів Дею Торіс, коли загинув Натаніель Йорк, Мет'ю Карс здобув меч Ріаннона, Квейд запустив реактор, шахтарі з Red Faction повстали проти корпорації Ultor (оцим останнім Браун трошки винен, але не настільки щоб бути деривативом)

Але не це мене сподвігло читати "Червоне повстання". Не аномально високі оцінки на гудрідз (ніколи не вірте повністю оцінкам на гудрідз) і навіть не красиве видання від Небо Паблішинга. Мене переконало послання автора до українських читачів. Така собі магія - одна сторінка і ти вже прихильний до автора.

І все одно читання стало своєрідним guilty pleasure - я бачу всі недоліки романа, але все одно проковтнув його дуже швидко і вирішив одразу читати продовження аглійською, не чекаючи перекладу.

Так, я розумію, що це янг-кідалт, що прикидається "дорослим" з допомогою незграбних згадок про секс та "графічних" описів насильства, що більш за все нагадують "Пісню про Роланда"

Розтяв шолом, що блискотів від перлів,
А з ним і голову, лиш бризнув мозок,
Розсік по білу бороду обличчя

Так я розумію, що дістопічний сетінг багато в чому відповідає мему, який я запостив разом з обкладинкою.
(Хоча насправді, оце все Суспільство з диференциацією за коліром штанів + старе добре ультранасильтво наче пряміком мігрувало з "Цивілізації Статуса", яку дідусь Шеклі написав ще в 1960)
Розумію, що прізвище героя мало б бути Сью - настільки від вумний, швидкий та небезпечний.
Бачу всі брудні трюки автора, роялі в кущах, бога в машині і т.д.

Але... книжка все одно якісний page turner - вона нормально зроблена, легко читається, спостерігати як герой вилазить з одного пиздеця тільки щоб миттєво попасти ще в гірший (який теж стійко здолає) - ЦІКАВО.
І це, мабуть, головне.
Такий собі бездуховний літній блокбастер від книжок - не шукайте глибинного сенсу, просто отримуйте задоволення.
Яка гидота, дайте ще.