Щодо подій у Підмосковному торговельному центрі Crocus City Hall

Нагадаю. Саме сьогодні виповнюється два роки, як міжнародні медіа опублікували перші кадри з тілами жителів Бучі, убитих російськими військовими під час нетривалої окупації міста. Тобто саме з цього дня два роки тому стало абсолютно зрозуміло, що це за війна, хто її веде, чому свідомо й системно вбивають… цивільних. Їх на тому (першому іноземному) відео було дев’ять, серед них дитина.

За час подальших розшуків після звільнення в Бучі було знайдено тіла 422 убитих громадян України. Ще понад тисячу досі вважаються зниклими безвісти. Відтоді неможливо заперечувати геноцидний характер російського вторгнення. Нові «бучі» знаходили після деокупації Харківської області та Херсона. Всюди, де пройшли росіяни, вони залишили по собі катівні, масові поховання, руйнування.

Коли Україну тепер іноді все ще закликають заплатити своїми територіями за мир, всі ж розуміють, що ми маємо… добровільно погодитися на вбивства й тортури населення цих територій? І на відмову від покарання за масштабні злочини, що вже скоєні.

Буча – як Биківнянський ліс, тюрма на Лонцького, Бабин Яр – стала для нас місцем пам’яті про репресії, проведені проти українців тоталітарними режимами. А для світу Буча є докором. Ви все ще офіційно торгуєте з режимом, який засипає вулиці тілами людей. Як це відгукується у вашому серці?

Ти знаєш, де буде теракт. Ти знаєш, коли він буде. Ти отримуєш конкретні дані про можливий теракт. Ти бачиш арешти у різних країнах членів однієї глобальної терористичної мережі. Але ти все одно виходиш на публіку та знову повідомляєш завідому брехню про «український слід» (цього разу – Патрушев). Щоб що?

Варіанти відповідей:

1. Щоб не звітувати власній наляканій аудиторії про неспроможність агентурної та контртерористичної компоненти в роботі своїх силових органів…
2. Щоб підкреслити свою інтелектуальну та логічну недієздатність на будь-який (майбутній) «юридичний випадок»...
3. Щоб продовжити продавати на внутрішньому ринку безумовну психопатологію під назвою «антиукраїнська істерика», яка своєю чергою має виправдати маніфестні кровожерливі наміри…
4. Щоб примітивно замаскувати власну терористичну сутність і терористичний тип ведення війни…

Будь-яка відповідь у результаті приводить до неминучого усвідомлення: тандем Путін/Патрушев вкрай токсичний і абсолютно відірваний від реальності. І марно тішити себе ілюзією, що з ним можна розмовляти та домовлятися…

Відверто про очевидне. Вкотре… Є три ступені певної політичної наївності щодо війни в Україні.

Перший – вірити, що приєднання до 17 млн кв. км власної площі ще 100 тис. кв. км окупованих українських територій є фінальною метою Росії. Просто порівняйте цифри й оцініть справжній рівень життя в Рф.

Другий – сподіватися на достатню для перемовин адекватність режиму, який поклав сотні тисяч своїх громадян, економічні перспективи, міжнародну репутацію та загалом майбутнє своєї держави заради збільшення своєї території на 0,6%. Та заради масштабного демонстративного нищення в сучасні часи цивільного населення іншої країни.

Третій, фатальний, – вважати, що росіяни збираються дотримуватися умов будь-яких підписаних ними договорів. Що там стосовно паперів, на яких суб’єкти типу Путіна/Патрушева ставлять підписи?..

Очевидно, що стільки політичної наївності в сьогоденні навряд чи можна десь знайти. Але якщо так, то звідки ж у декого періодично береться це дивне бажання примусити Україну замиритися з агресором ціною територіальних поступок? Абсолютно ж зрозуміло, що буде далі з Україною, Європою, демократією й міжнародним правом загалом.

Без спекуляцій і без ілюзій. Немає жодних альтернативних «мирних планів», які передбачають «не/програш Рф». Є лише безумовна Формула миру, запропонована Президентом Зеленським, яка ґрунтується на обов’язковості повного виходу Рф із території України, повернення до міжнародного права з переглядом ролі міжнародних інститутів, об’ємної юридичної та фізичної відповідальності за акт агресії і відповідних масштабних компенсацій. Все інше – це лише про бажання… продовжити війну через заморожування, ескалацію, збереження російського агресивного режиму…

І Україна, і Близький Схід зафіксували ключові параметри… ефективного удару у відповідь, який гарантує виживання справедливості…

1. Обов'язкова жорстка силова відповідь...

2. Обов'язкова відмова від страху під час агресії (не можна умиротворяти; толерантно ставиться до злочинів та руйнування міжнародного права)...

3. Обов'язковий паритет зброї. Високотехнологічна зброя «обнуляє» будь-які понти. Іранських чи російських агресорів…

4. Обов'язкове підсумкове покарання за агресію. Не «переговори», не «заморожування», не збереження «статус/кво». Тільки відплата за агресію…

Будь-який інший формат, особливо спроби загравати з агресором через його не/ізоляцію, торгівлю з ним, роботу на його ринках, не призупинення його членства в міжнародних інституціях, призводять лише до масштабування агресії та стимулюють агресора на продовження масових атак і вбивств. «Відповідай чи помри!» – таким має бути безумовне правило щодо тих, хто намагається зруйнувати глобальну стабільність.

Істотно збільшена військова допомога Україні сьогодні – це про деескалацію, відновлення права, повернення миру до передбачуваного майбутнього, гарантоване підсумкове покарання злочинців (авторів воєнної агресії та авторів геноцидних типів війни в Україні), руйнування монструозної репутації Рф, демілітаризацію безумовного агресора і скорочення присутності Рф на глобальних ринках, яке справляє розкладницький вплив на цілі регіони...

Саме тому ми із задоволенням чуємо сьогодні (після рішення Конгресу США про виділення допомоги Україні) безумовні скигливі, істеричні, панічні нотки в російських офіційних заявах.

Ніхто не домовлятиметься з Росією на умовах Росії. Війна має закінчитися лише безумовним покаранням агресора.

Якщо жити без ілюзій, то слід визнати, що «офіційні особи Рф» і ключові російські пропагандисти регулярно прямо заявляють, що їхньою метою не є утримання окупованих на цей момент територій. Взагалі. Не це справжня мета війни. Вони прагнуть контролю над усією Україною: із Донбасом, Харковом, Одесою, Києвом та іншими регіонами. Прагнуть вони також і демонстративного знищення суттєвої частини української популяції, яка є вкрай нелояльною до концепції «російського тотального авторитаризму» і тому публічно руйнує класичні російські міфи. Кремль не пропонує нам обміняти землю на мир, а лише повну капітуляцію з подальшим знищенням української державності. Треба вже це усвідомити.

Ухвалення пакета допомоги від США дає Україні психологічну перевагу. Незабаром сподіваємося відчути й матеріальну перевагу на полі бою. Нові поставки снарядів і техніки дадуть ЗСУ змогу відбити російський наступ, а нашим союзникам – час, щоб переглянути свою стратегію.

Не варто розраховувати, що завтра або за півроку Росія відмовиться від своїх цілей.

Для перемоги в довгій війні треба надати Україні ресурси для опору. А Кремль – позбавити ресурсів для продовження агресії. Заморожені російські активи мають бути конфісковані та передані Україні як репарації.

Треба також удосконалити й розширити систему санкцій і торговельних обмежень, яку Рф зараз успішно обходить з допомогою своїх країн-сателітів.

Не президент. Але класичний малоосвічений диктатор Рф…

Не інавгурація. Але класична російська коронація чергового табірного пахана…

Не вільна країна. Але повноцінна диктатура з вираженими комплексами ненависті, заздрості, бажання чужої крові…

Не готовність відповідати сучасності. Але виражений намір збільшувати агресію, експансію й масштабувати війни в різних форматах…

Невже це ще не очевидно? І невже все ще є бажання насолоджуватися видовищем коронації чергового кривавого російського тирана?

Сучасні еліти не мали досвіду, розуміння, знання, що потрібно робити з великими війнами високої інтенсивності. І тому періодично з'являлися нераціональні, такі, що стимулюють (агресора), ідеї «про негайне перемир'я», що насправді завжди вело до ескалації, погіршення, подорожчання підсумків…

Зараз відносне розуміння «дороги до миру» є, і, якщо коротко, то фінал таких воєн визначається трьома чинниками.

Перший: паритет зброї безпосередньо на полі бою. І жорсткі тактичні поразки агресора на лінії зіткнення. (Рф слів не розуміє…)

Друге: позбавлення агресора інструментів фінансування агресії (війни) у максимальному обсязі. А значить, санкції мають бути набагато дієвішими, і водночас європейські компанії не можуть більше хизуватися заробітками на російському ринку, що зросли за час війни...

І третє: політична, дипломатична, інституційна ізоляція Рф. Спілкування мінімальне й лише через посередників із гуманітарних питань. І точно не можна надавати агресору глобальні інституційні можливості для промоції війни…

Здавалося б, очевидно, зрозуміло й просто. Залишилося тільки світовим елітам знайти у собі відповідну історичному моменту волю, остаточно відмовитися від традиційного «realpolitik / політичного цинізму» та зрозуміти, що поразка Рф – це єдиний шлях до майбутнього, де домінуватимуть жорсткі правила…

Перебудова в російській управлінській вертикалі, влаштована Путіним, свідчить про кілька речей…

1. Остаточний перехід країни до воєнного «комунізму» (тотальна мілітаризація економіки й перебудова систем постачання армії) для ресурсного забезпечення «нескінченної війни»…

2. Перерозподіл функціонального впливу між традиційними кланами. Різке скорочення кількості впливових членів неформального навколопутінського «Політбюро 2.0»…

3. Розв’язання вічного завдання з приборкання армійської корупції (низведення групи Шойгу)…

4. Поступове видавлювання на периферію «палацових амбіцій» групи Патрушева (що, до речі, прямо говорить про наростання недовіри всередині путінської вертикалі)…

Висновок: Росія остаточно самоізолюється й намагатиметься масштабувати війну, розширити її формати, паралельно переналаштовуючи економіку на функціонування в гостро/дефіцитних форматах, які так чи інакше здатні забезпечувати різке нарощування мілітарного складника. У будь-якому разі немає жодних варіантів, що Росія повернеться до адекватної участі в глобальних процесах, і тому будь-які переговорні формати неможливі…

Знову маємо лицемірну «переговорну» активність субʼєкта Путіна. Знову він говорить про ультимативні вимоги визнати «непоразку Рф», маскуючи це традиційною російською «дипломатією»…

Водночас Росія продовжує випалювати міста на Донбасі та намагається прорватися в Харківській області, паралельно масштабуючи злочини проти цивільного населення.

Путін у Пекіні говорить про «мир». Це не суперечність і навіть не прояв класичної шизофренії. Для вихованця КДБ дипломатія є такою самою спецоперацією, як і війна. Перша зараз слугує інтересам другої.

Під розмови «про мир» Рф масово посилає своїх зеків на штурми українських міст, масовано атакує ракетами українські міста. І будь-яке перемир’я буде використане виключно для відновлення й розгортання сил. Мир для Путіна нічим не відрізняється від війни, що доводять російські диверсії в європейських країнах, з якими Російська імперія формально не воювала вже десятки й сотні років.

До речі, росіяни тим самим словом називають і світ, і мир. Коли Путін каже, що хоче «миру», що саме він має на увазі? Як гадаєте?

Зрозуміло, що суб’єкт «Путін» не може взяти Харків. Не сумнівайтеся, він це прекрасно знає. Що він насправді може й хоче?

Може артилерією через кордон безкарно зносити населені пункти Харківської області, а ракетними ударами нищити сам Харків. Це змусить жителів залишати друге за кількістю населення місто України або гинути під руїнами. Страждання мирних людей мотивують Україну вимагати у союзників далекобійне озброєння з дозволом застосувати його проти батарей на ворожій території.

Союзники в межах досі дивної концепції «менеджменту ескалації» частково відмовлять.

Стосунки всередині антиросійського альянсу частково погіршаться.
Все розраховано.

Не здатний перемогти на полі бою, кремлівський режим грається у спецоперації. Відмовляючи Україні в праві оборонятися всім наявним озброєнням, Захід діє за прописаними в Москві ходами.
Навіщо?

Цього року через усі ключові новини проходять дві головні максими (або ж навіть істини) війни в Україні.

Перша. Усі необхідні рішення будуть ухвалені й уся необхідна допомога Україні буде надана. Повторюю, буде все. Жодні передвиборчі маневри в різних країнах і вагання окремих персоналій не можуть змінити консенсусу політичного класу провідних держав світу – не плутати з найбільшими, – щодо того, що Рф становить глобальну загрозу й має бути переможена.

Друга. Усі рішення будуть ухвалені та вся допомога буде надана… обовʼязково, на жаль, із запізненням. Щоразу проходження сигналу від мозкових центрів до виконавчих органів вимагає більше часу, ніж реально потрібно. Це дає певні ситуативні шанси Рф на полі бою, але передусім буде використано нею в інформаційній війні. Проте пам’ятайте, що будь-які ситуативні дії ворога є тимчасовими, бо – перша максима.

Тривають одразу чотири ключові дискусії, які суттєво вплинуть на хід/результати війни...

Перша: пасивний захист українського неба за допомогою авіації та сил ПРО/ППО партнерів. Важливо збивати російські ракети в суверенному повітряному просторі України й тим самим дозволити самій Україні концентрувати дефіцитні системи ПРО на сході та півдні країни...

Друга: системні та масовані удари по території Росії, по прикордонних районах, де відбувається постійна концентрація сил та ресурсів для наступних атак на території України. В іншому разі Росія завжди матиме примітивну перевагу, яку й спробувала реалізувати на Харківському напрямку...

Третя: можливе введення на територію України іноземних контингентів для виконання тилових, інженерних, логістичних, тренінгових чи охоронних функцій. Воно дасть змогу розвантажити від цих функцій ЗСУ та розширить їхню маневреність…

Четверта: безумовне використання російських «заморожених активів». Тут взагалі немає предмета для дискусії. Організувавши агресію, Росія вийшла з/під дії міжнародного права, тож захисні юридичні механізми на неї не поширюються. Ба більше, Росія зобов’язана просто зараз оплатити буквально контр/війну проти себе. Що вищі витрати на війну, то швидше приходить усвідомлення власної нікчемності...

Потрібні рішення – правильні рішення щодо всіх чотирьох пунктів. Це і є шлях до фіналу...

Війна вже велика. Усі вчорашні червоні лінії зникли. Все те, що вчора здавалося немислимим, уже реальність. Ескалація? Так, є. Але сам факт агресії та обнулення міжнародного права з боку Росії – максимальна ескалація. Тому не треба продовжувати озиратися назад.

Є лише дві речі, які треба остаточно прийняти для себе. Перша: паритетність війни. Україні потрібен порівнянний обсяг зброї. Високоточної. Щоб компенсувати російську кількість. По-іншому ніяк… І друге: швидкість ухвалення рішень у війні. Все треба робити швидко. Будь-яке зволікання – це завжди шлях до підвищення ціни війни...

Але так чи інакше, важливо зрозуміти: за такого обсягу агресії та воєнних злочинів з боку Рф гарантувати реальний мир не можна в жоден інший спосіб, крім обов’язкової воєнної поразки агресора...

Немає жодних нових «мирних пропозицій» Росії. Суб'єкт Путін озвучив лише «стандартний набір агресора», який звучав уже багато разів. Зміст його цілком конкретний, украй образливий для міжнародного права та абсолютно промовисто говорить про недієздатність нинішнього російського керівництва адекватно оцінювати реалії.

По пунктах «пропозиція Рф» має такий вигляд:
1. Віддайте нам ваші території.
2. Відмовтеся від суверенітету та своєї суб'єктності.
3. Залиште себе незахищеними (жодних членств в альянсах).
4. ⁠Скасуйте (разом із країнами Заходу) усі санкції в повному обсязі та негайно, щоб ми могли наповнити свою мілітарну економіку та зробити більше інвестицій в інформаційні провокації по всьому світу.
Ну і головне. 5. Негайно зафіксуймо «не/програш Росії» за рахунок України.

Безумовно, у цьому немає жодної новизни, реальних мирних пропозицій та бажання закінчити війну. Але є бажання не платити за цю війну та продовжити її у нових форматах. Усе це – цілковита фікція. А тому – повторюю – позбавляйтеся ілюзій і перестаньте серйозно сприймати образливі для здорового глузду «пропозиції Рф»…

На тлі Глобальної мирної конференції у Швейцарії попередньо коротко підсумуємо, чому Україна добивається саме сталого (справжнього, справедливого) миру через поразку Рф, а не тимчасового фіктивного перемир’я (на чому іноді наполягають деякі інші країни), навіть якби воно означало припинення бойових дій уже завтра.

•⁠ ⁠Наразі не існує гарантій, які б завадили Рф поновити бойові дії в будь-який момент після укладення фіктивного перемир’я. Більше того, саме так і вчинить Рф, яка не буде покарана за масові злочини та руйнацію міжнародного права.
•⁠ ⁠Рф, безумовно, одержить стратегічну перевагу. Поводитиметься на глобальних ринках ще більш зухвало. Точно сформує активну мережу країн-провокаторів, які почнуть більш активно дестабілізувати регіони. Кремль також використає цей час для переозброєння й підготовки до нового етапу агресії чи агресій.
•⁠ ⁠Тимчасове перемир’я абсолютно зафіксує окупацію з боку Рф частини українських земель і затвердить у світовому порядку право агресора на анексію територій військовим шляхом. Це буде вкрай насичена мілітарна зона. А «право сильного» і «право на загарбницьку війну» стануть ключовими елементами зовнішньої політики.
•⁠ ⁠Обов’язковою умовою перемир’я буде відмова України від вступу до НАТО. Це дасть Рф надію та можливість утримувати Україну у своїй орбіті впливу. І це позбавляє будь-якого сенсу такі концепції, як «суверенітет» та «суб’єктність». Це абсолютний нонсенс для сучасного світу.
•⁠ ⁠Справжнє відновлення України (території, інфраструктури, якості життя громадян) можливе лише за умови повернення контролю над територіями. Тимчасове припинення бойових дій не зупинить страждання мільйонів українців, які залишаються під окупацією, не дасть біженцям мотивацію повернутися з-за кордону, не зможе привабити інвесторів. Ще раз: мільйони громадян, у яких просто зараз Росія краде майно, житло, бізнеси, не зможуть повернутися.
Слід пам'ятати, що справжній мир не може бути досягнутий ціною поступок агресору, які лише розпалюють його апетит. Інакше – тільки шлях до катастрофи…

Розставимо деякі практичні акценти…

10 травня 2024 року, одразу після «дня перемоги», який традиційно помпезно відзначають у Москві, російська армія почала наступ на Харків. У середині червня можна впевнено сказати, що ця «операція» стала для окупантів однією з найфатальніших за час війни. Через величезні втрати противник змушений перекидати резерви з інших напрямків, але навіть із ними не може захопити невеличке містечко Вовчанськ, що стоїть лише за 5 кілометрів від українсько-російського кордону. Ця кампанія вже остаточно довела фейковість багатьох традиційних міфів про «міць Росії».

Що зміцнило оборону ЗСУ?

Два чинники стали вирішальними: вчасне надходження військової допомоги, насамперед артилерійських снарядів, і дозвіл завдавати ударів західною далекобійною зброєю по військових об’єктах на території Рф. По місцях безпосередньої концентрації в таборах і на складах. Бо Рф «уміє» воювати, тільки коли для неї не існує заборон та конвенцій, а жертву мають суворо обмежувати у форматах відповіді. Тепер російські підрозділи розбиваються не лише на передовій, а й у тилу.

Так от. Простий висновок. Якби снаряди й розв’язані руки Україна мала з 2022 року, сьогодні лінія фронту проходила б набагато ближче особисто для авторів війни з Рф.

Сумні уроки «деескалації», безсумнівно, будуть вивчені військовими й політиками по всьому світу. А толерування агресора залишиться в минулому.

Все абсолютно очевидно. У межах свого азійського вояжу з двох зупинок «суб’єкт Путін» після Північної Кореї вирушив до В’єтнаму. Нескладно помітити, що він об’їжджає… вчорашніх сателітів СРСР. І це все відбувається в межах спроби відновити в повному обсязі стратегічний антидемократичний агресивний альянс.

Ще простіше визначити конкретну мету – росія потребує військово-технічної допомоги та гарматного м’яса. Багато снарядів і багато інших інструментів агресії. І багато конкретної ескалації…

Для нас це визначає ще одну відповідь на запитання, за що воює Україна. Ми воюємо зокрема за повноцінну незалежність, за остаточний вихід з орбіти російсько-радянської імперії. Щоб наступного разу, коли кремлівський Godfather встрягне в невдалу колоніальну війну, він не міг вимагати від України заплатити данину людьми та зброєю…

У Криму немає й не може бути жодних «пляжів», «туристичних зон» та інших фіктивних ознак «мирного життя». Крим – це безумовно окупована Росією чужа територія, де йдуть бойові дії, триває повномасштабна війна. Та сама війна, яку розв'язала Росія виключно з геноцидною й загарбницькою метою.

Крим – це також великий військовий табір і склад, із сотнями прямих військових цілей, який росіяни цинічно намагаються маскувати й закривати власними цивільними. Які, зі свого боку, є… цивільними окупантами.