Син капелана Майдану, нащадок історика Івана Крип'якевича та священника Артемія Цегельського Артем Димид у свої 27 років встиг відвідати 50 країн світу. Проїхав на мотоциклі від Мексики до Канади, підкорив Кіліманджаро, стрибнув з парашутом зі статуї Христа-Спасителя у Ріо-де-Жанейро. Друзі переконані — "Курка" не мав гена, який відповідає за страх. Ранок 24 лютого 2022 року застав його в Бразилії. Він купив бронежилет і каску, обміняв свій Harley-Davidson на автомат і пішов на війну. Львів’янин Артемій Димид віддав життя за те, у що насправді вірив.

Батько привів Артема в скаутську організацію "Пласт" зовсім малим. Перші навички отримав на таборі "Легіон". Там здобув особливу відзнаку —Лицарський хрест. Ним нагороджують лише найкращих. У "Пласті" Артем став "Куркою". І зберіг це прізвисько на все життя. Тільки-но почалася Революція Гідности, Димиди поїхали до Києва. Навесні Артем вирушив до Криму. Сподівався долучитися до тамтешніх сил опору. Коли зрозумів, що нічого сам не вдіє, записався в полк "Азов". Потім став розвідником у складі батальйону "Гарпун".

Ранок 24 лютого 2022 року застав Артема в Ріо-де-Жанейро. Там же придбав бронежилет і каску. На контролі в аеропорту пояснив, що так переживає за безпеку під час польоту. Коли перетнув кордон з Україною, виставив у соцмережу фото з підписом: "Вибачте за запізнення, можна зайти?". Додому забіг на кілька годин, аби перепакувати наплічник і попрощатися. “Я тішилася, що він у Бразилії, — каже Іванка Крип’якевич-Димид. — Мала надію: а раптом він заб’є на то все, бо вже повоював у 2014 році. Аж тут Артем пише: "Мамо, що у нас на сніданок?". Таки прилетів..." У складі Сил спеціальних операцій Артем Димид займався розвідкою.

18 червня батькам повідомили страшну звістку: їхнього сина тяжко поранено біля Донецька. Через кілька годин він помер. Його останні слова були: "Я вижив". До труни Артемові поклали парашут. На похороні мама заспівала синові останню колискову. "Коли є тиша, я хочу чути голос сина, питатися: "Де ти?". Я йому кажу: "Не бійся, все добре. Ти все зробив правильно".
https://localhistory.org.ua/texts/statti/ostannia-koliskova-dlia-kurki/

“На чисту воду” – наш новий подкаст про найгучніші історичні міфи, фантазії та гіпотези. Перші п’ять серій присвячені періоду Русі. У третьому епізоді доктор історичних наук, спеціаліст у галузі скандинавістики Федір Андрощук розповідає про роль норманів у формуванні нашої державності.

Як почалася суперечка норманістів та антинорманістів? Хто був правлячою верхівкою у Києві до приходу варягів? Чи справді були Аскольд і Дір варягами та яку роль вони відігравали у формуванні київської верхівки? Де насправді знаходиться могила Аскольда? Як варяги творили держави у Європі? Хто були перші варяги на українських землях?

Автор та ведучий – Павло Нечитайло. Звукорежисерка та дикторка – Яніна Шпачинська. Обкладинка – Анастасія Старко.

Вмикайте → li.sten.to/nachysto3

Яким був розвиток фемінізму після 1884 року? Як ширився жіночий рух? Як чоловіки-політики ставилися до жіночого руху? Як жінки представляли себе на фронті? Яким було ставлення церкви до активної ролі жінки? Наскільки дієвою була організацій жіночого руху? Які були шляхи професійної самореалізації жінки в міжвоєнній Галичині? Яким є сучасний український фемінізм?

Про жіночий рух розповідає докторка філологічних наук, заступниця директора з наукової роботи Інституту Івана Франка НАН України, членкиня Української асоціації дослідників жіночої історії, заступниця голови “Союзу українок” Алла Швець у новому випуску “Без брому з Віталієм Ляскою”.

Вмикайте → bit.ly/3xkA1Nz

Влаштувавшись учителем у Бахчисарайську школу Nº 1, Андрій Щекун принципово спілкувався з дітьми тільки українською мовою. Спочатку батьки бунтували проти настирливого освітянина, а наприкінці навчального року дякували й несли заяви із проханням створити українськомовні класи. У 2014 році чоловік опинився “на підвалі” в будинку сімферопольського військкомату. Його вважають одним із перших полонених російсько-української війни. Вчитель, журналіст і активіст тепер живе під Києвом, редагує газету “Кримська світлиця” і мріє повернутися на півострів, який став йому рідним.

“Я родом із села Тухля на Львівщині. У Криму всюди говорив тільки рідною мовою, не завжди стримував себе у словах. Багато кому не подобалась моя принциповість, особливо в державних органах. Коли заходив до Бахчисарайської райдержадміністрації, голові одразу переказували: “Щекун прийшов!”

9 березня 2014-го року, у день 200-ї річниці від дня народження Тараса Шевченка, ми вирішили поєднати вшанування поета із заходами проти окупації. У Києві замовили українську символіку. Вранці разом з активістом Анатолієм Ковальським поїхали на сімферопольський вокзал забрати це все. Біля вагона на нас накинулась “самооборона” - пів сотні кремезних молодиків. У нас забрали документи, мене скрутили і вдарили так, що я ледь не знепритомнів. Тоді заскочили очі й руки, затягли до буса й повезли в обласний військкомат. Там роздягли, обшманали, голим привʼязали до стільця. Питали, де гроші, хто фінансує протести, вимагали зізнатись у співпраці з “Правим сектором”. Раз діяли за методикою “кирпич и молоток”: якщо їм здавалось, що я брешу - били по голові, якщо я мовчав — у бік. Стріляли з пневматики по ногах і руках. Нас тричі возили “на обмін”, але домовленості зривались. “Неинтересны вы хохлам”, - казали мені. 20 березня о 7:00 ранку нас таки обміняли. Я пробув у полоні 11 днів. Став першим полоненим і першим, якого обміняли в цій війні”.

Історію боротьби Андрія Щекуна читайте у новому номері журналу “Локальна історія” → bit.ly/4bh0ZnL

Майкл Катакіс — письменник, фотограф, пристрасний мандрівник, член Королівського географічного товариства та розпорядник літературного спадку Ернеста Гемінґвея. У березні 2022-го він оголосив про припинення співпраці з усіма російськими видавцями. Майкл уперше побував в Україні 2018 року, відвідавши Bookforum у Львові в рамках презентації книжки "Ернест Гемінґвей. Артефакти з життя". Ця поїздка його дуже вразила. 

Пропонуємо ознайомитися з уривком з інтерв'ю письменника:

“У Росії діти теж страждають. Але вони страждають від дій своєї країни, від байдужости своїх батьків, які замовчують цю війну й теж стають її співучасниками. Те, що коїть Росія в Україні, називається геноцидом. Для мене нарікання на труднощі з виїздом чи отриманням візи не мають жодної ваги. Єдине, що важить: Росію потрібно поставити на коліна і змусити визнати свою провину. Лише після того можна обговорювати бодай щось.

Я ніколи не матиму справи з росіянами, тепер уже до кінця свого життя. Вони відповідальні за те, що сьогодні відбувається в Україні. Ця відповідальність на них пожиттєво.”

https://localhistory.org.ua/texts/interviu/maikl-katakis-rosiiu-potribno-postaviti-na-kolina/

Дарія Гусяк – зв'язкова Головнокомандувача Української повстанської армії, відбула в ув'язненні 25 років.

Коли їй було 26, вона отримала 25 років ув’язнення в таборах суворого режиму в далекій Росії. Відбула увесь термін, вийшла на волю в 51. За цей час тендітна дівчина із в’язничної світлини змінилася. Замість туго заплетених чорних кіс — коротко стрижене волосся із проблисками сивини. Дарка, або Одарка, Гусяк — одна з тих українок, яким радянський режим присудив максимальний термін ув’язнення.

2 березня 1950-го року, Дарка пішла на зустріч, з якої не повернулася. Її затримали чотири оперпрацівники. Заломили руки, затягнули в машину. Спершу завезли в обласне управління НКВС на вулицю Дзержинського, згодом в сумнозвзвісну тюрму на Лонцького. Дарці відрізали косу. Били по руках, вухах і ногах. Знущалися, то гасячи цигарки об нігті, то затискаючи пальці між дверима. У сусідню кімнату помістили Дарчину матір, яку арештували раніше. Катували її так, щоб Дарка чула кожен удар і крик. Але жінка так і не заговорила.

Пані Дарка відсиділа всі 25 років. Хоча керівництво тюрми схиляло до співпраці, яка б допомогла звільнитися швидше, якщо покається. Але на таку “щедру” пропозицію Дарія Гусяк не погодилася.

Коли ж термін закінчився, повертатися Дарці не було куди і до кого. Її покликала жити до себе у Волочиськ на Хмельниччину Катруся Зарицька. Там високоосвічених жінок і водночас колишніх ув’язнених, намагалися всіляко стигматизувати, їх постійно перевіряли, влаштовували обшуки, налаштовували проти них місцеву громаду. До Львова, міста, де її впіймали, пані Дарка повернулася майже через пів століття. Очолювала Всеукраїнську лігу українських жінок, а у 2008 році отримала орден Княгині Ольги III ступеня.

На запитання, що для неї означає бути українкою, пані Дарка відповідала так: “Великий обов’язок. Скільки років ми боремося за Україну, скільки ще боротися, скільки життів пішло, щоби здобути незалежність. Забагато ворогів маємо і занадто приваблива наша Україна, що всі зазіхають на неї”.

Історії боротьби 25 українців читайте у нашій новій книзі “ Сила опору. Українці в радянських таборах”. Замовити за зниженою ціною 360 грн замість 490 грн можна на нашому сайті → bit.ly/3KFCRzy. З друкарні очікуємо після 25 червня.

15 полотен українських художників-модерністів повернули в Україну зі США. Центр інтелектуального мистецтва Меркурій придбав картини у Лариси Гординської, доньки Святослава Гординського, уродженця Коломиї.

Колекція Святослава Гординського — камерний музей світової слави українського мистецтва. Ці роботи унікальні саме тим, що походять зі збірки відомого у світі критика. Твори мають бездоганний провенанс. Гординський знав усіх їхніх авторів особисто: навчався в Олекси Новаківського і Петра Холодного, писав критичні статті про Олексу Грищенка та Михайла Андрієнка-Нечитайла, досліджував творчість Якова Гніздовського. У збірці є ранні малюнки пером Якова Гніздовського. Це ескізи до графічних ілюстрацій “Слова о полку Ігоревім”, які не тиражувалися.

2022 року, коли почалось повномасштабне вторгнення Росії в Україну, донька Гординського Лариса долучилась до волонтерської організації Ukraine Forward у Бостоні. “— Мистецтвознавець Володимир Петрашик, розповів, що Центр інтелектуального мистецтва Меркурій у Львові хоче придбати полотна Гординського, Грищенка, Андрієнка та Новаківського. Від себе я ще додала Гніздовського.Ця збірка — колекція нашого батька. А він завжди бажав, аби вона була в Україні”, – ділиться жінка.

Доньки художники кажуть, що у збірці є кілька найважливіших для них робіт. Це два автопортрети батька та олійний портрет, створений у Нью-Йорку на 40 років пізніше — вид на собор Святого Юрія у Львові з майстерні Олекси Новаківського.

https://localhistory.org.ua/texts/statti/kolektsiia-gordinskogo-povernennia-v-ukrayinu/

В селі Усть-Чорна можна побачити багато парадоксів. Біля села проходить потужний міжнародний газогін Уренгой — Помари — Ужгород, але в селі нема газу. Усть-Чорна — серед лісу, але лісгоспи майже не допомагають селу. Австрійці, яких депортували під час Другої світової, самі повернулися додому, а потім так само самі виїхали до Німеччини. У місті Ґайльдорф, куди виїхало багато устьчорнянців, заклали вулицю Карпатенштрасе, на якій заснували музей Усть-Чорної. Австрійську традицію святкування літнього сонцестояння, якої вже не дотримуються в Австрії, бережуть тутешні українці. Після повномасштабного вторгнення нащадки колоністів однієї спочилої імперії приймають біженців від посягання другої імперії. Усі ці парадокси закручені довкола села, ніби австрійський штрудель, який, до слова, також печуть в Усть-Чорній.

Ми приїхали туди 22 червня 2023 року.

Усть-чорнянську традицію биття дерев’яних шайб, які тут називають шайбликами, привезли зі собою австрійські колоністи. На батьківщині вона зникла, а в Усть-Чорній її зберегли. Шайблики — це дерев’яні квадратики з діркою посередині. Їх настромлюють на довгу палицю і розпікають у багатті до жару по краях. Потім вдаряють об спеціальну лавку, шайба відскакує і жевріє у польоті. Коли запускають шайблика, усі присутні наспівують. Далі називають ім’я того, хто буде бити, а потім, за умови успішного запуску, вигукують: "Тю, гей!". А якщо шайблик зіскакує вниз, то кажуть німецькою: "Під лавку полетів". " – Шайблики б’ють 21-го, 22-го і 23 червня, після цього, за народними звичаями, можна купатися у річці, а до цього порядні ґазди мають заготувати дрова на зиму".

Голова ОТГ в 2023 року в умовах війни вирішив не влаштовувати свята, що затягується до глибокої ночі, однак нам вдалося побачити цю традицію. Допоміг учитель пан Віктор, який попросив своїх учнів Марка та Філю показати нам демоверсію святкування на березі річки. Найдовший день року закінчився в Усть-Чорній вогнем у небі — мирним і теплим.

Репортаж з місця подій читайте на нашому сайті ↓
https://localhistory.org.ua/texts/reportazhi/ust-chornianskii-shtrudel/

“Зелені свята — цілий комплект свят, які називають по-різному: Трійця, П’ятидесятниця, Зелена субота, Зелена неділя, Зелений понеділок. У народному, ще язичницькому календарі — це позначення переходу весни в літо, святкування всього, що виростає із землі. Священники вдягають зелені ризи, жінки колись вбиралися у зелені хустки. Кожен український край має свої звичаї на Зелені свят, але спільний для всіх — це клечання хат.

Зелені свята — єдиний час, коли можна молитися за покутників, самогубців, нехрещених дітей, тобто тих, кого не прийняла в своє лоно церква, і вони стали привидами, злими духами, русалками, мавками і потерчатами. Їм оголошена у ці дні амністія. На Зелені свята поминають тих, кого поховано як належить. Й тих, хто загинув у далеких краях, на чужині, зник безвісти, зокрема воїнів, які не повернулися додому”.

Про те, кого поминали на Зелені свята наші предки розповідає Галина Пагутяк у матеріалі ↓
https://localhistory.org.ua/texts/kolonki/sviato-neprikaianikh-dush-galina-pagutiak/

У перші дні радянсько-німецької війни у тюрмах заходу України енкаведисти розстріляли понад 20 тисяч в’язнів. Страчували людей, яких таврували як найнебезпечніших злочинців, — політичних активістів, “контрреволюціонерів”, націоналістів.

Коли радянські сили відійшли із західноукраїнських міст, люди побачили на тюремних подвір’ях гори трупів.

”Ці історії настільки жахливі, що починаєш сумніватися в їх реальності. У них нема нічого, за що міг би зачепитися здоровий глузд”.

Пропонуємо ознайомитися з текстами про західноукраїнську трагедію:

⬛️Списки особового складу тюремного відділення НКВС у Львівській області → http://surl.li/usvwz

⬛️Про півстоліття мовчання і львівську шахту, що стала братською могилою → http://surl.li/usvwb

⬛️Масові розстріли в'язнів в урочищі Дем'янів Лаз на околиці Івано-Франківська влітку 1941 року. Вік жертв, за даними експертів, становив 17–18 років → http://surl.li/usvuy

⬛️ "Нам не жити": розстріли українських в’язнів у Дубні зі стрілецької і автоматичної зброї → http://surl.li/usvuu

⬛️Спогади в'язня, якому вдалося вижити у Самбірській тюрмі → http://surl.li/usvwt

⬛️Історія викриття страти понад тисячі в’язнів поблизу Добромиля. Їхні тіла були скинуті у соляну шахту Саліна → http://surl.li/usvxf

⬛️ Кількість жертв, яких вбили енкаведисти у перші дні радянсько-німецької війни → http://surl.li/usvxk

Навесні-влітку 1941 року, перед відступом радянських військ на околиці села Пасічна, що тепер є однією з вулиць Івано-Франківська, масово вбивали в’язнів НКВС. Через 20 років місце злочину розрівняли екскаваторами. Ще через 20 – почали перші розкопки. Роботи вели від 21 вересня до 29 жовтня 1989 року. Розкопали три ями, у яких знайшли останки 524 осіб. Із них – 359 чоловіків і 159 жінок. Стать шести осіб не встановили.

Моторошні знахідки розкладали на довгих дерев’яних стелажах. На одних – одяг і взуття. На інших – черепи. Майже півтори сотні з тих черепів мали довгі, заплетені коси. Експерти встановили вік покійниць – 17–18 років.

“ – Нащо я брався до тих розкопок? Я з самого дитинства був в боротьбі. Малим слідкував за москалями, давав знак хлопцям в криївки. Мій тато з Петлюрою разом воював. З моєї родини в ті роки загинуло 13 чоловіків! Потім той чортів Зелений Клин. Після всієї тієї історії як я міг не копати?!” – розповідає один із найактивніших пошуковців у Дем'яновому Лазі Іван Павликівський.

Ексклюзивний репортаж із урочища Дем’янів Лаз читайте у матеріалі ↓
https://localhistory.org.ua/texts/reportazhi/urochishche-demianiv-laz-piv-tisiachi-zhertv/

Холодний Яр, він же Мотрин ліс, став одним із осередків диверсійної боротьби козаків проти влади Речі Посполитої. Цю майже столітню партизанську війну назвали "гайдамацький рух". Саме звідси розпочалася Коліївщина — остання спроба відновити державність Війська Запорозького. Року 1845 місцину відвідав Тарас Шевченко, щоб змалювати Мотрин монастир.

Одним з осередків гайдамацького руху став Мотронин Свято-Троїцький монастир у Чигиринському старостві Речі Посполитої та ліси навколо нього. Року 1717 його ігуменом став колишній уласівський сотник Устим Сахненко. Він очолював монастир майже чотири десятиліття. У той час запорожці часто навідувались до обителі. Уже під час першої великої хвилі масових гайдамацьких виступів 1729—1730 років повстанці діяли в околицях сусідніх Чигирина й Медведівки. 

Самоназва повстання "Коліївщина" вперше зафіксована в "Коденській книзі судових справ". Походить вона від тогочасного терміна slużba kolejna. Так називали почергове надвірне козацьке служіння при магнатських маєтках. Успіх повстання забезпечували саме значні сили місцевого надвірного козацтва — "колійці". "Польські козаки" приєднувалися до Війська Запорозького в кожному містечку на шляху. Це забезпечувало швидкий, майже тріумфальний похід. Навесні 1768-го повстанців очолив Максим Залізняк. Кульмінацією виступу стало взяття найукріпленішого міста Умані. 

"Залишилася ще напівзруйнована монастирська церква, яка незабаром перетвориться на купу цегли. Є в лісі високий земляний вал, завдовжки кілька кілометрів — руїни скіфського городища. За валом — багато скіфських могил, стежка до Холодного Яру та зруйнований і засипаний вхід до печери з лісу до монастиря, який підірвали фашисти 1943 року", — розповідала 1967 року газета "Зоря комунізму". Журналісти з’ясували, що прапрадід тодішнього першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста був сотником у запорозькому війську. Олександр Найда створив докладну карту Холодноярського лісу та схему розташування основних історичних, природних, археологічних та інших об’єктів. У лісовому масиві та по ярах встановили понад 30 пам’ятних знаків. Хотіли поставити 28-метровий обеліск — бо Максимові Залізняку під час повстання було 28 років, — бюст Тараса Шевченка й понад 20 гранітних глиб із пам’ятними таблицями. Але 1972-го Шелеста усунули від влади. Плани не реалізували.
https://localhistory.org.ua/texts/statti/gaidamaki-z-motrinogo-lisu/

У новому номері журналу “Локальна історія” респонденти поділились своїми думками про український Крим, місцевих жителів, культуру півострова, втрачені пам'ятки та історичні зв’язки, які об’єднують цей регіон з материковою частиною країни.

👉🏻 Евеліна Кравченко – українська історикиня, археологиня, авторка численних наукових праць, яка багато років працювала в заповіднику Херсонес Таврійський. Вона розповідає про сучасний стан Херсонеса, який, об’єднуючи кілька тисячоліть історії Чорноморського регіону, після окупації Криму став ключовим елементом нового російського міфу. Також обговорили ситуацію з іншими пам'ятками та музеями у Криму.

👉🏻 Февзі Мамутов – голова ГО "Кримські татари Одещини", чемпіон України та Європи з греко-римської боротьби, депутат Одеської облради та багаторазовий переможець міжнародних турнірів. У розмові він поділився родинними спогадами, розповів про життя в Криму до російського вторгнення, участь у Майдані та спротив окупації Криму, а також про нове життя в Одесі, громадську та просвітницьку діяльність.

👉🏻 Анастасія Левкова – українська письменниця, редакторка, журналістка та менеджерка літературних проєктів, членкиня українського ПЕН-клубу. У розмові оцінює інтерес суспільства до кримської тематики, розповідає про свій новий роман "За Перекопом є земля", роботу над ним і секрет його успіху.

Читайте у новому журналі. Придбати ⟶ https://publishing.localhistory.org.ua/product/krym-3-2024/

"Змінюються течії, висота хвиль, незмінна тільки сила", — вважає поетка Катерина Калитко, яка порівнює нашу мову зі стихією. Лагідною у мирний час і потужною в умовах війни. Про українську мову далекого ураження ми поговорили в інтерв’ю.

“Мені здається, що ми дожили до щасливого моменту перетворення української мови на модну. Світовим трендом стала можливість бодай десь її використати: принаймні вивчити кілька базових фраз українською чи додати до іншомовного тексту якусь кириличну фразу без перекладу. Можливо, від часів Весни народів це найбільший сплеск усвідомленого світового інтересу до української мови.
Екзистенційне проживання війни одразу позначилося на мові. Я вже заздрю та водночас зовсім не заздрю перекладачам, які працюватимуть із теперішніми українськими текстами, насамперед із поезією. Саме поезія першою реагує на переломи реальности. Вона дає змогу запам’ятати себе тут-і-тепер. Перекладачам доведеться навчитися передавати цю атмосферу мови, її нерівне дихання, суміш темряви та світла, нерв”.

Розмову з поеткою читайте у матеріалі ↓
https://localhistory.org.ua/texts/interviu/mova-iak-more/

Фортецю Каламіта звели візантійці у VІ столітті для захисту Херсонесу. Точних даних катма, але здається, що укріплення успішно пережило атаки всіх завойовників і піддалося лише монголам.

"Це сильна фортеця у формі мигдалини, розташована на березі струменистої річки, — писав Евлія. — Східна її сторона є потужним муром, високим і товстим, у п'ятсот кроків [завдовжки]. Там є шість веж і величезний рів". Зайшов мандрівник і всередину. "За воротами знаходиться похмуре і зловісне диван-хане королів невірних. Оскільки воно спрямоване у бік кибли, тепер це диван-хане — мечеть султана Баязида Велі. Але у неї немає мінарету. Усередині фортеці є лише десять будинків. Але людей у ​​них немає, воротарі зачиняють браму…".

На схилах пагорбів навколо бухти Евлія побачив "кіл" — різновид жирної глини, якою намазувалися в банях та просто під відкритим небом. "Власники кораблів викопують її в горах, перетягують, вантажать на сотні кораблів і вивозять цю глину. Кіл, що продається в Стамбулі під назвою жирного кафського кіла походить з Інкермана".

Про фортецю південно-західного Криму, яку в 1666 році відвідав мандрівник Евлія Челебі читайте у статті Сергія Громенка ↓

https://localhistory.org.ua/texts/statti/mangup-balaklava-inkerman-mandrivka-khanskim-krimom/

Як чинити опір сильнішому ворогу і перемогти? Розповідають українці, які вижили всупереч радянським репресіям, каральній психіатрії та багаторічним термінам ув’язнення.

“Сила опору. Українці в радянських таборах” – це 25 історій про те, як зберегти людяність в умовах абсолютного зла, більшість записані з перших уст.

Останній шанс придбати книжку за зниженою ціною – 360 грн. Передпродаж діє до 4 липня → http://surl.li/bnypft

“Ми мусимо порушити питання на тому рівні, на яке воно заслуговує — голосно говорити про культурний геноцид. І цьому є всесвітнє означення, дефініція, а не просто: гуманітарні втрати і порушення правил ведення війни чи воєнні злочини. Це геноцид. Нас не має задовольняти питання нижчої планки”. Василь Рожко – засновник Лабораторії моніторингу української спадщини НеМо, голова ГО “Тустань”.

“НеМо організовувала польові експедиції для дослідження пам’яток. І ці експедиції нам довелося проводити за умов повної невизначеності: освоєння методик, їх адаптація та розвиток, відсутність актуальних і машиночитних переліків втрат і об’єктів спадщини, проблеми координації та взаємодії з іншими організаціями і спільні для усіх українців складності: зима, негода, обстріли, блекаути. Експедиції почалися із порятунку та 3D-фіксації легендарної шафки з півником у Бородянці 28 квітня 2022 року. Далі була церква у В’язівці, об’єкти на Харківщині, Чернігівщині. У результаті робочих зустрічей з ЮНЕСКО та МКІП народилася наша концепція інфраструктури даних, що може об’єднати дані про українську спадщину на базі актуальних міжнародних стандартів”.

[ Це восьмий матеріал із проєкту "Діалоги. Люди культури у війні" — серії інтерв’ю з митцями, які волонтерять або мають досвід військової служби, у знакових для них місцях Львова. Проєкт втілено спільно з Інститут стратегії культури ]

Про співпрацю з європейськими та українськими партнерами у галузі культурної спадщини, про біль за втраченим і цифровізацію музейних експонатів як порятунок розповідає Василь Рожко у матеріалі → bit.ly/3znPgWD

27 червня 1709 року поблизу Полтави відбулася одна з ключових подій в історії України – Полтавська битва. Після поразки шведів і Мазепи, Україна втратила шанс на здобуття автономії, а московська влада посилила контроль над українськими землями. Це сприяло подальшій інтеграції України в склад Російської імперії та занепаду козацької державності.

У 217 річницю доленосної битви полтавець Віктор Андрієвський, виступаючи у Калуші, поділився власними міркування про значення цієї події ↓
https://localhistory.org.ua/texts/chitanka/pid-poltavoiu-zrosheno-kroviu-nashu-ideiu-derzhavnosti-viktor-andriievskii-pro-znachennia-poltavskoyi-bitvi/