5 речей, які ввійшли у вжиток після Першої світової війни:

⬛️Наручний годинник. В часи Першої світової війни вояки мусили координувати свої дії на полі бою, а для цього їм належало звірятися з годинником. Це значно легше робити тоді, коли пристрій закріплений на руці й за ним не потрібно щоразу тягнутися до штанів чи шинелі, як було з кишеньковим. Після закінчення війни вояки зберегли звичку носити годинники на руці. Це стало прикладом для наслідування. Невдовзі наручні годинники витіснили з ринку кишенькові моделі.

⬛️Бойові отруйні речовини. Хоч отруйні речовини винайшли раніше, саме під час Першої світової їх почали застосовувати на полі бою. Вже на початку війни, влітку 1914-го, французькі військовики використовували на фронті гранати зі сльозогінним газом. Після закінчення війни винайшли численні нові види хімічної зброї. Вони були смертоноснішими порівняно з речовинами, що застосовували століття тому.

⬛️Вегетаріанські сосиски. Бургомістр німецького Кельна вигадав один із перших варіантів вегетаріанської сосиски. Головним мотивом була, щоправда, не турбота про тварин, а прагнення компенсувати дефіцит продуктів.

⬛️Переливання крови. Року 1915 канадський хірург Лоуренс Брюс Робертсон за допомогою шприца перелив кров пацієнтові, який отримав поранення шрапнеллю. У наступні кілька місяців Робертсону вдалися ще чотири такі процедури. Про його досягнення дізнався широкий науковий загал. Відтоді процедура стала рутинною.

⬛️Тренч. Ці плащі з’явилися у британській армії на початку XX століття. Спочатку їх дозволяли носити лише офіцерам. Під час Першої світової війни до тренчкотів додали нові елементи — погони та металеві D-подібні кільця. Ці кільця давали воїнам змогу кріпити планшети чи холодну зброю. Після війни багато ветеранів і далі носити його у мирному житті. Мода на тренчкоти ширилася не лише серед чоловіків, а й серед жінок.

https://localhistory.org.ua/texts/statti/vinakhodi-viini/?fbclid=IwZXh0bgNhZW0CMTEAAR36VL7j5xjSazkfo2aHnZ6H6WM4ENWGnipEC_UuQWvCz5nw_hxEYw3Ilvs_aem_Qwt9sHtKURiVCxITlbELVg

30 вересня минула 86-та річниця від дня підписання Мюнхенської угоди, внаслідок якої Судетську область відокремили від Чехословаччини. До того ж Чехословаччина мусила задовільнити територіальні претензії Польщі та Угорщини.

Чому ця подія ввійшла в історію як змова? Чи справді Чехословаччина була еталонною демократією для тогочасної Європи? Чи варто порівнювати Судети із Кримом та Донбасом, а Бенеша – із Зеленським? І найголовніше – Чи привид Мюнхена справді все ще витає над світом?

Про відлуння Мюнхенської змови у сьогоденні розповідає історик Віталій Ляска та Віталій Михайловський, доктор історичних наук, професор Київського столичного університету імені Бориса Грінченка.

Вмикайте → https://bit.ly/4eKA6ux

Більше про передумови та наслідки Мюнхенської кризи читайте у книзі «Коли спалахне війна. 1938. Аналіз кризи» → bit.ly/3XcHus3

Людмила Гриневич – керівниця робочої групи з розроблення концептуальних засад реформування історичної освіти в системі загальної середньої освіти, докторка історичних наук, директорка Українського науково-дослідного та освітнього центру вивчення Голодомору розповідає про те, який спадок радянської освіти ми використовуємо дотепер.

“Шкільна історична освіта досі повністю не позбулася совкових атавізмів. З СССР тягнеться традиція розмежування, передовсім на психологічному рівні, вітчизняної та світової історії. Замкненим за залізною завісою поколінням совєтських дітей достатньо було знати, що комуністична партія рулить до "щасливого майбуття", усе совєтське є найкращим і навіть першу лампочку у світі винайшли не "десь там", а "тут". Світова історія залишалася за бортом. Як і українська, яку періодично то вилучали, то дозволяли в урізаному вигляді.

Сьогодні ми маємо українську державу, успішну академічну історичну науку, включену у світовий науковий простір. І ми достатньо сильні й зрілі для того, щоб забезпечити поглиблене викладання школярам української історії, вписавши її у світовий контекст”.

Про об’єднання предметів "Історія України" та "Всесвітня історія" в один розповідає Людмила Гриневич у матеріалі → https://bit.ly/4enjSXV

Пйотр Маєвський – польський дослідник новітньої історії, науковець, автор книги “Коли спалахне війна. 1938. Аналіз кризи”, професор Варшавського університету. Спеціалізується на вивченні історії Чехословаччини та чесько-німецьких відносин у ХХ столітті.

В інтерв'ю історик розповів про те, коли саме вирішив докладно розглянути 1938-й рік:

“Історією Чехословаччини я зацікавився ще багато років тому. Написав книжку про армію цієї країни в 1938 році. Також читав лекції на цю тематику, але завжди відчував, що чогось бракує, не все висвітлено. Мені видавалось, що ця історія була представлена досить лаконічно або ж надто технічно, просто докладно переказані події.

На тему Мюнхенської кризи історична література, про яку знаю, є доволі багатою. Але мені в ній завжди бракувало висвітлення подій у вимірі драми того періоду. Тому я вирішив написати книжку, яка б показала, якими були ті непрості, неспокійні дні та місяці. І як Європа у 1938 році опинилась на порозі великої війни. Війни, якої того року все ж таки уникнули. Але ціна цього — передавання чехословацького пограниччя Гітлерові. І, як знаємо, ця війна таки розпочалась. Тобто західні країни “купили” лише одинадцять місяців миру і все одно були вимушені боротися з Гітлером”.

Розмова з істориком – на нашому сайті → bit.ly/3zE1paf

Замовляйте книгу "Коли спалахне війна? 1938. Аналіз кризи"→ bit.ly/3XcHus3

Дерусифікація має сенс!

Очистити Україну від російських імперських маркерів – наш обовʼязок. Зараз ми маємо унікальний шанс довести цей процес до кінця, щоб наші вулиці, міста, установи більше ніколи не несли у собі російську символіку.

На якому етапі зараз перейменування наших населених пунктів? Які приклади успішних перейменувань ми вже маємо? Які перейменування будуть наступними?

Поговоримо про ці та інші аспекти перейменувань вже 7 жовтня на панельній дискусії «Дерусифікація має сенс: наповнюємо карту українським змістом» з гостями:

•⁠ ⁠Владлен Мараєв, кандидат історичних наук, автор та ведучий YouTube-каналу "Історія Без Міфів";

•⁠ ⁠Олександр Алфьоров, голова експертної групи з дерусифікації у Києві, офіцер ЗСУ;

•⁠ ⁠Антон Дробович, кандидат філософських наук, Голова Українського інституту національної пам’яті;

•⁠ ⁠Роман Лозинський, народний депутат України, голова підкомітету ВРУ з питань деколонізації.

Модератор дискусії – Олександр Нотевський, автор і ведучий Медіа «ҐРУНТ.

📅 Дата: 7 жовтня
🕖 Час: 19:00
📍 Локація: Сенс на Хрещатику, 34

Приєднуйтесь!

Вхід вільний, проте за попередньою реєстрацією за посиланням: https://bit.ly/3zR5qIB

Правда про злочин Сандармоху відкрилася майже випадково. Все почалося 1996 року, коли вийшла друком невелика книжечка працівника ФСБ, що розповідала про чекістів з Управління НКВС у Ленінградській області.

Ниточка розслідувань привела до безпосередніх виконавців злочинів, які восени 1937 року у Сандармосі розстріляли 1111 соловецьких в’язнів, із них – понад дві сотні українців. Однак на цьому ліквідація не закінчилася – масові страти проводили ще тричі упродовж наступних місяців.

Була у тій книжечці і згадка про такого собі Михайла Родіоновича Матвєєва, якого, за завданням начальства, 1937 року занесло до Медвежогорська, вельми специфічного містечка в Карелії. Там був розташований БелБалтЛаг (Беломорско-Балтийский лагерь) – табір ОДПУ для будівництва Біломорсько-Балтійського каналу. Також там діяв слідчий ізолятор. Саме туди доправили групу соловецьких вʼязнів.

Завдання Матвєєва якраз і полягало у нищенні цієї групи бранців. Писав автор згаданого нарису і про те, що сам Матвєєв нещадно бив приречених березовими палицями, як констатували потім у документах, “без всякой к тому надобности”. Бив, а потім особисто перестріляв.

Про те, як радянська влада організувала масовий розстріл у Сандармоху та хто був його виконавцями – читайте у матеріалі історика Юрія Шаповала, який одним із перших в Україні почав досліджувати трагедію 1937 року.

[ Спецпроєкт “Сандармох. Незабуті імена” творено у межах проєкту “Розширення виробництва незалежного контенту” (EPIC) за підтримки міжнародної організації Internews та у співпраці з Internews Ukraine]

https://sandarmoh.localhistory.org.ua/extermination

Текст про Володимира Чехівського → https://bit.ly/4efR3MC
Текст про Степана Рудницького → bit.ly/3XaEqvn
Текст про Мирослава Ірчана → https://bit.ly/3TwvQG6
Текст про Олексу Слісаренка → https://bit.ly/3TAxczK
Хроніки злочину → https://bit.ly/3YdyMKJ

Олекса Слісаренко – яскравий представник літератури XX століття. У нього була репутація найміцнішого ”сюжетника” в українській прозі, яка доти “слабувала на безсюжетність”. Самого письменника порівнювали із П’єром Бенуа й О. Генрі.

У 1920-ті письменник звинуватив Горького і всю російську інтелігенцію у великодержавному шовінізмі. Більшовицька диктатура наздогнала Олексу у квітні 1934 року. А у 1937 році він загинув у Сандармоса.

Більше про письменника, якого знищила радянська влада читайте у спецпроєкті “Сандармох. Незабуті імена” → https://bit.ly/3TAxczK

[ Спецпроєкт “Сандармох. Незабуті імена” створено у межах проєкту “Розширення виробництва незалежного контенту” (EPIC) за підтримки міжнародної організації Internews та у співпраці з Internews Ukraine ]

Нацистська операція проти УПА в Завидівському лісі досі лишалася практично невідомою. Українські повстанці зазнали в ній серйозної поразки — серед інших загинув командир загону й окружний військовий референт.

Довгий час єдиною згадкою про ці бої в документах визвольного руху вважався розпливчастий абзац в одній пропагандистській публікації. Було ще кілька спогадів, що містили більше деталей, але все одно — без точних дат і обставин. Які саме повстанські підрозділи воювали в Завидівському лісі, донедавна лишалося загадкою.

Антиповстанська операція німецьких окупантів проти південних відділів загону імені Івана Богуна у Завидівському лісі тривала з 30 серпня по 1 вересня 1943 року. Для операції окупанти зібрали близько 2 тисяч солдатів, перекинутих на 180 автомобілях. «На світанку карателі пішли облавою на ліс. Добре, що їх помітили вчасно вартові. Карателів було десь біля двох тисяч. Почався нерівний бій на узліссі».

Коли німці застосували танки, артилерію та міномети, вояки розбіглися по лісу. Вночі сотня перейшла в сусідній Печихвостівський ліс і отримала наказ тримати оборону з боку села Стрільче. Під час цього прориву загинув командир загону Микола Горобець — "Славко". Його тіло через два дні знайшли побратими. Прострелене горло та потилиця вказували на те, що він вчинив самогубство, не бажаючи потрапити в полон. Усього в боях у Завидівському лісі відділи УПА втратили 97 солдатів.

Деталі нацистської операції проти УПА в Завидівському лісі читайте у матеріалі на нашому сайті ↓

https://localhistory.org.ua/texts/statti/kilkarazovo-dokhodilo-do-rukopashnogo-boiu-nevidoma-operatsiia-natsistiv-proti-upa/?fbclid=IwZXh0bgNhZW0CMTEAAR2CKMSD_70hU82KaQzyLawNPC0OErc2rYll6um5KX8LcBaQDICzRfOu8P8_aem_HkbJ8x7jT8ReKe0b9Pvzcg

Село Опішня, що на Полтавщині – це місце розвитку українського гончарства. Деякі місцеві жителі досі займаються цією справою, зокрема родина Шкурлепів.

Найдосвідченіший з них — 58-річний Олександр. У гончарстві він кілька десятиліть. Олександр експонував твори як на Опішнянському бієнале, так і за кордоном. Його робочий день починається близько 8 ранку за гончарним кругом — це головний інструмент майстра. Таке знаряддя з‘явилось тільки на початку XX століття. Шкурпели удосконалили його: встановили електромотор, який допомагає розганяти нижній круг, а майстер руками працює з виробом на верхньому. Гончарні ножі допомагають формувати й підправляти виріб без відбитків пальців.

Олександр переймав досвід у відомого майстра Трохима Назаровича Демченка. Чоловік затямив головний урок вчителя: в кераміці не може бути рівних ліній. Відтоді його вироби опуклі та звивисті. Горнятка — горбасті, підсвічники — об‘ємні.

З Олександром працює його старший син Анатолій, йому 32 роки. Він ще не навчився говорити, а вже допомагав татові місити глину. Потім ліпив статуетки на шкільні олімпіади. У нього був вибір стати поліцейським, але Анатолій вирішив усе ж перейняти батьківську справу. За день Олександр та Анатолій можуть створити з десяток горщиків.

Більше про родинну справу Шкурлепів читайте в репортажі → https://bit.ly/3BuQHne