Львів, початок 1931 року. У студії "Власна Хата" на вулиці Пісковій, 22 перед фотоапаратом позують п’ятеро чоловіків. На їхньому тлі видніється портрет ще одного — в окулярах та з краваткою, і картини з пейзажами.
Постановка не випадкова. На світлині — виконавчий комітет, який займався підготовкою виставки до перших роковин смерті художника, а в роки Української революції члена Центральної Ради та міністра освіти УНР Петра Холодного.

До складу комітету увійшли о. Йосиф Сліпий, Іларіон Свєнціцький, Юрій Магалевський та Михайло Драґан. Крім них на фото можна побачити і власника салону — такого ж емігранта з Наддніпрянщини, яким був і сам Холодний — Левка Янушевича. Виставка відбулася 22 березня — 30 квітня 1931 року. Відвідувачі могли побачити майже 350 творів, більшість яких Петро Холодний виконав упродовж восьми років проживання в Галичині.

Про організацію виставки читайте у матеріалі → bit.ly/3V77K4L

Краса природи та цілющий клімат повсякчас вабили до Криму українських митців. Художник Іван Труш змальовував тамтешні краєвиди, поетеса Христя Алчевська шукала сюжети для своїх віршів. Леся Українка лікувалась сама й рятувала смертельно хворого нареченого. Меценат Євген Чикаленко хотів облаштувати біля Алупки санаторій для “підстаркуватих письменників”.

Для Михайла Коцюбинського півострів став місцем праці, він навіть узявся там рятувати кримські виноградники! “Крим зробив на мене таке сильне враження, я ходив тут, як уві сні, – ділився він першим враженнями в листі до письменника Михайла Комарова”.

Про те, як українські інтелектуали проводили час у Криму читайте у новому номері журналу “Локальна історія” → bit.ly/4bh0ZnL

Цього дня 1894-ого у Львові почалась Крайова виставка, яка тривала чотири місяці. У східній частині Стрийського парку з’явилось справжнє галицьке село. Там було сім хат, які представляли різні місцевості Галичини. Позводили їх тамтешні майстри — за власними технологіями та з матеріалів, які використовували у відповідних околицях. Хати і стодоли обставили характерними посудом та знаряддями. Тут же замешкали селяни в домотканих строях, які виконували свою повсякденну роботу. Були також садиба шляхтича, млин-вітряк і навіть церква. "Війтом" цього села був етнограф Володимир Шухевич. Воно постало як етнографічний відділ Крайової виставки.

На головній алеї Стрийського парку спорудили понад сотню павільйонів, що показували різні промисли: рільництво, лісництво, нафтовидобування. Тут також постали водонапірна вежа, подібна до середньовічного замку, світловий фонтан і стадіон. Попри постійні дощі, виставку відвідало понад мільйон осіб зокрема й цісар Франц Йосиф I та ерцгерцог Людвіґ Віктор: “Я відвідав вже 13 виставок, але жодна не справила на мене таке враження, як львівська”.

А закінчилась виставка скандалом та судовим процесом! Про це читайте у матеріалі ↓

https://localhistory.org.ua/texts/statti/do-sudu-cherez-khrest/?fbclid=IwZXh0bgNhZW0CMTEAAR19hMTDtZ-5aN4b_wXMFfZhoBSHPk6x-5gLcEndf4hdu8mBQkC9Qe1xev4_aem_Aba8uMtVcs8CQkOba3oj4IIQUlD7Ou_Ib4euDX5IiO_Tx7xSpvdjHE-KR6Cqlgepix6kQaRFNSX6NK-9QFKsDz4u

Яку роль відіграв Дніпро в період Київської Русі? Чому наші предки вважали, що Дніпро веде до потойбічного світу? Яка була давня назва річки? Яке культурне значення має Дніпро для сучасних українців? Дізнайтеся в тематичному номері "Дніпро" журналу Локальна історія.

Лише до 13 червня на цей випуск діє акційна ціна – 100 грн.

Замовити → bit.ly/3R92QTB

Каховське водосховище створили в рамках сталінського "Великого плану перетворення природи". Воно докорінно змінило Таврійські степи. Крим нарешті отримав українську воду. Водосховище так і не стало другим Азовським морем, а є радше символом і технічної могутності, і екологічних проблем.

Поява водосховища мала розв’язати три завдання: виробництво електричного струму, зрошення, судноплавство. Існував ще один важливий чинник, про який не говорили вголос — геостратегічний. Адже саме в цьому районі 1920-го форсувала Дніпро кіннота Фрунзе, а через два десятиліття — танки Вермахту. Контролювання околиць Каховки давало можливість розвивати воєнний наступ на Поволжя і Кавказ, а також використовувати річку для перевезення спеціальних вантажів чи курсування військової флотилії. Врешті у разі наближення противника греблю можна було просто підірвати. Так утворилося б величезне багно, що значно ускладнило би просування і піхоти, і танків. Саме тому Каховське водосховище є найбільшим в Україні за площею мілководдям.

Під час будівництва затопили 2,8 тисячі гектарів ріллі, 36 тисяч гектарів лук і сінокосів, а щонайгірше — майже сотню сіл, у яких проживало 37 тисяч осіб.

Про останню велику будова комунізму в Україні читайте у матеріалі ↓
https://localhistory.org.ua/texts/statti/kakhovske-vodoskhovishche-ostannia-velika-budova-komunizmu-v-ukrayini/

Незахідні держави зацікавлені у встановленні миру в Україні, — стверджує ізраїльський історик, автор світових бестселерів, професор історичного факультету Єврейського університету в Єрусалимі Юваль Ной Гарарі. Свої роздуми та аргументи він виклав у колонці, яка вийшла 3 червня 2024 року у виданні The Economist.

“Ми вповні цінуємо свої коліна лише тоді, коли вони перестають працювати. Те саме й зі світовим порядком: його колишні переваги стають очевидними лише тоді, коли він руйнується. Встановлення миру ніколи не буває легким. Кажуть, що народи йдуть на війну крізь розчахнуті двері, але єдиний вихід — крізь мишачу нору.

З огляду на події останнього десятиліття, Україна, безумовно, потребує гарантій проти майбутньої російської агресії, більш надійних, ніж Будапештський меморандум чи Мінські домовленості 2014—2015 років. Щоб запобігти новій ері імперіалізму, потрібне лідерство у багатьох напрямках. По-перше, Європа повинна гарантувати Україні енергопостачання з електростанцій у країнах НАТО та взяти на себе зобов'язання надати Україні гроші та зброю, необхідні їй для подальшого захисту. Другим важливим кроком є посилення лідерства з боку неєвропейських країн. Це вимагатиме від таких держав, як Бразилія та Індія, витрачати політичний капітал, ризикувати і, якщо все інше не спрацює, стати на захист міжнародних правил. Це буде не дешево, але ціна бездіяльності буде набагато вищою”.

[Текст переклав Сергій Громенко]

У матеріалі ізраїльський історик Юваль Ной Гарарі розповідає про наслідки війни в Україні для світу ↓
https://localhistory.org.ua/texts/kolonki/putin-zakhid-i-reshta-iuval-noi-garari-pro-te-iak-zapobigti-novii-eposi-imperializmu/

18 серпня 1941 року радянські сапери знищили греблі Дніпровської гідроелектростанції в Запоріжжі, щоб зупинити німців. Руйнація стала одним із символів злочинности режиму.

Офіційне розслідування тих подій не проводили. Ніхто не вимірював рівня води чи швидкості течії. "Дніпровське цунамі" – 30-метрова хвиля води, яка руйнувала все на своєму шляху є лише переказування почутих пліток. А цифри масових людських жертв: від 20 тисяч до 100 тисяч осіб абсолютно нічим не підтверджені.

Про те, чому радянські сапери знищили греблю в Запоріжжі та які існують міфи довкола цієї події читайте у матеріалі ↓
https://localhistory.org.ua/texts/statti/pidriv-dniproges/

У Карпатах ще до 1940-х років у багатьох селах можна було зустріти "довгі хижі". "Довгою хижею" або "довгою хатою" називали однорядну забудову, де житло і господарські будівлі розміщені під спільним дахом. Дослідники традиційної дерев’яної архітектури пов’язують її виникнення з потребою захисту людей і худоби від морозів, диких звірів, зручністю догляду за свійськими тваринами, економією матеріалів, специфікою ведення господарства в умовах суворого клімату.

Дослідник народного житла українців Закарпаття ХVIII—ХХ століть Павло Федака переконаний, що поширення довгих хат частково можна пояснити високою ціною на ліс, внаслідок чого для економії будівельного матеріалу господарські будівлі "нав’язували" на житло в один ряд.

"Але основною причиною побутування і поширення цього типу двору була етнічна традиція, яка в різних соціально-економічних та природних умовах трансформувалася, видозмінювалася, набувала нових рис, стаючи в свою чергу традицією цих теренів. Цьому сприяли також міграції з північних, гірських районів до передгір’я і низовини: переселенці, осідаючи на нових місцях, переносили сюди і свою будівельну традицію", — йдеться у дослідженні Павла Федака.

До кінця ХХ століття такі споруди зникли. Лише дві збереглися у музеях. Давні світлини споруд переглядайте на нашому сайті.

Що таке “Довга хижа” та як жилось в ній на Закарпатті розповідаємо у матеріалі → bit.ly/3XcXU3Y

Чи можуть саги вважатися історичним джерелом? Яким бачили в сагах Ярослава Мудрого та Володимира Великого? Якою є історія Русі у сагах? Чому саги популярні сьогодні? Якою бачили Русь скандинави? Що відомо про германський міф?

Про це розповів доктор філософії в галузі історії, молодший науковий співробітник Інституту українознавства ім. І. Крипʼякевича НАН України, автор понад 20 наукових статей, присвячених русько-скандинавським відносинам Владислав Кіорсак у новому випуску “Без брому з Віталієм Ляскою”.

Дивитись відео ⟶ bit.ly/3XhdVWG

У ніч на 10 червня 1944 року в нацистському концтаборі Заксенгаузен загинув діяч ОУН, поет і вчений Олег Кандиба-Ольжич. У травні 1944-го гестапо затримало його на конспіративній квартирі літератора Романа Маланчука у Львові. За спогадами соратників поета, він знав, що німці стежили за цим житлом. Після арешту гестапо доправило Ольжича в Берлін, а згодом — до Заксенгаузена, де у той час відбував ув’язнення Андрій Мельник із дружиною. Ольжич перебував в одиночній камері з твердими нарами, закутий ланцюгами до підлоги. Таборова поліція проводила безкінечні допити з тортурами.

“З усіх українських в’язнів в Саксенгавзені німці тоді тільки єдиного Олега Ольжича замордували. Тіло героя "з димом в небо пішло" спалене в крематорію табора. Олег Кандиба-Ольжич зложив свідоцтво своїм ділом і своєю смертю, що Україна для нього не тільки більша за мистецтво та науку за багацтво і славу, але й за його власне життя. Його чинна і жива віра не зупинилась перед найбільшою жертвою, а така віра — як був він сам висловився — перемагає!”

Пропонуємо ознайомитися із доповіддю Олега Лащенка — заступника Ольжича в Культурній референтурі ОУН. Цей конспект про життя поета зачитали на конференції, присвяченій Ольжичу 1977 року.
https://localhistory.org.ua/texts/chitanka/tilki-iedinogo-olega-olzhicha-zamorduvali-dopovid-pro-zhittia-poeta/

У 1891 році до Канади прибули одні з перших українців — Іван Пилипів і Василь Єлиняк родом із села Небилів Івано-Франківської області. Відтоді почалася довга історія українців у Канаді, що важкою працею на земельних ділянках прокладали шлях до визнання у тамтешньому суспільстві. Велика українська спільнота прагнула не лише зберегти власну історію та культуру, а й продемонструвати її значущість. Село спадщини української культури в Едмонтоні є одним із таких місць. Понад пʼятдесят років тому там відтворили побут перших українців, відреставрували їхні автентичні домівки.

Памела Тріщук, керівниця відділу освітніх та інтерпретаційних програм, розповіла про свою роботу в музеї, про те, як українське походження сформувало її інтереси, а українські традиції, їжа та одяг допомогли комунікувати з корінними народами Канади у найскрутніші часи ↓
https://localhistory.org.ua/texts/interviu/ukrayinskii-kanadets-tse-okreme-iavishche/

У 24 роки Ольга вийшла заміж за лікаря Володимира Ленця. Але сімейне життя в молодих людей не склалося. Ольга, щоб бути ближче до батьків, перебралася до Львова. Облаштувалась в орендованій кімнаті в помешканні по вулиці Кармелюка, 12 у квартирі Зенона Тимкевича. В 1946 році власника неочікувано арештували. Як згодом вияснилось, помешкання майстра було законспірованою квартирою ОУН.

Саме від арешту господаря квартири Зенона Тимкевича радянські спецслужби почали вибудовувати навколо Ольги Ленець теорії націоналістичних змов. Жінку визнали "посібницею банд ОУН", разом з донькою Христиною постановили виселити в спецпоселення у Сибір. Молодша дочка Марта залишилась в Комарні з дідом і бабусею.

На засланні Ольга Ленець керувалась "настановою" слідчого: "Пам’ятай, ти не засуджена, а переселенка". Попри постійний тиск адміністрації спецпоселення, Ольга відмовлялася виконувати роботу в лісі. Зрештою, її законні вимоги були виконані і жінка отримала роботу в дитячому будинку в селі Чердати, вела трудове навчання. Після шести років заслання і вибухового ХХ з’їзду партії Ольга Ленець справді змогла повернутися додому, де її чекала молодша дочка Марта. У 1962 році у Львові Марта познайомилися з Іваном Дзюбою, згодом у них народилася дочка Олена. За словами Марти, Ольга сприймала зятя "як сина". Решту життя жінка прожила разом з дочкою, до власної смерті у 1982 році. Бодай часткова справедливість була відновлена вже після здобуття Україною незалежності, коли Ольгу Ленець і її дочку Христину офіційно реабілітували.

Історія життя Ольги Ленець, тещі Івана Дзюби читайте у матеріалі → bit.ly/4bXGBZw

Юрій Шухевич – герой України, син Головнокомандувача УПА, понад 30 років радянських тюрем і таборів.

“Юрку, ми приречені, але то є наш національний обов’язок”. Цю фразу Роман Шухевич промовив, коли його 14-річний син попросився у підпілля. “А хто ж через 15–20 років буде піднімати цей народ знову на боротьбу, якщо такі, як ти загинуть?”, — додав батько. Юрій Шухевич сприйняв напутні слова як святий заповіт, який має виконати. Тридцять один рік він провів у в’язницях і таборах, ще п’ять — на засланні. Терміни сипалися на нього один за одним. Але найгіршою була заборона повертатися в Україну
Року 1946 12-річного Юрія-Богдана розлучили з матір’ю, яку разом із бабусею посадили до в’язниці, і помістили в дитбудинок для дітей “ворогів народу” на Донбасі. Коли мав 14-ть — заарештували, а у 16 років виголосили перший серйозний вирок: десять років за “связь с подпольем ОУН-УПА, за антисоветскую деятельность и пропаганду”. “Кожен з нас, хто був ув’язнений, боровся не за абстрактну Україну, а за вільний рідний дім, в якому ми хотіли будувати власні сім’ї, виховувати дітей, передавати їм ідею нації і любов до неї”.

У 1988 році 55-літній Юрій Шухевич нарешті вийшов на волю, повністю незрячим. Він повернувся додому, де продовжив заповіт батька: боротися за Україну, хай вона вже і стала формально незалежною.

Із відновленням Незалежности України на запрошення світових правозахисних організацій та української діаспори Юрій Шухевич відвідав країни Західної Європи, США, Канаду. І вже опісля оселився у Львові, де брав активну участь у громадському та політичному житті.

Ми встигли поспілкуватись з 89-річним Юрієм Шухевичем і записати історію його життя. А вже через два місяці після нашої розмови пана Юрія не стало — 22 листопада 2022 року він помер у Мюнхені, де лікувався. Юрій Шухевич пригадав драматичний і непростий момент, коли прийшов опізнавати тіло вбитого тата: “Коли клякнув біля нього, поцілував руку і зрозумів, що прощаюся з ним навічно, що дорога людина відійшла, загинула, мені стало боляче. Але одночасно я відчув як з серця звалюється тягар — слава Богу, живим не здався. Мене переповнила гордість за виконання обов’язку. Воля України або смерть — це дуже буквальне гасло для УПА. Так і для сучасних українців, які боролися на Майдані, а тепер відстоюють свою землю на передовій”.

Історії 25 українців, що відбували багаторічні терміни ув’язнення у радянських виправно-трудових таборах та тюрмах і яким вдалося вижити читайте у нашій новій книзі “ Сила опору. Українці в радянських таборах”.

Замовити за зниженою ціною 360 грн замість 490 грн можна на нашому сайті → bit.ly/3KFCRzy. З друкарні очікуємо після 25 червня.

Навесні 1943-го УПА визволила від німецьких окупантів волинське містечко Колки й низку навколишніх сіл. Повстанці проголосили там українську владу й розмістили в Колках штаб командира УПА Клима Савура. Колківська республіка проіснувала понад пів року. І не набагато довше в людській пам’яті.

Територія з центром у Колках, яку упівці звільнили від німців, становила 2,5 тисячі квадратних кілометрів. Комендантом Колківської республіки був Юрій Шевченко на псевдо "Моряк". Упівці базувалися в урочищі Рудня перед Колками. Кажуть, ті місця відвідував головнокомандувач УПА Роман Шухевич. У центрі Колок ще зберігся Хрестовоздвиженський храм, де на Великдень 1943-го повстанці провели перші збори й на церковному майдані оголосили, що Колки тепер українські.

4 листопада 1943 року, на свято Казанської Божої Матері, Колки розстрілювали з неба. Місцеві люди потрапили під страшні переслідування. Пережите багатьох змусило змовкнути на десятиліття. Нині про Колківську республіку говорять радше приїжджі, аніж місцеві.

Попри репресії і затерту історію, колківці мають дещицю традиційного гонору. Тут часто жартують, що якщо раптом хто із приїжджих згрішив і назвав Колки селом — все, не пробачать. “Пригадую, були якісь вибори, приїхав агітувати хтось із кандидатів у депутати. Бере мікрофон і каже: "Дорогі жителі села Колки!". Я сиджу і думаю: "Хлопче, ти вже програв", — сміється, розповідаючи про життя містечка, священник Андрій Закидальський.

Репортаж з місця подій читайте у матеріалі ↓

https://localhistory.org.ua/texts/reportazhi/rozstriliana-z-neba-slidami-kolkivskoyi-respubliki/?fbclid=IwZXh0bgNhZW0CMTEAAR2t_lTyzgJtgliSNjqahbfprSQTpZXMFbcJgyzdLBhphzh_inAj9CF15gU_aem_c1VXy_LWi1lMAN_0GxnJoA

Повітроплавання, мандри, архітектурні памʼятки та мозаїки, маланкування – здавалося б, скільки пристрастей може бути в однієї жінки? Журналістка, письменниця та краєзнавиця Ірина Пустиннікова поєднує їх у собі. А частину перетворила на масштабні проєкти. Першим був сайт “Замки і храми України”. Ще один проєкт розповідає про Маланку. А ще вона авторка понад 20 путівників і кількох книжок на історичну тематику.

У дитинстві Ірина Пустиннікова хотіла стати каскадеркою і космонавткою. Серпневими ночами лізла на дах бані у саду та крізь театральний бінокль – бо іншого не було – спостерігала сузірʼя Персеїди. Вже у старших класах остаточно обрала майбутній фах: журналістка, історикиня або теологиня.

Архітектурою Ірина захопилась ще чотирирічною. Тоді вона вперше поїхала на море, в Алупку. Відвідуючи екскурсії, розштовхувала туристів, щоб стати ближче до екскурсоводів – слухала їх з відкритим ротом. Ці подорожі повторювались кілька років поспіль. До 2000-го Пустиннікова відвідала 70 українських замків. І вирішила поділитися своїми знаннями про них: історіями, маршрутами, фото. У червні 2001 року з’явився сайт “Замки і храми України”. Сайт Ірина робила за тодішньою модою – усе блимало, переливалося і світилося. Були ґіфки зі сніжинками взимку, блискавиці влітку. Від 2005-го сайт хостить львівська фірма “Веб-кузня” Марʼяни Рожанківської.

Розмову з журналісткою, письменницею і засновницею найстарішого краєзнавчого сайту в Україні читайте у матеріалі ↓

https://localhistory.org.ua/texts/interviu/mriia-pro-mashinu-chasu-irini-pustinnikovoyi/?fbclid=IwZXh0bgNhZW0CMTEAAR322NEGMR00BolSmfNLhKLm3GclwTQrllFb9HWkxA6WsfBPhwGc4MevFKs_aem_ZmFrZWR1bW15MTZieXRlcw

14 червня 1891 року у селі Зашків неподалік Львова народився майбутній творець Організації українських націоналістів, полковник армії УНР Євген Коновалець. 26 років потому він стане однією із ключових постатей в обороні української державності й організує тисячі людей в боротьбі за національну справу.

Пропонуємо ознайомитися з текстами про одного з ідеологів українського націоналізму:

⬛️ Велике інтерв'ю про походження, становлення та діяльність Євгена Коновальця з дослідником його біографії Іваном Хомою → bit.ly/3VFxzKH

⬛️ Хроніка ліквідації творця ОУН → bit.ly/3XmnQKw

⬛️ Біографія Коновальця, написана його соратником Олегом Ольжичем, опублікована через три роки після смерті провідника → bit.ly/3x4MTHC

⬛️ Віхові моменти життя полковника УНР → bit.ly/4cl8fzm

ОУН і вбивство Броніслава Пєрацького: що це було та як відбувалася ліквідація міністра внутрішніх справ Польщі, причетного до пацифікації у Галичині?

Наприкінці робочого тижня, у п’ятницю 15 червня 1934 року, в канцелярії міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького пролунав телефонний дзвінок. Від лідера ультраправого Національно-Радикального Союзу (ONR) Яна Мосдорфа, який вимагав зустрічі з міністром. Останній перебував на нараді, тож секретар сказав, що це можливо лише з понеділка. “— Це вже буде запізно!” — промовив Мосдорф і поклав слухавку. За кілька годин міністра застрелили на порозі ресторану, а вбивця втік з місця злочину.

Головні організатори атентату – 12 осіб – у 1935–1936 роках опиняться на лаві підсудних у так званому "варшавському" процесі ОУН. Степан Бандера, Микола Лебедь та Ярослав Карпинець отримають смертну кару, яку пізніше замінять на довічне ув’язнення. Микола Климишин і Богдан Підгайний – довічне ув’язнення. Дарія Гнатківська – 15 років тюрми.

https://localhistory.org.ua/texts/statti/zamakh-gonti-na-polskogo-ministra/?fbclid=IwZXh0bgNhZW0CMTEAAR2IJuXy-Dsd7WVuy-zGrT-K4sb-u8WJcDnEFnuB0sUFVZ8bm62aaGuD1-8_aem_ZmFrZWR1bW15MTZieXRlcw