Сьогодні минає 90 років від дня народження Марії Гель — учасниці дисидентського руху, дружини та соратниці політв’язня Івана Геля, депутатки Львівської міської ради першого демократичного скликання.

Надзвичайно енергійна жінка, яка, незважаючи на тиск та залякування, все життя боролася з радянською системою. “Я можу і тепер сказати, що я не боялася, в мене не було страху, не знаю чому”, — пригадувала Марія.

У 1965 році Івана Геля заарештували за “антирадянську агітацію та пропаганду”. Після цього тиск поширився і на Марію. Коли вона нагадала слідчому, що має малу дитину, той відповів: “Нічого, в нас і в тюрмі народжують”.

Під час ув’язнення чоловіка Марія стала зв’язком між політв’язнями та зовнішнім світом: передавала самвидав, протестні заяви й свідчення про репресії. Щоб переправити на Захід працю Івана “Грані культури”, вона вивезла з табору капсулу з текстом, проковтнувши її. У січні 1977 року матеріали вже опинилися в Лондоні.

КДБ продовжував тиснути на Марію, погрожував арештом і намагався застосувати каральну психіатрію. Згодом жінка курувала так звану пошту з таборів: перевозила заяви українських політв’язнів до Москви. "Платою" за цю роботу були допити в КДБ і погрози забрати дитину в інтернат. Однак і цього разу Марія не відступила. Вона продовжувала діяльність і не відмовилася від боротьби, яку провадив її чоловік. Оскільки нависала загроза арешту, необхідно було залишатися "в тіні", щоб продовжувати технічну роботу та допомагати родинам ув'язнених.

Коли після другого ув’язнення Івана звільнили на спецпоселення, Марія одразу поїхала до нього в Троїцько-Печорський район Республіки Комі. На станції її зустрів чоловік, одягнутий у тюремний бушлат, з-під якого витягнув для Марії квітку — "таку тендітну серед морозу та туману".

Попри бурхливі перипетії та постійну загрозу, Маріїне життя тривало серед близьких, які теж були учасниками дисидентського руху. У часи арештів рідні дисидентів гуртувалися, адже саме в цьому колі можна було вільно говорити. Разом вони готували передачі та передавали підпільні документи, зустрічалися на святах і говорили про спільну біду. "Олена Антонів часто водила мене на знамениті Марійчині вареники ─ ніхто не вмів приготувати кращих вареників", — пригадувала гостину у Марії Гель Раїса Мороз.

Саме в цьому поєднанні боротьби й щоденного життя, небезпеки й людської близькості формувалися ті "острівці щастя", які допомагали Марії Гель та її рідним вистояти перед системою зла.

Більше про життя Марії Гель читайте у матеріалі на нашому сайті: https://localhistory.org.ua/texts/statti/ostrivtsi-shchastia-mariyi-gel/

Більше історій боротьби шістдесятників, дисидентів і правозахисників читайте у книзі Радомира Мокрика "Культурна колонізація".

Купуйте книжку в онлайн-крамниці видавництва: https://publishing.localhistory.org.ua/product/kulturna-kolonizacziya-strah-prynyzhennya-ta-opir-ukrayiny-v-radyanskij-imperiyi/

Весною 1918-го на Запоріжжя прибула організована та озброєна група галичан. Чи не вперше за кілька століть це були не селяни-втікачі, що шукали свободи та прихистку серед козацтва, а навпаки — українське військо, що прийшло звільнити територію від більшовиків. Їх очолював Вільгельм Габсбург, якого кликали Василем Вишиваним.

“Плавба УСС на пароплавах Дніпром угору з Херсона до Олександрівська — це один із найкращих моментів, які пережило УССтрілецтво впродовж свойого існування”. Стрільці побачили Дніпро, власними ногами торкнулися “святих і дорогих для кожного Українця місць, политих кров’ю наших козацьких предків — степів колишнього Запорожжя. Тільки христіянин із глибокою вірою, шо входив на єрусалимські горби, відчуває в душі подібне зворушення”.

В Олександрівську усусуси не лише воювали з більшовиками, а й долучалися до місцевого життя: працювали в тижневику “Українська Січ”, разом із “Просвітою” організовували мандрівки на Хортицю. Під впливом легіону місто поступово українізувалося: українська мова ввійшла скрізь у суверенні права, зникли російські написи на крамницях і установах.

У селі Царицин кут, “Запорожці” влаштували стрільцям гостину. На ній архикнязь справив сильне враження на козацтво. “В часі вистави гайдамацтво одягло архикнязя в нашу бурку й шапку, “бо холодно” і тим хоч на зверх охрестило його на “свою віру””. Згодом цей момент жартома прозвали “коронацією” Вишиваного.

Більше про Українських січових стрільців на Запоріжжі читайте у матеріалі Святослава Липовецького на сайті “Локальної історії”: https://localhistory.org.ua/texts/statti/odin-iz-naikrashchikh-momentiv-iaki-perezhilo-uss-striletstvo-vprodovzh-svoiogo-isnuvannia/

Фото: Козаки Запорізької дивізії під час зустрічі з Українськими Січовими Стрільцями в м. Олександрівськ. Стоять попереду: Всеволод Петрів, Василь Вишиваний та Петро Болбочан. 1918 рік.

Більше про Запоріжжя у спецвипуску “Локальної історії”. Купуйте журнал в онлайн-крамниці видавництва: https://publishing.localhistory.org.ua/product/zaporizhzhya-7-2026/

Ногайці до кінця ХІХ століття становили абсолютну більшість населення українських степів. Ба більше, протягом століть залишалися найчисельнішою етнічною групою краю.

Після Суворовського геноциду структуру їхнього суспільства було зруйновано і ногайці перетворився на міноритарну спільноту Російської імперії.

У 4 епізоді подкасту “За порогами” кандидат історичних наук Владислав Грибовський розповідає про те, хто такі ногайці, яким був уклад їхнього життя на українському Півдні, трагедію переселення та повернення до приазовських степів: https://youtu.be/W01uj5dqda4?si=37S1XeIt0vIOmpxK

Проєкт створено у співпраці із Запорізькою міською радою.

Більше про Запоріжжя читайте у номері журналу “Локальна історія” — https://publishing.localhistory.org.ua/product/zaporizhzhya-7-2026/

Якось увечері Мирослав Маринович і Микола Матусевич зустрілися з Оксаною Мешко. Вона нас ошелешила: “Нам потрібні молоді люди. Руденко створює правозахисну групу. Якщо хочете, приїжджайте до Руденка в Конча-Заспу”. Йшлося про Українську Гельсінську групу.

“Сказала — і побігла. На нас як шафа впала. Йдемо приголомшені, бо зрозуміло: приєднатися до такої групи — це арешт, раніше чи пізніше”.

“Не знаю, як би я вчинив, якби був сам. Але я був з Миколою. Ми черпали один від одного сміливість, впевненість”, – пригадує Мирослав Маринович.

Вони поїхали до Миколи Руденка, підписали декларацію та перший меморандум. А через кілька днів їхні прізвища прозвучали по радіо.

5 лютого 1977 року їх схопили. Менш ніж за пів року кожного з друзів засудили до 12 років ув'язнення. “Ми багато інформації передавали на волю. Світличний це називав ПЕН-клубом. Домовлялися, що треба написати. Писали досвідчені — ті, котрі вміли об’єктивно все викладати і дрібним почерком. Без емоцій. Хроніка мусила мати характер інформування”.

Перед судом на запитання прокурора: “Яке завдання ставите собі на час покарання?: — Мирослав Маринович спонтанно відповів: “Не озлобитись”.

І він зумів. Саме тому й переміг.

50 років тому була створена Українська Гельсінська група — правозахисна організація, що об’єднала українських дисидентів у протистоянні комуністичному тоталітарному режиму.

До річниці згадуємо історію Мирослава Мариновича — співзасновника УГГ та колишнього радянського політв’язня: https://localhistory.org.ua/texts/statti/ne-ozlobitis-odinadtsiata-zapovid-miroslava-marinovicha/

Мирослав Маринович (праворуч), Микола Матусевич, 1970 рік.

Більше історій боротьби шістдесятників, дисидентів і правозахисників читайте у книзі Радомира Мокрика "Культурна колонізація".

Купуйте книжку в онлайн-крамниці видавництва: https://publishing.localhistory.org.ua/product/kulturna-kolonizacziya-strah-prynyzhennya-ta-opir-ukrayiny-v-radyanskij-imperiyi/

Як із земель, розділених поміж двома імперіями, виникла модерна Україна? Чому українці і розбудовували ті імперії, і водночас формували українську націю? І як край неписьменних селян-кріпаків, які не мали жодного уявлення про національні інституції, увійшов у ХХ століття з власною культурою та політичним рухом?

Сергій Біленький захопливо розповідає історію України “довгого” ХІХ століття – від поділів Речі Посполитої до початку Першої світової війни. У його оповіді українські землі постають лабораторією модерности, де Російська та Габсбурзька імперії перекроювали кордони, ширили бюрократію, реформовували освіту й намагалися за власними лекалами приборкати суспільство, що стрімко змінювалося. Серед героїв книжки – українські романтики й революціонери, селяни та робітники, інтелігенти й підприємці. А поряд із ними – поляки, євреї та росіяни, чиї національні й політичні проєкти конкурували, перепліталися та впливали одні на одних.

Автор переосмислює роль Харкова як першого українського інтелектуального центру, злет Києва як символічної столиці, а також розглядає шлях Тараса Шевченка від кріпака до національного пророка, перетворення Галичини на “український П’ємонт”, промисловий бум, масову еміграцію та політизацію культурного руху.

“Лабораторія модерности” – масштабна синтеза, у якій Україна постає не периферією чужих держав, а простором зіткнення імперії і нації, традиції та прогресу, самодержавства і свободи. Осмислюючи українське минуле крізь призму сучасних підходів до колоніальности, націєтворення та модерности, Сергій Біленький пропонує нове бачення ХІХ століття і змінює наше уявлення про творення модерної України та її місце в новітній історії Європи.

Читайте уривок із книги у матеріалі Zaxid.Net ↓

https://zaxid.net/laboratoriya_modernosti_ukrayina_mizh_imperiyeyu_ta_natsiyeyu_n1648655

Придбати книгу: https://publishing.localhistory.org.ua/product/laboratoriya-modernosty-ukrayina-mizh-imperiyeyu-ta-nacziyeyu-1772-1914/