“У сучасній Україні тема колабораціонізму знову стала частиною суспільного й політичного словника після початку російської агресії 2014 року. Зокрема, справа Нелі Штепи повернула в публічний простір питання про критерії зради та належне покарання. Повномасштабне російське вторгнення зробило ці питання ще гострішими: окупація українських територій знову змушує людей ухвалювати рішення в умовах небезпеки, примусу, нестачі ресурсів і невизначеності щодо майбутнього.

Як відрізнити вимушене пристосування від свідомої допомоги агресорові? Як оцінювати дії людини, яка намагалася забезпечити виживання своєї родини, але водночас підтримувала роботу окупаційних інституцій? І хто має право встановлювати межу між компромісом і зрадою — суд, історики, суспільство чи спільнота, що пережила окупацію?

Книжка Пйотра Маєвського “Бридке слово на “к”” нагадує про історичну мінливість поняття колабораціонізму, звертає увагу на роль окупаційних режимів у задаванні можливостей для співпраці й показує, як суспільства конструюють образ зрадника. Історія не повторюється буквально, однак механізми людської поведінки — страх, прагнення вижити, пристосування, перекладання відповідальності, потреба зберегти моральну самоповагу — можуть виявлятися в різні епохи.

Тому розмова про колабораціонізм потребує водночас моральної чіткості й історичної обережності: без виправдання свідомої допомоги агресорові, але й без спокуси звести досвід окупації до простого поділу на героїв і зрадників”.

Рецензію Ольги Петренко-Цеунової на книгу Пйотра М.Маєвського “Бридке слово на “к” читайте у матеріалі "Тиждень" ↓

https://tyzhden.ua/dylemy-spivpratsi-z-vorohom-u-knyzhtsi-pjotra-maievskoho/

Купуйте книгу “Бридке слово на “к” в онлайн-крамниці видавництва: https://publishing.localhistory.org.ua/product/brydke-slovo-na-k-opovid-pro-kolaboraczionizm/

Одним із продуктивних джерел для розвитку українського позитивного думання в плані геополітичного візіонерства є наукова література світових авторів, які осмислюють цивілізаційний простір, у якому перебуває Україна, а саме — простір Середньо-Східної Європи.

Серед найоригінальніших праць на цю тему Олег Баган називає книгу американського історика й журналіста Якуба Мікановського “Прощавай, Східна Європо. Особиста історія розділених земель”, якій присвятив свою рецензію.

У книзі автор досліджує історію народів і територій Східної Європи, звертається до маловідомих етнографічних груп, культурних традицій та історичних зв’язків. “Мікановський наводить безліч дуже цікавих історичних прикладів із життя малих народів, що перетворює його книгу на мерехтливу мозаїку менталітетів, культурних раритетів, патріярхальних традицій і дивовижних пригод народів… Вельми позитивними аспектами книги Якуба Мікановського є багатство фактажу, оперування рідкісними спостереженнями, уміння заглядати у скриті щілини етнічного та політичного життя”, – зазначає Олег Баган.

Чому ж осмислення цього простору таке важливе для України? “Історична логіка розвитку України як держави й українського народу як нації великою мірою залежали від того, наскільки ми наближалися до Середньої Європи”, — наголошує автор рецензії.

“Кожне нове осмислення Середньої Європи з українським контекстом завжди буде слугувати нашому нинішньому національному зростанню”, — підсумовує Олег Баган.

Читайте повну рецензію на сайті “Локальної історії” ↓

https://localhistory.org.ua/texts/kolonki/chi-rozviietsia-tuman-nad-skhidnoiu-ievropoiu-viziia-amerikanskogo-istorika/

Купуйте книгу на сайті “Локальної історії”: https://publishing.localhistory.org.ua/product/proshhavaj-shidna-yevropo-osobysta-istoriya-rozdilenyh-zemel/

Сьогодні минає 90 років від дня народження Марії Гель — учасниці дисидентського руху, дружини та соратниці політв’язня Івана Геля, депутатки Львівської міської ради першого демократичного скликання.

Надзвичайно енергійна жінка, яка, незважаючи на тиск та залякування, все життя боролася з радянською системою. “Я можу і тепер сказати, що я не боялася, в мене не було страху, не знаю чому”, — пригадувала Марія.

У 1965 році Івана Геля заарештували за “антирадянську агітацію та пропаганду”. Після цього тиск поширився і на Марію. Коли вона нагадала слідчому, що має малу дитину, той відповів: “Нічого, в нас і в тюрмі народжують”.

Під час ув’язнення чоловіка Марія стала зв’язком між політв’язнями та зовнішнім світом: передавала самвидав, протестні заяви й свідчення про репресії. Щоб переправити на Захід працю Івана “Грані культури”, вона вивезла з табору капсулу з текстом, проковтнувши її. У січні 1977 року матеріали вже опинилися в Лондоні.

КДБ продовжував тиснути на Марію, погрожував арештом і намагався застосувати каральну психіатрію. Згодом жінка курувала так звану пошту з таборів: перевозила заяви українських політв’язнів до Москви. "Платою" за цю роботу були допити в КДБ і погрози забрати дитину в інтернат. Однак і цього разу Марія не відступила. Вона продовжувала діяльність і не відмовилася від боротьби, яку провадив її чоловік. Оскільки нависала загроза арешту, необхідно було залишатися "в тіні", щоб продовжувати технічну роботу та допомагати родинам ув'язнених.

Коли після другого ув’язнення Івана звільнили на спецпоселення, Марія одразу поїхала до нього в Троїцько-Печорський район Республіки Комі. На станції її зустрів чоловік, одягнутий у тюремний бушлат, з-під якого витягнув для Марії квітку — "таку тендітну серед морозу та туману".

Попри бурхливі перипетії та постійну загрозу, Маріїне життя тривало серед близьких, які теж були учасниками дисидентського руху. У часи арештів рідні дисидентів гуртувалися, адже саме в цьому колі можна було вільно говорити. Разом вони готували передачі та передавали підпільні документи, зустрічалися на святах і говорили про спільну біду. "Олена Антонів часто водила мене на знамениті Марійчині вареники ─ ніхто не вмів приготувати кращих вареників", — пригадувала гостину у Марії Гель Раїса Мороз.

Саме в цьому поєднанні боротьби й щоденного життя, небезпеки й людської близькості формувалися ті "острівці щастя", які допомагали Марії Гель та її рідним вистояти перед системою зла.

Більше про життя Марії Гель читайте у матеріалі на нашому сайті: https://localhistory.org.ua/texts/statti/ostrivtsi-shchastia-mariyi-gel/

Більше історій боротьби шістдесятників, дисидентів і правозахисників читайте у книзі Радомира Мокрика "Культурна колонізація".

Купуйте книжку в онлайн-крамниці видавництва: https://publishing.localhistory.org.ua/product/kulturna-kolonizacziya-strah-prynyzhennya-ta-opir-ukrayiny-v-radyanskij-imperiyi/

Весною 1918-го на Запоріжжя прибула організована та озброєна група галичан. Чи не вперше за кілька століть це були не селяни-втікачі, що шукали свободи та прихистку серед козацтва, а навпаки — українське військо, що прийшло звільнити територію від більшовиків. Їх очолював Вільгельм Габсбург, якого кликали Василем Вишиваним.

“Плавба УСС на пароплавах Дніпром угору з Херсона до Олександрівська — це один із найкращих моментів, які пережило УССтрілецтво впродовж свойого існування”. Стрільці побачили Дніпро, власними ногами торкнулися “святих і дорогих для кожного Українця місць, политих кров’ю наших козацьких предків — степів колишнього Запорожжя. Тільки христіянин із глибокою вірою, шо входив на єрусалимські горби, відчуває в душі подібне зворушення”.

В Олександрівську усусуси не лише воювали з більшовиками, а й долучалися до місцевого життя: працювали в тижневику “Українська Січ”, разом із “Просвітою” організовували мандрівки на Хортицю. Під впливом легіону місто поступово українізувалося: українська мова ввійшла скрізь у суверенні права, зникли російські написи на крамницях і установах.

У селі Царицин кут, “Запорожці” влаштували стрільцям гостину. На ній архикнязь справив сильне враження на козацтво. “В часі вистави гайдамацтво одягло архикнязя в нашу бурку й шапку, “бо холодно” і тим хоч на зверх охрестило його на “свою віру””. Згодом цей момент жартома прозвали “коронацією” Вишиваного.

Більше про Українських січових стрільців на Запоріжжі читайте у матеріалі Святослава Липовецького на сайті “Локальної історії”: https://localhistory.org.ua/texts/statti/odin-iz-naikrashchikh-momentiv-iaki-perezhilo-uss-striletstvo-vprodovzh-svoiogo-isnuvannia/

Фото: Козаки Запорізької дивізії під час зустрічі з Українськими Січовими Стрільцями в м. Олександрівськ. Стоять попереду: Всеволод Петрів, Василь Вишиваний та Петро Болбочан. 1918 рік.

Більше про Запоріжжя у спецвипуску “Локальної історії”. Купуйте журнал в онлайн-крамниці видавництва: https://publishing.localhistory.org.ua/product/zaporizhzhya-7-2026/

Ногайці до кінця ХІХ століття становили абсолютну більшість населення українських степів. Ба більше, протягом століть залишалися найчисельнішою етнічною групою краю.

Після Суворовського геноциду структуру їхнього суспільства було зруйновано і ногайці перетворився на міноритарну спільноту Російської імперії.

У 4 епізоді подкасту “За порогами” кандидат історичних наук Владислав Грибовський розповідає про те, хто такі ногайці, яким був уклад їхнього життя на українському Півдні, трагедію переселення та повернення до приазовських степів: https://youtu.be/W01uj5dqda4?si=37S1XeIt0vIOmpxK

Проєкт створено у співпраці із Запорізькою міською радою.