Більше про Запоріжжя читайте у номері журналу “Локальна історія” — https://publishing.localhistory.org.ua/product/zaporizhzhya-7-2026/

"Дивись.info - Новини Львова" підготували добірку книжкових новинок жовтня, від поезії та художньої прози до психології й науково-популярних досліджень. До переліку увійшла й “Загадка мови. Як ми розмовами проклали собі шлях із кам’яної доби” Стівена Мітена!

“Це дослідження того, як людство пройшло шлях від простих звуків до тисяч мов, якими спілкуються сьогодні. Британський археолог поєднує відкриття археології, лінгвістики, антропології, генетики та нейронаук, щоб пояснити, як еволюція мозку, виготовлення знарядь праці й розвиток людських спільнот сприяли появі мови. Автор показує, що мова не лише стала наслідком еволюції Homo sapiens, а й неабияк вплинула на розвиток абстрактного мислення, землеробства та цивілізацій.

Видання зацікавить читачів і читачок, які прагнуть дізнатися більше про розвиток людства, розвиток мислення та роль мови в історії.

“Нам властива любов до слів. Подумайте про кросворди, гру в слова й обмін текстовими повідомленнями. Подумайте про розмови з приятелем, слухання оповідок, жарти або слухання промови оратора на ваш вибір: Черчилля, Обами чи Мандели. Крім того, ми ніколи не вдовольняємось начвними словами й часто змінюємо їхнє значення або створюємо нові слова”, — уривок з книги.

Купуйте видання на сайті “Локальної історії”: https://publishing.localhistory.org.ua/product/zagadka-movy-yak-my-rozmovamy-proklaly-sobi-shlyah-iz-kamyanoyi-doby/

Загибель Святослава оповита багатьма легендами. Перша й, напевно, найбільш відома — про те, що з його черепа печенізький хан виготовив чашу, з якої пізніше споживав різні трунки. Останніми роками шириться також інтерпретація щодо меча, який знайшли на Хортиці, — начебто це меч Святослава Ігоровича. Що з цього хоча б приблизно відповідає історичним реаліям, які ми можемо реконструювати станом на 972 рік?

“Ці легенди треба розділити, бо одна з них походить усе ж таки із середньовічного джерела — “Повісті временних літ”, а інша виникла буквально на наших очах. Тобто це легенди зовсім різної природи.

Говорячи про літописну оповідь про чашу й череп, варто зазначити, що, з одного боку, це цілком імовірно, такі практики існували й не виключено, що саме так і сталося. Але питання в тому, чи справді до хроніста дійшов переказ про таку подробицю, чи він змоделював цю деталь за сюжетами, які знав із доступної йому літератури.

Річ у тому, що в перекладній візантійській хроніці Георгія Амартола, яку літописець рясно використовував і цитував у своєму тексті, є дуже подібний сюжет. Він стосується візантійського імператора, якого розбили болгари на початку IX століття. Там майже дослівно подібними до літописних формулюваннями сказано, що болгарський князь зробив із черепа вбитого імператора чашу й пив із неї. Щось подібне, за літописною оповіддю, сталося з руським князем після його повернення з Болгарії.

Але знов-таки, я не хочу робити категоричних висновків. Можливо, справді до хроніста дійшла подібна розповідь. Але наявність цієї аналогії, словесної близькості текстів і походження цього сюжету з того твору, яким він точно користувався, завжди залишатимуть певний сумнів і змушуватимуть нас обережно ставитися до цієї оповіді.

Що ж стосується меча, то загалом за час археологічних досліджень цього регіону було знайдено далеко не один меч. І приписувати якийсь конкретний меч Святославу немає жодних підстав. Адже за X століття, вужче датування навряд чи можливе, скільки русів щороку проходило через пороги? І скільки було ймовірностей, що меч міг із тих чи інших причин там опинитися, загубитися? Тому ми можемо достовірно й упевнено говорити, що це руський меч. Але чи Святослава, чи когось іншого — тут жодних підстав для таких припущень немає”.

Більше про Запорізький край часів Русі розповів кандидат історичних наук Вадим Арістов у першому епізоді подкасту “За порогами”: https://youtu.be/Z9_fiQugLh0?si=8S2Wmwwuee-zEVWW

Фото: “Меч Святослава”.

Більше про Запоріжжя читайте у номері журналу “Локальна історія” — https://publishing.localhistory.org.ua/product/zaporizhzhya-7-2026/

“Священник Кіндрат 1743 року спіймав жительку містечка Гоголів, що на Лівобережжі під Києвом, Домникію Іванову Мірочничку, коли вона мазала дьогтем дзвін на церковній дзвіниці. Заарештована Домникія розповіла, що напередодні вона добряче напилася і заснула прямо на базарі, а коли вранці прокинулася, у неї зникло намисто. Вона оббігала базар, шукаючи прикрасу, розпитувала різних людей, але так нічого й не дізналася. На той час вона досі остаточно не протверезіла і вирішила вдатися до магічних засобів, яких її навчила якась жінка з Києва багато років тому, коли ще сама Домникія жила там і її обікрали.

Домникія охоче поділилася “рецептом”: треба взяти зубчик часнику й дьоготь і лізти на дзвіницю, приказуючи: “Як сей звон голосом славен да часнок и деготь не втаится, так би моя пропажа славна и непокаянна била”. Однак, зізналася Домникія, минулого разу їй це не допомогло. До того ж вона вважала, що в цьому немає жодного відьомства і це єдина відома їй магія.

Ім’я Домникії вдруге зринає в судових матеріалах через чотири роки після описаних подій. Попри її твердження, ніби вона знає тільки один магічний метод, 1747 року її оскаржили за використання зовсім іншої магічної практики. Якщо в першому випадку Домникія сподівалася з допомогою магії знайти втрачену річ, то цього разу вона намагалася чарами забезпечити успішний кінець справи. Коли її заарештували, вона спершу розповіла про випадок із дзвіницею й дьогтем (до речі, звідси можна дізнатися, чим завершився той інцидент, бо в попередній справі не було вироку, — Домникії присудили тиждень ув’язнення). Після того вона переїхала на хутір під Києвом.

Якось її попросили допомогти одному офіцерові у вирішенні судової справи на його користь. Далі Домникія описала магічний метод, якого її нібито навчила сусідка Євдокія Матвіїха років двадцять тому: треба набрати трохи землі з могили, а біля могили залишити глечик із водою. Перед тим як іти до суду, треба вмитися тією водою, потім змішати землю з могили з рештою води, приказуючи, щоб суперник “мовчав у суді, як земля з могили”.

Цей випадок демонструє ще одну властивість повсякденних “аматорських” практик: іноді “аматори” дедалі частіше вдавалися до магічних практик, пропонуючи людям свою допомогу і в такий спосіб переходячи в категорію “професіоналів”.

Читайте більше у книзі Катерини Диси “Історія з відьмами”: https://publishing.localhistory.org.ua/product/istoriya-z-vidmamy-sudy-pro-chary-v-ukrayinskyh-voyevodstvah-rechi-pospolytoyi-xvii-xviii-stolittya/

Фото ілюстративне: Роберт Штейн. “Панночка”. Ілюстрація
до повісті Миколи Гоголя “Вій” (1901).

“У сучасній Україні тема колабораціонізму знову стала частиною суспільного й політичного словника після початку російської агресії 2014 року. Зокрема, справа Нелі Штепи повернула в публічний простір питання про критерії зради та належне покарання. Повномасштабне російське вторгнення зробило ці питання ще гострішими: окупація українських територій знову змушує людей ухвалювати рішення в умовах небезпеки, примусу, нестачі ресурсів і невизначеності щодо майбутнього.

Як відрізнити вимушене пристосування від свідомої допомоги агресорові? Як оцінювати дії людини, яка намагалася забезпечити виживання своєї родини, але водночас підтримувала роботу окупаційних інституцій? І хто має право встановлювати межу між компромісом і зрадою — суд, історики, суспільство чи спільнота, що пережила окупацію?

Книжка Пйотра Маєвського “Бридке слово на “к”” нагадує про історичну мінливість поняття колабораціонізму, звертає увагу на роль окупаційних режимів у задаванні можливостей для співпраці й показує, як суспільства конструюють образ зрадника. Історія не повторюється буквально, однак механізми людської поведінки — страх, прагнення вижити, пристосування, перекладання відповідальності, потреба зберегти моральну самоповагу — можуть виявлятися в різні епохи.

Тому розмова про колабораціонізм потребує водночас моральної чіткості й історичної обережності: без виправдання свідомої допомоги агресорові, але й без спокуси звести досвід окупації до простого поділу на героїв і зрадників”.

Рецензію Ольги Петренко-Цеунової на книгу Пйотра М.Маєвського “Бридке слово на “к” читайте у матеріалі "Тиждень" ↓

https://tyzhden.ua/dylemy-spivpratsi-z-vorohom-u-knyzhtsi-pjotra-maievskoho/

Купуйте книгу “Бридке слово на “к” в онлайн-крамниці видавництва: https://publishing.localhistory.org.ua/product/brydke-slovo-na-k-opovid-pro-kolaboraczionizm/

Одним із продуктивних джерел для розвитку українського позитивного думання в плані геополітичного візіонерства є наукова література світових авторів, які осмислюють цивілізаційний простір, у якому перебуває Україна, а саме — простір Середньо-Східної Європи.

Серед найоригінальніших праць на цю тему Олег Баган називає книгу американського історика й журналіста Якуба Мікановського “Прощавай, Східна Європо. Особиста історія розділених земель”, якій присвятив свою рецензію.

У книзі автор досліджує історію народів і територій Східної Європи, звертається до маловідомих етнографічних груп, культурних традицій та історичних зв’язків. “Мікановський наводить безліч дуже цікавих історичних прикладів із життя малих народів, що перетворює його книгу на мерехтливу мозаїку менталітетів, культурних раритетів, патріярхальних традицій і дивовижних пригод народів… Вельми позитивними аспектами книги Якуба Мікановського є багатство фактажу, оперування рідкісними спостереженнями, уміння заглядати у скриті щілини етнічного та політичного життя”, – зазначає Олег Баган.

Чому ж осмислення цього простору таке важливе для України? “Історична логіка розвитку України як держави й українського народу як нації великою мірою залежали від того, наскільки ми наближалися до Середньої Європи”, — наголошує автор рецензії.

“Кожне нове осмислення Середньої Європи з українським контекстом завжди буде слугувати нашому нинішньому національному зростанню”, — підсумовує Олег Баган.

Читайте повну рецензію на сайті “Локальної історії” ↓

https://localhistory.org.ua/texts/kolonki/chi-rozviietsia-tuman-nad-skhidnoiu-ievropoiu-viziia-amerikanskogo-istorika/

Купуйте книгу на сайті “Локальної історії”: https://publishing.localhistory.org.ua/product/proshhavaj-shidna-yevropo-osobysta-istoriya-rozdilenyh-zemel/

Сьогодні минає 90 років від дня народження Марії Гель — учасниці дисидентського руху, дружини та соратниці політв’язня Івана Геля, депутатки Львівської міської ради першого демократичного скликання.

Надзвичайно енергійна жінка, яка, незважаючи на тиск та залякування, все життя боролася з радянською системою. “Я можу і тепер сказати, що я не боялася, в мене не було страху, не знаю чому”, — пригадувала Марія.

У 1965 році Івана Геля заарештували за “антирадянську агітацію та пропаганду”. Після цього тиск поширився і на Марію. Коли вона нагадала слідчому, що має малу дитину, той відповів: “Нічого, в нас і в тюрмі народжують”.

Під час ув’язнення чоловіка Марія стала зв’язком між політв’язнями та зовнішнім світом: передавала самвидав, протестні заяви й свідчення про репресії. Щоб переправити на Захід працю Івана “Грані культури”, вона вивезла з табору капсулу з текстом, проковтнувши її. У січні 1977 року матеріали вже опинилися в Лондоні.

КДБ продовжував тиснути на Марію, погрожував арештом і намагався застосувати каральну психіатрію. Згодом жінка курувала так звану пошту з таборів: перевозила заяви українських політв’язнів до Москви. "Платою" за цю роботу були допити в КДБ і погрози забрати дитину в інтернат. Однак і цього разу Марія не відступила. Вона продовжувала діяльність і не відмовилася від боротьби, яку провадив її чоловік. Оскільки нависала загроза арешту, необхідно було залишатися "в тіні", щоб продовжувати технічну роботу та допомагати родинам ув'язнених.

Коли після другого ув’язнення Івана звільнили на спецпоселення, Марія одразу поїхала до нього в Троїцько-Печорський район Республіки Комі. На станції її зустрів чоловік, одягнутий у тюремний бушлат, з-під якого витягнув для Марії квітку — "таку тендітну серед морозу та туману".

Попри бурхливі перипетії та постійну загрозу, Маріїне життя тривало серед близьких, які теж були учасниками дисидентського руху. У часи арештів рідні дисидентів гуртувалися, адже саме в цьому колі можна було вільно говорити. Разом вони готували передачі та передавали підпільні документи, зустрічалися на святах і говорили про спільну біду. "Олена Антонів часто водила мене на знамениті Марійчині вареники ─ ніхто не вмів приготувати кращих вареників", — пригадувала гостину у Марії Гель Раїса Мороз.

Саме в цьому поєднанні боротьби й щоденного життя, небезпеки й людської близькості формувалися ті "острівці щастя", які допомагали Марії Гель та її рідним вистояти перед системою зла.

Більше про життя Марії Гель читайте у матеріалі на нашому сайті: https://localhistory.org.ua/texts/statti/ostrivtsi-shchastia-mariyi-gel/