1 листопада, у День усіх святих, на цвинтарях запалюють свічки в пам’ять про померлих. Письменниця Галина Пагутяк пригадує, як дізналася про цю традицію, якою була вона в радянські часи та як зберігає її досі.

“Це була середина 1980-х. Я тільки приїхала додому і мама запропонувала піти на цвинтар запалити свічки. Вона купила їх у нашого сусіда, церковного старости. Темно-жовті тоненькі свічки, про лампадки ніхто тоді й не чув. Так я вперше дізналася про цей звичай і, як мама сказала, все почалося, коли 1 листопада помер митрополит Андрей Шептицький. Тобто з 1944 року.

Від Європи нас відділяла залізна завіса і те, що там відзначали День усіх святих у такий спосіб, ми не могли знати, хоч від Польщі було всього 40 кілометрів. На наших цвинтарях мало бути темно. І краще, щоб їх взагалі не було. Так комуністична влада боялася навіть мертвих. Точніше, пам’яті про них. Знищували могили біля церков, але наша церква в Урожі стояла на цвинтарі й далеко від центру, тому там все збереглося.

Коли вже повмирали і Сталін, і Брєжнєв, Андропов, і Черненко, то люди ставали дедалі сміливіші. Позаяк мама була головою сільради, а перед тим вчителькою, то ми вибралися, коли стемніло. Як партизани. І коли ми наблизилися до чинної горішньої церкви, темряву прорізало сяйво десятків свічок. Це було вражаюче видовище. Запах правдивого воску, солодкавого диму й гіркуватий запах опалого листя розливалися довкола церкви, ще не зіпсутої ремонтом, з кам’яною огорожею і покрученими старими липами. Ми почали з могили мого тата Василя, котрий недавно помер, потім пішли до діда Григорія, січового стрільця. Непросто було прилаштувати тонкі свічки та запалити їх. На щастя, не було вітру, дуже теплий тихий вечір...

Відтоді минуло багато років. Настала ера пластикових квітів, скляних лампад, потім ера хризантем у кошиках, що гинуть від першого морозу, і електричних свічок. Я все ще намагаюся йти 1 листопада, коли стемніє, і вже майже нікого на цвинтарі немає. Беру з собою кілька зайвих свічок, щоб поставити тим, до кого ніхто не прийде, на найбільш занедбані могили.

Щоби відчути темряву, треба запалити свічку. Не буває темряви без світла, як і світла без темряви”.

https://localhistory.org.ua/texts/kolonki/svichki-na-grobakh-galina-pagutiak/

Яку дату вважати часом заснування Запоріжжя? Чи є джерельні підтвердження версії про Х століття? Чи покладатися на думку про те, що місто заклала Російська імперія в межах колонізації краю?

Історик Павло Кравчук у 3 епізоді подкасту “За порогами” розповідає про засновників Запоріжжя: купців, чиї двори сягали гігантських розмірів, чумаків, які осідали в місті, щоб вести бізнес ближче до митниці, переселенців з Гетьманщини та запорожців, які слідували за ними.

Як на формування громади Запоріжжя вплинули два великі торговельні шляхи, які пролягали поряд: Правобережний – до Катеринослава та Лівобережний – на Слобожанщину? Слухайте у подкасті: https://youtu.be/LNCSq8srezo?si=3rCIwP9quaLHSmLV

Проєкт створено у співпраці із Запорізькою міською радою.

Більше про Запоріжжя читайте у номері журналу “Локальна історія” — https://publishing.localhistory.org.ua/product/zaporizhzhya-7-2026/

"Дивись.info - Новини Львова" підготували добірку книжкових новинок жовтня, від поезії та художньої прози до психології й науково-популярних досліджень. До переліку увійшла й “Загадка мови. Як ми розмовами проклали собі шлях із кам’яної доби” Стівена Мітена!

“Це дослідження того, як людство пройшло шлях від простих звуків до тисяч мов, якими спілкуються сьогодні. Британський археолог поєднує відкриття археології, лінгвістики, антропології, генетики та нейронаук, щоб пояснити, як еволюція мозку, виготовлення знарядь праці й розвиток людських спільнот сприяли появі мови. Автор показує, що мова не лише стала наслідком еволюції Homo sapiens, а й неабияк вплинула на розвиток абстрактного мислення, землеробства та цивілізацій.

Видання зацікавить читачів і читачок, які прагнуть дізнатися більше про розвиток людства, розвиток мислення та роль мови в історії.

“Нам властива любов до слів. Подумайте про кросворди, гру в слова й обмін текстовими повідомленнями. Подумайте про розмови з приятелем, слухання оповідок, жарти або слухання промови оратора на ваш вибір: Черчилля, Обами чи Мандели. Крім того, ми ніколи не вдовольняємось начвними словами й часто змінюємо їхнє значення або створюємо нові слова”, — уривок з книги.

Купуйте видання на сайті “Локальної історії”: https://publishing.localhistory.org.ua/product/zagadka-movy-yak-my-rozmovamy-proklaly-sobi-shlyah-iz-kamyanoyi-doby/

Загибель Святослава оповита багатьма легендами. Перша й, напевно, найбільш відома — про те, що з його черепа печенізький хан виготовив чашу, з якої пізніше споживав різні трунки. Останніми роками шириться також інтерпретація щодо меча, який знайшли на Хортиці, — начебто це меч Святослава Ігоровича. Що з цього хоча б приблизно відповідає історичним реаліям, які ми можемо реконструювати станом на 972 рік?

“Ці легенди треба розділити, бо одна з них походить усе ж таки із середньовічного джерела — “Повісті временних літ”, а інша виникла буквально на наших очах. Тобто це легенди зовсім різної природи.

Говорячи про літописну оповідь про чашу й череп, варто зазначити, що, з одного боку, це цілком імовірно, такі практики існували й не виключено, що саме так і сталося. Але питання в тому, чи справді до хроніста дійшов переказ про таку подробицю, чи він змоделював цю деталь за сюжетами, які знав із доступної йому літератури.

Річ у тому, що в перекладній візантійській хроніці Георгія Амартола, яку літописець рясно використовував і цитував у своєму тексті, є дуже подібний сюжет. Він стосується візантійського імператора, якого розбили болгари на початку IX століття. Там майже дослівно подібними до літописних формулюваннями сказано, що болгарський князь зробив із черепа вбитого імператора чашу й пив із неї. Щось подібне, за літописною оповіддю, сталося з руським князем після його повернення з Болгарії.

Але знов-таки, я не хочу робити категоричних висновків. Можливо, справді до хроніста дійшла подібна розповідь. Але наявність цієї аналогії, словесної близькості текстів і походження цього сюжету з того твору, яким він точно користувався, завжди залишатимуть певний сумнів і змушуватимуть нас обережно ставитися до цієї оповіді.

Що ж стосується меча, то загалом за час археологічних досліджень цього регіону було знайдено далеко не один меч. І приписувати якийсь конкретний меч Святославу немає жодних підстав. Адже за X століття, вужче датування навряд чи можливе, скільки русів щороку проходило через пороги? І скільки було ймовірностей, що меч міг із тих чи інших причин там опинитися, загубитися? Тому ми можемо достовірно й упевнено говорити, що це руський меч. Але чи Святослава, чи когось іншого — тут жодних підстав для таких припущень немає”.

Більше про Запорізький край часів Русі розповів кандидат історичних наук Вадим Арістов у першому епізоді подкасту “За порогами”: https://youtu.be/Z9_fiQugLh0?si=8S2Wmwwuee-zEVWW

Фото: “Меч Святослава”.

Більше про Запоріжжя читайте у номері журналу “Локальна історія” — https://publishing.localhistory.org.ua/product/zaporizhzhya-7-2026/

“Священник Кіндрат 1743 року спіймав жительку містечка Гоголів, що на Лівобережжі під Києвом, Домникію Іванову Мірочничку, коли вона мазала дьогтем дзвін на церковній дзвіниці. Заарештована Домникія розповіла, що напередодні вона добряче напилася і заснула прямо на базарі, а коли вранці прокинулася, у неї зникло намисто. Вона оббігала базар, шукаючи прикрасу, розпитувала різних людей, але так нічого й не дізналася. На той час вона досі остаточно не протверезіла і вирішила вдатися до магічних засобів, яких її навчила якась жінка з Києва багато років тому, коли ще сама Домникія жила там і її обікрали.

Домникія охоче поділилася “рецептом”: треба взяти зубчик часнику й дьоготь і лізти на дзвіницю, приказуючи: “Як сей звон голосом славен да часнок и деготь не втаится, так би моя пропажа славна и непокаянна била”. Однак, зізналася Домникія, минулого разу їй це не допомогло. До того ж вона вважала, що в цьому немає жодного відьомства і це єдина відома їй магія.

Ім’я Домникії вдруге зринає в судових матеріалах через чотири роки після описаних подій. Попри її твердження, ніби вона знає тільки один магічний метод, 1747 року її оскаржили за використання зовсім іншої магічної практики. Якщо в першому випадку Домникія сподівалася з допомогою магії знайти втрачену річ, то цього разу вона намагалася чарами забезпечити успішний кінець справи. Коли її заарештували, вона спершу розповіла про випадок із дзвіницею й дьогтем (до речі, звідси можна дізнатися, чим завершився той інцидент, бо в попередній справі не було вироку, — Домникії присудили тиждень ув’язнення). Після того вона переїхала на хутір під Києвом.

Якось її попросили допомогти одному офіцерові у вирішенні судової справи на його користь. Далі Домникія описала магічний метод, якого її нібито навчила сусідка Євдокія Матвіїха років двадцять тому: треба набрати трохи землі з могили, а біля могили залишити глечик із водою. Перед тим як іти до суду, треба вмитися тією водою, потім змішати землю з могили з рештою води, приказуючи, щоб суперник “мовчав у суді, як земля з могили”.

Цей випадок демонструє ще одну властивість повсякденних “аматорських” практик: іноді “аматори” дедалі частіше вдавалися до магічних практик, пропонуючи людям свою допомогу і в такий спосіб переходячи в категорію “професіоналів”.

Читайте більше у книзі Катерини Диси “Історія з відьмами”: https://publishing.localhistory.org.ua/product/istoriya-z-vidmamy-sudy-pro-chary-v-ukrayinskyh-voyevodstvah-rechi-pospolytoyi-xvii-xviii-stolittya/

Фото ілюстративне: Роберт Штейн. “Панночка”. Ілюстрація
до повісті Миколи Гоголя “Вій” (1901).

“У сучасній Україні тема колабораціонізму знову стала частиною суспільного й політичного словника після початку російської агресії 2014 року. Зокрема, справа Нелі Штепи повернула в публічний простір питання про критерії зради та належне покарання. Повномасштабне російське вторгнення зробило ці питання ще гострішими: окупація українських територій знову змушує людей ухвалювати рішення в умовах небезпеки, примусу, нестачі ресурсів і невизначеності щодо майбутнього.

Як відрізнити вимушене пристосування від свідомої допомоги агресорові? Як оцінювати дії людини, яка намагалася забезпечити виживання своєї родини, але водночас підтримувала роботу окупаційних інституцій? І хто має право встановлювати межу між компромісом і зрадою — суд, історики, суспільство чи спільнота, що пережила окупацію?

Книжка Пйотра Маєвського “Бридке слово на “к”” нагадує про історичну мінливість поняття колабораціонізму, звертає увагу на роль окупаційних режимів у задаванні можливостей для співпраці й показує, як суспільства конструюють образ зрадника. Історія не повторюється буквально, однак механізми людської поведінки — страх, прагнення вижити, пристосування, перекладання відповідальності, потреба зберегти моральну самоповагу — можуть виявлятися в різні епохи.

Тому розмова про колабораціонізм потребує водночас моральної чіткості й історичної обережності: без виправдання свідомої допомоги агресорові, але й без спокуси звести досвід окупації до простого поділу на героїв і зрадників”.

Рецензію Ольги Петренко-Цеунової на книгу Пйотра М.Маєвського “Бридке слово на “к” читайте у матеріалі "Тиждень" ↓

https://tyzhden.ua/dylemy-spivpratsi-z-vorohom-u-knyzhtsi-pjotra-maievskoho/

Купуйте книгу “Бридке слово на “к” в онлайн-крамниці видавництва: https://publishing.localhistory.org.ua/product/brydke-slovo-na-k-opovid-pro-kolaboraczionizm/

Одним із продуктивних джерел для розвитку українського позитивного думання в плані геополітичного візіонерства є наукова література світових авторів, які осмислюють цивілізаційний простір, у якому перебуває Україна, а саме — простір Середньо-Східної Європи.

Серед найоригінальніших праць на цю тему Олег Баган називає книгу американського історика й журналіста Якуба Мікановського “Прощавай, Східна Європо. Особиста історія розділених земель”, якій присвятив свою рецензію.

У книзі автор досліджує історію народів і територій Східної Європи, звертається до маловідомих етнографічних груп, культурних традицій та історичних зв’язків. “Мікановський наводить безліч дуже цікавих історичних прикладів із життя малих народів, що перетворює його книгу на мерехтливу мозаїку менталітетів, культурних раритетів, патріярхальних традицій і дивовижних пригод народів… Вельми позитивними аспектами книги Якуба Мікановського є багатство фактажу, оперування рідкісними спостереженнями, уміння заглядати у скриті щілини етнічного та політичного життя”, – зазначає Олег Баган.

Чому ж осмислення цього простору таке важливе для України? “Історична логіка розвитку України як держави й українського народу як нації великою мірою залежали від того, наскільки ми наближалися до Середньої Європи”, — наголошує автор рецензії.

“Кожне нове осмислення Середньої Європи з українським контекстом завжди буде слугувати нашому нинішньому національному зростанню”, — підсумовує Олег Баган.

Читайте повну рецензію на сайті “Локальної історії” ↓

https://localhistory.org.ua/texts/kolonki/chi-rozviietsia-tuman-nad-skhidnoiu-ievropoiu-viziia-amerikanskogo-istorika/

Купуйте книгу на сайті “Локальної історії”: https://publishing.localhistory.org.ua/product/proshhavaj-shidna-yevropo-osobysta-istoriya-rozdilenyh-zemel/