Чи можлива нова Ялтинська угода між Трампом і Путіним? Чи може Україна стати розмінною монетою в домовленостях великих держав і опинитися в чужій сфері впливу? Чому Китай не зацікавлений у такому сценарії? І за яких умов Україні варто відмовитися від переговорів, а не погоджуватися на нав’язану капітуляцію?

Про історичні уроки Ялтинської конференції, ціну миру 1945 року, зовнішньополітичні пріоритети США та майбутнє Європи говорять Сергій Плохій, професор української історії імені Михайла Грушевського в Гарвардському університеті та Віталій Ляска, головний редактор “Локальної історії” у розмові на Radio NV: https://youtu.be/-mqGnXtYaOQ?si=KyrMgmZoAFhw7wun

Більше про те, як історичні уроки допомагають зрозуміти сучасну боротьбу за сфери впливу та ризики нового глобального конфлікту, читайте в книжці Одда Арне Вестада “Насувається буря”: https://publishing.localhistory.org.ua/product/nasuvayetsya-burya-vlada-konflikt-ta-poperedzhennya-z-istoriyi/

30 жовтня 1882 року народився Михайло Бойчук – художник, який залишив по собі ціле явище: національну школу монументального мистецтва – бойчукізм. У своїй майстерні він збирав художній інтернаціонал: були там французи, поляки, євреї, українці, росіяни. Бойчук заряджав їх фанатичною відданістю мистецтву й любов’ю до свого діла. 

У Парижі Бойчук навчався в Академії Рансона, у майстерні лідера групи "Набі" (Nabis) Поля Серюзьє. Згодом він їздив тими місцями Італії, де збереглися візантійські пам’ятки або твори раннього Відродження: Венеція, Флоренція, Равенна. Бойчук збирав свої мистецькі уподобання в букет: площинність, узагальненість образу, символічність на візантійських фресках і мозаїках, як у художників Проторенесансу та Джотто. А оскільки він – селянський син, то імператив праці, зокрема сільської, став головною темою його творів. 

Він спробував сконструювати єдиний український стиль для архітектури, мистецтва, побуту. За основу обрав найкращі зразки мистецтва усіх часів і народів, не нехтуючи минуле, як це робили футуристи. Як зазначив мистецтвознавець Мирослав Шкандрій, метою Бойчука було “сформувати поняття універсальної українськості, що мала власне минуле, сьогодення й майбутнє”. 

1917 року в Києві відкрили перший вищий художній навчальний заклад – Українську академію мистецтв. Михайло Бойчук – серед професорів-фундаторів. Він вів майстерню монументального мистецтва й був дуже вимогливим до студентів. Вони весь час прорисовували композиції найвидатніших творів, читали, обговорювали прочитане, разом відвідували виставки. Їх жартома називали сектою Бойчука. 

Про монументальні розписи бойчукістів казали – гарно, як у церкві. Комплімент для майстра та водночас вирок. Бойчук не перейшов на засади соцреалізму, за що й поплатився життям – його розстріляли 1937 року в Києві.

Про те, у чому сила й інноваційність видатного монументаліста – читайте в матеріалі Валентини Клименко: https://localhistory.org.ua/texts/statti/sekta-boichuka-u-chomu-sila-i-innovatsiinist-vidatnogo-monumentalista/

«Ще один адміністративний захід мав на меті показати кріпакам, що російський уряд, на відміну від поміщиків, дбає про їхній добробут. У 1847—1848 роках так звана інвентарна реформа, розроблена київським генерал-губернатором Дмитром Бібіковим, встановила норми панщини та визначила землеволодіння для селянських громад. Незадоволені цими половинчастими рішеннями і розлючені землевласниками, які порушували нові правила, православні селяни по всьому Правобережжю повстали проти своїх поміщиків-католиків, переважно поляків.

За словами Девіда Муна, то був «один із найсерйозніших спалахів селянських заворушень у Російській імперії між Пугачовським повстанням 1773—1774 років і скасуванням кріпацтва 1861 року». Щонайменше 310 заворушень у 305 селах Правобережної України сталося 1848 року. Незважаючи на те, що Микола І пропагував автократичний патерналізм, він волів уникати відкритого нацьковування селян на поміщиків, хай яку релігію ті сповідували, побоюючись, що це підірве інститут кріпацтва по всій імперії. Цар застеріг своїх підлеглих, що «ніколи не допустить наказів знизу», і піддані мусять «чекати [наказів] згори».

Він окремо наголосив, що «найменша іскра непокори» з боку селян Правобережної України буде дуже суворо покарана».

Читайте уривок із книжки Сергія Біленького «Лабораторія модерности. Україна між імперією та нацією (1772—1914)», який опублікували Бабель ↓

https://babel.ua/texts/131010-laboratorna-robota-istorik-sergiy-bilenkiy-rozpovidaye-yak-ukrajina-stavala-modernoyu-a-vodnochas-ukrajinoyu-babel-publikuye-urivok-z-novoji-knizhki

Купуйте книгу Сергія Біленького “Лабораторія модерности” на сайті “Локальної історії”: https://publishing.localhistory.org.ua/product/laboratoriya-modernosty-ukrayina-mizh-imperiyeyu-ta-nacziyeyu-1772-1914/

The Village Україна разом із «Простими словами» щомісяця обирають корисні книжки про фізичне та ментальне здоровʼя. Цього разу у фокусі – мова й мислення, інтелект людей і тварин, самооцінка, біг, психотерапія, історія їжі, сором і збереження культурної пам’яті. Серед підбірки – книга Стівена Мітена “Загадка мови”!

“Походження мови – одна з найбільших таємниць науки, адже слова не залишають скам’янілостей, і саме цей еволюційний детектив взявся розплутати відомий британський когнітивний археолог Стівен Мітен.

Спираючись на дані генетики, археології та нейробіології, автор доводить, що мова не виникла раптово внаслідок однієї мутації, а розвивалася поступово протягом мільйонів років, змінюючи анатомію нашого мозку та тіла під потребу говорити. Перші іконічні слова-звуки зʼявилися ще 1,6 мілн. років тому у Homo erectus, а затишні вечірні посиденьки навколо прирученого вогню стали першими “соціальними хабами” для теревеней та обміну досвідом.

При цьому Мітен висуває революційну тезу: хоча неандертальці теж мали багатий словниковий запас, саме наші предки Homo sapiens перемогли завдяки винайденню абстрактних понять та метафор. Саме здатність мислити метафорично розширила межі людського розуму, дозволила координувати величезні племена, створити релігію та здійснити історичний перехід до землеробства”.

Придбати книгу Стівена Мітена “Загадка мови” можна на сайті “Локальної історії”: https://publishing.localhistory.org.ua/product/zagadka-movy-yak-my-rozmovamy-proklaly-sobi-shlyah-iz-kamyanoyi-doby/

1 листопада 1944 року відійшов у засвіти митрополит Андрей Шептицький. Його постать мала великий вплив не лише на церковне, а й на культурне життя України. 

Величний у своїх діях, виразної аристократичної зовнішності й виняткової статури, Владика не міг залишитися без творчого осмислення митців-сучасників. Над портретами Андрея Шептицького працювали видатні українські живописці Іван Труш, Модест Сосенко, Олекса Новаківський, Михайло Бойчук, Петро Холодний, Михайло Мороз, Осип Курилас, а також скульптори Андрій Коверко, Сергій Литвиненко.  

Перші портрети Андрея Шептицького майже одночасно, 1911 року, створили Іван Труш і Модест Сосенко. Обидві роботи вважають втраченими. Труш отримав замовлення від українських депутатів Австрійського парламенту, які були шанувальниками митрополита. Портрет урочисто подарували батькові владики Іванові Кантію Шептицькому на його 75-літній ювілей. Делегація у складі Кирила Студинського, отця Йосифа Боцяна й Тадея Соловія вручила його в Прилбичах. Подарунок став виявом поваги й вдячності людей, які “бачили в особі Митрополита провідника й мецената національно-культурного відродження”. Згодом портрет зберігався в родинному маєтку, а пізніше — в отця Климентія Шептицького.

Образ Шептицького був наскрізно присутній у творчості Олекси Новаківського впродовж двох десятиліть. Митець був вдячний Андреєві не лише за постійну фінансову та моральну підтримку, а й за можливість працювати у “своєму” середовищі, виховувати обдаровану молодь, формуючи нове творче покоління. Навіть після знищення частини робіт у родини Новаківського збереглося понад 100 натурних ескізів митрополита.

Як же сприймали й інтерпретували “найоригінальнішу модерну постать серед духовенства початку ХХ століття” українські художники? І чи можемо вповні оцінити їхній доробок? Про це читайте у матеріалі Олесі Семчишин-Гузнер: https://localhistory.org.ua/texts/statti/andrei-sheptitskii-ochima-ukrayinskikh-mittsiv/

Більше про Андрея Шептицького у спецвипуску “Локальної історії”. Купуйте журнал в онлайн-крамниці видавництва: https://publishing.localhistory.org.ua/product/andrej-sheptyczkyj-11-12-2025/

1 листопада, у День усіх святих, на цвинтарях запалюють свічки в пам’ять про померлих. Письменниця Галина Пагутяк пригадує, як дізналася про цю традицію, якою була вона в радянські часи та як зберігає її досі.

“Це була середина 1980-х. Я тільки приїхала додому і мама запропонувала піти на цвинтар запалити свічки. Вона купила їх у нашого сусіда, церковного старости. Темно-жовті тоненькі свічки, про лампадки ніхто тоді й не чув. Так я вперше дізналася про цей звичай і, як мама сказала, все почалося, коли 1 листопада помер митрополит Андрей Шептицький. Тобто з 1944 року.

Від Європи нас відділяла залізна завіса і те, що там відзначали День усіх святих у такий спосіб, ми не могли знати, хоч від Польщі було всього 40 кілометрів. На наших цвинтарях мало бути темно. І краще, щоб їх взагалі не було. Так комуністична влада боялася навіть мертвих. Точніше, пам’яті про них. Знищували могили біля церков, але наша церква в Урожі стояла на цвинтарі й далеко від центру, тому там все збереглося.

Коли вже повмирали і Сталін, і Брєжнєв, Андропов, і Черненко, то люди ставали дедалі сміливіші. Позаяк мама була головою сільради, а перед тим вчителькою, то ми вибралися, коли стемніло. Як партизани. І коли ми наблизилися до чинної горішньої церкви, темряву прорізало сяйво десятків свічок. Це було вражаюче видовище. Запах правдивого воску, солодкавого диму й гіркуватий запах опалого листя розливалися довкола церкви, ще не зіпсутої ремонтом, з кам’яною огорожею і покрученими старими липами. Ми почали з могили мого тата Василя, котрий недавно помер, потім пішли до діда Григорія, січового стрільця. Непросто було прилаштувати тонкі свічки та запалити їх. На щастя, не було вітру, дуже теплий тихий вечір...

Відтоді минуло багато років. Настала ера пластикових квітів, скляних лампад, потім ера хризантем у кошиках, що гинуть від першого морозу, і електричних свічок. Я все ще намагаюся йти 1 листопада, коли стемніє, і вже майже нікого на цвинтарі немає. Беру з собою кілька зайвих свічок, щоб поставити тим, до кого ніхто не прийде, на найбільш занедбані могили.

Щоби відчути темряву, треба запалити свічку. Не буває темряви без світла, як і світла без темряви”.

https://localhistory.org.ua/texts/kolonki/svichki-na-grobakh-galina-pagutiak/

Яку дату вважати часом заснування Запоріжжя? Чи є джерельні підтвердження версії про Х століття? Чи покладатися на думку про те, що місто заклала Російська імперія в межах колонізації краю?

Історик Павло Кравчук у 3 епізоді подкасту “За порогами” розповідає про засновників Запоріжжя: купців, чиї двори сягали гігантських розмірів, чумаків, які осідали в місті, щоб вести бізнес ближче до митниці, переселенців з Гетьманщини та запорожців, які слідували за ними.

Як на формування громади Запоріжжя вплинули два великі торговельні шляхи, які пролягали поряд: Правобережний – до Катеринослава та Лівобережний – на Слобожанщину? Слухайте у подкасті: https://youtu.be/LNCSq8srezo?si=3rCIwP9quaLHSmLV

Проєкт створено у співпраці із Запорізькою міською радою.

Більше про Запоріжжя читайте у номері журналу “Локальна історія” — https://publishing.localhistory.org.ua/product/zaporizhzhya-7-2026/

"Дивись.info - Новини Львова" підготували добірку книжкових новинок жовтня, від поезії та художньої прози до психології й науково-популярних досліджень. До переліку увійшла й “Загадка мови. Як ми розмовами проклали собі шлях із кам’яної доби” Стівена Мітена!

“Це дослідження того, як людство пройшло шлях від простих звуків до тисяч мов, якими спілкуються сьогодні. Британський археолог поєднує відкриття археології, лінгвістики, антропології, генетики та нейронаук, щоб пояснити, як еволюція мозку, виготовлення знарядь праці й розвиток людських спільнот сприяли появі мови. Автор показує, що мова не лише стала наслідком еволюції Homo sapiens, а й неабияк вплинула на розвиток абстрактного мислення, землеробства та цивілізацій.

Видання зацікавить читачів і читачок, які прагнуть дізнатися більше про розвиток людства, розвиток мислення та роль мови в історії.

“Нам властива любов до слів. Подумайте про кросворди, гру в слова й обмін текстовими повідомленнями. Подумайте про розмови з приятелем, слухання оповідок, жарти або слухання промови оратора на ваш вибір: Черчилля, Обами чи Мандели. Крім того, ми ніколи не вдовольняємось начвними словами й часто змінюємо їхнє значення або створюємо нові слова”, — уривок з книги.

Купуйте видання на сайті “Локальної історії”: https://publishing.localhistory.org.ua/product/zagadka-movy-yak-my-rozmovamy-proklaly-sobi-shlyah-iz-kamyanoyi-doby/