“Я дивувалася який він має великий вплив на людей, і сказала йому: “Ти можеш змінити світ. Якби я могла змінити життя однієї особи, моє життя уже було б варте”. Він взяв це дуже глибоко. Пізніше, коли більше часу бував в Україні, він зустрічався з кожною особою, яка хотіла з ним побачитися. Хоч це було важко, але він пам’ятав, що можливо він змінить життя тієї особи. Адже коли ти приймаєш когось, людина відчуває себе більш значущою. Кожна людина має свою цінність” , – розповідає Христина Гаврилишин-Батрух, донька економіста Богдана Гаврилишина.

Шлях Богдана Гаврилишина до міжнародного визнання був непростим. Під час Другої світової війни юнака родом із Тернопільщини вивезли на примусові роботи до Третього Рейху. Після війни він опинився в таборах для переміщених осіб, а згодом емігрував до Канади. Там працював лісорубом та офіціантом, самотужки вивчив англійську мову й зміг вступити до престижного університету.

Згодом Богдан Гаврилишин став успішним економістом, членом Римського клубу та співзасновником Всесвітнього економічного форуму в Давосі. Він консультував міжнародні корпорації та уряди кількох держав, відвідав близько дев'яносто країн і знав десяток мов. Водночас завжди залишався українцем і прагнув повернутися на батьківщину.

“Мій батько в кожній країні бачив сильні сторони, і те, над чим треба працювати. Він казав, що Україна може вчитися від світу, і світ може вчитися від неї. Війна поставила Україну на світову мапу, тепер цілий світ знає про наші здібності та цінності. Батько більшість життя прожив у демократії, і навряд чи допускав думки, що в ХХІ столітті можлива кривава війна. Але я знаю, що він був би гордий за те, як Україна поводиться під час війни. Не лише за те, як борониться його країна, а й яка вона творча і відкрита, і в армії, і в суспільному житті. 

На жаль, те, що перейшов мій батько, — переходять українці тепер. У цьому треба вбачати надію, що майбутнє буде. Він це пережив, і Україна стала незалежною. І ми перейдемо темні часи. На жаль, великою ціною. Але треба робити те, що можемо, і думати як вирости із цього кращими”, – підсумовує пані Христина.

Про життєвий шлях Богдана Гаврилишина, його родину, любов до України та віру в людей — читайте в інтерв’ю з його донькою Христиною Гаврилишин-Батрух: https://localhistory.org.ua/texts/interviu/te-shcho-pereishov-mii-batko-teper-perekhodiat-ukrayintsi-khristina-gavrilishin-batrukh/

Брезентові шалаші на городах, прикрашені килимами, збиті з дощок столи, на яких ледь вміщались наїдки, танці до ранку — без цього годі уявити весілля 1990-х. Як одружувалися на Тернопільщині згадують тодішні наречена, головна господиня та музикант.

Ольга Кобильник із Буданова познайомилася з майбутнім чоловіком, музикантом Богданом Твердохлібом, на танцях у сільському клубі в листопаді 1995 року. Зустрічались до серпня наступного року, а тоді вирішили побратись. Усе приготували за місяць. Шалаш орендували у знайомих. Почали розкладати на городі за два тижні до події. Зводили каркас, обтягували тентом, всередині оббивали коцами. Поверх вішали килими та капи (покривала). Усе прикрашали “дощиком” (сріблистими новорічними стрічками). У дворі звели буду для музик, поряд вимостили місце для танців.

“Пригадую, перший стіл було модно закінчувати чорносливом із вершками. Тож замовили цей делікатес. А далі почалося найцікавіше — треба було дістати продукти. Свиней та птицю мали, а овочі, молочні продукти збирали по селі. За майонез домовлялись у Струсові на заводі, а в Білобожниці — за солодкі напої. Самогонку брали в місцевих. Свекруха робила лікер. Батькові якось вдалось роздобути шампанське”, — розповідає пані Ольга.

Про підготовку весільних застіль згадує і Ярослава Герасим із Теребовлі, яка ще з 1974 року працювала головною господинею на весіллях. “До роботи я бралась за три дні до святкування. Спершу розбирала м’ясо. На 200 людей йшло 150–180 кілограмів свинини, 50 кілограмів яловичини, 15–20 курей, 8–10 гусок. З цього ладила шинку, ковбасу, “зайці” пекла (паштет), варила холодець на 100 тарілок. Робила це в один захід, цілу ніч не спала”.

А якими були весільні гуляння, згадує музикант Іван Петровський, який почав грати на весіллях ще підлітком. Музики грали по 10—15 годин. Найважче було на двох поспіль — у суботу в молодої, а в неділю в молодого. Бувало, відігравши одне весілля, вирушали за 20—50 кілометрів на друге. “Яке спати! Могли усі вихідні грати без спочинку”, — ділиться музикант.

“Коли вони всі сповзались, як вужі, то грали “Горіла сосна, палала” ледь не до 9 ранку. Мати Господня, люди вже на роботах, а ми лиш вельон перегулюємо! А потім господар ще просить заграти для варилихи або для “запорожців”. Раніше люди були дуже танцювальні. Польку вміли всі – від малого до старого, вальса — дуже широко!” — згадує Іван Петровський.

Про те, як готувалися до весілля, чим частували гостей і під які пісні танцювали до ранку, читайте у матеріалі Анни-Лілії Кокори: https://localhistory.org.ua/texts/statti/gorila-sosna-palala-iak-sviatkuvali-vesillia-u-1990-kh/

Сьогодні минає 170 років від дня народження священника Михайла Зубрицького, якого нині назвали би громадським активістом, блогером, аналітиком, антропологом і навіть коучем.

На зламі століття він чи не єдиний у бойківській околиці описував кривди селян, які тільки почали подавати голос на захист своїх прав. На відміну від більшості тодішніх священиків, він не був лояльним до влади, а виступав із радикальних позицій. У львівській пресі мшанецький парох писав про все: фальшування виборів, незаконні податки, запобігання духовенства перед польськими магнатами.

Пристрастю пароха було вивчення життя народу в усіх його проявах. Він писав про міфи й вірування, похоронну обрядовість, склав народний календар, описав одяг і взуття, зафіксував імена, назви околиць та прізвища своїх парафіян. Панщина, конфедерати, рекрутчина, “тісні роки”, парцеляція — перо отця Зубрицького охопило широке коло питань історичної тематики. Як народник заcнував у селі читальню і кооперативу, постійно заохочуючи селян до освіти й економічної діяльності.

Не маючи ні належних умов для праці, ні міцного здоров’я, він урятував від забуття великий пласт культури Західної Бойківщини та зафіксував цікаві сторінки її історії. Залишив по собі величезну спадщину — понад 350 публікацій.

Михайло Зубрицький увійшов до історії як “парох бойківського села Мшанець”. Адже більшість його публікацій рясніють спогадами про це село під Маґурою та довколишні Бандрів, Михнівець, Бистре, Галівку, Головецько... На надмогильній плиті, на прицерковному цвинтарі у селі Береги Долішні, що після 1951 року опинилося на території Польщі, польською і українською можна прочитати більше: “Отець Михайло Зубрицький. Батько української етнографії”.

Більше про життя, дослідницьку працю та громадську діяльність Михайла Зубрицького читайте у матеріалі: https://localhistory.org.ua/texts/reportazhi/misiia-ottsia-zubritskogo/

Фото: Отець Михайло Зубрицький (посередині) в Карлсбаді, 1905 рік.

Що ми знаємо про автора «Загадки мови» Стівена Мітена?

Британський археолог і професор Університету Редінга досліджує еволюцію людини, розвиток мислення та походження мови. Його праці поєднують археологію, антропологію та когнітивні науки, допомагаючи зрозуміти, як наші предки стали тими, ким ми є сьогодні.

Гортайте карусель, щоб дізнатися п’ять фактів про науковця, чия книжка «Загадка мови. Як ми розмовами проклали собі шлях із кам’яної доби» вперше виходить українською у видавництві «Локальна історія».

Придбати книгу: https://publishing.localhistory.org.ua/product/zagadka-movy-yak-my-rozmovamy-proklaly-sobi-shlyah-iz-kamyanoyi-doby/

““Локальна історія” разом з UA Comix реалізувала вже два мальописні проєкти, присвячені політичним діячам-ідеологам українського націоналізму: торік вийшов 120-сторінковий графічний роман “Шух. Історія легенди”, а нещодавно — перший випуск “Коновальця”.

✍🏻 “Шух. Історія легенди” — створений за сценарієм Володимира Кузнєцова і Дарії Коровицької (Денис) і намальований Тетяною Приймич. Це, як і зазначено у назві, спроба розповісти про те, як Роман Шухевич став легендою. Це історія чоловіка, батька, лідера і патріота, який присвятив Україні не лише життя, а і смерть. І закінчується мальопис якраз на трагічній даті 5 березня 1950 року, а останніми словами є, певно, найвідоміша фраза Романа Шухевича, його духовний заповіт: “Мудрого — не одурити, чесного — не купити, мужнього — не зламати”.

✍🏻 “Коновалець”, написаний Денисом Мандзюком і намальований Тетяною Приймич, — це лише перша частина історії про засновника і першу голову Організації українських націоналістів, яка, втім, починається з кінця — з вибуху у травні 1938 року у Роттердамі. І вже подальша “довга історія” — це умовний спогад про Євгена Коновальця біля його тіла.

Обидва проєкти — це важливі мальописи, в яких показано ключові моменти біографій знакових українських провідників. Безперечно, про них треба розповідати в усіх можливих форматах, щоб охопити якомога ширшу аудиторію.

Популяризація наших історичних постатей, на викривлення публічного образу яких стільки років працювала російська пропаганда, — це необхідна ланка на шляху нашого національного самоусвідомлення, без якого неможлива повноцінна українська незалежність. Та незалежність, яку виборювали Коновалець і Шухевич, і нині продовжують виборювати їхні нащадки”.

Більше про мальописи читайте в огляді Максима Нестелєєва у матеріалі Тиждень ↓

https://tyzhden.ua/shukhevych-i-konovalets-iak-heroi-malopysiv-proiekt-lokalnoi-istorii-i-ua-comix/

Придбати мальопис “Шух”: https://publishing.localhistory.org.ua/product/shuh-istoriya-legendy/ 

Придбати мальопис “Коновалець”: https://publishing.localhistory.org.ua/product/konovalecz-vypusk-1/