Що ми знаємо про Запорізький край часів Русі?

Унікальні свідчення про Дніпрові пороги у Х столітті зафіксував імператор Візантії Костянтин Багрянородний. А загибель князя Святослава за порогами досі оповита легендами. Чи справді печенізький хан зробив з його черепа чашу для трунків, чи нещодавно знайдений на Хортиці меч належав князю? Хто такі бродники? Як на цих теренах уживалися різні етнічні сили у ХІІ–ХІІІ століттях?

Про це у першому епізоді подкасту “За порогами” розповів дослідник історії Русі, кандидат історичних наук Вадим Арістов. Вмикайте 👉🏼 https://youtu.be/Z9_fiQugLh0?si=da4fppFvuJKVZLf3

Проєкт створено у співпраці із Запорізькою міською радою.

Більше про Запоріжжя читайте у номері журналу “Локальна історія” — https://publishing.localhistory.org.ua/product/zaporizhzhya-7-2026/

Успішний економіст, член Римського клубу та співзасновник Всесвітнього економічного форуму в Давосі, який консультував світові корпорації-гіганти й уряди кількох держав. Неймовірному успіху Богдана Гаврилишина родом із Тернопільщини передував тернистий шлях.

Під час Другої світової війни юнака вивезли на примусові роботи до Третього Рейху. Згодом він опинився у таборах Ді-Пі, звідти емігрував до Канади, де працював лісорубом та офіціантом. Всупереч складним обставинам, він самотужки вивчив англійську мову та зумів вступити до престижного університету.

За життя Богдан Гаврилишин відвідав близько дев'яносто країн, знав десяток мов, але завжди залишався українцем. Після проголошення незалежності України він був радником чотирьох президентів, заснував у Києві першу бізнес-школу та був щедрим меценатом. Нині у день його народження, 19 жовтня, в Україні відзначають День відповідальності людини.

Що додавало Богдану Гаврилишину оптимізму та віри в людей у складні часи? Яким він був поза публічною діяльністю? Та які цінності вкладав у своїх дітей змалку?

В ексклюзивному інтерв’ю до 100-річчя видатного українця розповіла "Локальній історії" його донька та президентка Фонду родини Богдана Гаврилишина Христина Гаврилишин-Батрух: https://localhistory.org.ua/texts/interviu/te-shcho-pereishov-mii-batko-teper-perekhodiat-ukrayintsi-khristina-gavrilishin-batrukh/

Більше про табори для переміщених осіб у спецвипуску "Локальної історії".

Купуйте журнал в онлайн-крамниці видавництва: https://publishing.localhistory.org.ua/product/di-pi-5-2023/

📚Приїхала з друку книга “Загадка мови. Як ми розмовами проклали собі шлях із кам’яної доби” Стівена Мітена! Перші примірники уже вирушили до своїх передплатників.

✍🏻Британський археолог пропонує інноваційний погляд на походження мови, спираючись на найновіші відкриття археології, лінгвістики, антропології, психології, генетики та нейронаук. Простежуючи еволюцію людини від появи перших представників роду Homo майже 2,8 мільйона років тому, він показує, як формування мозку, виготовлення кам’яних знарядь і опанування вогню посприяли розвитку символічного мислення та утворенню людських спільнот.

Мітен переконливо доводить, що мова стала не лише наслідком людської еволюції, а й рушійною силою, яка відкрила шлях до абстрактного мислення, розвитку землеробства, виникнення цивілізацій і, зрештою, змінила наш світ.

Ґрунтовна і блискуче написана, ця книжка розповідає історію того, як мова зробила нас людьми.

Купуйте книгу на сайті “Локальної історії” 👉🏼 https://publishing.localhistory.org.ua/product/zagadka-movy-yak-my-rozmovamy-proklaly-sobi-shlyah-iz-kamyanoyi-doby/

Софія Русова — видатна освітянка та громадська діячка, одна з перших жінок в українському парламенті, феміністка, авторка книжок і голос окупованої більшовиками України в Європі. Водночас життя цієї жінки — це постійні переїзди, обшуки, місяці, проведені у в’язницях, велика відповідальність, війни і втрати: батьків, сестер та братів, двох дітей, коханого чоловіка і, зрештою, вже в немолодому віці, країни. Парадоксально, але жінка, яка, без перебільшення, поклала життя на служіння Україні, не мала ані краплі української крові.

Її мати — француженка Анна Жерве, батько — зросійщений швед Федір Ліндфорс, який провів пів життя на російських війнах. У 10 років Ліндфорси переїздять до Києва. Софія вступає у Фундуклеївську гімназію, яку в 15 років закінчує із золотою медаллю. Там, іще підліткою, вона знайомиться з родиною Старицьких — і, як згадувала вона сама: “З цим новим знайомством у наше родинне життя уперше вступив свідомий український елемент, — вступив, але не запанував одразу”.

Її головне захоплення в цей час — музика. Вона обожнює фортепіано і вправляється у грі по 5–6 годин на день. Раптова смерть батька у січні 1871 року стає переломним моментом у житті Софії. Їй лише 15 років, а вона мусить не лише пережити втрату, але й зробити непростий вибір — визначитися зі своїм майбутнім. Софія отримує листа від тітки: та пропонує здійснити її заповітну мрію — влаштувати дівчину на навчання до Петербурзької консерваторії. “Музика... консерваторія... — самі ці слова хвилювали мене, я так любила свій фортеп'ян, опанувати ним цілком — яка спокуслива мрія! Але кому з того яка користь? Чи маю я право так егоїстично будувати своє життя? А люди? чи не треба спочатку для них послужити!” — роздумує Софія і відмовляється. Разом із сестрою вони обирають служіння іншим.

“Ви сама ще дитина. Хто ж вам довірить дітей?” — запитує Софію попечитель шкільної округи, коли вона подає прохання відкрити в Києві дитячий садочок. Його скепсис можна зрозуміти — прохачці лише 15 років, але вона налаштована так рішуче, що він, зрештою, дає дозвіл. Вони з сестрою вже побували в Петербурзі — відвідали найкращі тамтешні школи, закупили підручники та книжки з педагогіки і старанно їх штудіювали. Улітку 1871 року сестри Ліндфорс відкривають у Києві перший в історії України дитячий садочок.

Як Софія Русова прийшла до українського руху, чому неодноразово опинялася за ґратами та як продовжувала працювати для України в еміграції – читайте у матеріалі Євгенії Подобної ↓

https://localhistory.org.ua/texts/statti/sofiia-rusova-ukrayinka-za-viborom/

“Я дивувалася який він має великий вплив на людей, і сказала йому: “Ти можеш змінити світ. Якби я могла змінити життя однієї особи, моє життя уже було б варте”. Він взяв це дуже глибоко. Пізніше, коли більше часу бував в Україні, він зустрічався з кожною особою, яка хотіла з ним побачитися. Хоч це було важко, але він пам’ятав, що можливо він змінить життя тієї особи. Адже коли ти приймаєш когось, людина відчуває себе більш значущою. Кожна людина має свою цінність” , – розповідає Христина Гаврилишин-Батрух, донька економіста Богдана Гаврилишина.

Шлях Богдана Гаврилишина до міжнародного визнання був непростим. Під час Другої світової війни юнака родом із Тернопільщини вивезли на примусові роботи до Третього Рейху. Після війни він опинився в таборах для переміщених осіб, а згодом емігрував до Канади. Там працював лісорубом та офіціантом, самотужки вивчив англійську мову й зміг вступити до престижного університету.

Згодом Богдан Гаврилишин став успішним економістом, членом Римського клубу та співзасновником Всесвітнього економічного форуму в Давосі. Він консультував міжнародні корпорації та уряди кількох держав, відвідав близько дев'яносто країн і знав десяток мов. Водночас завжди залишався українцем і прагнув повернутися на батьківщину.

“Мій батько в кожній країні бачив сильні сторони, і те, над чим треба працювати. Він казав, що Україна може вчитися від світу, і світ може вчитися від неї. Війна поставила Україну на світову мапу, тепер цілий світ знає про наші здібності та цінності. Батько більшість життя прожив у демократії, і навряд чи допускав думки, що в ХХІ столітті можлива кривава війна. Але я знаю, що він був би гордий за те, як Україна поводиться під час війни. Не лише за те, як борониться його країна, а й яка вона творча і відкрита, і в армії, і в суспільному житті. 

На жаль, те, що перейшов мій батько, — переходять українці тепер. У цьому треба вбачати надію, що майбутнє буде. Він це пережив, і Україна стала незалежною. І ми перейдемо темні часи. На жаль, великою ціною. Але треба робити те, що можемо, і думати як вирости із цього кращими”, – підсумовує пані Христина.

Про життєвий шлях Богдана Гаврилишина, його родину, любов до України та віру в людей — читайте в інтерв’ю з його донькою Христиною Гаврилишин-Батрух: https://localhistory.org.ua/texts/interviu/te-shcho-pereishov-mii-batko-teper-perekhodiat-ukrayintsi-khristina-gavrilishin-batrukh/

Брезентові шалаші на городах, прикрашені килимами, збиті з дощок столи, на яких ледь вміщались наїдки, танці до ранку — без цього годі уявити весілля 1990-х. Як одружувалися на Тернопільщині згадують тодішні наречена, головна господиня та музикант.

Ольга Кобильник із Буданова познайомилася з майбутнім чоловіком, музикантом Богданом Твердохлібом, на танцях у сільському клубі в листопаді 1995 року. Зустрічались до серпня наступного року, а тоді вирішили побратись. Усе приготували за місяць. Шалаш орендували у знайомих. Почали розкладати на городі за два тижні до події. Зводили каркас, обтягували тентом, всередині оббивали коцами. Поверх вішали килими та капи (покривала). Усе прикрашали “дощиком” (сріблистими новорічними стрічками). У дворі звели буду для музик, поряд вимостили місце для танців.

“Пригадую, перший стіл було модно закінчувати чорносливом із вершками. Тож замовили цей делікатес. А далі почалося найцікавіше — треба було дістати продукти. Свиней та птицю мали, а овочі, молочні продукти збирали по селі. За майонез домовлялись у Струсові на заводі, а в Білобожниці — за солодкі напої. Самогонку брали в місцевих. Свекруха робила лікер. Батькові якось вдалось роздобути шампанське”, — розповідає пані Ольга.

Про підготовку весільних застіль згадує і Ярослава Герасим із Теребовлі, яка ще з 1974 року працювала головною господинею на весіллях. “До роботи я бралась за три дні до святкування. Спершу розбирала м’ясо. На 200 людей йшло 150–180 кілограмів свинини, 50 кілограмів яловичини, 15–20 курей, 8–10 гусок. З цього ладила шинку, ковбасу, “зайці” пекла (паштет), варила холодець на 100 тарілок. Робила це в один захід, цілу ніч не спала”.

А якими були весільні гуляння, згадує музикант Іван Петровський, який почав грати на весіллях ще підлітком. Музики грали по 10—15 годин. Найважче було на двох поспіль — у суботу в молодої, а в неділю в молодого. Бувало, відігравши одне весілля, вирушали за 20—50 кілометрів на друге. “Яке спати! Могли усі вихідні грати без спочинку”, — ділиться музикант.

“Коли вони всі сповзались, як вужі, то грали “Горіла сосна, палала” ледь не до 9 ранку. Мати Господня, люди вже на роботах, а ми лиш вельон перегулюємо! А потім господар ще просить заграти для варилихи або для “запорожців”. Раніше люди були дуже танцювальні. Польку вміли всі – від малого до старого, вальса — дуже широко!” — згадує Іван Петровський.

Про те, як готувалися до весілля, чим частували гостей і під які пісні танцювали до ранку, читайте у матеріалі Анни-Лілії Кокори: https://localhistory.org.ua/texts/statti/gorila-sosna-palala-iak-sviatkuvali-vesillia-u-1990-kh/

Сьогодні минає 170 років від дня народження священника Михайла Зубрицького, якого нині назвали би громадським активістом, блогером, аналітиком, антропологом і навіть коучем.

На зламі століття він чи не єдиний у бойківській околиці описував кривди селян, які тільки почали подавати голос на захист своїх прав. На відміну від більшості тодішніх священиків, він не був лояльним до влади, а виступав із радикальних позицій. У львівській пресі мшанецький парох писав про все: фальшування виборів, незаконні податки, запобігання духовенства перед польськими магнатами.

Пристрастю пароха було вивчення життя народу в усіх його проявах. Він писав про міфи й вірування, похоронну обрядовість, склав народний календар, описав одяг і взуття, зафіксував імена, назви околиць та прізвища своїх парафіян. Панщина, конфедерати, рекрутчина, “тісні роки”, парцеляція — перо отця Зубрицького охопило широке коло питань історичної тематики. Як народник заcнував у селі читальню і кооперативу, постійно заохочуючи селян до освіти й економічної діяльності.

Не маючи ні належних умов для праці, ні міцного здоров’я, він урятував від забуття великий пласт культури Західної Бойківщини та зафіксував цікаві сторінки її історії. Залишив по собі величезну спадщину — понад 350 публікацій.

Михайло Зубрицький увійшов до історії як “парох бойківського села Мшанець”. Адже більшість його публікацій рясніють спогадами про це село під Маґурою та довколишні Бандрів, Михнівець, Бистре, Галівку, Головецько... На надмогильній плиті, на прицерковному цвинтарі у селі Береги Долішні, що після 1951 року опинилося на території Польщі, польською і українською можна прочитати більше: “Отець Михайло Зубрицький. Батько української етнографії”.

Більше про життя, дослідницьку працю та громадську діяльність Михайла Зубрицького читайте у матеріалі: https://localhistory.org.ua/texts/reportazhi/misiia-ottsia-zubritskogo/

Фото: Отець Михайло Зубрицький (посередині) в Карлсбаді, 1905 рік.