Друзі, запрошуємо на розмову з автором книги в межах Форуму Видавців. Зустріч відбудеться в суботу, 12 вересня о 16.00 у фотомузеї (-1 поверх).

Учасники події: автор книги Мацей Ґурний, історик Віталій Михайловський, головний редактор “Локальної історії” Віталій Ляска та історик Марʼян Мудрий.

“Аж тепер мала Орися залишалась цілком сама. Дощ робив цвинтар смутним місцем. Церква лишалася сухою всередині, з дерев облетіло все листя, а до мерців живим було байдуже. Священник хотів помолитись на гробах рідних і дружини, але не любив, щоб за ним спостерігав хтось чужий. Минуло вже тридцять літ, як Гафія лишила його самого, й ніщо не могло її замінити. Священник-удовець мусить довіку вести чернече життя.

Поруч нього йшов дивний чоловік, що плів усілякі небилиці й трохи справді нагадував своєю безпечністю волоцюгу. Тримав у собі якийсь зачаєний біль, втому, чим зумів розтривожити отця Антонія, який теж змучився, закляк. Гнила мокра осінь та неврожай на бульбу означали для Урожа більше похоронів, ніж уродин. Ся квіточка зов’яла першою.

“Я бачив, що ховали дитину. Так, отче? — Так, дівчинка, штири рочки.
— Чого ж вона померла? — Мабуть, мала слабе серце. Матері тяжко працюють, і виживають тільки сильніші діти. Такий закон. — Який закон? — швидко спитав фотограф. — Закон їхнього життя. Не Закон Божий. — Хіба це не одне й те ж? — На жаль, ні. За багато літ я навчився дивитися на світ очима цих темних запрацьованих людей, щоб краще їм служити. А служити їм — означає служити Богу. На жаль, я не вічний і не можу бути з ними стільки, скільки треба”.

Він сам здивувався, що говорить незнайомому чоловіку ці речі, що не сподобались би у єпархії — втім, кому би ще міг сказати? Не мав коло себе жодної душі, рівної йому за розвитком, та й був досить старий, аби говорити сміло”.

Більше читайте у книзі Галини Пагутяк “Урізька готика”: https://publishing.localhistory.org.ua/product/urizka-gotyka/

Як виникла мова? Коли наші далекі предки перейшли від простих звуків та вигуків до перших слів, а відтак до мов, здатних передавати найскладніші думки й об’єднувати людей? Чому саме мова стала однією з головних переваг Homo sapiens, що визначила хід людської історії? І звідки взялися понад 7000 мов, якими людство розмовляє сьогодні?

Британський археолог Стівен Мітен пропонує інноваційний погляд на походження мови, спираючись на найновіші відкриття археології, лінгвістики, антропології, психології, генетики та нейронаук. Простежуючи еволюцію людини від появи перших представників роду Homo майже 2,8 мільйона років тому, він показує, як формування мозку, виготовлення кам’яних знарядь і опанування вогню посприяли розвитку символічного мислення та утворенню людських спільнот.

Мітен переконливо доводить, що мова стала не лише наслідком людської еволюції, а й рушійною силою, яка відкрила шлях до абстрактного мислення, розвитку землеробства, виникнення цивілізацій і, зрештою, змінила наш світ.

Публікуємо передмову автора до українського видання "Загадка мови. Як ми розмовами проклали собі шлях із кам’яної доби", яке побачило світ у видавництві "Локальна історія" ⬇️

https://localhistory.org.ua/rubrics/book/zagadka-movi-stivena-mitena-peredmova-do-ukrayinskogo-vidannia/

Придбати книгу: https://publishing.localhistory.org.ua/product/zagadka-movy-yak-my-rozmovamy-proklaly-sobi-shlyah-iz-kamyanoyi-doby/

Головний редактор «Локальної історії» Віталій Ляска скептично ставиться до ювілеїв…

То чому ж саме зараз зʼявився спеціальний випуск про Івана Франка? І як народжувався новий номер часопису?

🎥 Дивіться повний запис презентації «Локальної історії» з Галявини під Франковою грушею: https://youtu.be/Wy5fg05VwXU?si=PsozzH6TirT2oWSb

«Ігор Кондратюк пояснює: «Ми тоді йшли по висхідній — “Червона рута”, 1990-ті роки, ми потребували свого і творили своє, українськомовне. Навіть не лише українськомовне. Розвивалися і в глибину (українською мовою), і в ширину (іншими мовами й російською). Але десь наприкінці 1990-х — на початку 2000-х виявилось, що паралельно розвивались і росіяни, ми знали й чули про них. У російський — вже не радянський шоубізнес — великий вклад внесли українські таланти: Ігор Крутой, брати Меладзе, Корольова та інші.

Тобто українці зробили дуже великий внесок. І на початку 2000-х що ми маємо? От Наташа Корольова поїхала до Москви, людина з Києва, її батько був працівником української культури. У Москві вона мала можливість знімати дорогі кліпи — ті, які не могла знімати в Києві. В Україні було набагато менше фінансів. І, звісно, ці кліпи й пісні потім легко потрапляли на українське радіо, а згодом і на канал М1. Брати Меладзе дуже активно працювали в цьому ж напрямі. Все було російськомовним. Дехто з артистів тоді вирішив, що там (у Росії) треба заробляти гроші — пріснопам’ятна Ані Лорак, наприклад. Вона промайнула в Москві на фестивалі “Утренняя звезда”, заспівала тут декілька російськомовних хітів, “Я вернусь”, наприклад. Дуже зайшла вона тоді глядачам. Потім записала шикарний альбом українських пісень. А потім поїхала до Москви. Там і залишилась. Там і помре. Тобто, з одного боку — це природний процес у тому сенсі, що була капіталізація. Адже шоубізнес — це передусім бізнес, це про гроші. Саме тому Нікітін створював російськомовні проєкти. Бо він знав, що це дасть йому можливість в Росії заробити кошти. Значно більші ніж в Україні».

Про спроби «купити» український шоубізнес — у прямому сенсі цього слова — згадує й Анжеліка Рудницька: «Росіяни не хотіли втратити український ринок, тому вони продовжували гастролювати тут і домовлятися. Наприклад, домовитися і купити якусь частку в “Території А” чи “купити” місця в хітпараді. Ми пояснювали, що це неможливо: “Щоб потрапити в наш хітпарад, треба бути українцем”. В нас українці співають англійською та французькою, і навіть іноді російською. Але це українці — й інших артистів ми не показуємо. Спроба купити український шоубізнес — як і українських політиків — була. І це не міфи — це реальність, люди приїжджали з грошима на переговори, вони показували, зваблювали, це були люди з великими грошима — і відмовитися від цього було насправді дуже складно. Тому що в нас були дефолти, ми не розуміли як вижити компанії, як продовжувати працювати, як це все має бути… Ми відмовлялися.

Але ми бачили, як ті ж кліпи чи пісні, за ротації яких нам тільки-но пропонували гроші, почали з’являтися в ефірах, на радіостанціях, в інших проєктах. І ці люди — наші люди — починали нам казати: “Украінскоє плахоє, оно плахова качєства, а вот русскоє…”».

До того ж зміни на телебаченні і прихід росіян (або ж навпаки, парадоксально й через долучення провінційних журналістів, які були уражені комплексом меншовартости) часто супроводжувалось транслюванням вже добре знаного колоніального кліше про «вищість російського» й «меншовартість українського»: «Незадовго до міленіуму ведучий, який потрапив в ефір одного з найпопулярніших каналів, привіз із собою провінційно-радянську формулу: говори російською, говори про російське, не забувай протиставляти “якісне і столичне” (так-так, саме столичне, це навмисне декларували) — російське — неякісному і провінційному українському. Із програми в програму ці уявлення так чи так нав’язували публіці». Такі ж уявлення перейняли й місцеві менеджери, зі слів Ігоря Кондратюка, «продюсери каналів вважали, що присутність російських зірок підвищить рейтинги каналів. Крапка. Інших пояснень — як мінімум на СТБ — не існувало»».

Більше читайте у книзі Радомира Мокрика «Культурна колонізація. Страх, приниження та опір України в радянській імперії» → https://publishing.localhistory.org.ua/product/kulturna-kolonizacziya-strah-prynyzhennya-ta-opir-ukrayiny-v-radyanskij-imperiyi/

“Світську владу в Урожі представляла графиня Марія (Текля) Гумницька (1793 — ?). Уріж перейшов до неї у спадок від Антонія Гумницького. Крім Урожа, до маєтку належало також село Лопушна. Уріж і Лопушну розділяє гора Ратай, на якій у XII–XIV століттях було оборонне городище, а у XVII столітті митрополит Антоній Винницький трохи нижче побудував православний монастир.

Через її нечутливість і впертість 1853 року в Урожі виник конфлікт між нею та селянами. Графиня, пам’ятаючи, кому завдячує маєтністю, вирішила збудувати нову долішню церкву. Австріяки прокладали нову дорогу, розділивши пагорб наполовину, і, очевидно, вона отримала компенсацію. Стару церкву розібрали, але замість того, щоб на її місці побудувати нову, графиня вирішила поставити церкву на своєму ґрунті, біля свого двору. Парафіян обурило, як-не-як то була колишня шляхта, що їм намагаються підсунути “двірську” церкву, й відмовилися працювати на будові. Декого вдалося підкупити. Село поділилося на дві партії: графиню здебільшого підтримували ті, хто служив при дворі.

Петро Мудрак написав звернення до консисторії, де пояснив настрої своїх парафіян і став на боці селян. Це і стало причиною судилища над ним, тим паче, що причепитись було до чого: Мудрак тоді вже був хворий і не міг повноцінно служити”.

Чому селяни Урожа бойкотували будівництво нової церкви і як за це покарали священника? Дізнавайтеся у книзі “Тісні люде” Галини Пагутяк → https://publishing.localhistory.org.ua/product/tisni-lyude/