“Тема українського націоналізму контраверсійна в Україні, а на Заході ще більше. Ця контраверсія вибухнула у 1980-х, продовжувалася у 1990-х, потім тривала дуже гостра дискусія під час Майдану. Про Україну та український націоналізм тоді писали багато дивних речей. Я відчув відповідальність написати про це, бо вважав, що знаходжуся у привілейованій ситуації: знаю про Україну, маю доступ до матеріалів і працю, що дає змогу висловлюватися.

Я подумав: “хтось мусить написати складніший твір”, який пояснив би розвиток, еволюцію того міжвоєнного і повоєнного покоління й відповів на питання “що таке український націоналізм?”

У червні канадський історик і літературознавець Мирослав Шкандрій приїхав до України, щоб презентувати свою книжку “Український націоналізм. Політика, ідеологія та література”. Українською мовою вона вийшла у видавництві “Локальна історія”. У Києві в книгарні "Сенс на Хрещатику" автор разом із літературним критиком і публіцистом Євгенієм Стасіневичем обговорили зародження, розвиток та еволюцію українського націоналізму.

Пропонуємо читачам фрагмент цієї розмови ↓

https://localhistory.org.ua/texts/interviu/miroslav-shkandrii-nikhto-ne-mig-zakidati-shcho-ia-antisemit-abo-kraino-pravii/ 

Купуйте “Український націоналізм: Політика, ідеологія та література, 1920–1956” Мирослава Шкандрія в онлайн-крамниці видавництва: https://publishing.localhistory.org.ua/product/ukrayinskyj-naczionalizm-polityka-ideologiya-ta-literatura-1920-1956/ 

«“Територія А” — це було цікаво, ми були активні на ринку. Ми отримали всі можливі нагороди. Навіть зняли новорічну програму як концерт. Стратегією було не тільки показувати кліпи й те, що є українською музикою, а й формувати українську свідомість. На думку нашої команди, українське мало бути модне, просунуте, гарне, яскраве, сміливе. Це була позиція, що українці круті, сучасні, і що найкрутіша програма в нас має бути для того, щоб молодь хотіла долучатись, щоб вона українізовувалась. Це була лагідна українізація.[…] “Територія А” важлива. Якби не “Територія А”, то все було би набагато сумніше. Звісно, ми не могли охопити всієї музики, але ми показали момент демократичності в ефірі. Бо в нас могли бути і Білоножки, і Ґрін Ґрей. Так, наша авдиторія — це молодь, тому і музика була переважно молодіжною. Формат кліпу, музична стилістика були на другому місці, ми могли показувати кліпи в різних стилях і на різні смаки. Проєкти на кшталт «Території А» помалу витіснили з ефіру, в українському культурному просторі ставало дедалі більше російського продукту, – розповідає Анжеліка Рудницька про “Територію А”.

Альберт Цукренко у фільмі «Русифікація в стилі поп: як Росія купувала і нищила український шоу-бізнес», знятому для Суспільного мовника, проводить достатньо зрозумілі паралелі: якщо у 1930-х українське відродження було розстріляним, у 1960–1980-ті — задушеним, то в 1990-х — купленим. Безумовно, ресурс (і ресурс саме фінансовий), на зламі 1990–2000-х років був одним із головних чинників зміни культурного ландшафту в Україні. Однак намагання дати просту односкладну відповідь — «продалися», яка часто досі звучить серед українського шоу-бізнесу — було б все ж таки певним спрощенням.

Важливим також залишався той-таки постколоніальний синдром, комплекс меншовартости, який був наслідком багаторічної культурної колонізації України. Однак починалась ця культурна експансія саме через ресурс, насамперед грошовий».

Більше читайте у книзі Радомира Мокрика «Культурна колонізація. Страх, приниження та опір України в радянській імперії» → https://publishing.localhistory.org.ua/product/kulturna-kolonizacziya-strah-prynyzhennya-ta-opir-ukrayiny-v-radyanskij-imperiyi/

Друзі, запрошуємо на розмову Радомира Мокрика та Олександра Сапронова про книгу “Культурна колонізація. Страх приниження та опір України в радянській імперії” в межах Форуму Видавців. Зустріч відбудеться в суботу, 12 вересня о 17.00 у фотомузеї (-1 поверх).

“Найінтенсивніший розвиток цієї рефлексії, а водночас момент, коли географія зайняла центральне місце у великій політиці й публічному дискурсі, припав на період мирних переговорів, що відбувалися у передмістях Парижа в 1918–1919 роках. Географія раптом стала депозитарієм знання, на підставі якого вирішували, який вигляд матиме світ.

Через багато років один з учасників перемовин пригадував таку
майже символічну картинку: “Одна з наймальовничіших сцен під час конференції відбулась у салоні Вільсона в Парижі. Президент, ставши навколішки, схилився над великою картою, розкладеною на підлозі, інші державні мужі — у схожих позах. Орландо повзав, як ведмідь, щоби краще бачити під час короткої і докладної лекції про економіку та фізіографію Клаґенфуртської котловини. Карти були всюди [...], на карту неодмінно покликалися під час будь-якої дискусії”.

У Версалі, Сен-Жермен-ан-Ле, Неї-сюр-Сен, Тріаноні та Севрі не бракувало й географів, які були представниками держав-переможниць, а також новоутворених країн. Винятком стала Велика Британія, делегація якої не посприяла участі своїх спеціалістів у цій дисципліні. Натомість до складу французької увійшли найвидатніші географи, переважно учні Відаля де ла Блаша: Еммануель де Мартонн, Еммануель де Маржері, Альбер Деманжон, Люсьєн Ґалуа і Жан Брюн. У США вже 1917 року була створена комісія з підготовки до майбутніх мирних переговорів під керівництвом Едварда Манделла Гауза. Величезна картографічна документальна база, яку зібрали американські географи, припливла до Європи разом із Вудро Вільсоном на борту USS George Washington. В інших делегаціях вирізнялися постаті двох видатних науковців: Йована Цвіїча й Еуґеніуша Ромера.

Експерти відігравали головну роль у роботі підготовчих територіальних комісій. Польський і югославський делегати майже одразу здобули міжнародне визнання. А от деякі експерти великих держав так ефективно підтримували державні інтереси країн Центрально-Східної Європи, що наступними роками це їм приписували найбільші заслуги у встановленні остаточного, вигідного розташування кордонів”.

Читайте більше у книзі Мацея Ґурного “Велика війна професорів. Науки про людину (1912—1923)”: https://publishing.localhistory.org.ua/product/velyka-vijna-profesoriv-nauky-pro-lyudynu-1912-1923/

Друзі, запрошуємо на розмову з автором книги в межах Форуму Видавців. Зустріч відбудеться в суботу, 12 вересня о 16.00 у фотомузеї (-1 поверх).

Учасники події: автор книги Мацей Ґурний, історик Віталій Михайловський, головний редактор “Локальної історії” Віталій Ляска та історик Марʼян Мудрий.

“Аж тепер мала Орися залишалась цілком сама. Дощ робив цвинтар смутним місцем. Церква лишалася сухою всередині, з дерев облетіло все листя, а до мерців живим було байдуже. Священник хотів помолитись на гробах рідних і дружини, але не любив, щоб за ним спостерігав хтось чужий. Минуло вже тридцять літ, як Гафія лишила його самого, й ніщо не могло її замінити. Священник-удовець мусить довіку вести чернече життя.

Поруч нього йшов дивний чоловік, що плів усілякі небилиці й трохи справді нагадував своєю безпечністю волоцюгу. Тримав у собі якийсь зачаєний біль, втому, чим зумів розтривожити отця Антонія, який теж змучився, закляк. Гнила мокра осінь та неврожай на бульбу означали для Урожа більше похоронів, ніж уродин. Ся квіточка зов’яла першою.

“Я бачив, що ховали дитину. Так, отче? — Так, дівчинка, штири рочки.
— Чого ж вона померла? — Мабуть, мала слабе серце. Матері тяжко працюють, і виживають тільки сильніші діти. Такий закон. — Який закон? — швидко спитав фотограф. — Закон їхнього життя. Не Закон Божий. — Хіба це не одне й те ж? — На жаль, ні. За багато літ я навчився дивитися на світ очима цих темних запрацьованих людей, щоб краще їм служити. А служити їм — означає служити Богу. На жаль, я не вічний і не можу бути з ними стільки, скільки треба”.

Він сам здивувався, що говорить незнайомому чоловіку ці речі, що не сподобались би у єпархії — втім, кому би ще міг сказати? Не мав коло себе жодної душі, рівної йому за розвитком, та й був досить старий, аби говорити сміло”.

Більше читайте у книзі Галини Пагутяк “Урізька готика”: https://publishing.localhistory.org.ua/product/urizka-gotyka/

Як виникла мова? Коли наші далекі предки перейшли від простих звуків та вигуків до перших слів, а відтак до мов, здатних передавати найскладніші думки й об’єднувати людей? Чому саме мова стала однією з головних переваг Homo sapiens, що визначила хід людської історії? І звідки взялися понад 7000 мов, якими людство розмовляє сьогодні?

Британський археолог Стівен Мітен пропонує інноваційний погляд на походження мови, спираючись на найновіші відкриття археології, лінгвістики, антропології, психології, генетики та нейронаук. Простежуючи еволюцію людини від появи перших представників роду Homo майже 2,8 мільйона років тому, він показує, як формування мозку, виготовлення кам’яних знарядь і опанування вогню посприяли розвитку символічного мислення та утворенню людських спільнот.

Мітен переконливо доводить, що мова стала не лише наслідком людської еволюції, а й рушійною силою, яка відкрила шлях до абстрактного мислення, розвитку землеробства, виникнення цивілізацій і, зрештою, змінила наш світ.

Публікуємо передмову автора до українського видання "Загадка мови. Як ми розмовами проклали собі шлях із кам’яної доби", яке побачило світ у видавництві "Локальна історія" ⬇️

https://localhistory.org.ua/rubrics/book/zagadka-movi-stivena-mitena-peredmova-do-ukrayinskogo-vidannia/

Придбати книгу: https://publishing.localhistory.org.ua/product/zagadka-movy-yak-my-rozmovamy-proklaly-sobi-shlyah-iz-kamyanoyi-doby/

Головний редактор «Локальної історії» Віталій Ляска скептично ставиться до ювілеїв…

То чому ж саме зараз зʼявився спеціальний випуск про Івана Франка? І як народжувався новий номер часопису?

🎥 Дивіться повний запис презентації «Локальної історії» з Галявини під Франковою грушею: https://youtu.be/Wy5fg05VwXU?si=PsozzH6TirT2oWSb

«Ігор Кондратюк пояснює: «Ми тоді йшли по висхідній — “Червона рута”, 1990-ті роки, ми потребували свого і творили своє, українськомовне. Навіть не лише українськомовне. Розвивалися і в глибину (українською мовою), і в ширину (іншими мовами й російською). Але десь наприкінці 1990-х — на початку 2000-х виявилось, що паралельно розвивались і росіяни, ми знали й чули про них. У російський — вже не радянський шоубізнес — великий вклад внесли українські таланти: Ігор Крутой, брати Меладзе, Корольова та інші.

Тобто українці зробили дуже великий внесок. І на початку 2000-х що ми маємо? От Наташа Корольова поїхала до Москви, людина з Києва, її батько був працівником української культури. У Москві вона мала можливість знімати дорогі кліпи — ті, які не могла знімати в Києві. В Україні було набагато менше фінансів. І, звісно, ці кліпи й пісні потім легко потрапляли на українське радіо, а згодом і на канал М1. Брати Меладзе дуже активно працювали в цьому ж напрямі. Все було російськомовним. Дехто з артистів тоді вирішив, що там (у Росії) треба заробляти гроші — пріснопам’ятна Ані Лорак, наприклад. Вона промайнула в Москві на фестивалі “Утренняя звезда”, заспівала тут декілька російськомовних хітів, “Я вернусь”, наприклад. Дуже зайшла вона тоді глядачам. Потім записала шикарний альбом українських пісень. А потім поїхала до Москви. Там і залишилась. Там і помре. Тобто, з одного боку — це природний процес у тому сенсі, що була капіталізація. Адже шоубізнес — це передусім бізнес, це про гроші. Саме тому Нікітін створював російськомовні проєкти. Бо він знав, що це дасть йому можливість в Росії заробити кошти. Значно більші ніж в Україні».

Про спроби «купити» український шоубізнес — у прямому сенсі цього слова — згадує й Анжеліка Рудницька: «Росіяни не хотіли втратити український ринок, тому вони продовжували гастролювати тут і домовлятися. Наприклад, домовитися і купити якусь частку в “Території А” чи “купити” місця в хітпараді. Ми пояснювали, що це неможливо: “Щоб потрапити в наш хітпарад, треба бути українцем”. В нас українці співають англійською та французькою, і навіть іноді російською. Але це українці — й інших артистів ми не показуємо. Спроба купити український шоубізнес — як і українських політиків — була. І це не міфи — це реальність, люди приїжджали з грошима на переговори, вони показували, зваблювали, це були люди з великими грошима — і відмовитися від цього було насправді дуже складно. Тому що в нас були дефолти, ми не розуміли як вижити компанії, як продовжувати працювати, як це все має бути… Ми відмовлялися.

Але ми бачили, як ті ж кліпи чи пісні, за ротації яких нам тільки-но пропонували гроші, почали з’являтися в ефірах, на радіостанціях, в інших проєктах. І ці люди — наші люди — починали нам казати: “Украінскоє плахоє, оно плахова качєства, а вот русскоє…”».

До того ж зміни на телебаченні і прихід росіян (або ж навпаки, парадоксально й через долучення провінційних журналістів, які були уражені комплексом меншовартости) часто супроводжувалось транслюванням вже добре знаного колоніального кліше про «вищість російського» й «меншовартість українського»: «Незадовго до міленіуму ведучий, який потрапив в ефір одного з найпопулярніших каналів, привіз із собою провінційно-радянську формулу: говори російською, говори про російське, не забувай протиставляти “якісне і столичне” (так-так, саме столичне, це навмисне декларували) — російське — неякісному і провінційному українському. Із програми в програму ці уявлення так чи так нав’язували публіці». Такі ж уявлення перейняли й місцеві менеджери, зі слів Ігоря Кондратюка, «продюсери каналів вважали, що присутність російських зірок підвищить рейтинги каналів. Крапка. Інших пояснень — як мінімум на СТБ — не існувало»».

Більше читайте у книзі Радомира Мокрика «Культурна колонізація. Страх, приниження та опір України в радянській імперії» → https://publishing.localhistory.org.ua/product/kulturna-kolonizacziya-strah-prynyzhennya-ta-opir-ukrayiny-v-radyanskij-imperiyi/

“Світську владу в Урожі представляла графиня Марія (Текля) Гумницька (1793 — ?). Уріж перейшов до неї у спадок від Антонія Гумницького. Крім Урожа, до маєтку належало також село Лопушна. Уріж і Лопушну розділяє гора Ратай, на якій у XII–XIV століттях було оборонне городище, а у XVII столітті митрополит Антоній Винницький трохи нижче побудував православний монастир.

Через її нечутливість і впертість 1853 року в Урожі виник конфлікт між нею та селянами. Графиня, пам’ятаючи, кому завдячує маєтністю, вирішила збудувати нову долішню церкву. Австріяки прокладали нову дорогу, розділивши пагорб наполовину, і, очевидно, вона отримала компенсацію. Стару церкву розібрали, але замість того, щоб на її місці побудувати нову, графиня вирішила поставити церкву на своєму ґрунті, біля свого двору. Парафіян обурило, як-не-як то була колишня шляхта, що їм намагаються підсунути “двірську” церкву, й відмовилися працювати на будові. Декого вдалося підкупити. Село поділилося на дві партії: графиню здебільшого підтримували ті, хто служив при дворі.

Петро Мудрак написав звернення до консисторії, де пояснив настрої своїх парафіян і став на боці селян. Це і стало причиною судилища над ним, тим паче, що причепитись було до чого: Мудрак тоді вже був хворий і не міг повноцінно служити”.

Чому селяни Урожа бойкотували будівництво нової церкви і як за це покарали священника? Дізнавайтеся у книзі “Тісні люде” Галини Пагутяк → https://publishing.localhistory.org.ua/product/tisni-lyude/