“Коли населення планети становить 8 мільярдів осіб, це дає нам більше ніж 8 мільярдів мов, бо кожен із нас має кілька ідіолектів. Ми припасовуємо своє мовлення — вжиті слова та їхню вимову — залежно від того, з ким розмовляємо. Крім того, чимало людей двомовні, а деякі багатомовні.

Підозрюю, що в минулому ці обидві обставини переважали ще більшою мірою, ніж тепер. Фактично ми торкнулися тільки верхівки айсберга мовного розмаїття, бо мови, діалекти та ідіолекти змінюються з плином часу. І справді, кажуть, що ми винаходимо мову по-новому щоразу, коли розмовляємо”, – йдеться у книзі Стівена Мітена “Загадка мови”, яка зовсім скоро вийде з друку у видавництві “Локальна історія”.

Жодна інша жива істота на Землі не перейшла межу, яку колись подолали наші далекі предки, — не почала розмовляти. Як так сталося? І чому тільки ми? І чому мов так багато і вони настільки різні? Чи справді існує універсальна граматика, притаманна усім мовам? Чи всі мови мають ті самі звуки, і скільки їх усього?

Британський археолог Стівен Мітен шукав відповіді на ці питання і на фундаментальне — звідки взялась “людська здатність обертати ідеї в подуви повітря, а потім декодувати їх до тих самих ідей”. Різні науки дають різні відповіді, і Мітен поєднав їх — відповіді лінгвістів і генетиків, біологів і антропологів.

«Бабель» публікує уривок про те, чому мов настільки багато, як вони еволюціонували та як на це впливали клімат і повсякденне життя людей ↓

https://babel.ua/texts/129696-dogovorilisya-lyudinu-z-mavpi-zrobila-mova-babel-publikuye-urivok-z-novogo-ukrajinskogo-perekladu-knigi-pro-te-yak-ce-stalosya  

Придбати книгу за ціною 590 грн замість 680 грн: https://publishing.localhistory.org.ua/product/zagadka-movy-yak-my-rozmovamy-proklaly-sobi-shlyah-iz-kamyanoyi-doby/ 

Вчора на галявині під Франковою грушкою зібралося чисельне товариство, щоб поговорити про письменника, його світ, родину, Львів і місця, з якими пов’язане його життя.

У розмові взяли участь редактор «Локальної історії» Віталій Ляска, письменниця Галина Пагутяк та франкознавиця Наталя Тихолоз. Модерував бесіду директор Дому Франка Богдан Тихолоз.

Віталій Ляска розповів, що давно мріяв про окремий номер про Франка, але масштаб постаті довго не дозволяв зважитися на цей виклик. У результаті в журналі зібрали надзвичайно різні сюжети: від культури львівських каварень і галицьких в’язниць — до містичних Нагуєвичів, Лисовичів, предків і нащадків Франка, знакових дослідників та сучасних рефлексій.

Галина Пагутяк ділилася спогадами про дитинство й юність поруч із Нагуєвичами та розповідала про свою мрію про «відродження» замку Лиса Микити в Лисовичах та запропонувала ідею дитячого конкурсу, в якому юні творці мали б намалювати як цей замок мав би виглядати і тим самим надихнути архітекторів перетворити візію на реальність.

Наталя Тихолоз говорила про каварну культуру Львова та Франка як її активного представника, а також про створення родинного дерева Франків, яке навіть у двох сторінках не змогло вмістити всіх його гілок.

До розмови долучилися й інші автори номера, зокрема правнучка Івана Франка Іванна Міліянчук. Тож вечір вийшов не лише про дослідження, а й про особисті історії, пам’ять та різні способи бачити Франка.

Дім Франка долучився до створення номера не лише текстами своїх працівників, а й викупивши частину накладу. Адже, як нагадав Богдан Тихолоз, цитуючи Євгена Чикаленка, слід «любити Україну не лише до глибини свого серця, але й до глибини своєї кишені».

🎥 А для тих, хто не зміг бути з нами, маємо добру новину: розмову ми записали. Уже наступного тижня відео можна буде переглянути на YouTube.

А поки — запрошуємо придбати новий випуск «Локальної історії» про Івана Франка й підтримати якісні дослідження та популяризацію української історії.

#ДімФранка #локальна_історія

4 вересня 1985 року до карцеру зайшло кілька осіб з керівництва. Вони тихо перемовлялися. Про те, що Василь Стус вже не живий, таборяни дізналися аж через 10 днів.

Рідні отримали телеграму про смерть. Коли прибули, тіло вже поховали. Офіційна версія — смерть настала від раптової зупинки серця. Згодом говорили, що ослаблений поет міг померти від удару важкими металевими нарами, які опускали наглядачі перед відбоєм. Адміністрація поширювала чутку про самогубство. Через 10 днів чи то повісився, чи застрелився начальник табору майор Журавков. 1987-го втопився лейтенант-оперативник Журавков-молодший. 1989-го помер 46-річний начальник відділку особливого режиму майор Довлатов. Імовірно, причина смерти поета так і залишиться таємницею.

Дозвіл на перепоховання Василя Стуса на батьківщині вдалося отримати аж через 4 роки після його смерти — 1989 року. Поет, а також дисиденти Олекса Тихий і Юрій Литвин знайшли вічний спочинок у секторі № 33 Байкового цвинтаря. Спочатку над могилами встановили три дерев’яні хрести. Через рік невідомі їх спалили. У 1993 році виготовили нові хрести — з пісковика.

На Стусовому вибито цитату з його вірша, який він написав на згадку про Аллу Горську: “Ярій, душе! Ярій, а не ридай”. Поруч росте калина. Її плоди пережили зиму.

Більше про поета – у матеріалі: https://localhistory.org.ua/texts/statti/naglukho-zachinena-brama-zhittia/

Про Василя Стуса читайте в спецвипуску “Локальної історії”: https://publishing.localhistory.org.ua/product/stus-2-2024/

“Історія Василя Вишиваного – це історія про перехід від монархії до модерности, який так і не стався. Історія про те, як можна все життя тікати від тіней минулого, але не зрозуміти, що вони керують тобою. «Червоний князь» – так називали його через любов до “хлопської”, а значить, соціялістичної української нації, для якої монархія – далеко не ідеал.

“Василь Вишиваний” – таким 1917 року стало його друге ім’я, коли він, 21-річний солдат, одягнув вишиванку на зустріч із митрополитом Андреєм Шептицьким у Львові. Він обрав Україну, якої не знав, будував Україну, котру уявляв і любив. І поклав життя для України, якої ніколи не існувало, – незалежної держави під монаршим вінцем Габсбурґів”.

Більше про книгу Тімоті Снайдера “Червоний князь” читайте в рецензії Олександра Сапронова, яку опублікували “Критика” ↓

https://krytyka.com/ua/reviews/chervonyi-kniaz-tajemni-zyttia-gabsburzkogo-ertshertsoga

Купуйте книгу в онлайн-крамниці видавництва “Локальна історія”: https://publishing.localhistory.org.ua/product/chervonyj-knyaz-tayemni-zhyttya-gabsburzkogo-erczgerczoga/

“Тема українського націоналізму контраверсійна в Україні, а на Заході ще більше. Ця контраверсія вибухнула у 1980-х, продовжувалася у 1990-х, потім тривала дуже гостра дискусія під час Майдану. Про Україну та український націоналізм тоді писали багато дивних речей. Я відчув відповідальність написати про це, бо вважав, що знаходжуся у привілейованій ситуації: знаю про Україну, маю доступ до матеріалів і працю, що дає змогу висловлюватися.

Я подумав: “хтось мусить написати складніший твір”, який пояснив би розвиток, еволюцію того міжвоєнного і повоєнного покоління й відповів на питання “що таке український націоналізм?”

У червні канадський історик і літературознавець Мирослав Шкандрій приїхав до України, щоб презентувати свою книжку “Український націоналізм. Політика, ідеологія та література”. Українською мовою вона вийшла у видавництві “Локальна історія”. У Києві в книгарні "Сенс на Хрещатику" автор разом із літературним критиком і публіцистом Євгенієм Стасіневичем обговорили зародження, розвиток та еволюцію українського націоналізму.

Пропонуємо читачам фрагмент цієї розмови ↓

https://localhistory.org.ua/texts/interviu/miroslav-shkandrii-nikhto-ne-mig-zakidati-shcho-ia-antisemit-abo-kraino-pravii/ 

Купуйте “Український націоналізм: Політика, ідеологія та література, 1920–1956” Мирослава Шкандрія в онлайн-крамниці видавництва: https://publishing.localhistory.org.ua/product/ukrayinskyj-naczionalizm-polityka-ideologiya-ta-literatura-1920-1956/ 

«“Територія А” — це було цікаво, ми були активні на ринку. Ми отримали всі можливі нагороди. Навіть зняли новорічну програму як концерт. Стратегією було не тільки показувати кліпи й те, що є українською музикою, а й формувати українську свідомість. На думку нашої команди, українське мало бути модне, просунуте, гарне, яскраве, сміливе. Це була позиція, що українці круті, сучасні, і що найкрутіша програма в нас має бути для того, щоб молодь хотіла долучатись, щоб вона українізовувалась. Це була лагідна українізація.[…] “Територія А” важлива. Якби не “Територія А”, то все було би набагато сумніше. Звісно, ми не могли охопити всієї музики, але ми показали момент демократичності в ефірі. Бо в нас могли бути і Білоножки, і Ґрін Ґрей. Так, наша авдиторія — це молодь, тому і музика була переважно молодіжною. Формат кліпу, музична стилістика були на другому місці, ми могли показувати кліпи в різних стилях і на різні смаки. Проєкти на кшталт «Території А» помалу витіснили з ефіру, в українському культурному просторі ставало дедалі більше російського продукту, – розповідає Анжеліка Рудницька про “Територію А”.

Альберт Цукренко у фільмі «Русифікація в стилі поп: як Росія купувала і нищила український шоу-бізнес», знятому для Суспільного мовника, проводить достатньо зрозумілі паралелі: якщо у 1930-х українське відродження було розстріляним, у 1960–1980-ті — задушеним, то в 1990-х — купленим. Безумовно, ресурс (і ресурс саме фінансовий), на зламі 1990–2000-х років був одним із головних чинників зміни культурного ландшафту в Україні. Однак намагання дати просту односкладну відповідь — «продалися», яка часто досі звучить серед українського шоу-бізнесу — було б все ж таки певним спрощенням.

Важливим також залишався той-таки постколоніальний синдром, комплекс меншовартости, який був наслідком багаторічної культурної колонізації України. Однак починалась ця культурна експансія саме через ресурс, насамперед грошовий».

Більше читайте у книзі Радомира Мокрика «Культурна колонізація. Страх, приниження та опір України в радянській імперії» → https://publishing.localhistory.org.ua/product/kulturna-kolonizacziya-strah-prynyzhennya-ta-opir-ukrayiny-v-radyanskij-imperiyi/