«Незалежність не почалася 24 серпня 1991 року і не вичерпалася самим фактом появи держави. До неї вели мова, яку намагалися витіснити, історія, яку переписували, пам’ять, яку забороняли, і культура, яку привчали вважати другорядною та меншовартісною. Частина цієї дороги пролягла через книжки: ті, що дали нам слова для означення себе, повернули втрачені імена й навчили розпізнавати спроби імперії стерти нашу культуру.

До 35-річчя незалежності України «Читомо» запитало істориків, письменників, літературознавців, журналістів, митців, військових і волонтерів, які тексти допомагають осмислити цей досвід. Деякі з цих книжок з’явилися задовго до відновлення державності, інші були написані буквально посеред війни. Разом вони показують, що незалежність — цінність, яка потребує щоденної роботи пам’яті, гідності й спротиву».

Серед експертів — головний редактор «Локальної історії», історик, археолог Віталій Ляска, який працює з українською минувшиною, культурною спадщиною та популяризацією історичних знань.

Читайте добірку у матеріалі ⬇️

https://chytomo.com/35-ukrainskykh-knyzhok-iaki-navchyly-nas-buty-nezalezhnymy/

«Інший Київ» зібрав добірку найцікавішого нонфікшену, на який триває попередній продаж. Серед рекомендацій дві книги нашого видавництва: «Загадка мови. Як ми розмовами проклали собі шлях із кам’яної доби» Стівена Мітена та «Лабораторія модерности. Україна між імперією та нацією» Сергія Біленького.

✍🏼Британський археолог і дослідник доісторичної людини Стівен Мітен пропонує захопливу подорож у найглибше минуле людства — туди, де ще не існувало писемності, держав, міст і навіть звичної нам мови. Звідки взялися перші слова? Коли наші предки почали називати речі, людей і явища? Як поступове ускладнення комунікації змінило саме людське мислення?

Мітен, залучаючи археологію, еволюційну біологію, генетику, нейронауку, психологію та лінгвістику, намагається відтворити довгу історію людського мовлення — від перших звуків наших далеких предків до складної символічної системи, яка сьогодні дозволяє нам не просто передавати інформацію, а розповідати історії, створювати міфи, домовлятися про майбутнє, передавати знання і будувати цивілізації.

✍🏼Як із територій, поділених між двома імперіями, постала модерна Україна? Як українці одночасно ставали частиною імперських систем і творили власну національну ідентичність? І як суспільство, що ще на початку ХІХ століття складалося переважно з селян, за сто років прийшло до власного культурного та політичного руху? На ці питання відповідає історик Сергій Біленький у масштабному дослідженні українського «довгого» ХІХ століття, від поділів Речі Посполитої до Першої світової війни. Українські землі тут постають не периферією Російської та Габсбурзької імперій, а простором інтенсивних соціальних і культурних змін. Реформи, розвиток освіти, урбанізація, промисловий бум, міграції та поява нової інтелігенції поступово змінювали суспільство й створювали умови для націєтворення.

Купуйте книги в онлайн-крамниці видавництва “Локальна історія” 👉🏼 https://publishing.localhistory.org.ua/product-category/knygy/

«Найяскравішим спалахом нової української культури у переддень відновлення Незалежности став перший фестиваль «Червона рута», присвячений пам’яті Володимира Івасюка, який відбувся у вересні 1989 року в Чернівцях. Один з організаторів і творців самої концепції фестивалю — Іван Малкович — прямо називає «Червону руту» «першою дією української революції».

Культура й музика на фестивалі були тісно пов’язані з політичними мотивами. Це проявлялось і в текстах пісень, які іноді межували з маніфестами, і, наприклад, у прихованій чи відкритій національній символіці серед учасників та глядачів. Іван Малкович, який спостерігав за фестивалем як член журі, розповідає про тодішні настрої: «Це було те, що не пропускали, це була неформатна музика. Тоді клекотало дуже багато по суті політичної риторики — у бардівських піснях: Тризубий Стас (Станіслав Щербатих) чи Андрій Панчишин, у рок-музиці, Тарас Петриненко, “Суботів”… І це все мало якось, звичайно, вилитися. Сестричка Віка: “Кричу ганьба, але моє волання не долітає до престолу…” Це, як недивно, написав Кузя (Андрій Кузьмінський, лідер гурту «Брати Гадюкіни» — Р. М.). Тобто — це був якийсь вибух.

У бардівських піснях звучали просто революційні моменти. Коли дівчинка з Харкова співає “Ой не квітніть весни, мій народ в кайданах…” Це дуже небезпечно було. І коли вона співала, цей її дзвінкий голос, — це дослівно був мороз по шкірі, це були сльози. Це було щось неймовірне. І цей бас Василя Жданкіна, цей Едик Драч з Кривого Рогу, який співав “Віддайте мову!”. В 1970-х за таке б саджали з пів куплета. Тоді було нове віяння».

Саме «роковий» день на фестивалі «Червона рута» став головним і символічним. Іван Малкович згадує: «Найважливіше сталося в день рок-музики. Це був взагалі особливий день, це була революція. Здається, перед виступом Віки, коли вона мала співати: “Кричу ганьба, але моє волання не долітає до престолу, / Була одна — тепер нас тисяча, / Гей, стали в коло” — це дуже сильні рядки. Сергій Архипчук оголосив: «Сьогодні сталася неймовірна подія, сьогодні впав останній динозавр радянської України, сьогодні з політбюро звільнено першого секретаря Щербицького». Що творилося! Це вже рок, твориться щось неймовірне».

У певному сенсі символічною вершиною фестивалю стало чи не перше публічне виконання пісні «Ще не вмерла України», яка вже за декілька років набула статусу державного гімну незалежної України. Її на фестивалі виконав Василь Жданкін, до якого «на ходу» приєднались Василь Зінкевич та Едуард Драч.

Анжеліка Рудницька, яка вже через декілька років стала одним із найвпізнаваніших облич українського шоу-бізнесу у ролі телеведучої програми «Територія А», пояснювала, що «“Червона рута” не те, що мала політичне забарвлення, вона і була такою українською політикою в культурі, бо культура — це частина політики, це не є якесь окреме явище, яке живе саме в собі. “Червона рута” згуртувала багатьох людей, познайомила велику кількість людей з різних регіонів. І через рік ми — студенти, багато хто перезнайомився саме тоді на фестивалі — вийшли на Революцію на граніті. І до нас туди приходили саме лауреати “Червоної рути”. Це все була частина великого протестного руху, який діяв в Україні і без якого навряд чи було б можливим вивільнення України з лап Радянського Союзу […]

Очевидно було, що нова українська музика, хвиля української музики, яку підняла “Червона рута”, об’єднала тих українців, які розуміли, що вони живуть якось не так. У певному сенсі саме «Червона рута» акумулювала творчу енергію в українській культурі й дала поштовх до її розвитку в мить, коли радянська імперія почала розвалюватись».

Більше читайте у книзі Радомира Мокрика «Культурна колонізація. Страх, приниження та опір України в радянській імперії» → https://publishing.localhistory.org.ua/product/kulturna-kolonizacziya-strah-prynyzhennya-ta-opir-ukrayiny-v-radyanskij-imperiyi/

“Не міг Іван Франко оминути моє родинне село Уріж, що сусідить із Нагуєвичами. У присілку Багна мешкали його родичі Гомзяки”, – розповідає письменниця Галина Пагутяк.

“По дорозі з Нагуєвич до Самбора Франко міг їхати через Уріж, повертати наліво на дерев’яний міст, по якому я ще ходила в дитинстві, доки той остаточно не зруйнувався. Його я описую в романах “Урізька готика” і “Тісні люде”. Від початку до кінця вони натхненні прозою мого геніального земляка.

Франко ще бачив велику триярусну дзвіницю, збудовану без єдиного цвяха. А ще вічні дві гори Ласки і Ратай, поміж яких тече Бистриця. Є щось незмінне, яке не можна стерти зі землі, бо воно сильніше за людину. І цей краєвид викликав у поета, як і в усіх, хто його бачив і бачить, захват.

Маю надію колись дізнатися більше, бо Іван Франко міг відвідати і хату-читальню, яку спалили москвофіли у 1936 році. Він завше цікавився локальною історією свого краю і залишив після себе чимало матеріалів, на основі яких можна писати історії окремих сіл довкола Нагуєвич”.

Які згадки про Уріж були у Франкових творах? Розповідає Галина Пагутяк у матеріалі ↓

https://localhistory.org.ua/texts/kolonki/selo-urizh-ochima-ivana-franka-galina-pagutiak/

Більше про Івана Франка у спецвипуску “Локальної історії”. Купуйте журнал в онлайн-крамниці видавництва: https://publishing.localhistory.org.ua/product/franko-4-2026/ 

🔥Відкриваємо передпродаж книги «Західний фронт. Історія Першої світової війни» Ніка Ллойда!

✍🏼 Окопи, колючий дріт, багнюка й мільйони загиблих перетворили Західний фронт на головний символ жахіть Першої світової війни. Саме там, на смузі завдовжки приблизно 650 кілометрів від Бельгії до Швейцарії, розгорталися найзапекліші бої Великої війни. Та чи справді це була лише безглузда «м’ясорубка», у яку генерали-«різники» бездумно кидали людей під кулеметний вогонь?

Нік Ллойд, професор воєнної справи Королівського коледжу Лондона, у першому томі своєї трилогії про Велику війну подає цілісну історію Західного фронту — від німецького вторгнення в Бельгію у серпні 1914-го до перемир’я в листопаді 1918 року. Спираючись на французькі, британські, німецькі й американські джерела, Ллойд вибудовує багатоголосу хроніку Марни, Пашендейла, Маасу–Аргонну та інших вирішальних боїв, розказану водночас із перспективи Антанти й Центральних держав, генеральських штабів та солдатських окопів.

Ми бачимо пригніченого Вільгельма II після провалу Плану Шліффена й незворушного Жоффра, який безжально зміщує власних генералів. А також французьких солдатів, яких Петен ротує через верденське пекло «Священною дорогою», і британського піхотинця, що блукає замерзлою пусткою після Сомми. І Людендорфа, який кидає війська в останній наступ на Реймс, коли його армію косить «іспанка», і американські дивізії Першинґа, що прибувають до Франції швидше, аніж німці встигають наступати.

У Ллойда Західний фронт постає не лише простором виснаження та позиційної безвиході, а й «кипучим бродильним чаном війни», де стрімко змінювалися технології і способи ведення бою. За чотири роки армії пройшли шлях від багнетних атак XIX століття до отруйних газів, танків, авіації та складної взаємодії різних родів військ кількох держав, шукаючи відповідь на питання, яке відтоді постає перед кожним, хто воює: як зрушити фронт, що застиг.

Поки видання друкують, можете замовити його за зниженою ціною — 700 грн замість 800 грн 👉🏼 https://publishing.localhistory.org.ua/product/zahidnyj-front-istoriya-pershoyi-svitovoyi-vijny/

❗️Очікуємо в кінці жовтня — на початку листопада 2026 року. Дата може змінюватися.

🙌🏻Запрошуємо на презентацію спецвипуску “Локальної історії”, присвяченому постаті Івана Франка.

Зустріч відбудеться у середу, 2 вересня, початок о 18:00 у Домі Франка (вул. Івана Франка, 150/152).

Чому Франко – не Каменяр та з яких творів краще починати знайомство з ним? Звідки походить родина письменника і ким були його предки? Яким був світ часів Івана Франка? Чому письменник обирав для праці гамір львівських каварень і де шукати “його місця” у Відні? Якими були вакації Франка у Криворівні?

Про це та багато іншого ми поговоримо на презентації номера.

Участь у заході візьмуть:
👉🏼Віталій Ляска – головний редактор “Локальної історії”.
👉🏼Галина Пагутяк – письменниця, авторка книг “Тісні люде” і “Урізька готика”.
👉🏼Богдан Тихолоз – літературознавець, франкознавець; директор Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка.
👉🏼Наталія Тихолоз – літературознавиця, франкознавиця; директорка Інституту франкознавства Львівського національного університету імені Івана Франка.

Придбати журнал можна на сайті → https://publishing.localhistory.org.ua/product/franko-4-2026/

Коли: 2 вересня (середа) о 18.00.
Місце зустрічі: м. Львів. Дім Франка (вул. Івана Франка, 150/152)

Вхід вільний.

Жовті Води, Корсунь, Пилявці, Збараж, Зборів — ці назви глибоко вкоренилися в національну пам’ять як символи козацької військової слави. Однак за блиском цих звитяг ховається парадокс: переможний поступ війська Хмельницького затьмарила прикра поразка під Берестечком, а воєнні успіхи так і не стали тривкими політичними здобутками.

Чому ж так трапилось? Відповідь на це запитання історик Іван Гаврилюк шукав не загалом у Хмельничинні, а у воєнному мистецтві очільників Козацької революції.

Читайте фрагмент із його книжки “Невиграна війна” у матеріалі "Історична Правда": https://www.istpravda.com.ua/articles/2026/07/31/166049/

Європейська освіта, чудовий естетичний смак, неповторна манера вираження, висока репутація у мистецьких колах. У 1913 році амбітний художник Олекса Новаківський переїздить із Кракова до Львова. Тут митцеві пропонують житло і приміщення для майстерні, опіку йому надає сам митрополит Андрей Шептицький. Новаківський мріє про нові творчі вершини, про кінець злиднів і отримує місію – заопікуватися школою для нової генерації митців. Але невдовзі починається війна, і все опиняється під загрозою…

Новаківський досяг висот і став одним із найбільш цікавих українських художників. Він став чудовим педагогом і таки заснував свою школу після війни. Зі слів мистецтвознавиці Діани Клочко, серед українських художників нині картини Новаківського є найдорожчими.

У річницю смерті митця пропонуємо ознайомитися з путівником його життям і найбільш знаковими роботами ↓

https://localhistory.org.ua/texts/statti/150-rokiv-oleksi-novakivskomu-onlain-vistavka-naibilsh-znakovikh-robit/

В умовах російсько-української війни змінився й поховальний ритуал. Насамперед йдеться про похорон загиблих військовослужбовців. У ньому дуже тісно взаємодіють традиційні й нові звичаї, які сформувалися підо впливом воєнного часу. Так відбувається в різних регіонах України, хоча є чимало особливостей.

Сьогодні, у День пам’яті захисників і захисниць України, які віддали життя за нашу незалежність, пропонуємо ознайомитися з поховальними ритуалами, які сформувалися підо впливом воєнного часу ↓

https://localhistory.org.ua/texts/statti/geroiam-slava-chin-pokhoronu-ukrayinskikh-viiskovosluzhbovtsiv/

Більше про некрополі в спецвипуску "Локальної історії".

Купуйте журнал в онлайн-крамниці видавництва: https://publishing.localhistory.org.ua/product/nekropoli-10-2024/

📚Приїхала з друку книга “Невиграна війна” Івана Гаврилюка! Перші примірники уже вирушили до своїх передплатників.

✍🏼Жовті Води, Корсунь, Пилявці, Збараж, Зборів — ці назви глибоко вкоренилися в національну пам’ять як символи козацької військової слави. Однак за блиском цих звитяг ховається парадокс: переможний поступ війська Хмельницького затьмарила прикра поразка під Берестечком, а воєнні успіхи так і не стали тривкими політичними здобутками.

Чому ж так трапилось? Відповідь на це запитання Іван Гаврилюк шукав не загалом у Хмельничинні, а у воєнному мистецтві очільників Козацької революції, аналізуючи події 1648–1651 років крізь призму оперативно-стратегічного планування, тактики, управління військами та розвідки. У центрі цього дослідження — не лише Богдан Хмельницький, а й інші козацькі полководці, чиї рішення безпосередньо визначали хід кампаній та битв. Автор продемонстрував, що тими роками козацтво досягло піку своєї військової могутности, і водночас розглянув його слабкі сторони, як-от залежність від союзу з Кримським ханством, брак ресурсів і труднощі переходу від повстанської боротьби до затяжної війни.

“Невиграна війна” — це спроба по-новому осмислити одну з найважливіших сторінок української історії та зрозуміти, чому Хмельниччина стала і небаченим доти тріумфом, і одним із найбільших нереалізованих шансів ранньомодерної України.

Купуйте книгу на сайті “Локальної історії” 👉🏼https://publishing.localhistory.org.ua/product/nevygrana-vijna-voyenne-mystecztvo-bogdana-hmelnyczkogo-j-inshyh-kozaczkyh-polkovodcziv-1648-1651/