🔥Завдяки співпраці видавництв нон-фікшну «Човен» та “Локальна історія” 17 серпня вийде друком “Львів: кінець ілюзій. Оповідь про листопадовий погром 1918 року” Ґжеґожа Ґаудена — одна з найважливіших книжок про українсько-польську історію першої половини ХХ століття.

Упродовж століття польсь­ка історіографія – зокрема з політичних причин – описувала погром єврейського населення Львова, який у листопаді 1918 року влаштували польські вояки як серію звичайних кримінальних злочинів, що їх у воєнному хаосі скоїли українські й навіть єврейські бандити та дезертири з австрійської армії. Книга Ґжеґожа Ґаудена «Львів: кінець ілюзій» – це високофаховий історичний нон-фікшн, перше й унікальне за достовірністю та масштабом охопленого матеріалу дослідження тих трагічних подій.

✍🏻Це не класична академічна монографія, а динамічний нон-фікшн. Ґжеґож Ґауден бере на себе роль детектива, а не прокурора, і по днях, по годинах реконструює події жаскої осени 1918-го у Львові. Тоді українське військо відступило і місто зайняла польська армія. Далі відбувалися події, які офіційна польська влада замовчувала тривалий час.

«Перевидання книжки Ґжеґожа Ґаудена вкрай важливе, адже вкотре нагадує: Велика війна закінчилася в листопаді 1918 року лише на Заході. На теренах Центрально-Східної Європи та Балкан вона тривала аж до 1923 року. Фронти зникли, проте насильство не припинилося, а перекинулося на цивільне населення. До цього шерегу належить і Львівський погром, учинений поляками», – говорить співзасновник, головний редактор видавництва “Локальна історія” Віталій Ляска.

“Оповідь про листопадовий погром 1918 року” є також історією про те, як твориться зручна версія минулого. Читач бачить механіку цього творення: протоколи, свідчення, розслідування, які врешті не мали логічного завершення. На прикладі львівського матеріалу 1918 року автор дає блискучу школу критичного читання джерел.

«Ця книжка – нагадування, що швидка «політична перемога» завше обертається стратегічною поразкою, бо після «успіху» 1918 року сталася трагедія 1939-го», – підсумовує співзасновник і головний редактор видавництва “Човен” Ігор Балинський.

Уже незабаром читач зможе взяти до рук нове перевидання, яке очікують з друку 17 серпня. Передпродаж триватиме з 10 до 16 серпня. Ціна передпродажу становитиме 500 грн, повна вартість — 600 грн❗️

"Роздратований Хмельницький вирішив знову атакувати коронний обоз і, зрештою, знищити рештки хоругв молодого Потоцького. П’ятнадцятого травня від полудня тривала затята битва: "Сум’яття, кров, різня почалася небачена". Коронярам вдалося відбити приступ, проте було зрозуміло, що ще одна навала стане останньою. У цій ситуації Потоцький вирішив вночі відступати з-під Жовтих Вод і швидко дійти до укріпленого Крилова, де можна було ще деякий час боронитися.

Чамбули відразу рушили за противником, який відступав. Постійні сутички з татарами значно гальмували просування коронних хоругв. До світанку 16 травня вони пройшли лише 8–12 кілометрів і минули Княжі Байраки. Там їх уже чекали козаки, які зайняли позиції біля Зеленої Балки. Гармати виставили на пагорбах, а стрільці залягли по обидва боки шляху.

Після обстрілу коронного табору козацько-татарські війська рушили в останню атаку. Коронярі мужньо боронилися, проте ворог мав значну чисельну перевагу. Зрештою, табір вдалося розірвати і "16 травня, тобто в суботу, в полудень взято". Рештки загону Потоцького капітулювали, а поранений і взятий до неволі Стефан Потоцький 19 травня помер від гангрени. З погрому врятувалися одиниці".

"Невиграна війна" — це спроба по-новому осмислити одну з найважливіших сторінок української історії та зрозуміти, чому Хмельниччина стала і небаченим доти тріумфом, і одним із найбільших нереалізованих шансів ранньомодерної України.

Читайте уривок про битву під Жовтими Водами із книжки, яка вийде друком у серпні у видавництві "Локальна історія" ↓

https://localhistory.org.ua/rubrics/book/zhovti-vodi-fragment-iz-knizhki-nevigrana-viina-ivana-gavriliuka/

Купуйте книгу в онлайн-крамниці нашого видавництва: https://publishing.localhistory.org.ua/product/nevygrana-vijna-voyenne-mystecztvo-bogdana-hmelnyczkogo-j-inshyh-kozaczkyh-polkovodcziv-1648-1651/

«У книзі «Революційна весна: боротьба за новий світ, 1848–1849» Крістофер Кларк починає з географії голоду й роздуму про те, чи дійсно природні та кліматичні чинники стали імпульсом для соціальних вибухів і геополітичних зрушень.

Описує підготовку «ґрунту» для проростання революційних ідей. Зображує «скелю порядку», яку вважали непорушною після Віденського конгресу; перші «тріщини в греблі» і, зрештою, «лавину», що вихлюпнула революційний вир на вулиці міст. Простежує, як відпливом відкочувалася контрреволюція і брали реванш імперії. І завершує міркуваннями про сади демократії, що виросли із зерен, посіяних у 1848-му, причому не лише в Європі, як звикли потрактовувати ці події.

Панорамний погляд Кларка дає змогу осягнути глобальну природу й далекосяжні наслідки унікальних за інтенсивністю та поширенням трансконтинентальних революцій 1848 року, які здебільшого досі сприймають відосіблено в межах національної історії.

Норвезький історик глобальних відносин Одд Арне Вестад у книжці «Насувається буря. Влада, конфлікт та попередження з історії» зіставляє сучасний світ із передгроззям Першої світової війни. Книга читається як історико-політологічне попередження про те, що зростання популізму, шовінізму, протекціонізму та суперництва «великих держав» не віщує світові нічого доброго. У 1914 році лідери держав отримували незліченні бюрократичні звіти, а сьогодні обізнаність забезпечує інтернет. Проте, як і тоді, надлишок інформації радше дезорієнтує, викликаючи розгубленість і хибні рішення. Вестад показує, що буря не налітає раптово — вона є результатом поступового згущення хмар (нарощення озброєння, медіа-вкидів, популістичної риторики політиків).

За століття світ змінився технологічно, але логіка людських вчинків здебільшого лишилася сталою. Автор послідовно оглядає політичну риторику й економічне становище великих гравців світової шахівниці напередодні 1914-го, у реперних точках ХХ століття й сьогодні».

Більше про ці книги читайте у огляді Ольги Петренко-Цеунової: https://tyzhden.ua/shtormy-istorii-iak-metafora-stykhijnoho-lykha-rozkryvaie-vijny-revoliutsii-ta-heopolityku/

Придбати книгу «Насувається буря. Влада, конфлікт та попередження з історії»: https://publishing.localhistory.org.ua/product/nasuvayetsya-burya-vlada-konflikt-ta-poperedzhennya-z-istoriyi/

Придбати книгу «Революційна весна: боротьба за новий світ, 1848–1849»:
https://publishing.localhistory.org.ua/product/revolyuczijna-vesna-borotba-za-novyj-svit-1848-1849/

Парадокс. Можливо, саме це слово найкраще пасує Франкові. Попри всю маєстатично-монументальну вкарбованість у суспільну свідомість і публічний простір, він й досі зостається одним із найбільших "великих невідомих" української історії та культури. Загадковий, непізнаний, суперечливий, незбагненний.

Франка переважно вшановують, а не читають. "Вічний революціонер", бунтар та опозиціонер, живу енергію нонконформізму якого "вдячні нащадки і шанувальники" втопили в кисло-солодкому морі нудного офіціозу та в суспільному сприйнятті перетворили на одну з найбільш скам’янілих та забронзовілих постатей українського канону.

Незламний "Каменяр" і "цілий чоловік", який усе життя знемагав від глибокого внутрішнього роздвоєння. Соціаліст замолоду, який першим серед своєї генерації усвідомив ідеал національної самостійности як реальну політичну програму. Богоборець і Богошукач. Раціоналіст і позитивіст, який останнє десятиліття свого життя провів у ненастанних розмовах із духами — голосами у власній голові.

Чоловік, який помер 110 років тому, і досі нас дивує та надихає. Як добре, що він у нас був. І досі є. І буде. Як добре, що він не зануда, не ідол й не пам’ятник, а жива людина, зіткана з пристрастей та суперечностей. Рудоволосий геній, який гаряче заперечував власну геніальність і називав себе звичайним робітником, який просто мурує дім. Тепер ми живемо в цьому домі.

Знайомтесь: Франко. Іван Франко. Доктор Франко. Людина-парадокс.

Чому Іван Франко зостається одним із найбільших "великих невідомих" української історії та культури? Про це читайте у матеріалі Богдана Тихолоза ↓

https://localhistory.org.ua/texts/kolonki/paradoks-franka/

Більше про Івана Франка читайте у спецвипуску "Локальної історії", який вийшов у співпраці з Домом Франка. Купуйте журнал в онлайн-крамниці видавництва: https://publishing.localhistory.org.ua/product/franko-4-2026/

5 серпня згадують жертв Великого терору. Комуністична влада руками НКВС ув'язнювала, катувала, розстрілювала та відправляла до таборів ГУЛАГу всіх, кого вважала “ворогами”: селян, інтелігенцію, представників національних громад, духовенство, партійців і звичайних громадян.

Лише за офіційними даними, на території України органи НКВС заарештували понад 267 тисяч осіб. Тисячі людей були засуджені за сфабрикованими звинуваченнями в антирадянській діяльності, шпигунстві, агітації з метою підриву й повалення існуючого ладу, дискредитації Конституції СРСР, поширенні провокаційних чуток про наближення війни чи загибель радянської влади, ворожому ставленні до колгоспного ладу. Вироки ж ухвалювали без справедливого суду.

Репресивна політика компартійно-радянської влади стала невіддільною частиною суспільного життя радянської України. Її метою було придушити будь-яку опозиційність, посіяти страх і “прищепити” громадянам лояльність до правлячого режиму.

Історик Олег Бажан в одному матеріалі зібрав дані про наймасштабніші каральні акції перших двох десятиліть існування Радянського Союзу. Про репресивні операції, їхні механізми та жертв читайте у спецпроєкті “Сандармох. Незабуті імена” ↓

https://sandarmoh.localhistory.org.ua/terror

Більше про злочини радянського режиму та його репресивну політику читайте у книзі Тімоті Снайдера “Криваві землі”: https://publishing.localhistory.org.ua/product/kryvavi-zemli-yevropa-mizh-gitlerom-i-stalinym/

«9 лютого 1924 року польська поліція арештувала і після триденних катувань убила Ольгу Басараб (дівоче прізвище Левицька), членкиню підпільної УВО. Хоча влада стверджувала, що жінка сама повісилася у камері, українці не повірили цій версії, бо знали про інші подібні «самогубства» під час допитів.

У 1918–1923 роках Басараб працювала в посольствах Української Народної Республіки (УНР) у Фінляндії та Австрії, подорожуючи Німеччиною, Данією, Швецією та Норвегією, а згодом повернулася до Галичини. Протоколи її арешту та допитів свідчать про те, що її таки вбили. Поховання відбулося поспіхом і за державний кошт; про похорон не було оголошено і це призвело до масових протестів, в яких узяв участь Союз українок. Перший розтин тіла проводила поліція без участі сторонніх свідків. Наступний розтин показав сліди жорстокого побиття та тортур. У ті роки антипольські диверсії та повстання також проводили комуністи. УВО припинила акції саботажу восени 1922 року, коли стало зрозуміло, що народного повстання не буде.

У той час, принаймні до 1923 року, УВО формально визнавала лідерство Євгена Петрушевича, який очолював уряд Західноукраїнської Народної Республіки, а згодом жив у вигнанні у Відні. Однак невдовзі Петрушевич звернувся по підтримку до Радянського Союзу і УВО почала діяти самостійно. У 1927–1929 роках організація провела кілька експропріацій, підривів та вбивств. Ці акції були сплановані насамперед для того, щоб кинути виклик політичним партіям, які брали участь у виборах. УВО відмовилася підпорядковуватися сейму. За словами Зиновія Книша, організація вважала, що парламентська репрезентація «може бути корисна» як аспект національно-визвольної боротьби, але «мусить підпорядкуватися національному проводові, бути одним з його рамен, не повинна сама займати місця національного проводу».

Звісно, цим проводом УВО бачила себе і ставила за мету викриття насильницької колонізаторської політики польського уряду на українських територіях. Однак УВО підтримувала виборчі кампанії окремих діячів, до прикладу, Дмитра Паліїва, одного зі співзасновників організації, який 1925 року очолив Центральний Комітет УНДО. Чимало провідників як легального, так і підпільного українського політичного життя, підтримували дружні відносини зі студентських часів та військової служби в українських військах.

Виконавців терористичних актів часто арештовували, засуджували і страчували, але ці акції були ефективною політичною пропагандою і приваблювали до організації молодь. Степан Касіян, автор одного з найвідвертіших і найсамокритичніших спогадів, написаних членами ОУН, змалював настрої молоді у 1920-х роках: «Ми бачили, як [...] здобуває ґрунт під ногами комуна. Ми відчували, як нарід інстинктивно прагне якоїсь рішучої, сильнішими засобами веденою боротьби. І хоч ми були молоді та хоч бракувало нам тоді політичного досвіду, але ми вважали, що дотеперішня леґальна праця на культурному, економічному й політичному відтинках не вистачає».

Більше читайте у книзі Мирослава Шкандрія «Український націоналізм»: https://publishing.localhistory.org.ua/product/ukrayinskyj-naczionalizm-polityka-ideologiya-ta-literatura-1920-1956/

Фото: Ольга Басараб, 1910-ті роки.

6 серпня 1914 року у Львові було створено легіон Українських січових стрільців.

Саме з нього розпочалася історія першого українського добровольчого військового формування XX століття. Стрільці не лише воювали на фронтах Першої світової війни, а й заклали традицію українського війська, яка продовжується й сьогодні.

✍🏼У подвійному номері журналу “Локальна історія” ми зібрали найцікавіші історії про легіон УСС. Дізнавайтеся, як відбувався вербунок і військовий вишкіл стрільців, яким був їхній повсякденний побут та хто вступав до лав легіону. Простежте долі командантів УСС і з'ясуйте, чи справді, як писав Осип Думін, “легіону не щастило з командирами”.

У номері – драматична історія одного з перших усусів Миколи Стронського, репортаж Надійки Гербіш із Бережан, матеріал про бій на горі Маківка, розповідь про жінок Легіону, Орден Залізної Остроги, стрілецьке мистецтво й пресу, а також інтерв'ю з Тарасом Компаніченком про пісні, які від УСС до ЗСУ об'єднують українців.

Купуйте електронну версію журналу в онлайн-крамниці видавництва 👉🏼 https://publishing.localhistory.org.ua/product/ukrayinski-sichovi-strilczi-7-8-2025/