“Село поховало пам’ять під нивою щоденних сезонних клопотів, бо знало, що єгомость пам’ятає за них і списує до грубої книжки їхні долі, сни, їхні життя і смерть. Виділи через отворене вікно, як пише за бюрком. Раз священник пише, то щось мудре. Повідав сам, що так писав його дідо і так писав тато. Інші священники того не робили, не знати чому. Не раз отець Антоній приходив до школи і дивився на дітей так, ніби шукав серед них того, кому хотів би передати те, що знає, бо вже змучився писати й нести на собі тягар досвіду. Але, видно, не знаходив.

У селі траплялось більше похоронів, ніж весіль і хрестин. Воно теж втомилось, бо було дуже старим. На Ласках — горі, під якою починався Уріж з горішньою церквою та попівством — пастушки знаходили часом кам’яних пташок, грубо витесаних, з одним очком і ледь позначеним крилом. Єгомость показував урізьких пташок панам у Львові, й ті казали, начебто мають вони щонайменше кільканадцять тисяч років, а се свідчить, що в Урожі мешкав люд, який ще не вірив у Христа.

“Та й тепер не дуже вірять”, — докидав котрийсь зі священників, обтяжений родиною і господаркою. На що отець Антоній кивав сумно: “Пам’ятаймо, що може бути ще гірше. Люди зачнуть вклонятись Антихристу — чулись-те, що діється в світі?” — “Нема часу газети читати”. Бесіда з приємної ставала тоді прикрою, а декому видавалась і небезпечною, бо навіть лінивий байдужний розум дотикала думка: недобре казати, що Ісус Христос, єдиний з Трійцею, мав початок і кінець або що колись його могло не бути.

Втім, здибалися вони лише на празники. У кожній парафії був свій празник. Або коли щось траплялось надзвичайне — уродини чи похорон. Отець Антоній вважався би дуже шанованим священником, якби не був удівцем. Це виправдовувало трохи його неординарність, проте в очах духовенства й мирян було чималим ґанджем”.

Більше читайте у книзі Галини Пагутяк “Урізька готика”. Придбати видання можна на сайті “Локальної історії”: https://publishing.localhistory.org.ua/pro.../urizka-gotyka/

Чи не вперше статус позашлюбних дітей у соціумі українського села ХІХ століття представлено в романі “Хіба ревуть воли як ясла повні”. Докладний опис походження головного героя Чіпки та його появи на світ Панас Мирний й Іван Білик закінчили такою фразою: “Охрестив дитину батюшка: назвав Нечипором”.

Для сучасного читача може видатись дивним, чому священник дав саме таке ім’я? На основі документальних свідчень та спогадів старожилів розглянемо походження цього звичаю ім’янаречення та його значення для українського села ХІХ — першої половини ХХ століття ↓

https://localhistory.org.ua/texts/statti/zatavrovani-imenem/

Більше про дитинство у спецвипуску “Локальної історії”. Купуйте журнал в онлайн-крамниці видавництва: https://publishing.localhistory.org.ua/product/dytynstvo-11-2024/

“Не так вже й легко поєднати еволюцію людського роду з відкриттями лінгвістики, генетики, археології та семіотики й запропонувати цілісне пояснення походження мови, але автор цієї книжки блискуче справляється із цим завданням.

У книзі “Загадка мови” Стівен Мітен показує, як формування мозку, виготовлення кам’яних знарядь і опанування вогню посприяли розвитку символічного мислення та утворенню людських спільнот.

А також переконливо доводить, що мова стала не лише наслідком людської еволюції, а й рушійною силою, яка відкрила шлях до абстрактного мислення, розвитку землеробства, виникнення цивілізацій і, зрештою, змінила наш світ”.

Більше про видання читайте у матеріалі espreso.tv ↓

https://espreso.tv/article-pro-shcho-govorili-neandertaltsi-yak-znayti-yogo-v-interneti-ta-koli-nastane-chas-dlya-gidnosti-5-knig-pro-lyubov-i-kokhannya 

Придбати книгу можна в онлайн-крамниці нашого видавництва: https://publishing.localhistory.org.ua/product/zagadka-movy-yak-my-rozmovamy-proklaly-sobi-shlyah-iz-kamyanoyi-doby/

Якщо є закони, які до того ж лімітують прибуток, то їх обов’язково хтось порушить. Історик Генрі Райлі подає рекомендації мера Лондона щодо "хлібних" і "пивних порушників", видані 1298 року: "Пекарі, броварі та мельники часто поводяться недоброчесно у своїй праці, а вночі ці порушники блукають містом з мечами, баклерами й іншою зброєю, щоб за напучуванням інших та через власну підступність бити та ображати інших. Ми наказуємо вам і суворо зобов’язуємо карати таких пекарів, броварів й інших зловмисників фізично та призначати покарання за інші переступи на ваш розсуд так, щоб вони вселяли страх в інших щодо подібних злочинів".

Дослідниця Сара Петерз Кернан віднайшла яскраву ілюстрацію хлібних законів у дії. Року 1327 в Лондоні десять пекарів постали перед судом. Їх звинуватили у крадіжці тіста за допомогою хитромудрих прилаштувань на робочому місці. Столи, на яких пекарі місили тісто для хлібин, мали секретний отвір, через який рештки тіста падали до кошиків під ними.

Пекарі відмовилися визнавати провину. Їх відправили до Ньюґейтської в’язниці, доки влада з’ясовувала обставини та шукала докази. Обвинувачення підтвердилося — під столами знайшли вмонтовані кошики. Шахраїв прив’язали до ганебного стовпа, встановленого на площі. До їхніх ший причепили поцуплене тісто — щоб кожен перехожий розумів, за яку провину вони страждають. Влада знищила всі столи з прорізами й попередила винуватців: наступне порушення призведе до остаточного вигнання з Лондона.

Ганебним стовпом покарали ще двох пекарів — Джона де Строуда й Річарда Ґейна. Перший домішував до тіста бруд і павутиння, другий — пісок.

Про хліб - у матеріалі на нашому сайті ↓

https://localhistory.org.ua/texts/statti/robitnikam-mozhna-tilki-temnii-khlib/

Більше – у спецвипуску "Локальної історії". Купуйте електронну версію номера в онлайн-крамниці видавництва: https://publishing.localhistory.org.ua/product/hlib-8-2023/

Майже все життя визначної письменниці позначене боротьбою з туберкульозом. Попри недосконалість діагностики та лікування хвороби в ХІХ і на початку XX століть, представники традиційної і нетрадиційної медицини робили все залежне від них, щоби уможливити Лесі Українці активне життя, творчість і громадську працю.

Напровесні 1889 року 19-річна Леся, певною мірою розчарована в наукових методах лікування, вирішила звернутися до народної цілительки Параски Богуш, яка проживала на хуторі Зелений Гай, що належав до села Косівщина. Упродовж травня приймала гарячі ванни з напарами трав, вигрівалася на селянській печі, пила відвари з лікарських рослин. Особливо активно знахарка застосовувала стебла та корінь аїру, із яких готувала відвари для хворих на туберкульоз.

Таке лікування дало помітний результат. Стан хворої покращився. Вона дещо погладшала, вже могла зав’язати шнурки на черевиках, покинула милиці і ходила з паличкою. Однак полегшення виявилося лише тимчасовим.

Згодом письменниця знову повернулася до традиційної медицини. У 1896 році Лесі у хворий суглоб вводили йодоформ. Лесина подруга, письменниця Оксана Стешенко (Старицька), згадувала: «Я випадково потрапила в той час, коли професор Сапежко зробив Лесі укол в ногу. Це надзвичайно болюча операція. Але Леся без анестезії перенесла її стоїчно. Професор Сапежко говорив, що такого терпеливого пацієнта він у своїй практиці не зустрічав: "У мене при такій операції пацієнти-мужчини ведмедем ревуть, а тут тендітна жінка зціпила зуби і мовчить"». На жаль, покращення від дуже болісного лікування методом "йодофілії" не тривало довго.

Хвороби поступово прогресували, і в останні роки життя Леся Українка дедалі частіше замислювалася над своїм станом. В одному з листів, написаних у Єгипті, вона зізнавалася: «Не бачу, щоб мій загальний стан так уже тісно зв’язаний був з нирками, а хіба ж не все одно, від чого почуватися розклеєною — чи від нирок, чи від якої іншої, може й невияснимої причини. Я починаю думати, що тут просто винен "опасный возраст", в який я вже ж уступила, а коли се так, то тут, окрім часу, ніщо не поможе, хоч, звісно, і час той нічого веселого принести не може, бо відомо, що принесе "невигойну хворобу" — старощі».

Ці рядки належать 42-річній жінці, у якої, здавалося б, ще багато попереду. А проте прожила вона ще тільки декілька місяців.

У день смерті Лесі Українки читайте про недуги, які супроводжували письменницю майже все життя, та методи лікування, до яких вона вдавалася ↓

https://localhistory.org.ua/texts/statti/voni-likuvali-lesiu/

Більше про Лесю Українку у спецвипуску "Локальної історії".

Купуйте журнал в онлайн-крамниці видавництва: https://publishing.localhistory.org.ua/product/lesya-ukrayinka-1-2025/

На свято Маковія традиційно їли і їдять шулики. Микола Маркевич описав як їх готували всередині ХІХ століття: "Замісити пшеничне тісто без закваски, розкачати на тонкі коржі і випікати в печі. Тим часом у макітрі розтерти маку. Коли коржі спечуться, то поламати їх на шматки, засипати перетертим маком і полити медом".

Однак споживання коржів із маком не обмежувалося одним днем у році. Уперше споживання коржів із медом і маком згадується у "Житії Феодосія Печерського", яке датується ХІІ–ХІІІ століття. У тексті йдеться про те, що в п’ятницю першого тижня Великого посту "подавали їм білий хліб, а інший — з медом і маком спечений, що було настановлено преподобним отцем нашим Феодосієм". Борис Антоненко-Давидович у спогадах за 1919 рік описав, як під час Пилипівки в одній селянській хаті на Київщині його почастували шуликами: "Маруся поставила на стіл миску з маковим молоком, поклала кілька жовтогарячих коржів, і напнувши хустку й накинувши на плечі юпчину, метнулася з хати. Я залюбки взявся за цю свою улюблену страву, яку на Слобожанщині та Полтавщині звуть шулики".

Олена Пчілка, пишучи про своє дитинство, теж згадала про коржі з маком і медом: в родині Драгоманових це була популярна страва в ті дні, коли не можна було їсти скоромну їжу. Очевидно цю страву їли й не тільки під час постів. В описі бенкету в Дідони в "Енеїді" Івана Котляревського "із маком медовий шулик" згадується в одному переліку разом зі скоромними стравами — запеченими свинячою головою та індиком.

Наприкінці ХІХ століття етнограф Василь Милорадович записав одну з головних прикмет хорошого врожаю городнього маку: він добре вродить, якщо буде неврожай на хліб. Чи не через цей забобон і страх перед голодом з’явилася відома приказка "сім год мак не родив, і голоду не було"? Її значення зрозуміле всім: щось неважливе, те, без чого можна обійтися.

Мак і справді не був життєво необхідною рослиною в харчуванні українців, порівняно зі зерновими та головними городніми культурами (як-от картоплею і капустою), але його цінували, і коли мали, то додавали в різноманітні страви, зокрема й у святкові. А символічне значення маку (і городнього, і дикого) в народній культурі (оберіг від нечисті, символ достатку та родючості) — це тема для окремих статей і книжок.

Більше про мак у харчуванні українців читайте у матеріалі Вадима Назаренка ↓

https://localhistory.org.ua/texts/statti/makukha-moloko-shuliki-mak-u-kharchuvanni-ukrayintsiv/ 

🔥Відкриваємо передпродаж книги «Лабораторія модерности. Україна між імперією та нацією (1772–1914)» Сергія Біленького!

✍🏼Як із земель, розділених поміж двома імперіями, виникла модерна Україна? Чому українці і розбудовували ті імперії, і водночас формували українську націю? І як край неписьменних селян-кріпаків, які не мали жодного уявлення про національні інституції, увійшов у ХХ століття з власною культурою та політичним рухом?

Сергій Біленький захопливо розповідає історію України «довгого» ХІХ століття — від поділів Речі Посполитої до початку Першої світової війни. У його оповіді українські землі постають лабораторією модерности, де Російська та Габсбурзька імперії перекроювали кордони, ширили бюрократію, реформовували освіту й намагалися за власними лекалами приборкати суспільство, що стрімко змінювалося. Серед героїв книжки — українські романтики й революціонери, селяни та робітники, інтелігенти й підприємці. А поряд із ними — поляки, євреї та росіяни, чиї національні й політичні проєкти конкурували, перепліталися та впливали одні на одних.

Автор переосмислює роль Харкова як першого українського інтелектуального центру, злет Києва як символічної столиці, а також розглядає шлях Тараса Шевченка від кріпака до національного пророка, перетворення Галичини на «український П’ємонт», промисловий бум, масову еміграцію та політизацію культурного руху.

«Лабораторія модерности» — масштабна синтеза, у якій Україна постає не периферією чужих держав, а простором зіткнення імперії і нації, традиції та прогресу, самодержавства і свободи. Осмислюючи українське минуле крізь призму сучасних підходів до колоніальности, націєтворення та модерности, Сергій Біленький пропонує нове бачення ХІХ століття і змінює наше уявлення про творення модерної України та її місце в новітній історії Європи.

Українське видання «Лабораторії модерности» виходить за підтримки Канадського інституту українських студій.

Поки видання друкують, можете замовити його за зниженою ціною — 700 грн замість 800 грн 👉🏼 https://publishing.localhistory.org.ua/product/laboratoriya-modernosty-ukrayina-mizh-imperiyeyu-ta-nacziyeyu-1772-1914/

❗️Очікуємо у середині жовтня 2026 року. Дата може змінюватися.

«Це була війна не тільки армій, а й суспільств, ідей, уявлень, світоглядів. Ба більше, чимало інтелектуалів зустріли її з надією — кожен як майбутній переможець, переконаний у слушності власної спільноти. У загальноєвропейському вимірі таке сприйняття стало наслідком ієрархізованого мислення, що живилося зневажливим ставленням німецькомовних інтелектуалів до слов’ян і загалом до жителів Східної Європи.

У книжці показано, як модерне націєтворення розгорталося водночас вшир — через уніфікацію мови, історії та національного характеру — і вгору — через ієрархізацію народів у світовому порядку. Дарвінізм, що набув популярности в другій половині ХІХ століття, сприяв тому, що взаємини між суспільними групами почали розглядати крізь призму боротьби. Творення різних форм «інакшости» породжувало ієрархії, обґрунтовані біологічно, психологічно й навіть естетично.

Велика війна стала зручною нагодою і навіть спокусою для переосмислення усталених національних уявлень та стереотипів — як відповідь на вже закріплені ієрархії. Її сприймали як шанс виправити помилки минулого».

Читайте більше у книзі Мацея Ґурного «Велика війна професорів»: https://publishing.localhistory.org.ua/product/velyka-vijna-profesoriv-nauky-pro-lyudynu-1912-1923/

🔥Завдяки співпраці видавництв нон-фікшну «Човен» та “Локальна історія” 17 серпня вийде друком “Львів: кінець ілюзій. Оповідь про листопадовий погром 1918 року” Ґжеґожа Ґаудена — одна з найважливіших книжок про українсько-польську історію першої половини ХХ століття.

Упродовж століття польсь­ка історіографія – зокрема з політичних причин – описувала погром єврейського населення Львова, який у листопаді 1918 року влаштували польські вояки як серію звичайних кримінальних злочинів, що їх у воєнному хаосі скоїли українські й навіть єврейські бандити та дезертири з австрійської армії. Книга Ґжеґожа Ґаудена «Львів: кінець ілюзій» – це високофаховий історичний нон-фікшн, перше й унікальне за достовірністю та масштабом охопленого матеріалу дослідження тих трагічних подій.

✍🏻Це не класична академічна монографія, а динамічний нон-фікшн. Ґжеґож Ґауден бере на себе роль детектива, а не прокурора, і по днях, по годинах реконструює події жаскої осени 1918-го у Львові. Тоді українське військо відступило і місто зайняла польська армія. Далі відбувалися події, які офіційна польська влада замовчувала тривалий час.

«Перевидання книжки Ґжеґожа Ґаудена вкрай важливе, адже вкотре нагадує: Велика війна закінчилася в листопаді 1918 року лише на Заході. На теренах Центрально-Східної Європи та Балкан вона тривала аж до 1923 року. Фронти зникли, проте насильство не припинилося, а перекинулося на цивільне населення. До цього шерегу належить і Львівський погром, учинений поляками», – говорить співзасновник, головний редактор видавництва “Локальна історія” Віталій Ляска.

“Оповідь про листопадовий погром 1918 року” є також історією про те, як твориться зручна версія минулого. Читач бачить механіку цього творення: протоколи, свідчення, розслідування, які врешті не мали логічного завершення. На прикладі львівського матеріалу 1918 року автор дає блискучу школу критичного читання джерел.

«Ця книжка – нагадування, що швидка «політична перемога» завше обертається стратегічною поразкою, бо після «успіху» 1918 року сталася трагедія 1939-го», – підсумовує співзасновник і головний редактор видавництва “Човен” Ігор Балинський.

Уже незабаром читач зможе взяти до рук нове перевидання, яке очікують з друку 17 серпня. Передпродаж триватиме з 10 до 16 серпня. Ціна передпродажу становитиме 500 грн, повна вартість — 600 грн❗️

"Роздратований Хмельницький вирішив знову атакувати коронний обоз і, зрештою, знищити рештки хоругв молодого Потоцького. П’ятнадцятого травня від полудня тривала затята битва: "Сум’яття, кров, різня почалася небачена". Коронярам вдалося відбити приступ, проте було зрозуміло, що ще одна навала стане останньою. У цій ситуації Потоцький вирішив вночі відступати з-під Жовтих Вод і швидко дійти до укріпленого Крилова, де можна було ще деякий час боронитися.

Чамбули відразу рушили за противником, який відступав. Постійні сутички з татарами значно гальмували просування коронних хоругв. До світанку 16 травня вони пройшли лише 8–12 кілометрів і минули Княжі Байраки. Там їх уже чекали козаки, які зайняли позиції біля Зеленої Балки. Гармати виставили на пагорбах, а стрільці залягли по обидва боки шляху.

Після обстрілу коронного табору козацько-татарські війська рушили в останню атаку. Коронярі мужньо боронилися, проте ворог мав значну чисельну перевагу. Зрештою, табір вдалося розірвати і "16 травня, тобто в суботу, в полудень взято". Рештки загону Потоцького капітулювали, а поранений і взятий до неволі Стефан Потоцький 19 травня помер від гангрени. З погрому врятувалися одиниці".

"Невиграна війна" — це спроба по-новому осмислити одну з найважливіших сторінок української історії та зрозуміти, чому Хмельниччина стала і небаченим доти тріумфом, і одним із найбільших нереалізованих шансів ранньомодерної України.

Читайте уривок про битву під Жовтими Водами із книжки, яка вийде друком у серпні у видавництві "Локальна історія" ↓

https://localhistory.org.ua/rubrics/book/zhovti-vodi-fragment-iz-knizhki-nevigrana-viina-ivana-gavriliuka/

Купуйте книгу в онлайн-крамниці нашого видавництва: https://publishing.localhistory.org.ua/product/nevygrana-vijna-voyenne-mystecztvo-bogdana-hmelnyczkogo-j-inshyh-kozaczkyh-polkovodcziv-1648-1651/

«У книзі «Революційна весна: боротьба за новий світ, 1848–1849» Крістофер Кларк починає з географії голоду й роздуму про те, чи дійсно природні та кліматичні чинники стали імпульсом для соціальних вибухів і геополітичних зрушень.

Описує підготовку «ґрунту» для проростання революційних ідей. Зображує «скелю порядку», яку вважали непорушною після Віденського конгресу; перші «тріщини в греблі» і, зрештою, «лавину», що вихлюпнула революційний вир на вулиці міст. Простежує, як відпливом відкочувалася контрреволюція і брали реванш імперії. І завершує міркуваннями про сади демократії, що виросли із зерен, посіяних у 1848-му, причому не лише в Європі, як звикли потрактовувати ці події.

Панорамний погляд Кларка дає змогу осягнути глобальну природу й далекосяжні наслідки унікальних за інтенсивністю та поширенням трансконтинентальних революцій 1848 року, які здебільшого досі сприймають відосіблено в межах національної історії.

Норвезький історик глобальних відносин Одд Арне Вестад у книжці «Насувається буря. Влада, конфлікт та попередження з історії» зіставляє сучасний світ із передгроззям Першої світової війни. Книга читається як історико-політологічне попередження про те, що зростання популізму, шовінізму, протекціонізму та суперництва «великих держав» не віщує світові нічого доброго. У 1914 році лідери держав отримували незліченні бюрократичні звіти, а сьогодні обізнаність забезпечує інтернет. Проте, як і тоді, надлишок інформації радше дезорієнтує, викликаючи розгубленість і хибні рішення. Вестад показує, що буря не налітає раптово — вона є результатом поступового згущення хмар (нарощення озброєння, медіа-вкидів, популістичної риторики політиків).

За століття світ змінився технологічно, але логіка людських вчинків здебільшого лишилася сталою. Автор послідовно оглядає політичну риторику й економічне становище великих гравців світової шахівниці напередодні 1914-го, у реперних точках ХХ століття й сьогодні».

Більше про ці книги читайте у огляді Ольги Петренко-Цеунової: https://tyzhden.ua/shtormy-istorii-iak-metafora-stykhijnoho-lykha-rozkryvaie-vijny-revoliutsii-ta-heopolityku/