“Поки сучасники й історики війни концентрують увагу на солдатах (генералах, геополітиці, битвах, окопах), Мацей Ґурний запрошує читача приділити увагу війні, яка велася в тилових кабінетах і лабораторіях. Професори, ця інтелектуальна еліта, носії гуманізму та об’єктивності, воювали з не меншим фанатизмом, ніж військові на передній лінії фронту. Їхньою зброєю були не кулемети, а наукові теорії.

Якщо більшість праць цього періоду зосереджуються на протистоянні німецьких та французьких/англійських учених, то автор аналізує “наш” регіон: німецький, польський, український, російський, австрійський, балканський. Ґурний, окрім усього, демонструє, як легко наука може стати служницею пропаганди сьогодні.

Книга Ґурного важлива для українського контексту, бо показує приклад, як одні нації після розпаду імперій змогли переконати Захід у своєму праві на державність, а аргументи інших (у тому числі й українців) світова спільнота не сприйняла. Сьогоднішня пропаганда ідеології “русского міра” в сучасній Росії методологічно не відрізняється від того, що робили німецькі чи російські вчені на початку XX століття.

Книга “Велика війна професорів” — своєчасне попередження: коли інтелектуальна еліта зраджує істині та зливається з державною ідеологією, гуманітарні знання можуть стати інструментом тоталітарного режиму і слугувати зброєю знищення Іншого”.

Рецензію Анатолія Денисенка на книгу “Велика війна професорів” читайте у матеріалі Тиждень ↓

https://tyzhden.ua/vijna-dukhu-pro-knyhu-velyka-vijna-profesoriv-vid-lokalnoi-istorii/ 

Придбати книгу можна тут: https://publishing.localhistory.org.ua/product/velyka-vijna-profesoriv-nauky-pro-lyudynu-1912-1923/ 

«Жовті Води, Корсунь, Пилявці, Збараж, Зборів – ці назви глибоко вкоренилися в національну пам’ять як символи козацької військової слави. Однак за блиском цих звитяг ховається парадокс: переможний поступ війська Хмельницького затьмарила прикра поразка під Берестечком, а воєнні успіхи так і не стали тривкими політичними здобутками.

Тож «Невиграна війна» Івана Гаврилюка – це спроба по-новому осмислити одну з найважливіших сторінок української історії та зрозуміти, чому Хмельниччина стала і небаченим доти тріумфом, і одним із найбільших нереалізованих шансів ранньомодерної України.

У центрі цього дослідження – не лише Богдан Хмельницький, але й інші козацькі полководці, чиї рішення безпосередньо визначали хід кампаній та битв. Автор продемонстрував, що тими роками козацтво досягло піка своєї військової могутности, і водночас розглянув його слабкі сторони, як-от залежність від союзу з Кримським ханством, брак ресурсів і труднощі переходу від повстанської боротьби до затяжної війни».

Придбати книгу «Невиграна війна» можна тут: https://publishing.localhistory.org.ua/product/nevygrana-vijna-voyenne-mystecztvo-bogdana-hmelnyczkogo-j-inshyh-kozaczkyh-polkovodcziv-1648-1651/

21 липня 1906 року народилася поетеса, діячка ОУН Олена Теліга. Вона хотіла, “щоб Бог зіслав мені найбільший дар: гарячу смерть — не зимне умирання”. Так і прожила своє життя — у героїчному часопросторі боротьби. І зустріла “гарячу смерть” від ворожої кулі.

Вирісши в російському середовищі, Олена свідомо обрала українську ідентичність уже в еміграції. Згодом вона згадувала, як на велелюдному балу російські монархісти злісно кпили з української “мужичої” мови. Донька українського професора зважилася на миттєву відсіч: “це моя мова — і я нікому не дозволю споневажувати мою вітчизну”. Зі своєю поривною максималістською вдачею Олена віддавалася будь-якій справі цілковито, не озираючись і не важачи ризиків. Українство теж стало для дівчини абсолютом і надало життю нового сенсу.

У своїх текстах Теліга торкалася проблеми жіночого самоствердження. Сприйняття жіночої емансипації ускладнювалося тим, що вона сповідувала праву, державницьку ідеологію, котра не надто толерувала лібералізм. У концепції Олени Теліги фемінізм завжди підпорядковувався націоналізмові. Безумовну конфліктність такої дилеми для жінки-авторки, яка будь-що-будь претендувала на свободу творчого самовираження й повноту мистецької самореалізації, можна побачити в багатьох її текстах.

Олена Теліга доводила опонентам фемінізму, що боязнь нової жінки, яка перестане дбати про родину, є безпідставною. Боятися треба іншого: несвідомої матері, яка виховуватиме яничарів, яка не сформує у дітей національної ідентичности, не зуміє ієрархізувати цінностей. Навіть більше: що пильніше така мати дбатиме про родину, то більше їй нашкодить.

Більше про творчість письменниці читайте у матеріалі на нашому сайті ↓
https://localhistory.org.ua/texts/statti/sertse-z-liubovi-ta-kritsi/

Про вплив літератури на український націоналізм читайте у книзі Мирослава Шкандрія "Український націоналізм: Політика, ідеологія та література, 1920–1956". Купуйте книжку в онлайн-крамниці видавництва: https://publishing.localhistory.org.ua/product/ukrayinskyj-naczionalizm-polityka-ideologiya-ta-literatura-1920-1956/

“У XIX столітті етнографи активно взялися збирати інформацію про українське відьомство. Селяни й жителі малих містечок розповіли їм безліч народних переказів про відьом, серед яких було багато історій про те, як відьма псувала худобу, зокрема видоювала корів, іноді навіть на відстані. Часто відьма навідувалася до сусідського хліву пізно вночі, при цьому вона могла перекинутися на якусь тварину чи предмет або ж залишалася в людській подобі, але обов’язково розпускала волосся. Є перекази про відьом, які вміють доїти корів на відстані, навіть не наближаючись до них, а ще люди розповідали, що відьма може “зіпсувати” корову після власної смерті. Багато рецептів протидії відьмам стосувалися саме захисту корів.

Аналіз судових справ показує, що в українських містечках звинувачення у зачаруванні тварин поступово сходять з порядку денного вже у XVIII столітті, тому більшість таких справ походить із сільської місцевості. Найпоширеніша проблема — корова перестала давати молоко. Коли в селянина з Чукви Миколи Оздзяка перестали доїтися корови, він запідозрив дружину сусіда Войцеха Папайлого. Ще один житель Чукви Роман Квиць 1696 року оскаржив у відьомстві свою сусідку Анну Зубийку, бо був упевнений, що через неї його корови перестали доїтися. Схожу історію знаходимо і в матеріалах сатанівського суду 1715 року, коли Феодосія Пирогова звинуватила двох своїх старих сусідок у зачаруванні корів.

Крім відсутності молока, на корів могли наслати й хвороби, які супроводжувалися дивними симптомами, як-от псування молока або народження потворних телят. Рецепти лікування зачарованих тварин дуже цінувалися. Ветеринарів тоді не було, тому зверталися передусім до пастухів, ковалів або знахарів, але методи лікування майже завжди були магічними. Оскаржені у відьомстві особи могли сказати на свій захист, що вони знімали уроки або просто лікували худобу. Коли 1728 року Устимію Дудчиху з села Метельне обвинуватили у відьомстві, вона заявила, що чарами ніколи не займалася, а лише знімала уроки з дітей і лікувала тварин, і суд визнав це достатнім аргументом для виправдання.

Відьми могли шкодити господарству не тільки нападаючи на домашніх тварин, а й псуючи врожаї. Урожай можна було зіпсувати за допомогою спеціального ритуалу або просто глянувши на город чи поле злим жадібним оком. На Лівобережній Україні вірили, ніби відьми псують урожай, роблячи “закрутки” в колоссі. Хто наважувався зібрати зерно з такого поля, був приречений на смерть від чарів. Через це селяни зверталися до людей, яких вважали знавцями “розкручування” закруток, однак навіть після таких обрядів хвороби й смерті часто пояснювали дією відьомства”.

Читайте більше у книзі Катерини Диси “Історія з відьмами. Суди про чари в українських воєводствах Речі Посполитої XVII–XVIII століття”: https://publishing.localhistory.org.ua/product/istoriya-z-vidmamy-sudy-pro-chary-v-ukrayinskyh-voyevodstvah-rechi-pospolytoyi-xvii-xviii-stolittya/

Фото: жінка краде молоко. З книги Hans Vinler, Tugendspiegel (1486).

Новий номер журналу “Локальна історія”, присвячений Іванові Франку, вже приїхав із друку!🔥

Що надихало Франка? Чому він щоліта повертався до Криворівні? Де любив працювати у Львові та Відні? Як жили його предки та які родинні традиції збереглися донині?

✍🏼У новому номері ви знайдете розмову з Тамарою Гундоровою про Франка поза образом “Каменяра”, дослідження роду письменника, ексклюзивне інтерв’ю з німецьким істориком Мартіном Роде, оповідь Галини Пагутяк про Нагуєвичі, матеріали про улюблені місця Франка, його відпочинок у Криворівні та спогади правнучок про родинні цінності й кулінарні традиції.

Номер створено у співпраці з Домом Франка.

Купуйте журнал в онлайн-крамниці видавництва 👉🏼 https://publishing.localhistory.org.ua/product/franko-4-2026/

Онук цісаря Франца Йосифа принц Отто Віндіш-Ґрец позує з черепом оленя, якого вполював у Демні біля Сколього, 1937 рік.

З кінця XIX століття Сколівські Бескиди були частиною промислової корпорації баронів Ґредлів. Тут навіть ходили свої гроші, які виготовляли у віденському монетному дворі. Британська королівська родина купувала тут паркет для Букінгемського палацу. Сюди приїжджала на полювання європейська аристократія: нащадки королівських монархій, герцоги та графи.

У 1920-х у лісах довкола звели комфортні колиби – з кухнею, туалетом і підвалом. Спеціальна система сповіщень, вмонтована у стіни, давала знати, коли наближався звір. У хащі провели телефонний зв'язок, мисливці із засідок могли зателефонувати колегам у колибі. Трофеї зберігали у палаці, який зберігся донині. Усі артефакти з приходом радянської влади вивезли до Росії.

Більше про минуле туристичних локацій українських гір читайте у книжці “Карпати. Коротка історія мандрів” Ірини Пустиннікової.

Замовляйте тут → https://publishing.localhistory.org.ua/product/karpaty-korotka-istoriya-mandriv/

🔥Відкриваємо передпродаж книги «Серединні королівства. Нова історія Центральної Європи» Мартіна Рейді!

✍🏼Що таке Центральна Європа — серцевина континенту або його вічне прикордоння? Чи має вона власне обличчя? І чому край, що став колискою Реформації, лабораторією алхіміків і батьківщиною симфонічної музики, століттями так жахався песиголовців — мітичних чудовиськ із собачими головами, які нібито жили на краю знаного світу, а нині повертаються в новій подобі?

Професор Університетського коледжу Лондона Мартін Рейді показує, як на перетині шляхів між Заходом і Сходом, від Балтики до Адріатики й Чорного моря в Центральній Європі виникали й розпадались імперії, формувались модерні нації, розквітали унікальні культури, а владці експериментували з соціальною інженерією. Автор охоплює величезний часовий обшир: від античного Риму через Священну Римську імперію, Річ Посполиту, Габсбурзьку монархію і Пруссію аж до жаского ХХ століття зі світовими війнами, що вибухали тут, і кривавими режимами, які перекроювали кордони та людські долі.

«Серединні королівства» — не суха академічна синтеза, а захоплива мандрівка, що нагадує сплавляння неквапною річкою, течія якої несе нас закрутами мінливої мапи Центральної Європи, допомагаючи побачити її як єдиний історичний простір.

Поки видання друкують, можете замовити його за зниженою ціною — 600 грн замість 700 грн 👉🏼 https://publishing.localhistory.org.ua/product/seredynni-korolivstva-nova-istoriya-czentralnoyi-yevropy/

❗️Очікуємо наприкінці вересня вересня 2026 року. Дата може змінюватися.

«Письменниця зберігає ритм і мелодику мовлення краю, але не перевантажує текст діалектизмами настільки, щоб він став незрозумілим сучасному читачеві. Не менш органічно в сюжет вплетено автентичні етнографічні деталі й народні вірування: гру «бити лопатки» біля небіжчика, перевезення покійника на цвинтар санями навіть посеред літа, ритуали захисту від опирів та інші звичаї, що формують культурне тло роману».

Галину Пагутяк називають однією з найзагадковіших письменниць сучасної української літератури. Її проза поєднує повсякденну реальність із химерністю, досліджує екзистенційні питання й легко руйнує жанрові кордони. Роман «Урізька готика» — чи не найвідоміший її твір, який сама письменниця називає серед улюблених.

Вперше він вийшов друком ще у 2009 році, а навесні 2026-го був перевиданий видавництвом «Локальна історія». Це похмурий і багатошаровий текст, у якому неоготична естетика органічно переплітається з магічним реалізмом, філософською притчевістю та елементами детективного трилера.

Такі книжки зазвичай асоціюються з осінню, коли туман, холод і ранні сутінки природно підсилюють їхню атмосферу. Проте читання «Урізької готики» посеред літа створило несподіваний контраст, який лише виразніше підкреслив похмуру й тривожну тональність роману.

Читайте рецензію Вероніки Стягайло на книгу Галини Пагутяк «Урізька готика» у матеріалі Читомо👇🏻

https://chytomo.com/ne-pro-opyriv-a-pro-liudej-retsenziia-na-urizku-hotyku-halyny-pahutiak/

“Питань у цій книжці чимало, і на жаль, всі вони актуальні. Наприклад, що таке колабораціонізм – і чи завжди він означає зраду? Де закінчується прагнення вижити та починається свідома співпраця з ворогом? Чому те, що для одних було ганьбою, для інших ставало звитягою і справою національного порятунку? Таким чином, у своїй книжці Пйотр М. Маєвський простежує історію колабораціонізму від античності до Другої світової та сягає сучасної російсько-української війни”, – йдеться в огляді espreso.tv на книгу “Бридке слово на “к”.

“Спираючись на широкий компаративний матеріал, він аналізує мотиви й логіку вибору, що підштовхували окупованих до співпраці з окупантами: від режимів Петена і Квіслінґа та формування національних підрозділів у німецькій армії до функціонування юденратів і трагедії Голокосту. Особливе місце в книжці посідає досвід націй Центрально-Східної Європи, зокрема поляків, чехів та українців у часи нацистської та радянської окупацій.

Автор свідомо уникає ролі прокурора чи адвоката, показуючи, що одні й ті самі дії могли сприймати як зраду або як патріотизм залежно від того, хто і з якої перспективи на них дивився.

Загалом ця книжка дає змогу поглянути на колабораціонізм не лише як на історичне явище, а і як на проблему морального вибору, що постає перед людиною у часи війни та окупації”.

https://espreso.tv/article-samotniy-mislivets-stalinska-pitma-i-bridke-slovo-na-k-5-knig-zhanrovoi-maysternosti#goog_rewarded

Придбати книгу можна в онлайн-крамниці видавництва: https://publishing.localhistory.org.ua/product/brydke-slovo-na-k-opovid-pro-kolaboraczionizm/

"І був Іван Дзюба. О, той Іван! У нього, без перебільшення, був закоханий увесь інтелігентський Київ. Коли цей вродливий, стрункий чоловік зі світлонаївними, аж мовби дитячими очима виходив на сцену – аудиторія завмирала. Іван був гладіатором і лицарем, а кожен його вихід на трибуну – поєдинком. Із глупством, косністю, підлістю, ошуканством. Ораторських прийомів не було. Ні громових розкатів голосу, ні ядучого сарказму – боронь Боже! Іван говорив спокійно і чемно. Верхівка (і політична, і літературна) люто ненавиділа його.

На нього не було засобів впливу. Не діяв ні батіг, ні пряник. Якщо ставлення до інших митців-дисидентів коливалося (залежно від поглядів) між повагою і несприйняттям, між симпатією і осторогою – то щодо Дзюби йшлося тільки і гранично про несамовиту любов і таку ж несамовиту ненависть", – Так про шістдесяті роки Івана Дзюби згадувала Ірина Жиленко. Серед покоління, котре згодом увійшло в історію під цією умовною назвою, Дзюба належав до "старших", тих, котрі творили інтелектуальний ґрунт для молодого покоління, котре входило в українську культуру на зламі п’ятдесятих та шістдесятих років минулого століття.

Саме Іван Дзюба в 1965 році написав "Інтернаціоналізм чи русифікацію?" ключовий текст українського дисидентського руху, який щойно народжувався. Есей став бомбою сповільненої дії для Радянського Союзу.

Він був тим, хто 4 вересня 1965 року виступив на прем’єрі "Тіней забутих предків" Сергія Параджанова, відкрито та публічно заговорив про арешти української інтелігенції. Нечуваний прецедент в радянській Україні. Момент, з якого, фактично, можна брати відлік переходу шістдесятників у дисидентство.

Сьогодні Іван Дзюба міг би відзначати своє 95-річчя. Сьогодні пропонуємо прочитати розповідь літературознавця Радомира Мокрика про його життя ↓

https://localhistory.org.ua/texts/kolonki/do-iuvileiu-ivana-dziubi/ 

Більше про шістдесятників читайте у книзі Радомира Мокрика “Культурна колонізація”: https://publishing.localhistory.org.ua/product/kulturna-kolonizacziya-strah-prynyzhennya-ta-opir-ukrayiny-v-radyanskij-imperiyi/