Купуйте “Загадку мови” за ціною 590 грн замість 680 грн: https://publishing.localhistory.org.ua/product/zagadka-movy-yak-my-rozmovamy-proklaly-sobi-shlyah-iz-kamyanoyi-doby/ Книжку очікуємо з друку наприкінці серпня — на початку вересня.

“За стільки років Іван Франко став для мене близькою людиною. Для мене він —широка всеоб'ємна душа, для людей працював”.

Віра Бонь – найстарша музейна працівниця України, яка понад 70 років працює у Домі Франка. Вона особисто зустрічалася з дітьми письменника, допомагала відновлювати меморіальну експозицію його дому, була серед творців музею-садиби у Нагуєвичах та зібрала безцінні свідчення про життя родини Франків.

Читайте велике інтерв'ю зі спогадами людини, яка присвятила життя збереженню пам'яті про Івана Франка та його спадщину: https://localhistory.org.ua/texts/interviu/vira-bon-pamiataiu-den-koli-vpershe-perestupila-porig-muzeiu-ivana-franka/

Фото: Віра Бонь веде екскурсію для студентів-філологів, 1982 рік.

“Жоден окупант не буде підтримувати своїх колабораціоністів довше, ніж вважає це вигідним. Коли взаємна співпраця перестає приносити зиск сильнішій стороні, колабораціоністи перетворюються на непотрібний баласт і в кращому разі опиняються в примусовій еміграції в країні, з якою вони пов’язали свою долю, — звісно, за умови, що в цей час ця країна не програє війну”, – каже історик Пйотр М.Маєвський у книзі “Бридке слово на “к”. Оповідь про колабораціонізм”, яка в липні вийде друком у видавництві “Локальна історія”.

Автор простежує історію колабораціонізму від античности до Другої світової та сягає сучасної російсько-української війни. Спираючись на широкий компаративний матеріал, він аналізує мотиви й логіку вибору, що підштовхували окупованих до співпраці з окупантами: від режимів Петена і Квіслінґа та формування національних підрозділів у німецькій армії до функціонування юденратів і трагедії Голокосту.

Особливе місце в книжці посідає досвід націй Центрально-Східної Європи, зокрема поляків, чехів та українців у часи нацистської та радянської окупацій.

“Бридке слово на “к”” дає змогу поглянути на колабораціонізм не лише як на історичне явище, а й як на проблему морального вибору, що постає перед людиною у часи війни та окупації.

Читайте уривок із книжки у матеріалі ↓

https://localhistory.org.ua/rubrics/book/kvisling-abo-zh-kolaboratsionizm-iak-shans-dlia-peremozhenikh-urivok-iz-knizhki-bridke-slovo-na-k-piotra-m-maievskogo/ 

Придбати книгу можна тут: https://publishing.localhistory.org.ua/product/brydke-slovo-na-k-opovid-pro-kolaboraczionizm/ 

Завдяки тандему Михайла Грушевського й Василя Кричевського Україна має державний герб, кілька знакових київських будівель і зразки новітнього книгодрукування. А ще могла мати перший українськомовний путівник Європою. У 1911 році Грушевський вирішив доповнити свої тревелоги мистецтвознавчими розвідками й створив оновлений рукопис для серії “По світу”. Його амбітною метою було створити український путівник від Львова через Відень і до знакових міст Італії.

“Здається, в’їздиш в якийсь інакший світ, де спить горе й нужда, а живе щастя й краса”, – так Михайло Грушевський описував свою першу зустріч із Венецією. Він був залюблений в Італію й прагнув, щоб його праця вирвала читача “з суворої, гнітючої обстанови” та перенесла у “світ, осяяний полудневим сонцем і невмирущим світлом культурної традиції”.

У своїх нотатках історик захоплено розповідав про Венецію, Флоренцію, Рим, Помпеї, Везувій і Неаполь, перетворюючи подорож на справжній путівник для українських читачів.

Василь Кричевський мав бути консультантом та ілюстратором майбутнього видання. Із подорожі він привіз низку замальовок, які ще встиг виставити на Першій українській артистичній виставці 1912 року, проте більшість цих робіт згоріла разом із його майстернею-музеєм у будинку Грушевського на Паньківській. Було домовлено, що Кричевський ілюструватиме й “По світу”, але тревелог Грушевського у формі окремої праці так і не був реалізований.

Про літній відпочинок читайте більше у номері “Вакації”. Придбати електронну версію спецвипуску можна в онлайн-крамниці видавництва: https://publishing.localhistory.org.ua/product/vakacziyi-6-2021/

“Свята по вдачі людина”, – так характеризували Володимира Чехівського його сучасники. Він яскраво проявив себе в період становлення української державности на початку ХХ століття: був політиком і одним із лідерів Української автокефальної православної церкви (УАПЦ).

Його діяльність на посаді голови уряду УНР ґрунтувалася на національній основі. Згодом ідеологічні переконання знайшли оригінальне продовження у концепції християнського соціалізму. Тому логічним для радянської системи було звинуватити видатного українця у причетності до сфальсифікованої справи СВУ. Його життя обірвалося в урочищі Сандармох.

До дня народження Володимира Чехівського згадуємо одного з творців української державности початку ХХ століття. Про його трагічну долю у спецпроєкті “Сандармох. Незабуті імена” розповідає історик, дослідник періоду Української революції Олександр Кучерук ↓

https://sandarmoh.localhistory.org.ua/chekhivskii 

“Поки сучасники й історики війни концентрують увагу на солдатах (генералах, геополітиці, битвах, окопах), Мацей Ґурний запрошує читача приділити увагу війні, яка велася в тилових кабінетах і лабораторіях. Професори, ця інтелектуальна еліта, носії гуманізму та об’єктивності, воювали з не меншим фанатизмом, ніж військові на передній лінії фронту. Їхньою зброєю були не кулемети, а наукові теорії.

Якщо більшість праць цього періоду зосереджуються на протистоянні німецьких та французьких/англійських учених, то автор аналізує “наш” регіон: німецький, польський, український, російський, австрійський, балканський. Ґурний, окрім усього, демонструє, як легко наука може стати служницею пропаганди сьогодні.

Книга Ґурного важлива для українського контексту, бо показує приклад, як одні нації після розпаду імперій змогли переконати Захід у своєму праві на державність, а аргументи інших (у тому числі й українців) світова спільнота не сприйняла. Сьогоднішня пропаганда ідеології “русского міра” в сучасній Росії методологічно не відрізняється від того, що робили німецькі чи російські вчені на початку XX століття.

Книга “Велика війна професорів” — своєчасне попередження: коли інтелектуальна еліта зраджує істині та зливається з державною ідеологією, гуманітарні знання можуть стати інструментом тоталітарного режиму і слугувати зброєю знищення Іншого”.

Рецензію Анатолія Денисенка на книгу “Велика війна професорів” читайте у матеріалі Тиждень ↓

https://tyzhden.ua/vijna-dukhu-pro-knyhu-velyka-vijna-profesoriv-vid-lokalnoi-istorii/ 

Придбати книгу можна тут: https://publishing.localhistory.org.ua/product/velyka-vijna-profesoriv-nauky-pro-lyudynu-1912-1923/ 

«Жовті Води, Корсунь, Пилявці, Збараж, Зборів – ці назви глибоко вкоренилися в національну пам’ять як символи козацької військової слави. Однак за блиском цих звитяг ховається парадокс: переможний поступ війська Хмельницького затьмарила прикра поразка під Берестечком, а воєнні успіхи так і не стали тривкими політичними здобутками.

Тож «Невиграна війна» Івана Гаврилюка – це спроба по-новому осмислити одну з найважливіших сторінок української історії та зрозуміти, чому Хмельниччина стала і небаченим доти тріумфом, і одним із найбільших нереалізованих шансів ранньомодерної України.

У центрі цього дослідження – не лише Богдан Хмельницький, але й інші козацькі полководці, чиї рішення безпосередньо визначали хід кампаній та битв. Автор продемонстрував, що тими роками козацтво досягло піка своєї військової могутности, і водночас розглянув його слабкі сторони, як-от залежність від союзу з Кримським ханством, брак ресурсів і труднощі переходу від повстанської боротьби до затяжної війни».

Придбати книгу «Невиграна війна» можна тут: https://publishing.localhistory.org.ua/product/nevygrana-vijna-voyenne-mystecztvo-bogdana-hmelnyczkogo-j-inshyh-kozaczkyh-polkovodcziv-1648-1651/

21 липня 1906 року народилася поетеса, діячка ОУН Олена Теліга. Вона хотіла, “щоб Бог зіслав мені найбільший дар: гарячу смерть — не зимне умирання”. Так і прожила своє життя — у героїчному часопросторі боротьби. І зустріла “гарячу смерть” від ворожої кулі.

Вирісши в російському середовищі, Олена свідомо обрала українську ідентичність уже в еміграції. Згодом вона згадувала, як на велелюдному балу російські монархісти злісно кпили з української “мужичої” мови. Донька українського професора зважилася на миттєву відсіч: “це моя мова — і я нікому не дозволю споневажувати мою вітчизну”. Зі своєю поривною максималістською вдачею Олена віддавалася будь-якій справі цілковито, не озираючись і не важачи ризиків. Українство теж стало для дівчини абсолютом і надало життю нового сенсу.

У своїх текстах Теліга торкалася проблеми жіночого самоствердження. Сприйняття жіночої емансипації ускладнювалося тим, що вона сповідувала праву, державницьку ідеологію, котра не надто толерувала лібералізм. У концепції Олени Теліги фемінізм завжди підпорядковувався націоналізмові. Безумовну конфліктність такої дилеми для жінки-авторки, яка будь-що-будь претендувала на свободу творчого самовираження й повноту мистецької самореалізації, можна побачити в багатьох її текстах.

Олена Теліга доводила опонентам фемінізму, що боязнь нової жінки, яка перестане дбати про родину, є безпідставною. Боятися треба іншого: несвідомої матері, яка виховуватиме яничарів, яка не сформує у дітей національної ідентичности, не зуміє ієрархізувати цінностей. Навіть більше: що пильніше така мати дбатиме про родину, то більше їй нашкодить.

Більше про творчість письменниці читайте у матеріалі на нашому сайті ↓
https://localhistory.org.ua/texts/statti/sertse-z-liubovi-ta-kritsi/

Про вплив літератури на український націоналізм читайте у книзі Мирослава Шкандрія "Український націоналізм: Політика, ідеологія та література, 1920–1956". Купуйте книжку в онлайн-крамниці видавництва: https://publishing.localhistory.org.ua/product/ukrayinskyj-naczionalizm-polityka-ideologiya-ta-literatura-1920-1956/

“У XIX столітті етнографи активно взялися збирати інформацію про українське відьомство. Селяни й жителі малих містечок розповіли їм безліч народних переказів про відьом, серед яких було багато історій про те, як відьма псувала худобу, зокрема видоювала корів, іноді навіть на відстані. Часто відьма навідувалася до сусідського хліву пізно вночі, при цьому вона могла перекинутися на якусь тварину чи предмет або ж залишалася в людській подобі, але обов’язково розпускала волосся. Є перекази про відьом, які вміють доїти корів на відстані, навіть не наближаючись до них, а ще люди розповідали, що відьма може “зіпсувати” корову після власної смерті. Багато рецептів протидії відьмам стосувалися саме захисту корів.

Аналіз судових справ показує, що в українських містечках звинувачення у зачаруванні тварин поступово сходять з порядку денного вже у XVIII столітті, тому більшість таких справ походить із сільської місцевості. Найпоширеніша проблема — корова перестала давати молоко. Коли в селянина з Чукви Миколи Оздзяка перестали доїтися корови, він запідозрив дружину сусіда Войцеха Папайлого. Ще один житель Чукви Роман Квиць 1696 року оскаржив у відьомстві свою сусідку Анну Зубийку, бо був упевнений, що через неї його корови перестали доїтися. Схожу історію знаходимо і в матеріалах сатанівського суду 1715 року, коли Феодосія Пирогова звинуватила двох своїх старих сусідок у зачаруванні корів.

Крім відсутності молока, на корів могли наслати й хвороби, які супроводжувалися дивними симптомами, як-от псування молока або народження потворних телят. Рецепти лікування зачарованих тварин дуже цінувалися. Ветеринарів тоді не було, тому зверталися передусім до пастухів, ковалів або знахарів, але методи лікування майже завжди були магічними. Оскаржені у відьомстві особи могли сказати на свій захист, що вони знімали уроки або просто лікували худобу. Коли 1728 року Устимію Дудчиху з села Метельне обвинуватили у відьомстві, вона заявила, що чарами ніколи не займалася, а лише знімала уроки з дітей і лікувала тварин, і суд визнав це достатнім аргументом для виправдання.

Відьми могли шкодити господарству не тільки нападаючи на домашніх тварин, а й псуючи врожаї. Урожай можна було зіпсувати за допомогою спеціального ритуалу або просто глянувши на город чи поле злим жадібним оком. На Лівобережній Україні вірили, ніби відьми псують урожай, роблячи “закрутки” в колоссі. Хто наважувався зібрати зерно з такого поля, був приречений на смерть від чарів. Через це селяни зверталися до людей, яких вважали знавцями “розкручування” закруток, однак навіть після таких обрядів хвороби й смерті часто пояснювали дією відьомства”.

Читайте більше у книзі Катерини Диси “Історія з відьмами. Суди про чари в українських воєводствах Речі Посполитої XVII–XVIII століття”: https://publishing.localhistory.org.ua/product/istoriya-z-vidmamy-sudy-pro-chary-v-ukrayinskyh-voyevodstvah-rechi-pospolytoyi-xvii-xviii-stolittya/

Фото: жінка краде молоко. З книги Hans Vinler, Tugendspiegel (1486).

Новий номер журналу “Локальна історія”, присвячений Іванові Франку, вже приїхав із друку!🔥

Що надихало Франка? Чому він щоліта повертався до Криворівні? Де любив працювати у Львові та Відні? Як жили його предки та які родинні традиції збереглися донині?

✍🏼У новому номері ви знайдете розмову з Тамарою Гундоровою про Франка поза образом “Каменяра”, дослідження роду письменника, ексклюзивне інтерв’ю з німецьким істориком Мартіном Роде, оповідь Галини Пагутяк про Нагуєвичі, матеріали про улюблені місця Франка, його відпочинок у Криворівні та спогади правнучок про родинні цінності й кулінарні традиції.

Номер створено у співпраці з Домом Франка.

Купуйте журнал в онлайн-крамниці видавництва 👉🏼 https://publishing.localhistory.org.ua/product/franko-4-2026/

Онук цісаря Франца Йосифа принц Отто Віндіш-Ґрец позує з черепом оленя, якого вполював у Демні біля Сколього, 1937 рік.

З кінця XIX століття Сколівські Бескиди були частиною промислової корпорації баронів Ґредлів. Тут навіть ходили свої гроші, які виготовляли у віденському монетному дворі. Британська королівська родина купувала тут паркет для Букінгемського палацу. Сюди приїжджала на полювання європейська аристократія: нащадки королівських монархій, герцоги та графи.

У 1920-х у лісах довкола звели комфортні колиби – з кухнею, туалетом і підвалом. Спеціальна система сповіщень, вмонтована у стіни, давала знати, коли наближався звір. У хащі провели телефонний зв'язок, мисливці із засідок могли зателефонувати колегам у колибі. Трофеї зберігали у палаці, який зберігся донині. Усі артефакти з приходом радянської влади вивезли до Росії.

Більше про минуле туристичних локацій українських гір читайте у книжці “Карпати. Коротка історія мандрів” Ірини Пустиннікової.

Замовляйте тут → https://publishing.localhistory.org.ua/product/karpaty-korotka-istoriya-mandriv/