10 липня у Києві міністр закордонних справ України Андрій Сибіга та посол Швейцарії в Україні Фелікс Бауманн відкрили пам’ятну дошку на будівлі в центрі Києва, де понад століття тому працювало перше Консульство Швейцарії в Україні.

Воно розпочало роботу у 1902–1903 роках, а у 1917–1919 підтримувало відносини з урядами незалежної України.

Відкриття пам’ятної дошки за адресою вул. Чикаленка, 45/2 стало символічним поверненням важливої сторінки української та швейцарської дипломатичної історії до міського простору столиці.

Посол Швейцарії в Україні Фелікс Бауманн зазначив, що пам’ятна дошка покликана нагадувати про тривалу присутність Швейцарії в Києві та багаторічні зв’язки між двома країнами.

«Швейцарська громада в Києві на початку ХХ століття налічувала близько 120 осіб, однак зробила помітний внесок у розвиток міста. Швейцарці відкривали кафе та ресторани, засновували торговельні компанії, фабрики й інженерні бюро. За архівними даними, одне зі швейцарських кафе на Хрещатику навіть подавало найкращу каву, какао та шоколад у Києві того часу», — зазначив посол Бауманн.

Відкриття пам’ятної дошки стало нагадуванням про глибоке історичне коріння швейцарсько-українських відносин та їхній подальший розвиток на основі довіри, солідарності та спільних цінностей.

«Відносини між Швейцарією та Україною не почалися ані у 2022 році, ані у 2014-му чи 1992-му. Швейцарська присутність у Києві та дружба між нашими країнами мають значно глибше історичне коріння», — підсумував посол Швейцарії в Україні Фелікс Бауманн.

«Попри жваве розповсюдження самвидаву в середині 1960-х років, він не набув чіткої системности, не було організації і тим паче випрацюваних схем передавання текстів на Захід — саме тих елементів, які дали б можливість репресивним органам говорити про розкриття організованої групи (саме це первинно було задумом КҐБ, але жодної організації насправді не було). У певному сенсі ситуація змінилась наприкінці 1960-х років, напередодні виникнення справи «Блок», у рамках якої система заарештувала десятки дисидентів. Довший час ключем до цієї справи був «Український вісник», який в 1969 році, повернувшись з першого ув’язнення, організував В’ячеслав Чорновіл.

У листопаді 1969 року були дібрані матеріали для першого номера. Друкували в Солонці біля Львова, в будинку батьків Ярослав Кендзьора. «Ці тексти друкували на цигарковому папері — десять штук за раз. Перший і десятий відкидали — перший був “покалічений” машинкою, а на останньому вже майже геть нічого не було видно. Найкращий був другий, найчіткіший шрифт, відмінно читався. Це я забирав для фотографування — вісім штук. Я працював з другим примірником, вдома в коморі зробив собі місце, поставив столик. Так я перефотографовував другий примірник кожного журналу. Це була найскладніша робота — апарата, щоб виміряти яскравість світла, не було. Це все робилося “на око”. Прикріпив якусь настільну лампу — та й усе. І потім проявляю — плівка або біла, або чорна — забагато світла або замало. Тоді починаєш все спочатку. Поки виходила плівка, по якій можна буде читати, іноді доводилось робити по три, по чотири рази».

Після цього плівку з «Українським вісником» передавали на Захід. Осип Зінкевич у видавництві «Смолоскип» готував журнал «Український вісник», який потім зачитували по радіо на багатомільйонну авдиторію. Таким непростим шляхом інформація з журналу потрапляла не лише на Захід, а й в Україну, де люди слухали «ворожі голоси» західних радіостанцій. Завдяки стратегії Чорновола «Український вісник» набув резонансу, якого аж ніяк не можна було очікувати від поодиноких текстів самвидаву. Спрямованість текстів була незмінною.

У першому номері журналу була розміщена коротка «програмна стаття», в якій пояснювали, що видання жодним чином не є антирадянським, і що водночас редакція вважає за необхідне повідомляти про ті справи, про які замовчує офіційна преса: «“Вісник” міститиме без узагальнень інформацію про порушення свободи слова та інших демократичних свобод, гарантованих Конституцією, про судові та позасудові репресії в Україні, про порушення національної суверенності (факти шовінізму й українофобії), про спроби дезінформувати громадськість, про становище українських політв’язнів по тюрмах і таборах, про різні акції протесту».

Цих принципів Чорновіл справді дотримувався: «Вісник» інформував про різні акції протесту (перший матеріал у першому номері журналу був присвячений самоспаленню Василя Макуха), про переслідування та суди й піднімав на поверхню конкретні випадки порушення прав і національної дискримінації. Одне слово, тримався в тому самому культурницько-правозахисному руслі, що й уся діяльність шістдесятників протягом десятиліття. КҐБ був неабияк занепокоєний».

Більше читайте у книзі Радомира Мокрика «Культурна колонізація. Страх, приниження та опір України в радянській імперії» → https://publishing.localhistory.org.ua/product/kulturna-kolonizacziya-strah-prynyzhennya-ta-opir-ukrayiny-v-radyanskij-imperiyi/

Як одягалися русичі? На жаль, повні зразки одягу тих часів на території України практично не збереглися. Тому костюм реконструюють за знайденими фрагментами, документальними згадками та малюнками. Завдяки Лесі Ткачук, дослідниці давніх ремесел і вбрання, "Локальна історія" відтворила вбрання середньовічної Руси.

Весь одяг позначали словом "порти". Наприклад, в угоді Руси з Візантією 945 року йдеться, що за бійку або вбивство раба для руського купця передбачено штраф срібними монетами. Якщо ж він не може заплатити, то повинен зняти з себе й віддати порти. Це підштовхує до думки, що купці з Руси зазвичай носили вбрання із дорогої тканини.

Жіночі сорочки завжди були довгими. Ймовірно, їх поєднували зі стегновим вбранням на зразок плахти чи обгортки: у писемних джерелах його називають "понявиця". Або із верхнім платтям: саме в таке одягнена княгиня на зображенні з "Ізборника Святослава" XI століття.

Від XII століття з’являються згадки про свиту — верхній одяг із рукавами, пошитий із грубої лляної або вовняної тканини. "А одежа его свита власяна остра на тѣлѣ", — йдеться про ігумена Феодосія у "Києво-Печерському патерику". Знаємо також про різні види накидок. Луда — пошита із важкої матерії і вишита золотом. Коц — ймовірно, князівський плащ. Манатья — верхній одяг духовенства. Мятль — дорогий сукняний плащ. Корзно — міг бути довгий плащ із застібкою на правому плечі.

Чи був одяг русичів грубим і безбарвним? Знахідки останніх десятиліть свідчать, що ні. У княжому Києві носили вбрання блакитного, червоного, жовтого, зеленого та інших кольорів та відтінків. Також імпортували готові кольорові тканини.

Період Руси охоплює понад 300 років, упродовж яких модні тенденції суттєво змінювалися. У Х столітті повністю шовковий одяг шили хіба що для князів та знаті. Міське населення використовувало лише недовгі стрічки тканого шовку: щоб оздобити головні убори, коміри, манжети, пояси. Шовк був настільки бажаним предметом розкоші, що орнаментацію з нього за допомогою вибійки навіть намагалися імітувати на місцевих тканинах.

Про вбрання середньовічної Руси читайте у матеріалі на нашому сайті 👇🏻

https://localhistory.org.ua/texts/statti/porti-manatia-i-kolti/

Більше про Русь у спецвипуску "Локальної історії".

Купуйте електронний номер журналу в онлайн-крамниці видавництва: https://publishing.localhistory.org.ua/product/rus-3-2023/

“Мова — найдивовижніший дар, який ми маємо. Відколи понад мільйон років тому наші схожі на людиноподібних мавп африканські предки зобразили знаками або вимовили перші слова, мова була рушієм культурних змін і досягнень.

Жодна тварина, навіть шимпанзе, наш найближчий живий родич, не може створити нічого бодай трохи подібного до мови. Тож як функціонує людська здатність обертати ідеї в подуви повітря, а потім декодувати їх до тих самих ідей? Коли це сталося вперше? І чому?”

Так британський археолог, професор кафедри археології в університеті Редінга Стівен Мітен розпочинає книжку. Його “Загадка мови” досліджує питання виникнення та розвитку людської мовленнєвої здатности. Автор реконструює шлях від періоду кам’яної доби аж до сучасности, щоб показати, як від первісних звуків людина еволюціонувала до складних мовних систем, і який вплив здобуте вміння мало надалі на виживання видів та історію людства. Учений презентує мову не просто як засіб комунікації, але як рушій, що вивів людство з кам’яної доби — тому розуміння еволюції мови є ключем до розуміння того, ким ми є, як вид.

Книжкою Стівена Мітена видавництво “Локальна історія” започатковує новий кластер, яким розпочне розмову з читачем на тему праісторії!

“Завдяки майстерному викладу автора ми можемо комплексно в одному місці прочитати все, що пов’язано з праісторією, мовознавством, палеогенетикою, фізіологією. Говорити про історію без розуміння її першопочатків неправильно. Ми не можемо говорити про сучасність без знання праісторії, — переконаний доктор історичних наук Віталій Михайловський. — Тут є щось цікаве для кожного. Неважливо, де ти народився, яка у тебе освіта, хто твої предки — ми всі говоримо, тому немає людини, яка не знайде себе в цій книжці”.

“Рідна мова, якою ми розмовляємо і яку без зусиль набуваємо, виростаючи серед родини, друзів і в лоні громади, забезпечує нам ідентичність, чуття, до чого й до кого ми належимо; ідентичність відображає спільну історію і культуру”, — йдеться в передмові до українського видання. Тож для нашого читача “Загадка мови” має особливе значення, бо в ній автор прямо звертається й до питання статусу української мови.

“Мова трансформувала людей та культуру. Вона — не просто засіб комунікації, але конституюючий елемент того, ким ми є. Тому праця Мітена стає в нагоді й у розмові про деколонізацію, адже дає непряме, але тверде наукове підґрунтя тези “Мова = ідентичність”, — коментує Віталій Ляска, співзасновник та головний редактор видавництва “Локальна історія”.

Більше про книгу британського вченого Стівена Мітена “Загадка мови” читайте у матеріалі ↓

https://localhistory.org.ua/texts/statti/khochete-zrozumiti-iak-liudi-navchilisia-govoriti-chitaite-tsiu-knizhku/

Купуйте “Загадку мови” за ціною 590 грн замість 680 грн: https://publishing.localhistory.org.ua/product/zagadka-movy-yak-my-rozmovamy-proklaly-sobi-shlyah-iz-kamyanoyi-doby/ Книжку очікуємо з друку наприкінці серпня — на початку вересня.

“За стільки років Іван Франко став для мене близькою людиною. Для мене він —широка всеоб'ємна душа, для людей працював”.

Віра Бонь – найстарша музейна працівниця України, яка понад 70 років працює у Домі Франка. Вона особисто зустрічалася з дітьми письменника, допомагала відновлювати меморіальну експозицію його дому, була серед творців музею-садиби у Нагуєвичах та зібрала безцінні свідчення про життя родини Франків.

Читайте велике інтерв'ю зі спогадами людини, яка присвятила життя збереженню пам'яті про Івана Франка та його спадщину: https://localhistory.org.ua/texts/interviu/vira-bon-pamiataiu-den-koli-vpershe-perestupila-porig-muzeiu-ivana-franka/

Фото: Віра Бонь веде екскурсію для студентів-філологів, 1982 рік.

“Жоден окупант не буде підтримувати своїх колабораціоністів довше, ніж вважає це вигідним. Коли взаємна співпраця перестає приносити зиск сильнішій стороні, колабораціоністи перетворюються на непотрібний баласт і в кращому разі опиняються в примусовій еміграції в країні, з якою вони пов’язали свою долю, — звісно, за умови, що в цей час ця країна не програє війну”, – каже історик Пйотр М.Маєвський у книзі “Бридке слово на “к”. Оповідь про колабораціонізм”, яка в липні вийде друком у видавництві “Локальна історія”.

Автор простежує історію колабораціонізму від античности до Другої світової та сягає сучасної російсько-української війни. Спираючись на широкий компаративний матеріал, він аналізує мотиви й логіку вибору, що підштовхували окупованих до співпраці з окупантами: від режимів Петена і Квіслінґа та формування національних підрозділів у німецькій армії до функціонування юденратів і трагедії Голокосту.

Особливе місце в книжці посідає досвід націй Центрально-Східної Європи, зокрема поляків, чехів та українців у часи нацистської та радянської окупацій.

“Бридке слово на “к”” дає змогу поглянути на колабораціонізм не лише як на історичне явище, а й як на проблему морального вибору, що постає перед людиною у часи війни та окупації.

Читайте уривок із книжки у матеріалі ↓

https://localhistory.org.ua/rubrics/book/kvisling-abo-zh-kolaboratsionizm-iak-shans-dlia-peremozhenikh-urivok-iz-knizhki-bridke-slovo-na-k-piotra-m-maievskogo/ 

Придбати книгу можна тут: https://publishing.localhistory.org.ua/product/brydke-slovo-na-k-opovid-pro-kolaboraczionizm/ 

Завдяки тандему Михайла Грушевського й Василя Кричевського Україна має державний герб, кілька знакових київських будівель і зразки новітнього книгодрукування. А ще могла мати перший українськомовний путівник Європою. У 1911 році Грушевський вирішив доповнити свої тревелоги мистецтвознавчими розвідками й створив оновлений рукопис для серії “По світу”. Його амбітною метою було створити український путівник від Львова через Відень і до знакових міст Італії.

“Здається, в’їздиш в якийсь інакший світ, де спить горе й нужда, а живе щастя й краса”, – так Михайло Грушевський описував свою першу зустріч із Венецією. Він був залюблений в Італію й прагнув, щоб його праця вирвала читача “з суворої, гнітючої обстанови” та перенесла у “світ, осяяний полудневим сонцем і невмирущим світлом культурної традиції”.

У своїх нотатках історик захоплено розповідав про Венецію, Флоренцію, Рим, Помпеї, Везувій і Неаполь, перетворюючи подорож на справжній путівник для українських читачів.

Василь Кричевський мав бути консультантом та ілюстратором майбутнього видання. Із подорожі він привіз низку замальовок, які ще встиг виставити на Першій українській артистичній виставці 1912 року, проте більшість цих робіт згоріла разом із його майстернею-музеєм у будинку Грушевського на Паньківській. Було домовлено, що Кричевський ілюструватиме й “По світу”, але тревелог Грушевського у формі окремої праці так і не був реалізований.

Про літній відпочинок читайте більше у номері “Вакації”. Придбати електронну версію спецвипуску можна в онлайн-крамниці видавництва: https://publishing.localhistory.org.ua/product/vakacziyi-6-2021/

“Свята по вдачі людина”, – так характеризували Володимира Чехівського його сучасники. Він яскраво проявив себе в період становлення української державности на початку ХХ століття: був політиком і одним із лідерів Української автокефальної православної церкви (УАПЦ).

Його діяльність на посаді голови уряду УНР ґрунтувалася на національній основі. Згодом ідеологічні переконання знайшли оригінальне продовження у концепції християнського соціалізму. Тому логічним для радянської системи було звинуватити видатного українця у причетності до сфальсифікованої справи СВУ. Його життя обірвалося в урочищі Сандармох.

До дня народження Володимира Чехівського згадуємо одного з творців української державности початку ХХ століття. Про його трагічну долю у спецпроєкті “Сандармох. Незабуті імена” розповідає історик, дослідник періоду Української революції Олександр Кучерук ↓

https://sandarmoh.localhistory.org.ua/chekhivskii 

“Поки сучасники й історики війни концентрують увагу на солдатах (генералах, геополітиці, битвах, окопах), Мацей Ґурний запрошує читача приділити увагу війні, яка велася в тилових кабінетах і лабораторіях. Професори, ця інтелектуальна еліта, носії гуманізму та об’єктивності, воювали з не меншим фанатизмом, ніж військові на передній лінії фронту. Їхньою зброєю були не кулемети, а наукові теорії.

Якщо більшість праць цього періоду зосереджуються на протистоянні німецьких та французьких/англійських учених, то автор аналізує “наш” регіон: німецький, польський, український, російський, австрійський, балканський. Ґурний, окрім усього, демонструє, як легко наука може стати служницею пропаганди сьогодні.

Книга Ґурного важлива для українського контексту, бо показує приклад, як одні нації після розпаду імперій змогли переконати Захід у своєму праві на державність, а аргументи інших (у тому числі й українців) світова спільнота не сприйняла. Сьогоднішня пропаганда ідеології “русского міра” в сучасній Росії методологічно не відрізняється від того, що робили німецькі чи російські вчені на початку XX століття.

Книга “Велика війна професорів” — своєчасне попередження: коли інтелектуальна еліта зраджує істині та зливається з державною ідеологією, гуманітарні знання можуть стати інструментом тоталітарного режиму і слугувати зброєю знищення Іншого”.

Рецензію Анатолія Денисенка на книгу “Велика війна професорів” читайте у матеріалі Тиждень ↓

https://tyzhden.ua/vijna-dukhu-pro-knyhu-velyka-vijna-profesoriv-vid-lokalnoi-istorii/ 

Придбати книгу можна тут: https://publishing.localhistory.org.ua/product/velyka-vijna-profesoriv-nauky-pro-lyudynu-1912-1923/