“З десяти тисяч євреїв, що жили у Дрогобичі до початку війни, лише чотири тисячі залишилися у живих до її завершення. Саме місто, однак, переважно збереглося — все ще можна побачити, як виглядав Дрогобич до катастрофи. Ба більше. Прогулянка його вулицями — чудовий спосіб перенестися навіть далі, у дитинство Бруно Шульца, у “час геніїв”, зображений в його творчості.

У 2001 році у місті назвали вулицю на честь письменника. Однак вона не позначена і веде до закинутого цегельного заводу. Простягнулася лише на декілька сотень метрів і закінчується тупиком, заваленим сміттям. Можливо, це і влучно: зрештою, Шульц був Прустом сміттєзвалищ. У його оповіданнях, дія яких звично відбувається в його рідному місті, Дрогобич постає джунглями усілякого недоглянутого непоміченого та викинутого непотребу: старі газети, поламані ляльки, труби, гумові шланги, потріскана штукатурка стін, шпалери, що відклеїлися. Усе це росте, розмножується та дихає власними ритмами.

Після радянської окупації міста у 1939 році на вулиці Стрийській розташувалися спецслужби, там якийсь час тримали і Шульца. Його затримали за щедре використання блакитного та жовтого (кольори українського прапору) у муралі на пошану “визволення Західної України” (себто її анексію від Польщі), що зробило мурал надто українським і недостатньо радянським.

За декілька кварталів у протилежному напрямку і ближче до центральної площі міста стоїть будівля, в якій колись розміщувалася єврейська рада (юденрат) Дрогобицького ґетто. 19 листопада 1942 року Шульц прийшов туди зі свого будинку на вулиці Флоріанській, щоб отримати хлібину. Коли він повертався додому, офіцер СС Карл Ґюнтер вистрілив йому в голову. Це був не просто акт кривавої розправи, а й акт помсти у приватній ворожнечі між Ґюнтером та іншим офіцером, Феліксом Ландау, який очолював місцеву айнзацкоманду.

У молодості Ландау працював столяром у віденській майстерні і, хоча вже тривалий час служив у СС, він все ще вважав себе покровителем мистецтва. Ще на початку окупації він дізнався про художника Шульца. Наказав йому розмалювати спальні своїх дітей сценами з казок братів Ґріммів. Один із намальованих персонажів, а саме гном, імовірно, має риси обличчя Шульца. Це остання відома його робота.

Під час однієї “дикої акції”, масового вбивства євреїв, яке відбулося після сутички між есесівцем та єврейським аптекарем, Ландау вбив “улюбленого єврея” Ґюнтера. У відплату той пристрелив Шульца, сказавши потім Ландау: “Ти вбив мого єврея — я вбив твого”.

12 липня 1892 року народився Бруно Шульц!

З цієї нагоди пропонуємо прочитати уривок із книги Якуба Мікановського “Прощавай, Східна Європо”, присвячений життю, творчості та загибелі письменника: https://localhistory.org.ua/rubrics/book/viina-proshchavai-skhidna-ievropo-iakuba-mikanovskogo/

Книжку “Прощавай, Східна Європо: особиста історія розділених земель” Якуба Мікановського можна придбати в онлайн-крамниці видавництва: https://publishing.localhistory.org.ua/product/proshhavaj-shidna-yevropo-osobysta-istoriya-rozdilenyh-zemel/

“В середині жовтня 1939 року німці організували для ґуралів паломництво на Ясну Гору, ймовірно, щоб дізнатися про їхні настрої та вибрати кандидатів на лідерів Goralenvolk. Менш ніж через місяць Кшептовський і кілька інших мешканців Підгалля взяли участь в урочистому привітанні генерал-губернатора Ганса Франка на Вавелі. Контрольована німцями преса описувала їх як делегацію національної меншини, досі пригноблюваної “владою з Варшави”.

Через кілька днів Франк здійснив офіційний візит до Закопаного; Кшептовський привітав його улесливою промовою, написаною для цієї нагоди Відером і Шатковським. Він подякував окупантам за визволення від польського ярма й надання ґуралям можливості повернутися “під крила німецької нації”.

За деклараціями незабаром сталися дії. Кшептовський за допомогою Відера й Шатковського клопотався про те, щоб німці визнали “ґуральський народ” окремою національністю, а Спілку ґуралів — її політичним представництвом.

Спочатку окупанти лише толерували їхню діяльність, але наприкінці 1941 року дали офіційну згоду на створення Ґуральського комітету. Його діячі переконували мешканців Підгалля, щоб вони подавали себе за членів Goralenvolk і на знак схвалення його існування отримували документи, що посвідчують особу, позначені літерою “G”. Ця акція супроводжувалася інтенсивною агітацією, підкупом, різними видами тиску, а нерідко й жорстоким залякуванням тих, хто чинив опір. Кшептовський, зокрема, оголосив, що право залишитися на Підгаллі матимуть винятково ґуралі; на поляків і євреїв чекає виселення.

Попри зусилля пропагандистів, лише кожен четвертий мешканець регіону заявив про свою ґуральську національність. Лише в декількох населених пунктах вдалося завербувати до лав “ґуральського народу” понад 90 відсотків населення. Поразку ґуральського сепаратизму незабаром закріпив гучний провал операції вербування до Ваффен-СС. В останні два роки окупації діяльність Комітету поступово занепадала, а його лідери найбільше опікувалися примноженням власного майна. До того ж вони мусили постійно начуватися, адже їх переслідувало польське підпілля, яке ставало дедалі потужнішим.

Кшептовський загинув від рук підпільників 20 січня 1945 року, за кілька днів до вступу військ Червоної армії в Закопане. Хоча експеримент з виокремленням “ґуральського народу” закінчився з погляду німців невдачею, було б хибно недооцінювати його значення. Безсумнівно, що співпраця ґуральських активістів із окупантами мала всі ознаки національної зради, а отже, і колабораціонізму.

Так вважала більшість мешканців Підгалля, польське підпілля, а також решта нації, до якої доходила інформація про те, що німці відшукали в пониззі Татр Goralenvolk, раніше буцім пригноблений. Звістки про поклони, які Кшептовський бив перед Фрáнком, і відмежування активістів Ґуральського комітету від польськости викликали особливе розчарування серед польської інтелігенції — багато з представників цієї групи у міжвоєнний період ідеалізували ґуралів і ґуральську культуру”.

Більше читайте у книзі Пйотра М.Маєвського “Бридке слово на “к”. Оповідь про колабораціонізм”: https://publishing.localhistory.org.ua/product/brydke-slovo-na-k-opovid-pro-kolaboraczionizm/

З 13 по 22 липня 1944 року біля міста Броди на Львівщині відбулася історична битва. В чому її значення для української історії? Це була перша битва, в якій 14-та добровольча дивізія військ СС “Галичина” виступила повноцінним учасником світового конфлікту. Український підрозділ, створення якого ґрунтувалося на засадах традиції боротьби за українську державність в часи Перших визвольних змагань 1917—1921 років.

Російські пропагандисти зазвичай глузують з того, що програна битва стала головною і найбільш сакральною подією в історії дивізії “Галичина”.

Проте і в сучасній Україні також часто немає розуміння, чому ветерани дивізії пишаються своєю участю в битві під Бродами, і чому саме ця битва лежить в основі героїчного дивізійного наративу.

Про першу і єдину масштабну битву дивізії СС “Галичина” розповідає історик Роман Пономаренко у матеріалі на нашому сайті ↓

https://localhistory.org.ua/texts/kolonki/vidnovili-traditsiiu-zbroinoyi-borotbi-za-derzhavnist-80-rokovini-bitvi-pid-brodami/

Про історію Дивізії військ СС “Галичина” слухайте у випуску “Без брому”: https://www.youtube.com/watch?v=T7vFwBgKnD4

Пстругарня баронів Ґредлів у Гребеневі, 1937 рік. Форель там вирощувало і виловлювало 80 працівників.

У той час село зажило славу дешевого і близького до Львова курорту. У 1930-х тут відпочивав прем’єр-міністр, а згодом перший президент Естонії Костянтин П’ятс. Задовго до цього, ще з 1860-х сюди щороку приїжджали на літні табори учні та студенти.

Туристичний буклет 1937 року перелічив принади Гребенова: купання в Опорі, пляж, спортивний майданчик і майданчик для молоді, 20 пансіонатів на майже 400 кімнат, 60 вілл і котеджів на 320 номерів, ресторани і численні продуктові крамниці. З усієї багато інфраструктури Гребенова Другу світову пережили лише Благовіщенська церква та вілла 1929 року, у якій відпочивав митрополит Шептицький.

Більше про минуле туристичних локацій українських гір читайте у книжці “Карпати. Коротка історія мандрів” Ірини Пустиннікової.

Замовляйте тут → https://publishing.localhistory.org.ua/product/karpaty-korotka-istoriya-mandriv/

15 липня відзначаємо День Української Державності. Незалежність не з’явилася нізвідки. Її століттями виборювали й відстоювали українці різних поколінь.

🔥З нагоди свята, з 14 до 16 липня даруємо до 30% знижки на всі наші журнали та книжки*

Додавайте бажане в кошик — що більше книжок та журналів оберете, то більшою буде ваша знижка:

👉🏼 один товар — 15%,
👉🏼 два — 20%,
👉🏼 три — 25%,
👉🏼 чотири і більше — 30% на кожен товар.

*Знижки не діють на передзамовлення, комплекти та електронні версії журналів і не сумуються з іншими промокодами.

Поповніть свою бібліотеку виданнями “Локальної історії” за найкращими цінами: https://publishing.localhistory.org.ua/

129 років тому народився Мирослав Ірчан (справжнє ім'я — Андрій Баб'юк) — письменник, публіцист, вояк Українських січових стрільців і водночас одна з найтрагічніших постатей української історії ХХ століття.

Виходець із бідної галицької родини, він завдяки таланту, зокрема літературному, здобув освіту, служив в УСС, а згодом — в Українській Галицькій армії. Після поразки українських визвольних змагань і виснажливих боїв 1919–1920 років Ірчан, як і чимало інших галичан, розчарувався в старих політичних елітах. Більшовики тоді обіцяли і боротьбу за Україну, і соціальну справедливість, тож він повірив у ці ідеї. Словом, уже в 1920 році Ірчан став комуністичним агітатором: почав видавати газету “Більшовик” і поволі набувати нової ідентичности.

Наступні вісім років він провів за кордоном, “у капіталістичному оточенні”, – як потім сам напише у спогадах. Повернувшись до радянської України, Ірчан швидко зіткнувся з реальністю.

Наприкінці 1933 року письменник прийшов на зустріч із секретарем ЦК КП(б)У Павлом Постишевим. Зазначають, що письменник хотів виправдати свої твори, які звинувачували в націоналізмі та буржуазному ухилі, – але чи багатьох письменників допускали з такими “виправданнями” до високих партійних чиновників? Мабуть, справа була в іншому: знаючи прямолінійність Ірчана в текстах і в житті, можна собі уявити, що він пішов шукати правди.

Півтора чи два роки в Україні, вочевидь, викликали в нього багато запитань. Він очолював у Канаді закордонну філію письменницької організації “Гарт”, агітував їхати в СРСР, у Харкові взяв на себе керівництво літорганізацією вихідців з Галичини “Західна Україна” й не міг не бачити, що діялося на селі. Щоб краще “знати життя”, він упродовж усієї своєї біографії активно цікавився всім довкола: від обстановки бідацької хижі до інтер’єрів лакшерних хмарочосів. Він точно знав про Голодомор і прийшов запитати: як же так?

Ірчан, що не знайшов правди, миттєво став небезпечним – його знало надто багато людей на Заході й тепер вони могли дізнатися правду від абсолютно гідного довіри свідка. Одразу після розмови його заарештували, звинуватили у шпигунстві та відправили на Соловки. Навіть у таборі Ірчан не полишав творчості, долучившись до театральних постановок разом із Лесем Курбасом. Та 3 листопада 1937 року його життя обірвалося в Сандармосі.

Мирослав Ірчан був борцем проти кривди й несправедливости, але помилковість життєвих переконань стала для нього фатальною. Сьогодні його тексти для нас мають стати запобіжником: їх варто читати, щоб ніхто більше не припускався таких страшних помилок.

Про літератора, який повірив більшовикам, але скінчив життя у Сандармосі розповідаємо у нашому спецпроєкті “Сандармох. Незабуті імена” 👇🏻

https://sandarmoh.localhistory.org.ua/irchan 

10 липня у Києві міністр закордонних справ України Андрій Сибіга та посол Швейцарії в Україні Фелікс Бауманн відкрили пам’ятну дошку на будівлі в центрі Києва, де понад століття тому працювало перше Консульство Швейцарії в Україні.

Воно розпочало роботу у 1902–1903 роках, а у 1917–1919 підтримувало відносини з урядами незалежної України.

Відкриття пам’ятної дошки за адресою вул. Чикаленка, 45/2 стало символічним поверненням важливої сторінки української та швейцарської дипломатичної історії до міського простору столиці.

Посол Швейцарії в Україні Фелікс Бауманн зазначив, що пам’ятна дошка покликана нагадувати про тривалу присутність Швейцарії в Києві та багаторічні зв’язки між двома країнами.

«Швейцарська громада в Києві на початку ХХ століття налічувала близько 120 осіб, однак зробила помітний внесок у розвиток міста. Швейцарці відкривали кафе та ресторани, засновували торговельні компанії, фабрики й інженерні бюро. За архівними даними, одне зі швейцарських кафе на Хрещатику навіть подавало найкращу каву, какао та шоколад у Києві того часу», — зазначив посол Бауманн.

Відкриття пам’ятної дошки стало нагадуванням про глибоке історичне коріння швейцарсько-українських відносин та їхній подальший розвиток на основі довіри, солідарності та спільних цінностей.

«Відносини між Швейцарією та Україною не почалися ані у 2022 році, ані у 2014-му чи 1992-му. Швейцарська присутність у Києві та дружба між нашими країнами мають значно глибше історичне коріння», — підсумував посол Швейцарії в Україні Фелікс Бауманн.

«Попри жваве розповсюдження самвидаву в середині 1960-х років, він не набув чіткої системности, не було організації і тим паче випрацюваних схем передавання текстів на Захід — саме тих елементів, які дали б можливість репресивним органам говорити про розкриття організованої групи (саме це первинно було задумом КҐБ, але жодної організації насправді не було). У певному сенсі ситуація змінилась наприкінці 1960-х років, напередодні виникнення справи «Блок», у рамках якої система заарештувала десятки дисидентів. Довший час ключем до цієї справи був «Український вісник», який в 1969 році, повернувшись з першого ув’язнення, організував В’ячеслав Чорновіл.

У листопаді 1969 року були дібрані матеріали для першого номера. Друкували в Солонці біля Львова, в будинку батьків Ярослав Кендзьора. «Ці тексти друкували на цигарковому папері — десять штук за раз. Перший і десятий відкидали — перший був “покалічений” машинкою, а на останньому вже майже геть нічого не було видно. Найкращий був другий, найчіткіший шрифт, відмінно читався. Це я забирав для фотографування — вісім штук. Я працював з другим примірником, вдома в коморі зробив собі місце, поставив столик. Так я перефотографовував другий примірник кожного журналу. Це була найскладніша робота — апарата, щоб виміряти яскравість світла, не було. Це все робилося “на око”. Прикріпив якусь настільну лампу — та й усе. І потім проявляю — плівка або біла, або чорна — забагато світла або замало. Тоді починаєш все спочатку. Поки виходила плівка, по якій можна буде читати, іноді доводилось робити по три, по чотири рази».

Після цього плівку з «Українським вісником» передавали на Захід. Осип Зінкевич у видавництві «Смолоскип» готував журнал «Український вісник», який потім зачитували по радіо на багатомільйонну авдиторію. Таким непростим шляхом інформація з журналу потрапляла не лише на Захід, а й в Україну, де люди слухали «ворожі голоси» західних радіостанцій. Завдяки стратегії Чорновола «Український вісник» набув резонансу, якого аж ніяк не можна було очікувати від поодиноких текстів самвидаву. Спрямованість текстів була незмінною.

У першому номері журналу була розміщена коротка «програмна стаття», в якій пояснювали, що видання жодним чином не є антирадянським, і що водночас редакція вважає за необхідне повідомляти про ті справи, про які замовчує офіційна преса: «“Вісник” міститиме без узагальнень інформацію про порушення свободи слова та інших демократичних свобод, гарантованих Конституцією, про судові та позасудові репресії в Україні, про порушення національної суверенності (факти шовінізму й українофобії), про спроби дезінформувати громадськість, про становище українських політв’язнів по тюрмах і таборах, про різні акції протесту».

Цих принципів Чорновіл справді дотримувався: «Вісник» інформував про різні акції протесту (перший матеріал у першому номері журналу був присвячений самоспаленню Василя Макуха), про переслідування та суди й піднімав на поверхню конкретні випадки порушення прав і національної дискримінації. Одне слово, тримався в тому самому культурницько-правозахисному руслі, що й уся діяльність шістдесятників протягом десятиліття. КҐБ був неабияк занепокоєний».

Більше читайте у книзі Радомира Мокрика «Культурна колонізація. Страх, приниження та опір України в радянській імперії» → https://publishing.localhistory.org.ua/product/kulturna-kolonizacziya-strah-prynyzhennya-ta-opir-ukrayiny-v-radyanskij-imperiyi/