Професор Богдан Гудь з деяким хвилюванням говорить не так про події далеких 1940-х, як про останні новини від польських науковців.

Його колеги з-за нашого західного кордону, вдаючись до маніпуляцій, ведуть нечесну гру, вважає він. Професор наводить приклади, коли добра воля української сторони, яка з розумінням ставиться до польських партнерів, натикається на байдужість. Так повелося з 2003-го, коли формула "Пробачаємо і просимо пробачення", яку підтримали президенти Кучма та Квасневський, не спрацювала.

А далі у відносини України та Польщі втрутилася третя сторона, яка між нами почала вбивати клин. Утім нічого нового — Росія (а це була вона) так само діяла й раніше. Звісно, відповідальність за зривання порозуміння не можна знімати ані з поляків, ані з українців.

Про минуле та сьогодення наших відносин з Польщею "Локальна історія" поспілкувалася з Богданом Гудем, автором низки книжок, нещодавня з яких — "Від Люблінської унії до волинських масакр. Чотири есе про польсько-українську історію": https://localhistory.org.ua/texts/interviu/bogdan-gud-poliakiv-na-volini-v-1943-rotsi-vbivala-ne-lishe-upa-a-i-mistseva-pravoslavna-liudnist/

Більше про Волинь читайте у спецвипуску "Локальної історії".
Купуйте журнал в онлайн-крамниці видавництва: https://publishing.localhistory.org.ua/product/volyn-3-2026/

«12 липня 1989 року в слідчому ізоляторі КДБ на Печерську в Києві розстріляли Івана Гончарука.

Наступного дня полковник КДБ Анатолій Гринько повідомив про це Волинський обласний суд. Місце поховання дотепер невідоме. Останнього побачення з рідними не відбулося. Дозвіл на нього надійшов 6–7 липня 1989 року. Дружина поїхала 11 липня. Коли прибула, почула, що чоловіка перевели. Куди саме і для чого, дізналася пізніше.

Донька Наталя згадує: «Якось на побаченні батько хотів передати нам зубний міст, який зламався. Просив захоронити його замість тіла. Але передати тоді не дозволили. Після виконання вироку прийшов лист, щоб ми забрали його речі. Ми відповіли, що по них не приїдемо, і попросили вислати зубний міст. Вислали. Така маленька коробочка, як маленький гробик». Цей зубний міст Гончаруки поховали на цвинтарі в Комсомольському. Сюди досі приходять пом’янути батька.

29 червня 1989 року арештували майно родини: будинок площею 77,7 квадратних метрів і грошові заощадження. Оскільки хата була зареєстрована на Ганну, вона звернулася до Готвальдського районного суду. Той постановив залишити за жінкою половину конфіскованого майна. Довелося за 4,8 тисячі карбованців викуповувати у влади половину свого будинку».

Про останні роки життя Івана Гончарука читайте у книзі Лесі Бондарук «Справа Гончарука. Останній розстріляний повстанець» → https://publishing.localhistory.org.ua/product/sprava-goncharuka-ostannij-rozstrilyanyj-povstanecz/

“З десяти тисяч євреїв, що жили у Дрогобичі до початку війни, лише чотири тисячі залишилися у живих до її завершення. Саме місто, однак, переважно збереглося — все ще можна побачити, як виглядав Дрогобич до катастрофи. Ба більше. Прогулянка його вулицями — чудовий спосіб перенестися навіть далі, у дитинство Бруно Шульца, у “час геніїв”, зображений в його творчості.

У 2001 році у місті назвали вулицю на честь письменника. Однак вона не позначена і веде до закинутого цегельного заводу. Простягнулася лише на декілька сотень метрів і закінчується тупиком, заваленим сміттям. Можливо, це і влучно: зрештою, Шульц був Прустом сміттєзвалищ. У його оповіданнях, дія яких звично відбувається в його рідному місті, Дрогобич постає джунглями усілякого недоглянутого непоміченого та викинутого непотребу: старі газети, поламані ляльки, труби, гумові шланги, потріскана штукатурка стін, шпалери, що відклеїлися. Усе це росте, розмножується та дихає власними ритмами.

Після радянської окупації міста у 1939 році на вулиці Стрийській розташувалися спецслужби, там якийсь час тримали і Шульца. Його затримали за щедре використання блакитного та жовтого (кольори українського прапору) у муралі на пошану “визволення Західної України” (себто її анексію від Польщі), що зробило мурал надто українським і недостатньо радянським.

За декілька кварталів у протилежному напрямку і ближче до центральної площі міста стоїть будівля, в якій колись розміщувалася єврейська рада (юденрат) Дрогобицького ґетто. 19 листопада 1942 року Шульц прийшов туди зі свого будинку на вулиці Флоріанській, щоб отримати хлібину. Коли він повертався додому, офіцер СС Карл Ґюнтер вистрілив йому в голову. Це був не просто акт кривавої розправи, а й акт помсти у приватній ворожнечі між Ґюнтером та іншим офіцером, Феліксом Ландау, який очолював місцеву айнзацкоманду.

У молодості Ландау працював столяром у віденській майстерні і, хоча вже тривалий час служив у СС, він все ще вважав себе покровителем мистецтва. Ще на початку окупації він дізнався про художника Шульца. Наказав йому розмалювати спальні своїх дітей сценами з казок братів Ґріммів. Один із намальованих персонажів, а саме гном, імовірно, має риси обличчя Шульца. Це остання відома його робота.

Під час однієї “дикої акції”, масового вбивства євреїв, яке відбулося після сутички між есесівцем та єврейським аптекарем, Ландау вбив “улюбленого єврея” Ґюнтера. У відплату той пристрелив Шульца, сказавши потім Ландау: “Ти вбив мого єврея — я вбив твого”.

12 липня 1892 року народився Бруно Шульц!

З цієї нагоди пропонуємо прочитати уривок із книги Якуба Мікановського “Прощавай, Східна Європо”, присвячений життю, творчості та загибелі письменника: https://localhistory.org.ua/rubrics/book/viina-proshchavai-skhidna-ievropo-iakuba-mikanovskogo/

Книжку “Прощавай, Східна Європо: особиста історія розділених земель” Якуба Мікановського можна придбати в онлайн-крамниці видавництва: https://publishing.localhistory.org.ua/product/proshhavaj-shidna-yevropo-osobysta-istoriya-rozdilenyh-zemel/

“В середині жовтня 1939 року німці організували для ґуралів паломництво на Ясну Гору, ймовірно, щоб дізнатися про їхні настрої та вибрати кандидатів на лідерів Goralenvolk. Менш ніж через місяць Кшептовський і кілька інших мешканців Підгалля взяли участь в урочистому привітанні генерал-губернатора Ганса Франка на Вавелі. Контрольована німцями преса описувала їх як делегацію національної меншини, досі пригноблюваної “владою з Варшави”.

Через кілька днів Франк здійснив офіційний візит до Закопаного; Кшептовський привітав його улесливою промовою, написаною для цієї нагоди Відером і Шатковським. Він подякував окупантам за визволення від польського ярма й надання ґуралям можливості повернутися “під крила німецької нації”.

За деклараціями незабаром сталися дії. Кшептовський за допомогою Відера й Шатковського клопотався про те, щоб німці визнали “ґуральський народ” окремою національністю, а Спілку ґуралів — її політичним представництвом.

Спочатку окупанти лише толерували їхню діяльність, але наприкінці 1941 року дали офіційну згоду на створення Ґуральського комітету. Його діячі переконували мешканців Підгалля, щоб вони подавали себе за членів Goralenvolk і на знак схвалення його існування отримували документи, що посвідчують особу, позначені літерою “G”. Ця акція супроводжувалася інтенсивною агітацією, підкупом, різними видами тиску, а нерідко й жорстоким залякуванням тих, хто чинив опір. Кшептовський, зокрема, оголосив, що право залишитися на Підгаллі матимуть винятково ґуралі; на поляків і євреїв чекає виселення.

Попри зусилля пропагандистів, лише кожен четвертий мешканець регіону заявив про свою ґуральську національність. Лише в декількох населених пунктах вдалося завербувати до лав “ґуральського народу” понад 90 відсотків населення. Поразку ґуральського сепаратизму незабаром закріпив гучний провал операції вербування до Ваффен-СС. В останні два роки окупації діяльність Комітету поступово занепадала, а його лідери найбільше опікувалися примноженням власного майна. До того ж вони мусили постійно начуватися, адже їх переслідувало польське підпілля, яке ставало дедалі потужнішим.

Кшептовський загинув від рук підпільників 20 січня 1945 року, за кілька днів до вступу військ Червоної армії в Закопане. Хоча експеримент з виокремленням “ґуральського народу” закінчився з погляду німців невдачею, було б хибно недооцінювати його значення. Безсумнівно, що співпраця ґуральських активістів із окупантами мала всі ознаки національної зради, а отже, і колабораціонізму.

Так вважала більшість мешканців Підгалля, польське підпілля, а також решта нації, до якої доходила інформація про те, що німці відшукали в пониззі Татр Goralenvolk, раніше буцім пригноблений. Звістки про поклони, які Кшептовський бив перед Фрáнком, і відмежування активістів Ґуральського комітету від польськости викликали особливе розчарування серед польської інтелігенції — багато з представників цієї групи у міжвоєнний період ідеалізували ґуралів і ґуральську культуру”.

Більше читайте у книзі Пйотра М.Маєвського “Бридке слово на “к”. Оповідь про колабораціонізм”: https://publishing.localhistory.org.ua/product/brydke-slovo-na-k-opovid-pro-kolaboraczionizm/

З 13 по 22 липня 1944 року біля міста Броди на Львівщині відбулася історична битва. В чому її значення для української історії? Це була перша битва, в якій 14-та добровольча дивізія військ СС “Галичина” виступила повноцінним учасником світового конфлікту. Український підрозділ, створення якого ґрунтувалося на засадах традиції боротьби за українську державність в часи Перших визвольних змагань 1917—1921 років.

Російські пропагандисти зазвичай глузують з того, що програна битва стала головною і найбільш сакральною подією в історії дивізії “Галичина”.

Проте і в сучасній Україні також часто немає розуміння, чому ветерани дивізії пишаються своєю участю в битві під Бродами, і чому саме ця битва лежить в основі героїчного дивізійного наративу.

Про першу і єдину масштабну битву дивізії СС “Галичина” розповідає історик Роман Пономаренко у матеріалі на нашому сайті ↓

https://localhistory.org.ua/texts/kolonki/vidnovili-traditsiiu-zbroinoyi-borotbi-za-derzhavnist-80-rokovini-bitvi-pid-brodami/

Про історію Дивізії військ СС “Галичина” слухайте у випуску “Без брому”: https://www.youtube.com/watch?v=T7vFwBgKnD4