Юнаки купаються у річці Опір у Скольому, 1930-ті роки. Хтось завис у леті, а хтось тільки готується стрибати. У той час місто переживало злет курортної слави.

У сезон на пляжі грав оркестр. Уздовж берега пролягала набережна, на якій стояли охайні деревяні кіоски з прохолодними напоями та солодощами. У довколишніх ресторанах вечорами під джахзову музику влаштовували дансинґи. Неподалік пляжу були два тенісні корти.

Рекламі буклети стверджували: “Сучасний піщаний пляж і нові кабінки для купання повністю відповідають потребам відпочивальників”. А їх було немало – до 4 тисяч на рік.

Більше про Сколе та інші популярні курорти українських гір є у книжці “Карпати. Коротка історія мандрів” Ірини Пустиннікової. Замовляйте тут → https://publishing.localhistory.org.ua/product/karpaty-korotka-istoriya-mandriv/

“Для кращого розуміння будь-якого конфлікту надзвичайно важливим є дослідження моменту, коли протистояння вже неможливо повернути в “рамки керованості””, — пише Іван Патриляк, майор 1-го корпусу НГ України “Азов”, доктор історичних наук, професор.

На основі українських і німецьких документів автор аналізує, як на Волині поступово розгортався українсько-польський конфлікт. На його думку, саме в площині сприйняття українцями польської колаборації з німцями та більшовиками слід шукати витоки його критичної ескалації. Німці потребували допомоги місцевого населення для боротьби з повстанцями, частина польського населення співпрацювала з окупаційною владою, а у відповідь українські повстанці посилювали терор проти поляків.

“Так узимку – навесні 1943 років вузол українсько-польського конфлікту затягнувся в кривавий вузол взаємних убивств, звинувачень і суперечок. Вузол, який нині відгукнувся “війною” пам'яті, пам'ятників, законів і політичних заяв”.

Більше читайте у матеріалі, який увійшов до номера “Волинь”: https://publishing.localhistory.org.ua/product/volyn-3-2026/

Фото: члени польської самооборони в селі Пшебраже в Луцькому повіті Волинського воєводства, 1943 рік.

Сьогодні, 11 липня виповнилося б 101 рік Іванні Пшепюрській-Мащак — учасниці українського підпілля, політв'язненій ГУЛАГу, художниці та діячці української громади у Великій Британії.

Її життя охопило майже все бурхливе ХХ століття. Молодість минула в ГУЛАГу серед голоду, побоїв і виснажливої фізичної праці. Вона пройшла через арешти, допити, роки радянських таборів на Колимі, втратила братів, коханого й батька, пережила депортацію родини та була змушена покинути рідний дім. Після звільнення оселилася в Лондоні, де десятиліттями підтримувала українське громадське життя, малювала й не припиняла розповідати світові про злочини тоталітарного режиму.

24 січня 2026 року Іванна Пшепюрська-Мащак відійшла у засвіти. Та її біографія й сьогодні залишається свідченням того, якою ціною українці виборювали право на свободу та незалежність.

Доля Іванни стала віддзеркаленням історії цілого покоління українців — дивовижною і трагічною водночас, сповненою надій, втрат і незламної віри у свою державу.

Про життя Іванни Пшепюрської-Мащак читайте у матеріалі на нашому сайті: https://localhistory.org.ua/texts/statti/minule-iake-ne-minaie-sto-rokiv-ivanni-pshepiurskoyi-mashchak/

Професор Богдан Гудь з деяким хвилюванням говорить не так про події далеких 1940-х, як про останні новини від польських науковців.

Його колеги з-за нашого західного кордону, вдаючись до маніпуляцій, ведуть нечесну гру, вважає він. Професор наводить приклади, коли добра воля української сторони, яка з розумінням ставиться до польських партнерів, натикається на байдужість. Так повелося з 2003-го, коли формула "Пробачаємо і просимо пробачення", яку підтримали президенти Кучма та Квасневський, не спрацювала.

А далі у відносини України та Польщі втрутилася третя сторона, яка між нами почала вбивати клин. Утім нічого нового — Росія (а це була вона) так само діяла й раніше. Звісно, відповідальність за зривання порозуміння не можна знімати ані з поляків, ані з українців.

Про минуле та сьогодення наших відносин з Польщею "Локальна історія" поспілкувалася з Богданом Гудем, автором низки книжок, нещодавня з яких — "Від Люблінської унії до волинських масакр. Чотири есе про польсько-українську історію": https://localhistory.org.ua/texts/interviu/bogdan-gud-poliakiv-na-volini-v-1943-rotsi-vbivala-ne-lishe-upa-a-i-mistseva-pravoslavna-liudnist/

Більше про Волинь читайте у спецвипуску "Локальної історії".
Купуйте журнал в онлайн-крамниці видавництва: https://publishing.localhistory.org.ua/product/volyn-3-2026/

«12 липня 1989 року в слідчому ізоляторі КДБ на Печерську в Києві розстріляли Івана Гончарука.

Наступного дня полковник КДБ Анатолій Гринько повідомив про це Волинський обласний суд. Місце поховання дотепер невідоме. Останнього побачення з рідними не відбулося. Дозвіл на нього надійшов 6–7 липня 1989 року. Дружина поїхала 11 липня. Коли прибула, почула, що чоловіка перевели. Куди саме і для чого, дізналася пізніше.

Донька Наталя згадує: «Якось на побаченні батько хотів передати нам зубний міст, який зламався. Просив захоронити його замість тіла. Але передати тоді не дозволили. Після виконання вироку прийшов лист, щоб ми забрали його речі. Ми відповіли, що по них не приїдемо, і попросили вислати зубний міст. Вислали. Така маленька коробочка, як маленький гробик». Цей зубний міст Гончаруки поховали на цвинтарі в Комсомольському. Сюди досі приходять пом’янути батька.

29 червня 1989 року арештували майно родини: будинок площею 77,7 квадратних метрів і грошові заощадження. Оскільки хата була зареєстрована на Ганну, вона звернулася до Готвальдського районного суду. Той постановив залишити за жінкою половину конфіскованого майна. Довелося за 4,8 тисячі карбованців викуповувати у влади половину свого будинку».

Про останні роки життя Івана Гончарука читайте у книзі Лесі Бондарук «Справа Гончарука. Останній розстріляний повстанець» → https://publishing.localhistory.org.ua/product/sprava-goncharuka-ostannij-rozstrilyanyj-povstanecz/

“З десяти тисяч євреїв, що жили у Дрогобичі до початку війни, лише чотири тисячі залишилися у живих до її завершення. Саме місто, однак, переважно збереглося — все ще можна побачити, як виглядав Дрогобич до катастрофи. Ба більше. Прогулянка його вулицями — чудовий спосіб перенестися навіть далі, у дитинство Бруно Шульца, у “час геніїв”, зображений в його творчості.

У 2001 році у місті назвали вулицю на честь письменника. Однак вона не позначена і веде до закинутого цегельного заводу. Простягнулася лише на декілька сотень метрів і закінчується тупиком, заваленим сміттям. Можливо, це і влучно: зрештою, Шульц був Прустом сміттєзвалищ. У його оповіданнях, дія яких звично відбувається в його рідному місті, Дрогобич постає джунглями усілякого недоглянутого непоміченого та викинутого непотребу: старі газети, поламані ляльки, труби, гумові шланги, потріскана штукатурка стін, шпалери, що відклеїлися. Усе це росте, розмножується та дихає власними ритмами.

Після радянської окупації міста у 1939 році на вулиці Стрийській розташувалися спецслужби, там якийсь час тримали і Шульца. Його затримали за щедре використання блакитного та жовтого (кольори українського прапору) у муралі на пошану “визволення Західної України” (себто її анексію від Польщі), що зробило мурал надто українським і недостатньо радянським.

За декілька кварталів у протилежному напрямку і ближче до центральної площі міста стоїть будівля, в якій колись розміщувалася єврейська рада (юденрат) Дрогобицького ґетто. 19 листопада 1942 року Шульц прийшов туди зі свого будинку на вулиці Флоріанській, щоб отримати хлібину. Коли він повертався додому, офіцер СС Карл Ґюнтер вистрілив йому в голову. Це був не просто акт кривавої розправи, а й акт помсти у приватній ворожнечі між Ґюнтером та іншим офіцером, Феліксом Ландау, який очолював місцеву айнзацкоманду.

У молодості Ландау працював столяром у віденській майстерні і, хоча вже тривалий час служив у СС, він все ще вважав себе покровителем мистецтва. Ще на початку окупації він дізнався про художника Шульца. Наказав йому розмалювати спальні своїх дітей сценами з казок братів Ґріммів. Один із намальованих персонажів, а саме гном, імовірно, має риси обличчя Шульца. Це остання відома його робота.

Під час однієї “дикої акції”, масового вбивства євреїв, яке відбулося після сутички між есесівцем та єврейським аптекарем, Ландау вбив “улюбленого єврея” Ґюнтера. У відплату той пристрелив Шульца, сказавши потім Ландау: “Ти вбив мого єврея — я вбив твого”.

12 липня 1892 року народився Бруно Шульц!

З цієї нагоди пропонуємо прочитати уривок із книги Якуба Мікановського “Прощавай, Східна Європо”, присвячений життю, творчості та загибелі письменника: https://localhistory.org.ua/rubrics/book/viina-proshchavai-skhidna-ievropo-iakuba-mikanovskogo/