“Ще один приклад із записів Петра Могили демонструє, як історії про демонів і відьом можна майстерно використати в релігійній полеміці.

У польського шляхтича Войцеха померла дружина на ім’я Анна. Після її смерті з-за груби почувся дивний голос, що стверджував, ніби він належить душі Анни, яка потрапила до чистилища. Голос вимагав запросити до будинку єзуїтів помолитися за рабу Божу Анну. Голос, ясна річ, належав демонові, якому вдалося всіх ошукати.

До маєтку прибули єзуїти і почали молитися, а голос у цей час дякував їм і просив скропити все святою водою (загалом дуже дивна поведінка як на демона). Поступово з’їжджаються паломники, а голос просив, щоб лише до будинку не пускали русинів і православних. Та якось до господи зайшов слуга князя Василя Острозького Мартин Грабкович. Він одразу зрозумів, що тут діється, й оголосив, що це демон дурить усіх навколо. Після цього голос замовк, але єзуїти заявили, що душа просто не хоче спілкуватися з православним, котрий не вірить у чистилище.

Мартин Грабкович почав молитися, і врешті-решт голос визнав, що він демонський. Тоді Мартин спитав господаря, чи хтось у його домі часом не займається чарами, бо здогадався, що чорт цей має належати якійсь відьмі. Виявилося, що Войцехова куховарка і справді відьма. На муках вона зізналася, що сама відьма, а демона свого привезла з Великопольщі, після чого її покарали належним чином.

Як бачимо, історія ця складається з низки повчальних моментів: по-перше, відьма і лихий дух з’являються й легко ошукують саме марновірного польського шляхтича латинської віри; по-друге, зайвий раз наголошено, що уявлення про чистилище облудне; по-третє, єзуїти зображені мало не спільниками злого духа; нарешті, обман недаремно розкриває православна людина та ще й слуга князя Острозького”.

Більше читайте у книзі Катерини Диси “Історія з відьмами”: https://publishing.localhistory.org.ua/product/istoriya-z-vidmamy-sudy-pro-chary-v-ukrayinskyh-voyevodstvah-rechi-pospolytoyi-xvii-xviii-stolittya/

Ілюстрація: Чорти й грішники. Фрагмент ікони “Страшний суд” із села Трушевичі (друга половина XVI ст.).

Де Іван Франко знаходив натхнення? Чому щоліта повертався до Криворівні? Які львівські та віденські каварні й кнайпи стали його улюбленими? Що відомо про рід Франків і родинні цінності, які передавалися з покоління в покоління?

У новому номері журналу “Локальна історія” читайте про знакового українського письменника:

👉🏼Чому Франко – не Каменяр та з яких творів краще починати знайомство з ним. Розмова з Тамарою Гундоровою

👉🏼Перші Олімпійські ігри, поява теорії відносности, трагедія “Титаніка”, скасування кріпацтва: яким був світ часів Івана Франка

👉🏼Рід Франків: звідки походить родина письменника і ким були його предки.
Нагуєвицькі чари та екзорцизм по-нагуєвицьки: оповідь Галини Пагутяк про янголів і демонів рідного села письменника

👉🏼Ексклюзивна розмова з німецьким істориком Мартіном Роде про Франка як організатора українського наукового життя і НТШ як Академію наук бездержавної нації

👉🏼Засідник кнайп і ресторацій: чому Франко обирав для праці гамір львівських каварень і де шукати “його місця” у Відні

👉🏼Лишав автограф на Писаному камені, лікувався водою з гуцульського чуркала, ходив до лісу по гриби: якими були вакації Івана Франка у Криворівні

👉🏼“Іменинний пиріг” і сотня пиріжків на Різдво: правнучки Франка про кулінарні традиції та цінності роду, які нащадки бережуть від Мадрида до Канади

Номер створено у співпраці із Домом Франка!

Купуйте журнал зі знижкою 300 грн замість 350 грн в онлайн-крамниці видавництва: https://publishing.localhistory.org.ua/product/franko-4-2026/

❗️Відправляємо номер після 24 липня 2026 року.

“Легенди про ставлення Вільгельма до селянської власності ширилися всією Україною, і він став кимось на зразок Робіна Гуда з королівської родини. Він не дозволив Українській державі повернути землі попереднім власникам і, якщо було потрібно, персонально давав місцевій знаті відкоша, зупиняв габсбурзьку армію, що намагалася проводити продовольчі реквізиції. Архикнязь навіть давав прихисток партизанам, що захищали селян від габсбурзьких збройних сил.

Габсбурзька адміністрація у Києві з тривогою зауважувала, що Вільгельмова Січ перетворилася на “пункт призначення для всіх невдоволених елементів з України”. Те, як він причарував усіх невдоволених окупацією, помітили. Військових бентежило, що “серйозні люди” в колах українських політиків розглядали кандидатуру Вільгельма на роль короля України. Німці теж непокоїлися через “усе більшу популярність ерцгерцога Вільгельма, відомого серед людей як князь Василь””.

Американський історик Тімоті Снайдер у книзі “Червоний князь” розповідає історію австрійського ерцгерцога Вільгельма фон Габсбурґа, який обрав українську ідентичність, носив вишиванку, читав Франка і Шевченка, був командиром у легіоні Українських січових стрільців і всерйоз бачив себе правителем України. Саме через симпатії до селян польські офіцери назвали його “Червоним князем”.

[ Українське видання книги вийшло у співпраці видавництв Видавництво «Човен» і “Локальна історія” ]

Бабель опублікував уривок із книги — про те, як під час Першої світової війни габсбурзький ерцгерцог у козацькій бурці та смушковій шапці став для українських селян справжнім Робіном Гудом: захищав їх від власної армії, не дозволяв повертати землю поміщикам, давав прихисток партизанам і настільки занепокоїв німецьких союзників, що вони вважали його небезпечнішим за більшовиків.

Читайте уривок за посиланням ↓

https://babel.ua/texts/127310-vasil-vishivaniy-spadkoyemec-imperatorskoji-dinastiji-nadiya-sim-ji-ukrajinskiy-polkovnik-gey-avantyurist-i-shpigun-timoti-snayder-napisav-yogo-biografiyu-a-mi-publikuyemo-z-neji-urivok?fbclid=IwY2xjawSzJGpleHRuA2FlbQIxMQBzcnRjBmFwcF9pZBAyMjIwMzkxNzg4MjAwODkyAAEebQE5aOGxA9v20gnUHmQ1mANa2NxgddSxA2l49w4QMF1yrm4DY87ZplGVrYU_aem_azjyRIxemEWRJlUtyc8ZJQ

Придбати видання можна тут: https://publishing.localhistory.org.ua/product/chervonyj-knyaz-tayemni-zhyttya-gabsburzkogo-erczgerczoga/

Дитячий день народження зазнав стрімкого розвитку впродовж минулих 100 років. Сьогодні для багатьох дітей це найулюбленіше свято, яке обіцяє розваги й омріяні подарунки. Чи відчували середньовічні діти подібні емоції?

Сумнівно. За невеликим винятком, лише представники нобілітету зазвичай знали точну дату свого народження. Вона була потрібна з юридичних причин, щоб довести легальне повноліття (14 років для юнок і 21 — для юнаків). Визначити дату народження було трохи простіше, якщо дитина з’являлася на світ у церковне свято. Тож якщо дитина й чекала на “власне” свято, це, найімовірніше, був день святого-покровителя.

Чи отримували діти подарунки на дні народження або принаймні у дні своїх святих? Дружина французького короля Карла VI Ізабо Баварська дарувала подарунки своїм чадам і на свята, і без приводів. Року 1399 вона була змушена відіслати дітей із Парижа через новий спалах чуми. Але, як свідчать інвентарі та листи, і далі купувала для них книжки, іграшки й навіть домашніх улюбленців: папуг для Ізабель, Жанни та Мішель і голубок для Катаріни.

Діти із заможних родин могли розраховувати на святкові подарунки. Це були зацукровані прянощі, горішки чи фрукти (“комфі”), марципанові фігурки. А також інжир, родзинки і, звісно, іграшки. Усі середньовічні діти бавилися схожими іграшками, хоч їхня якість залежала від статків родини. На мініатюрах того часу можна побачити іграшкові замки, фігурки лицарів на конях, дерев’яні конячки, керамічні й дерев’яні ляльки, а також набори для ігор у кості й шахи.

Середньовічне дитинство було безумовно складнішим за сучасне. Зовнішній світ був небезпечним: хвороби, війни, холод, голод, неналежний нагляд і раціон постійно загрожували життю дітей. Утім вони все-таки були не “маленькими дорослими”, а дітьми. Батьки піклувалися про них, дарували подарунки, годували та лікували всіма можливими на той час способами. І, найголовніше, любили не менше, ніж сучасні батьки люблять своїх дітей.

Про принади й небезпеки середньовічного дитинства читайте у матеріалі на нашому сайті 👉🏼 https://localhistory.org.ua/texts/statti/prinadi-i-nebezpeki-serednovichnogo-ditinstva/

Ілюстрація: “Середньовічний ляльковий театр”.

Більше про дитинство дізнавайтеся у номері журналу “Локальна історія”. Купуйте спецвипуск в онлайн-крамниці нашого видавництва: https://publishing.localhistory.org.ua/product/dytynstvo-11-2024/

Юнаки купаються у річці Опір у Скольому, 1930-ті роки. Хтось завис у леті, а хтось тільки готується стрибати. У той час місто переживало злет курортної слави.

У сезон на пляжі грав оркестр. Уздовж берега пролягала набережна, на якій стояли охайні деревяні кіоски з прохолодними напоями та солодощами. У довколишніх ресторанах вечорами під джахзову музику влаштовували дансинґи. Неподалік пляжу були два тенісні корти.

Рекламі буклети стверджували: “Сучасний піщаний пляж і нові кабінки для купання повністю відповідають потребам відпочивальників”. А їх було немало – до 4 тисяч на рік.

Більше про Сколе та інші популярні курорти українських гір є у книжці “Карпати. Коротка історія мандрів” Ірини Пустиннікової. Замовляйте тут → https://publishing.localhistory.org.ua/product/karpaty-korotka-istoriya-mandriv/

“Для кращого розуміння будь-якого конфлікту надзвичайно важливим є дослідження моменту, коли протистояння вже неможливо повернути в “рамки керованості””, — пише Іван Патриляк, майор 1-го корпусу НГ України “Азов”, доктор історичних наук, професор.

На основі українських і німецьких документів автор аналізує, як на Волині поступово розгортався українсько-польський конфлікт. На його думку, саме в площині сприйняття українцями польської колаборації з німцями та більшовиками слід шукати витоки його критичної ескалації. Німці потребували допомоги місцевого населення для боротьби з повстанцями, частина польського населення співпрацювала з окупаційною владою, а у відповідь українські повстанці посилювали терор проти поляків.

“Так узимку – навесні 1943 років вузол українсько-польського конфлікту затягнувся в кривавий вузол взаємних убивств, звинувачень і суперечок. Вузол, який нині відгукнувся “війною” пам'яті, пам'ятників, законів і політичних заяв”.

Більше читайте у матеріалі, який увійшов до номера “Волинь”: https://publishing.localhistory.org.ua/product/volyn-3-2026/

Фото: члени польської самооборони в селі Пшебраже в Луцькому повіті Волинського воєводства, 1943 рік.

Сьогодні, 11 липня виповнилося б 101 рік Іванні Пшепюрській-Мащак — учасниці українського підпілля, політв'язненій ГУЛАГу, художниці та діячці української громади у Великій Британії.

Її життя охопило майже все бурхливе ХХ століття. Молодість минула в ГУЛАГу серед голоду, побоїв і виснажливої фізичної праці. Вона пройшла через арешти, допити, роки радянських таборів на Колимі, втратила братів, коханого й батька, пережила депортацію родини та була змушена покинути рідний дім. Після звільнення оселилася в Лондоні, де десятиліттями підтримувала українське громадське життя, малювала й не припиняла розповідати світові про злочини тоталітарного режиму.

24 січня 2026 року Іванна Пшепюрська-Мащак відійшла у засвіти. Та її біографія й сьогодні залишається свідченням того, якою ціною українці виборювали право на свободу та незалежність.

Доля Іванни стала віддзеркаленням історії цілого покоління українців — дивовижною і трагічною водночас, сповненою надій, втрат і незламної віри у свою державу.

Про життя Іванни Пшепюрської-Мащак читайте у матеріалі на нашому сайті: https://localhistory.org.ua/texts/statti/minule-iake-ne-minaie-sto-rokiv-ivanni-pshepiurskoyi-mashchak/

Професор Богдан Гудь з деяким хвилюванням говорить не так про події далеких 1940-х, як про останні новини від польських науковців.

Його колеги з-за нашого західного кордону, вдаючись до маніпуляцій, ведуть нечесну гру, вважає він. Професор наводить приклади, коли добра воля української сторони, яка з розумінням ставиться до польських партнерів, натикається на байдужість. Так повелося з 2003-го, коли формула "Пробачаємо і просимо пробачення", яку підтримали президенти Кучма та Квасневський, не спрацювала.

А далі у відносини України та Польщі втрутилася третя сторона, яка між нами почала вбивати клин. Утім нічого нового — Росія (а це була вона) так само діяла й раніше. Звісно, відповідальність за зривання порозуміння не можна знімати ані з поляків, ані з українців.

Про минуле та сьогодення наших відносин з Польщею "Локальна історія" поспілкувалася з Богданом Гудем, автором низки книжок, нещодавня з яких — "Від Люблінської унії до волинських масакр. Чотири есе про польсько-українську історію": https://localhistory.org.ua/texts/interviu/bogdan-gud-poliakiv-na-volini-v-1943-rotsi-vbivala-ne-lishe-upa-a-i-mistseva-pravoslavna-liudnist/