««Не можна було допустити, щоб українська культура досягала якихось висот, щоб вона була самостійним чинником. Зовсім без культури нас залишити не можна було, вона мусила бути — але та культура, яка працювала на режим і на утвердження радянської реальності. Але навіть це неминуче дало якісь імпульси! Це неможливо постійно тримати в кулаці. Тобто навіть у такому ставленні є, окрім мінусів, і свої плюси. У народу в селах, в містечках існували якісь пориви, люди співали, танцювали, розвивалися етнічні, «нижчі» форми народної культури — а це джерело, навіть якщо у довготривалій перспективі, повноцінної національної культури.

І ці джерела ще існували: у нас на Донеччині в ті часи, пам’ятаю, приїдеш — а там якісь ансамблі, якісь хори. Те, чого зараз уже набагато менше, тоді було ледь не в кожному селі. І це було життя побутової етнічної культури. А саме це є джерелом національної культури — тих сил, які потім її творять».

Так радянську політику щодо української національної культури прокоментував під час нашої першої зустрічі Іван Дзюба, людина, яка все життя присвятила дослідженню української культури. Дзюба безумовно мав рацію, радянська політика в питанні національної культури була добре осмисленою і пропрацьованою, радянська система не вдавалась до вульгарних і прямолінійних заборон, так як це було за часів Російської імперії. Однак розставляла обмеження і наголошувала на потрібному їй. Партійна політика мала призвести до маргіналізації національної культури.

Почасти вона була справді успішною. Загалом у цьому питанні в повоєнний період радянська політика керувалась дещо зміненим гаслом ще зі сталінських часів. Якщо до війни культура мала бути «пролетарською за змістом, національною за формою», то вже в часи Хрущова і Брежнєва звідусіль лунав лозунг «соціалістична за змістом, національна за формою». Справді, навіть побіжний огляд преси тих часів дає змогу побачити численні репортажі про успіхи національних хорів та ансамблів народного танцю, газети без перебільшення рясніють фотографіями людей в національних костюмах. Тож про жодну заборону чи «переслідування» національної культури, здавалося б, не може йтися.

Насправді ж йшлося саме про те, про що йдеться у поданій вище цитаті Івана Дзюби: національна культура мала велетенський ресурс підтримки — але лише та культура, яка вписувалась у канву офіційної політики чи, власне, соціалістичного реалізму. Національні хори чи танцювальні ансамблі, які виконували ретельно дібрані національні твори, слугували ідеальною «вітриною» інтернаціоналізму й «рівності культур», хоча це одночасно був той максимум, який був дозволений. Як тільки культура починала продукувати нові сенси, які виходили за межі соціалістичної доктрини, вона натикалась на цензуру та репресії.

Як би не вправлялись теоретики радянської культури та соціалістичного реалізму у словесній еквілібристиці, суть залишалась тотожною: культури радянських народів мали прямувати до спільного соціалістичного знаменника — і за формою, і за змістом. Збереження деяких традиційних, етнографічних форм мистецтва та культури було лише тимчасовою поступкою, яку потроху, але неодмінно треба було прибрати. Творення єдиного політичного проєкту, «радянського народу», передбачало і творення спільної культури. Виразний національний мотив лише перешкоджав на цьому шляху, тому мусив бути відстороненим».

Більше читайте у книзі Радомира Мокрика «Культурна колонізація. Страх, приниження та опір України в радянській імперії» → https://publishing.localhistory.org.ua/product/kulturna-kolonizacziya-strah-prynyzhennya-ta-opir-ukrayiny-v-radyanskij-imperiyi/

Фото: Іван Дзюба.

375 років тому відбулася битва під Берестечком. Наприкінці червня 1651-го на полі біля села Пляшева зійшлися війська польського короля Яна II Казимира та армія Богдана Хмельницького, яку підтримували кримські татари.

Вирішальний момент битви обернувся трагедією: татари залишили поле бою, захопивши в полон Хмельницького, а козаки під проводом Івана Богуна ще десять днів тримали оборону, перш ніж прориватися з оточення через болота. Богуну вдалося врятувати основну частину війська, однак втрати були величезними — загинуло майже десять тисяч козаків і селян.

Минали століття, та місцеві жителі й далі знаходили на своїх городах кістки полеглих. Згодом на острові Журавлиха постав меморіальний комплекс, покликаний увічнити пам'ять про загиблих.

“Останки полеглих у бою козаків ховати було нікому. Тіла лежали просто неба, аж поки земля сама їх не поховала — разом зі зброєю і начинням. Через торф’яні болота все законсервувалося і збереглося у хорошому стані. Навіть шкіра та дерево. Тому маємо стільки унікальних артефактів”, – розповідає Лариса Пилипів, завідувачка одного з відділів заповідника.

Імперська влада розраховувала, що комплекс просуватиме ідею “русского міра”. Однак вийшло навпаки — 1991-го на місці битви зібралося пів мільйона осіб під синьо-жовтими прапорами. Сьогодні тут діє Національний історико-меморіальний заповідник “Поле Берестецької битви”.

Який вигляд має цей меморіальний комплекс сьогодні, що зберігає музей і як це місце стало символом української історичної пам'яті — читайте у репортажі на нашому сайті ↓

https://localhistory.org.ua/texts/reportazhi/khram-zvedenii-na-kistkakh/

Більше про Богдана Хмельницького читайте у спецвипуску “Локальної історії”. Купуйте журнал в онлайн-крамниці видавництва: https://publishing.localhistory.org.ua/product/bogdan-hmelnyczkyj-6-2025/

Чи була реальність середньовічного дитинства такою жахливою, як бачимо в кіно та читаємо в літературі? Історикиня Каролін Ларрінгтон підрахувала, що протягом першого року життя на 1000 народжених помирало 200–300 дітей і лише половина доживала до п’ятого дня народження. Ця статистика не може не вражати, адже означає, що дитину втрачала чи не кожна родина.

Причин такої ситуації чимало. Першим чинником був стан медицини, коли народитися могли лише “безпроблемні” діти. Адже будь-яке ускладнення при пологах могло забрати життя і матері, і дитини. Але і при щасливому народженні на маля чигало безліч небезпек: холод, погане годування, раннє і невідповідне прикормлення, усі можливі хвороби. Численні заклики до грудного вигодовування мали бути однією з відповідей на ризики раннього віку.

Три головні причини спонукали теологів — науковців доби Середньовіччя — висловлюватись проти годувальниць. Перша полягала в уявленні про вплив грудного молока на характер та інтелектуальні здібності дитини. Замість переймати благородство й освіченість рідної матері, дитина морально та розумово опинялась би на рівні годувальниці низького походження. Другу причину Антоніо де Ґевара пояснює так. “Щодня ми бачимо, як у благородних родинах гине більше дітей, ніж у плебейських. Ми можемо зауважити, що це не тому, що останні більше опікуються своїми дітьми чи тому, що селянки споживають кращу їжу. А радше тому, що здебільшого дитя селянки протягом двох років п’є молоко з одного і того самого джерела. Тоді як дитина аристократки змінює годувальниць три рази за два місяці”.

По-третє, якщо родина не була дуже заможною, наймання годувальниці означало відправлення дитини до “віддалених” сіл із відповідними ризиками. Бо ж дорога була важка й небезпечна, а дитина надто мала. До того ж на відстані ніхто не міг би гарантувати доброчесного виконання обов’язків годувальниці.

Більше про принади й небезпеки середньовічного дитинства читайте у матеріалі на нашому сайті: https://localhistory.org.ua/texts/statti/prinadi-i-nebezpeki-serednovichnogo-ditinstva/

На фото – “Віки людини”. Ілюстрація з Français 134.

Більше про дитинство читайте у номері журналу “Локальна історія”. Купуйте спецвипуск “Дитинство” в онлайн-крамниці: https://publishing.localhistory.org.ua/product/dytynstvo-11-2024/

Чи справді світ наближається до нової війни великих держав? Саме це питання сьогодні дедалі частіше звучить у міжнародних дискусіях. На нього намагається відповісти один із провідних істориків міжнародних відносин Одд Арне Вестад у книжці “Насувається буря. Влада, конфлікт та попередження з історії”, яка нещодавно вийшла друком у видавництві “Локальна історія”.

“Тоді, як і сьогодні, численні провідні держави боролися за першість у межах своїх регіонів та на світовій арені. Тоді, як і сьогодні, страхи та давні образи між країнами посилювалися, підживлені націоналістичними течіями та популістською політикою. Тоді, як і сьогодні, лідери в усьому світі готувалися до конфлікту так, що це лише підвищувало ймовірність війни, хоч як вони боялися її наслідків”, — йдеться у книжці.

Написана на перехресті історії та геополітики, праця Вестада показує, як сучасні міжнародні напруження вписуються у довгу історію суперництва великих держав.

“Насувається буря” не пропонує легких рішень, але спонукає читача замислитися. Це книжка-попередження. Вона проводить паралелі між сучасним світом та епохою, що передувала Першій світовій війні, не для того, щоб стверджувати неминучість повторення історії, а щоб нагадати про уроки, ігнорування яких може призвести до серйозних наслідків. Написана в доступному й зрозумілому стилі, вона буде цікава не лише історикам, а й широкому колу читачів.

Особливу увагу в книжці автор приділяє вузловим регіонам світової політики — Близькому Сходу, Південно-Східній Азії та Тайваню. Війну в Україні він називає однією з ключових ланок у подальшому розвитку подій та перевіркою на міцність міжнародної спільноти.

А тоді ставить головне запитання: чи здатні держави зробити висновки з історії?

https://localhistory.org.ua/texts/statti/chi-neminucha-tretia-svitova-viina-vlada-konflikt-ta-poperedzhennia-z-istoriyi/ 

Купуйте книгу “Насувається буря. Влада, конфлікт та попередження з історії” Одда Арне Вестада в онлайн-крамниці видавництва: https://publishing.localhistory.org.ua/product/nasuvayetsya-burya-vlada-konflikt-ta-poperedzhennya-z-istoriyi/

“Тіньові імперії, як дізнаємося ми з цієї книжки — це концептуальна карта історії влади, що дає змогу побачити відомий світ у новому світлі та краще зрозуміти, як периферії минулого стали центрами сили сьогодення. Тож у своєму дослідженні “Тіньові імперії” американський антрополог Томас Барфілд пропонує новий погляд на глобальну історію імперій за останні 2500 років.

У його баченні імперії постають у двох формах: ендогенній, як централізовані утворення, що виростають із внутрішніх ресурсів (Китай, Рим, Персія), та тіньовій, або екзогенній, яка формується у взаємодії з потужнішими цивілізаціями на їхніх периферіях”, – йдеться в огляді espreso.tv на книгу Томаса Барфілда “Тіньові імперії”.

“Автор проводить нас крізь розмаїття імперських форм — від Атен, Каролінгів і Омеядів до кочових моделей Хунну, Монгольської імперії та маньчжурської династії Цін. Серед них і Київська Русь — вакуумна імперія, що виникла між степом і лісом, на теренах, які не мали усталених імперських структур. Варто додати, що чимало стратегій, які імперії випрацювали в минулому, діють і сьогодні. Так, наприклад, Росія еволюціонувала від тіньового утворення до централізованої системи з колоніальними амбіціями. Китай продовжує традицію імперського самовідтворення, поєднуючи націоналізм та комунізм.

Європейський Союз, попри постнаціональний характер, частково наслідує Священну Римську імперію, а США, не визнаючи імперської ідентичности, фактично виконують її глобальні функції”.

Купуйте книгу в онлайн-крамниці нашого видавництва: https://publishing.localhistory.org.ua/product/tinovi-imperiyi-alternatyvna-istoriya-imperij/

Набережна річки Опір у Скольому, 1930-ті роки. Перші туристи сюди потягнулися із появою залізниці у 1880-х. Серед карпатської глушини Сколе сяяло. Усі вулиці, площі, громадські місця та приватні будинки освітлювали електрикою від місцевої електростанції.

Головна вулиця міста разюче відрізнялася від вулиць навколишніх сіл. Мала бордюри та широкі хідники, була обсаджена деревами. Влітку її поливали, щоб не здіймалася курява. До пляжу на правому березі Опору вела пішохідна зелена алея з численними лавицями. Поряд діяв тенісний корт, дитячий майданчик, вечорами під джазову музику влаштовували дансинґи.

Туристичний довідник 1934 року писав: “Люди, замучені цілорічною працею, люди, виснажені нервами, реконвалесценти (ті, хто одужує) знаходять у Сколе ідеальний відпочинок на лоні прекрасної, тихої та романтичної природи. Те ж саме для людей з малокрів’ям, тих, у кого поганий апетит, і тих, хто страждає на інфекції дихальних шляхів. Сколе – дуже ефектне атмосферне місце”.

Більше про злет цього курорту та інших популярних туристичних локацій українських гір є у книжці “Карпати. Коротка історія мандрів” Ірини Пустиннікової.

Замовляйте тут → https://publishing.localhistory.org.ua/product/karpaty-korotka-istoriya-mandriv/

Приїхала з друку книга “Бруд війни”!🔥

Як пахла війна? Що відчував солдат, який днями не міг висушити одяг, потерпав від холоду, бруду, виснаження й постійної загрози смерті? У книжці “Бруд війни” американська історикиня Мері Луїза Робертс пропонує поглянути на Другу світову війну не через великі битви чи військові стратегії, а через повсякденний досвід тих, хто воював.

Це глибоке й подекуди приголомшливе дослідження того, як воєнний побут визначив покоління комбатантів Другої світової і сформував універсальний досвід, який негоже ігнорувати і сьогодні.

Придбати книгу можна в онлайн-крамниці видавництва “Локальна історія”👉🏼 https://publishing.localhistory.org.ua/product/brud-vijny-soldaty-na-poli-boyu-u-drugij-svitovij/

“Цінність книги Томаша Вісліча “Любощі. Шлюб та сексуальне життя селян Речі Посполитої XVII–XVIII століть” полягає в тому, що вона показує нормальність будь-чого в тогочасному сільському житті.

Ось, наприклад, історія про хлопця й дівчину, які любилися на сіні. Нічого страшного ще не сталося, принаймні в розумінні гріховності. Та їх побачив парафіяльний священик, почав сварити й навіть прикладати руку. Тут підійшли батьки однієї зі сторін, здається, дівчини, і вже вони почали сварити священика: мовляв, чого ти заважаєш людям? І ось ця ситуація дуже промовиста. Це не сьогодення, коли знайомство між молодими людьми кожен вибудовує по-своєму і суспільство на це гостро не реагує. Тут же священик і батьки однієї з молодих людей сперечаються через те, що хлопець і дівчина пообіймалися й поцілувалися на сіні біля хати.

Оце і є та нормальність, якої нам так бракує в історії. Саме таких живих прикладів.

Або інші історії, де люди вибудовують набагато складніші, ніж ми очікуємо від селян, життєві стратегії: використовують одне одного, маніпулюють. Тут “хлопський розум” постає у всій красі. Він зовсім не такий простий, не обмежується побутом чи природними циклами, які прив'язують людину до землі. Він і не такий слухняний із погляду Церкви. Бо навіть щонеділі слухаючи проповідь, людина все одно робить по-своєму: її “хлопський розум” усе це трансформує і розуміє зовсім інакше.

І це теж дуже цікаво збагнути: ці люди мали свій багатий внутрішній світ, який ми можемо поволі реконструювати хоча б через судові справи. Власне, вся класична література з мікроісторичних досліджень, починаючи ще з 1970-х років, коли першість у цьому напрямі взяли італійські історики, показала, як за допомогою таких джерел можна побачити зовсім інший світ. Якщо перефразувати мовою сучасної популярної культури, то можна сказати: мультивсесвіт існує. І для цього не обов'язково дивитися пригоди героїв із фільмів та серіалів Marvel”.

Про світ, який століттями залишався на маргінесі великої політичної та військової історії, читайте у книзі “Любощі”. Більше про неї cлухайте у новому епізоді "Нащо читати" 👉🏼 https://youtu.be/uGxONyPUI6U?si=HchEidWpUH1EjSyb

Купуйте книгу Томаша Вісліча “Любощі. Шлюб та сексуальне життя селян Речі Посполитої XVII–XVIII століть” в онлайн-крамниці видавництва: https://publishing.localhistory.org.ua/product/lyuboshhi-shlyub-ta-seksualne-zhyttya-selyan-rechi-pospolytoyi-xvii-xviii-stolit/

“Якщо Росія втягнеться у війну чи війни, масштаби яких будуть ще більшими, ніж ті, що ми спостерігаємо зараз, я думаю, що майбутнє нинішньої російської держави справді опиниться під загрозою. Я вважаю, що Росія вже перебуває в такій ситуації, коли, судячи з того, що відбувається всередині країни, стає цілком очевидно: війна в Україні веде цю країну не швидко, але досить впевнено до того моменту, коли вона опиниться в невигідному становищі щодо решти світу, а не тільки до Європи в широкому сенсі”.

Чи може війна Росії проти України перерости у глобальний конфлікт між великими державами? Чи має Європа зараз вести прямі переговори з Путіним? Чи оголосить Кремль нову мобілізацію, як у 2022 році, чи все ж піде на перемовини?

На ці запитання відповів Одд Арне Вестад — норвезький історик, професор Єльського університету, один із провідних дослідників історії “холодної війни”, Китаю та Східної Азії. Навесні 2026 року вийшла його книжка “Чергова буря. Влада, конфлікти та попередження історії”, а український переклад опублікувало видавництво “Локальна історія”.

У подкасті для DW українською історик пояснює, як має завершитися війна Росії проти України та наскільки реальним є ризик Третьої світової війни ↓
https://www.dw.com/uk/profesor-ela-u-trampa-posililasa-nepriazn-do-putina/a-77819659

Придбати книгу “Насувається буря” можна в онлайн-крамниці нашого видавництва: https://publishing.localhistory.org.ua/product/nasuvayetsya-burya-vlada-konflikt-ta-poperedzhennya-z-istoriyi/