Детальніше про традиційну культуру цієї доби читайте у спецвипуску “Локальної історії” про Григорія Сковороду. Електронну версія номера можна придбати в онлайн-крамниці видавництва: https://publishing.localhistory.org.ua/product/skovoroda-12-2022/

119 років з дня народження Романа Шухевича!

Він увійшов в історію як легендарний командир УПА, але поза полем бою був амбітним спортсменом, талановитим музикантом, креативним підприємцем та невловним конспіратором, який роками вислизав з рук ворожих спецслужб.

Лише сьогодні до 23:59 даруємо знижку -20% на мальопис “Шух”! Це оповідь про складний вибір, відвагу, самопожертву та незламну віру в майбутнє України. Історична достовірність, динамічний сюжет та майстерний малюнок витворюють захопливу оповідь про головні події з життя Романа Шухевича.

Шукаймо справжнього “Шуха” на сторінках цього мальопису!

Купуйте комікс в онлайн-крамниці видавництва “Локальна історія”: https://publishing.localhistory.org.ua/product/shuh-istoriya-legendy/

“У червні 1718 року до міського суду Вижви звернувся міщанин Яцко Потапович з обвинуваченням проти Ганни Трачової, яка звела наклеп на його дружину. У суді він розповів, що його дружина пообіцяла дати Ганні за роботу на косовиці сироватки для дітей. Проте Ганна не лише відмовилася взяти сироватку, а ще й, невдячна, поширювала плітки, ніби його дружина хотіла її з дітьми зачарувати з допомогою тієї злощасної сироватки.

Якось увечері, проходячи повз будинок Ганни Трачової, дружина Потаповича почула, принаймні так їй здалося, що Ганна, бесідуючи з чотирма літніми жінками, розповідає про її спроби зробити дитину з тіста. Обурена наклепом дружина Потаповича втрутилася в розмову і заявила, що все сказане про неї — брехня. Проте п’ять інших учасниць сварки виклали відмінні версії подій. За свідченням Ганни, вона мала серйозні підстави підозрювати, що згадана сироватка була зачарованою, адже вона на власні очі бачила крізь щілину у дверях повітки, як дружина Потаповича мила нею свою срамоту. Таку дивну поведінку, а чи ритуал, Ганна могла пояснити тільки як спробу зачарувати її родину. Ганна порадилася з сестрою Потаповича, і разом вони вирішили краще не брати зачаровану сироватку, а якщо дружина Потаповича наполягатиме, вилити її свиням.

На допиті Ганна заперечувала поширення нею цієї пікантної інформації й, відкидаючи звинувачення, розказала інакшу історію. Одного вечора вона з жінками обговорювала останні новини (у Києві була велика пожежа, а хтось там намагався зробити дитину з тіста тощо), раптом на них налетіла дружина Потаповича і почала несподівано агресивно захищати свою репутацію, запевняючи присутніх у брехливості кожного Ганниного слова. У відповідь Ганна стверджувала, що вона говорить чистісіньку правду, бо сама те бачила на власні очі, при цьому факт згадок про сироватку під час попередньої розмови заперечувався. Після словесної баталії дружина Потаповича штовхнула Ганну й почалася бійка.

Ця справа нагадує радше гумореску, а не похмурі західноєвропейські суди над відьмами, якими їх зазвичай уявляє широкий загал. Скептичне ставлення судів до звинувачень у чаклунстві іноді перетворювало міський суд на фарс, на арену для обговорення місцевих пліток, з’ясування стосунків та дріб’язкових міжусобиць”.

Читайте більше у книзі Катерини Диси “Історія з відьмами. Суди про чари в українських воєводствах Речі Посполитої XVII–XVIII століття”: https://publishing.localhistory.org.ua/product/istoriya-z-vidmamy-sudy-pro-chary-v-ukrayinskyh-voyevodstvah-rechi-pospolytoyi-xvii-xviii-stolittya/

Фото ілюстративне: Засідання міської ради Белза. Реконструкція Павла Жолтовського із малюнку у львівській ґродській книзі (1703).

Куди їхати влітку, як не в Карпати? Тим паче в міжвоєнні роки, коли закордонні курорти були далекими й дорогими. Гуцульщина стала одним із найпопулярніших туристичних напрямків Другої Польської Республіки, а бази відпочинку росли тут як гриби після дощу.

Татарів, Микуличин, Моршин, Дора, Делятин, Яремче, Ворохта, Косів перетворилися на модні локації для відпусток. Косів порівнювали з розмахом – його іменували «карпатським Давосом». Ворохта була «гуцульським Закопаним», Яремче – «польським Інтерлакеном». Найгарніші вілли й санаторії в цих містечках і селах збереглися з тих часів. Нічого цікавішого архітектурно відтоді не звели.

Для активного відпочинку гостям пропонували групові підйоми на вершини і сплави на каяках Черемошем, Бистрицею та Прутом. Майже в кожному селі можна було випозичити товстоногих гуцульських коників, щоб верхи піднятися на найближчий хребет.

Для любителів екстриму пропонували заплив на дарабах – зв’язаних докупи дерев’яних кругляках, які гуцули сплавляли річками. Виданий у Варшаві «Короткий путівник по Гуцульщині» радив: «Їзда на дарабах, хоч є доступною лише для відважних, з міцними нервами і тих, хто не боїться замочитися, варта є найкращих рекомендацій. Щоби сплавитися на дарабі, найкраще з Жаб’єго до Кутів, необхідно порозумітися з гуцулами, задіяними при сплаві, котрі охоче за невелику винагороду приймають мандрівників».

Втім інтелігенція вбачала в такому інтересі й негатив. Українці справедливо вважали Гуцульщину своєю землею і з напругою ставилися до ситуації, коли місцевий сервіс надміру полонізовували.

Найменш сполонізованим гірським курортом вважали Гребенів. Цьому частково посприяв скандал. Влітку 1933-го троє приїжджих чиновників – начальник залізничної станції, управитель каменоломні та місцевий поштар – захотіли збудувати в селі римо-католицький костел. Громада виступила проти – своїх католиків тут ніколи не було. Вперті поляки самовільно найняли робітників і викопали фундамент. На знак помсти окружне староство заборонило місцевим брати повну «вакаційну» таксу з туристів. А «бріджовий» потяг, який привозив сотні туристів, пустили тільки до Сколе.

Такі обмеження дещо зменшили наплив літників. Але не надовго. У серпні 1936-го «Діло» радісно констатувало: «Гребенів переповнений туристами!

🌱Про літній відпочинок в горах читайте у спецвипуску «Вакації». Купуйте електронну версію в онлайн-крамниці нашого видавництва: https://publishing.localhistory.org.ua/product/vakacziyi-6-2021/

««Не можна було допустити, щоб українська культура досягала якихось висот, щоб вона була самостійним чинником. Зовсім без культури нас залишити не можна було, вона мусила бути — але та культура, яка працювала на режим і на утвердження радянської реальності. Але навіть це неминуче дало якісь імпульси! Це неможливо постійно тримати в кулаці. Тобто навіть у такому ставленні є, окрім мінусів, і свої плюси. У народу в селах, в містечках існували якісь пориви, люди співали, танцювали, розвивалися етнічні, «нижчі» форми народної культури — а це джерело, навіть якщо у довготривалій перспективі, повноцінної національної культури.

І ці джерела ще існували: у нас на Донеччині в ті часи, пам’ятаю, приїдеш — а там якісь ансамблі, якісь хори. Те, чого зараз уже набагато менше, тоді було ледь не в кожному селі. І це було життя побутової етнічної культури. А саме це є джерелом національної культури — тих сил, які потім її творять».

Так радянську політику щодо української національної культури прокоментував під час нашої першої зустрічі Іван Дзюба, людина, яка все життя присвятила дослідженню української культури. Дзюба безумовно мав рацію, радянська політика в питанні національної культури була добре осмисленою і пропрацьованою, радянська система не вдавалась до вульгарних і прямолінійних заборон, так як це було за часів Російської імперії. Однак розставляла обмеження і наголошувала на потрібному їй. Партійна політика мала призвести до маргіналізації національної культури.

Почасти вона була справді успішною. Загалом у цьому питанні в повоєнний період радянська політика керувалась дещо зміненим гаслом ще зі сталінських часів. Якщо до війни культура мала бути «пролетарською за змістом, національною за формою», то вже в часи Хрущова і Брежнєва звідусіль лунав лозунг «соціалістична за змістом, національна за формою». Справді, навіть побіжний огляд преси тих часів дає змогу побачити численні репортажі про успіхи національних хорів та ансамблів народного танцю, газети без перебільшення рясніють фотографіями людей в національних костюмах. Тож про жодну заборону чи «переслідування» національної культури, здавалося б, не може йтися.

Насправді ж йшлося саме про те, про що йдеться у поданій вище цитаті Івана Дзюби: національна культура мала велетенський ресурс підтримки — але лише та культура, яка вписувалась у канву офіційної політики чи, власне, соціалістичного реалізму. Національні хори чи танцювальні ансамблі, які виконували ретельно дібрані національні твори, слугували ідеальною «вітриною» інтернаціоналізму й «рівності культур», хоча це одночасно був той максимум, який був дозволений. Як тільки культура починала продукувати нові сенси, які виходили за межі соціалістичної доктрини, вона натикалась на цензуру та репресії.

Як би не вправлялись теоретики радянської культури та соціалістичного реалізму у словесній еквілібристиці, суть залишалась тотожною: культури радянських народів мали прямувати до спільного соціалістичного знаменника — і за формою, і за змістом. Збереження деяких традиційних, етнографічних форм мистецтва та культури було лише тимчасовою поступкою, яку потроху, але неодмінно треба було прибрати. Творення єдиного політичного проєкту, «радянського народу», передбачало і творення спільної культури. Виразний національний мотив лише перешкоджав на цьому шляху, тому мусив бути відстороненим».

Більше читайте у книзі Радомира Мокрика «Культурна колонізація. Страх, приниження та опір України в радянській імперії» → https://publishing.localhistory.org.ua/product/kulturna-kolonizacziya-strah-prynyzhennya-ta-opir-ukrayiny-v-radyanskij-imperiyi/

Фото: Іван Дзюба.

375 років тому відбулася битва під Берестечком. Наприкінці червня 1651-го на полі біля села Пляшева зійшлися війська польського короля Яна II Казимира та армія Богдана Хмельницького, яку підтримували кримські татари.

Вирішальний момент битви обернувся трагедією: татари залишили поле бою, захопивши в полон Хмельницького, а козаки під проводом Івана Богуна ще десять днів тримали оборону, перш ніж прориватися з оточення через болота. Богуну вдалося врятувати основну частину війська, однак втрати були величезними — загинуло майже десять тисяч козаків і селян.

Минали століття, та місцеві жителі й далі знаходили на своїх городах кістки полеглих. Згодом на острові Журавлиха постав меморіальний комплекс, покликаний увічнити пам'ять про загиблих.

“Останки полеглих у бою козаків ховати було нікому. Тіла лежали просто неба, аж поки земля сама їх не поховала — разом зі зброєю і начинням. Через торф’яні болота все законсервувалося і збереглося у хорошому стані. Навіть шкіра та дерево. Тому маємо стільки унікальних артефактів”, – розповідає Лариса Пилипів, завідувачка одного з відділів заповідника.

Імперська влада розраховувала, що комплекс просуватиме ідею “русского міра”. Однак вийшло навпаки — 1991-го на місці битви зібралося пів мільйона осіб під синьо-жовтими прапорами. Сьогодні тут діє Національний історико-меморіальний заповідник “Поле Берестецької битви”.

Який вигляд має цей меморіальний комплекс сьогодні, що зберігає музей і як це місце стало символом української історичної пам'яті — читайте у репортажі на нашому сайті ↓

https://localhistory.org.ua/texts/reportazhi/khram-zvedenii-na-kistkakh/

Більше про Богдана Хмельницького читайте у спецвипуску “Локальної історії”. Купуйте журнал в онлайн-крамниці видавництва: https://publishing.localhistory.org.ua/product/bogdan-hmelnyczkyj-6-2025/

Чи була реальність середньовічного дитинства такою жахливою, як бачимо в кіно та читаємо в літературі? Історикиня Каролін Ларрінгтон підрахувала, що протягом першого року життя на 1000 народжених помирало 200–300 дітей і лише половина доживала до п’ятого дня народження. Ця статистика не може не вражати, адже означає, що дитину втрачала чи не кожна родина.

Причин такої ситуації чимало. Першим чинником був стан медицини, коли народитися могли лише “безпроблемні” діти. Адже будь-яке ускладнення при пологах могло забрати життя і матері, і дитини. Але і при щасливому народженні на маля чигало безліч небезпек: холод, погане годування, раннє і невідповідне прикормлення, усі можливі хвороби. Численні заклики до грудного вигодовування мали бути однією з відповідей на ризики раннього віку.

Три головні причини спонукали теологів — науковців доби Середньовіччя — висловлюватись проти годувальниць. Перша полягала в уявленні про вплив грудного молока на характер та інтелектуальні здібності дитини. Замість переймати благородство й освіченість рідної матері, дитина морально та розумово опинялась би на рівні годувальниці низького походження. Другу причину Антоніо де Ґевара пояснює так. “Щодня ми бачимо, як у благородних родинах гине більше дітей, ніж у плебейських. Ми можемо зауважити, що це не тому, що останні більше опікуються своїми дітьми чи тому, що селянки споживають кращу їжу. А радше тому, що здебільшого дитя селянки протягом двох років п’є молоко з одного і того самого джерела. Тоді як дитина аристократки змінює годувальниць три рази за два місяці”.

По-третє, якщо родина не була дуже заможною, наймання годувальниці означало відправлення дитини до “віддалених” сіл із відповідними ризиками. Бо ж дорога була важка й небезпечна, а дитина надто мала. До того ж на відстані ніхто не міг би гарантувати доброчесного виконання обов’язків годувальниці.

Більше про принади й небезпеки середньовічного дитинства читайте у матеріалі на нашому сайті: https://localhistory.org.ua/texts/statti/prinadi-i-nebezpeki-serednovichnogo-ditinstva/

На фото – “Віки людини”. Ілюстрація з Français 134.

Більше про дитинство читайте у номері журналу “Локальна історія”. Купуйте спецвипуск “Дитинство” в онлайн-крамниці: https://publishing.localhistory.org.ua/product/dytynstvo-11-2024/

Чи справді світ наближається до нової війни великих держав? Саме це питання сьогодні дедалі частіше звучить у міжнародних дискусіях. На нього намагається відповісти один із провідних істориків міжнародних відносин Одд Арне Вестад у книжці “Насувається буря. Влада, конфлікт та попередження з історії”, яка нещодавно вийшла друком у видавництві “Локальна історія”.

“Тоді, як і сьогодні, численні провідні держави боролися за першість у межах своїх регіонів та на світовій арені. Тоді, як і сьогодні, страхи та давні образи між країнами посилювалися, підживлені націоналістичними течіями та популістською політикою. Тоді, як і сьогодні, лідери в усьому світі готувалися до конфлікту так, що це лише підвищувало ймовірність війни, хоч як вони боялися її наслідків”, — йдеться у книжці.

Написана на перехресті історії та геополітики, праця Вестада показує, як сучасні міжнародні напруження вписуються у довгу історію суперництва великих держав.

“Насувається буря” не пропонує легких рішень, але спонукає читача замислитися. Це книжка-попередження. Вона проводить паралелі між сучасним світом та епохою, що передувала Першій світовій війні, не для того, щоб стверджувати неминучість повторення історії, а щоб нагадати про уроки, ігнорування яких може призвести до серйозних наслідків. Написана в доступному й зрозумілому стилі, вона буде цікава не лише історикам, а й широкому колу читачів.

Особливу увагу в книжці автор приділяє вузловим регіонам світової політики — Близькому Сходу, Південно-Східній Азії та Тайваню. Війну в Україні він називає однією з ключових ланок у подальшому розвитку подій та перевіркою на міцність міжнародної спільноти.

А тоді ставить головне запитання: чи здатні держави зробити висновки з історії?

https://localhistory.org.ua/texts/statti/chi-neminucha-tretia-svitova-viina-vlada-konflikt-ta-poperedzhennia-z-istoriyi/ 

Купуйте книгу “Насувається буря. Влада, конфлікт та попередження з історії” Одда Арне Вестада в онлайн-крамниці видавництва: https://publishing.localhistory.org.ua/product/nasuvayetsya-burya-vlada-konflikt-ta-poperedzhennya-z-istoriyi/

“Тіньові імперії, як дізнаємося ми з цієї книжки — це концептуальна карта історії влади, що дає змогу побачити відомий світ у новому світлі та краще зрозуміти, як периферії минулого стали центрами сили сьогодення. Тож у своєму дослідженні “Тіньові імперії” американський антрополог Томас Барфілд пропонує новий погляд на глобальну історію імперій за останні 2500 років.

У його баченні імперії постають у двох формах: ендогенній, як централізовані утворення, що виростають із внутрішніх ресурсів (Китай, Рим, Персія), та тіньовій, або екзогенній, яка формується у взаємодії з потужнішими цивілізаціями на їхніх периферіях”, – йдеться в огляді espreso.tv на книгу Томаса Барфілда “Тіньові імперії”.

“Автор проводить нас крізь розмаїття імперських форм — від Атен, Каролінгів і Омеядів до кочових моделей Хунну, Монгольської імперії та маньчжурської династії Цін. Серед них і Київська Русь — вакуумна імперія, що виникла між степом і лісом, на теренах, які не мали усталених імперських структур. Варто додати, що чимало стратегій, які імперії випрацювали в минулому, діють і сьогодні. Так, наприклад, Росія еволюціонувала від тіньового утворення до централізованої системи з колоніальними амбіціями. Китай продовжує традицію імперського самовідтворення, поєднуючи націоналізм та комунізм.

Європейський Союз, попри постнаціональний характер, частково наслідує Священну Римську імперію, а США, не визнаючи імперської ідентичности, фактично виконують її глобальні функції”.

Купуйте книгу в онлайн-крамниці нашого видавництва: https://publishing.localhistory.org.ua/product/tinovi-imperiyi-alternatyvna-istoriya-imperij/

Набережна річки Опір у Скольому, 1930-ті роки. Перші туристи сюди потягнулися із появою залізниці у 1880-х. Серед карпатської глушини Сколе сяяло. Усі вулиці, площі, громадські місця та приватні будинки освітлювали електрикою від місцевої електростанції.

Головна вулиця міста разюче відрізнялася від вулиць навколишніх сіл. Мала бордюри та широкі хідники, була обсаджена деревами. Влітку її поливали, щоб не здіймалася курява. До пляжу на правому березі Опору вела пішохідна зелена алея з численними лавицями. Поряд діяв тенісний корт, дитячий майданчик, вечорами під джазову музику влаштовували дансинґи.

Туристичний довідник 1934 року писав: “Люди, замучені цілорічною працею, люди, виснажені нервами, реконвалесценти (ті, хто одужує) знаходять у Сколе ідеальний відпочинок на лоні прекрасної, тихої та романтичної природи. Те ж саме для людей з малокрів’ям, тих, у кого поганий апетит, і тих, хто страждає на інфекції дихальних шляхів. Сколе – дуже ефектне атмосферне місце”.

Більше про злет цього курорту та інших популярних туристичних локацій українських гір є у книжці “Карпати. Коротка історія мандрів” Ірини Пустиннікової.

Замовляйте тут → https://publishing.localhistory.org.ua/product/karpaty-korotka-istoriya-mandriv/