«У більшості випадків у Східній Європі землевласники та селяни спілкувалися різними мовами або належали до різних віросповідань. У чеських землях німецькомовні католики були знаттю, чиї селяни були слов’яномовними, в Угорщині словаки працювали на носіїв мадярської мови. У Боснії слов’яномовні мусульманські вельможі використовували загони православних кріпаків. Інколи й мова, і віросповідання різнилися. Так було на землях, що колись належали до східних польських територій: католики-поляки управляли православними українцями та білорусами. Схожим чином у Трансильванії католики-угорці тримали землі, які обробляли православні румуни.

Розділені за класом, мовою та вірою, землевласники та селяни нечасто змішувалися. Здавалося, що вони жили не тільки в різних світах, але окремо перебували й у потойбіччі. Коли румунські селяни малювали Страшний суд, рай і пекло на стінах своїх прегарних дерев’яних церков, вони зображували себе у ролі спасенних, а усіх грішників робили схожими на своїх угорських панів. Подібно у латиських та естонських народних піснях німецькі господарі перебувають у пеклі, закинуті у чани з киплячою смолою як покарання за те, що змушували своїх слуг «танцювати на краю тростини».

Селяни працювали, а знать багатіла — за цим правилом жила вся Європа Старого порядку. Цей вид феодалізму породжував напругу всюди, де панував, однак у Східній Європі напруга загострювалася тим, що соціальні групи часто ділилися за мовою, вірою та економічним статусом. Попри очевидну ворожість, яку створювала така система, вона також передбачала певний симбіоз, хоча і нерівноправний.

У середині XVIII століття османський мандрівник та державний діяч Ахмед Ресмі Ефенді описав, як ця система працювала у Речі Посполитій. Польська знать тримала під своєю владою дві групи: українців та євреїв. Кожна з них була по-своєму корисна для королівства: українці «були відповідальними за важку роботу в сільському господарстві, а євреї опікувалися купівлею та продажем, митними зборами та податками». Поляки тим часом заробляли на праці обох і «насолоджувалися життям».

Цей давній лад з поділом суспільства на три групи (тих, хто володарює; тих, хто працює на землі; тих, то продає) продовжив існувати й після Речі Посполитої. Третя група торговців була необхідна, оскільки селяни та землевласники не могли існувати у вакуумі. Їм потрібен був хтось, здатний постачати речі з ширшого світу поза селом та збувати надлишок сільськогосподарської продукції за кордоном. Часто ці посередники були людьми зовнішніми, сповідували іншу віру та спілкувалися іншою мовою, аніж селяни та землевласники. Їдишомовні євреї-ашкенази Польщі, Словаччини, Угорщини, Молдови та смуги осілості є класичним зразком таких «зовнішніх людей». У Болгарії, Македонії, на півдні Румунії та у Боснії у цій ролі виступали ладиномовні євреї-сефарди».

Читайте більше у книзі Якуба Мікановського «Прощавай, Східна Європо: особиста історія розділених земель» → https://publishing.localhistory.org.ua/product/proshhavaj-shidna-yevropo-osobysta-istoriya-rozdilenyh-zemel/

Фото ілюстративне. Білоруска, 1911.

“Ідея праці Тоні Джадта та Тімоті Снайдера закладена вже в самій назві. Якщо “Роздуми” — це цілком очевидно, то XX століття є вкрай важливим елементом для розуміння цієї книги. Бо два історика різних поколінь упродовж тривалого часу, коли вже прогресувала хвороба Тоні Джадта, спілкуються про особисте й історичне минуле. Кожен із них чудово розуміє, якщо їхня розмова вдала, то вона стане інтелектуальною поживою для майбутніх поколінь істориків.

Вони, мабуть, чудово усвідомлювали те що, говорячи відверто й неквапливо, не лише конструюють минуле, а й переосмислюють його. Бо коли людина щось переживає вона вкладає в це одну ідею, коли пригадує — уже іншу, а коли розповідає про це через роки переосмислює ще раз. Мені здається, у цій книзі вони пройшли кілька таких ідейних етапів.

І водночас показали не тільки багатющу наукову палітру Тоні Джадта як історика другої половини XX століття, а й те, як загалом історики стають фахівцями: як живуть зі своїми темами, як ці теми впливають на їхню біографію та особисті вподобання.

Тому ця книга насичена багатьма ідеями. Їх потрібно читати неквапливо: через запитання Тімоті Снайдера, через його рефлексії та через відповіді Тоні Джадта. Бо ми крокуючи біографією Джадта, бачимо всі ті нелінійні речі, які траплялися з ним у XX столітті після величезних світових катастроф — Першої та Другої світових воєн. Ми бачимо, як це відбилося на його родині й як певною мірою сформувало його наукові інтереси. Тому ідей у цій книзі справді дуже багато”.

Більше про видання слухайте у новому випуску “Нащо читати” → https://youtu.be/PZVq4w8odmo?si=EeT2K9tmUUKeK9zV

Придбати книгу “Роздуми про XX століття” можна в онлайн-крамниці видавництва: https://publishing.localhistory.org.ua/product/rozdumy-pro-dvadczyate-stolittya/

Книга “Український націоналізм” Мирослава Шкандрія вже кілька тижнів поспіль тримається у топ-20 продажів книгарні Сенс на Хрещатику. А також увійшла до топ-10 нон-фікшну.

Це одне з найґрунтовніших досліджень українського націоналізму 1920–1950-х років. Мирослав Шкандрій не уникає навіть дуже контраверсійних тем і пропонує багатовимірний аналіз руху, який поєднав визвольний імпульс, модернізаційні прагнення, радикалізм, амбівалентність і внутрішні суперечності.

У час нових воєн пам’яті, коли російська агресія вкотре намагається дискредитувати українське минуле, ця праця набуває особливої ваги. Вона дає українському читачеві інструменти для тверезого й виваженого осмислення історії, відокремлює факти від пропаганди та відкриває шлях до зрілого діалогу про націоналізм без ідеалізації та без демонізації.

Придбати видання можна на сайті “Локальної історії”: https://publishing.localhistory.org.ua/product/ukrayinskyj-naczionalizm-polityka-ideologiya-ta-literatura-1920-1956/ або ж в Сенсі на Хрещатику!

“Нехай диявол носить Прада, а українці вбираються у вишиванки. Дизайнерські, вигаптувані власноруч або матерями і дружинами, дешеві, дорогі — хто що може собі дозволити. До церкви, на вулицю, в гості, як дрес-код на офіційних прийомах, на роботу, до школи…

Вишиття — це дорога додому, не кожен здатний її знайти, але вона існує навіть для заблудлих душ. До останнього подиху дає шанс для порятунку. Не вишиванка нас прикрашає, а ми вишиванку. Вона символізує причетність до українського народу, повагу до його традицій”.

Сьогодні, 21 травня, ми відзначаємо День вишиванки! З цієї нагоди пропонуємо прочитати колонку письменниці Галина Пагутяк про символіку вишиванки та її значення для українців: https://localhistory.org.ua/texts/kolonki/movchazna-pisnia-galina-pagutiak/

Фото: родина Чорних, с. Делятин, 1930-ті рр.

Про життя галицької громади ХІХ століття читайте у книжці Галини Пагутяк "Тісні люде": https://publishing.localhistory.org.ua/product/tisni-lyude/