Проти ночі 18 травня 1944 року десятки тисяч оперативників, офіцерів та бійців НКВС-НКДБ розпочали процес вигнання татар в усіх населених пунктах Криму. З усіх-усюд до вузлових залізничних станцій прямували вантажівки з нещасними людьми, яких силоміць заганяли до товарних вагонів. Куди їх вивозили – ніхто не знав.

Уже 20 травня місцеві партійні функціонери рапортували у Кримський обком про успішно проведену акцію з виселення та доповідали про залишене майно кримських татар. Будинки депортованих перейшли “у житловий фонд виконкомів місцевих рад”. Їх займали “нові колгоспники” – переселенці, які приїхали переважно з різних областей Росії. Уже до 1 грудня 1944 року Крим прийняв 64 000 переселенців, серед яких – 30 444 працездатних.

Зовсім іншим був шлях кримськотатарських спецпереселенців. Дорогу в невідоме запам’ятали усі, хто її пережив. У дорозі багато людей захворіло та померло. Трупи без жодного оформлення документів конвоїри просто викидали з поїзда.
На нових місцях кримських татар ніхто не чекав. Люди, які пережили депортацію, особливо запам’ятали момент прибуття та перші враження від нових місць.“Нас вивантажили у степу. Повезли в колгосп Ворошилова-2, дали будинок, як зараз пам’ятаю, без даху. Чотири стіни. Очерету накидали, поряд ріс очерет. Приходили шакали, вили поряд. Нас було четверо дітей, без батька. Братів забрали до колгоспу”.

Депортація стала не лише трагедією кримськотатарського народу й національних меншин, вигнаних із території півострова. Внаслідок неї був зруйнований Крим, у якому мирно існуючи, але фактично не асимілюючись, жили представники різних етнічних та релігійних груп, співтовариство, у якому кожен хоч і належав до конкретної етноконфесійної групі, але відчував себе частиною більшого утворення – кримцем.

https://localhistory.org.ua/texts/statti/krim-bez-oblichchia/

Більше про Крим читайте у спецвипуску журналу “Локальна історія”. Купуйте номер в онлайн-крамниці: https://publishing.localhistory.org.ua/product/krym-3-2024/

Запрошуємо на презентацію романів Галини Пагутяк “Тісні Люде” та “Урізька готика”! Зустріч відбудеться в середу, 20 травня о 13:00 у Дрогобицькому державному педагогічному університеті імені Івана Франка (вулиця Івана Франка, 24. Актова зала).

✍🏻“Тісні люде” — перша художня книжка видавництва “Локальна історія”! Це роман-сповідь, роман-відчай, роман-прощання про тих, кому тісно не лише в оселях, а й у власних душах. Книжка народилася з архівних пошуків і бажання дати голос тим, кого давно вже не чутно. Це і історія однієї галицької громади ХІХ століття, і водночас глибока притча про світ, у якому навіть віра не рятує від самотности.

✍🏻“Урізька готика” — роман-препарація побуту непересічного галицького села ХІХ століття. Це розповідь про змагання науки і упереджень, прогресу і традицій, світла і темряви. Ніби-то простий опис життя рідного села авторки, історію якого вона ретельно дослідила, перетворюється на притчу про цілий світ і людську душу.

Учасники події:

👉🏼Галина Пагутяк, письменниця, авторка книги.
👉🏼Модеруватиме подію Олег Баган.

Коли: 20 травня (середа) о 13:00.
Місце зустрічі: Дрогобич. Дрогобицький державний педагогічний університет ім. Івана Франка (вулиця Івана Франка, 24. Актова зала).

До зустрічі!

Придбати "Урізьку готику": https://publishing.localhistory.org.ua/pro.../urizka-gotyka/

Придбати "Тісні люде": https://publishing.localhistory.org.ua/product/tisni-lyude/

Постаті довкола Шептицького, дискусії про його спадщину та місце в сучасній Україні – ким він є для нас сьогодні? Як Шептицький творив економічний і культурний фундамент майбутньої України? Погроми 1941 року у Львові: що відомо про дії та заяви митрополита в дні насильства?

👉🏼Про це читайте у номері “Локальна історія”, який присвячений Андрею Шептицькому: https://publishing.localhistory.org.ua/product/andrej-sheptyczkyj-11-12-2025/

«У більшості випадків у Східній Європі землевласники та селяни спілкувалися різними мовами або належали до різних віросповідань. У чеських землях німецькомовні католики були знаттю, чиї селяни були слов’яномовними, в Угорщині словаки працювали на носіїв мадярської мови. У Боснії слов’яномовні мусульманські вельможі використовували загони православних кріпаків. Інколи й мова, і віросповідання різнилися. Так було на землях, що колись належали до східних польських територій: католики-поляки управляли православними українцями та білорусами. Схожим чином у Трансильванії католики-угорці тримали землі, які обробляли православні румуни.

Розділені за класом, мовою та вірою, землевласники та селяни нечасто змішувалися. Здавалося, що вони жили не тільки в різних світах, але окремо перебували й у потойбіччі. Коли румунські селяни малювали Страшний суд, рай і пекло на стінах своїх прегарних дерев’яних церков, вони зображували себе у ролі спасенних, а усіх грішників робили схожими на своїх угорських панів. Подібно у латиських та естонських народних піснях німецькі господарі перебувають у пеклі, закинуті у чани з киплячою смолою як покарання за те, що змушували своїх слуг «танцювати на краю тростини».

Селяни працювали, а знать багатіла — за цим правилом жила вся Європа Старого порядку. Цей вид феодалізму породжував напругу всюди, де панував, однак у Східній Європі напруга загострювалася тим, що соціальні групи часто ділилися за мовою, вірою та економічним статусом. Попри очевидну ворожість, яку створювала така система, вона також передбачала певний симбіоз, хоча і нерівноправний.

У середині XVIII століття османський мандрівник та державний діяч Ахмед Ресмі Ефенді описав, як ця система працювала у Речі Посполитій. Польська знать тримала під своєю владою дві групи: українців та євреїв. Кожна з них була по-своєму корисна для королівства: українці «були відповідальними за важку роботу в сільському господарстві, а євреї опікувалися купівлею та продажем, митними зборами та податками». Поляки тим часом заробляли на праці обох і «насолоджувалися життям».

Цей давній лад з поділом суспільства на три групи (тих, хто володарює; тих, хто працює на землі; тих, то продає) продовжив існувати й після Речі Посполитої. Третя група торговців була необхідна, оскільки селяни та землевласники не могли існувати у вакуумі. Їм потрібен був хтось, здатний постачати речі з ширшого світу поза селом та збувати надлишок сільськогосподарської продукції за кордоном. Часто ці посередники були людьми зовнішніми, сповідували іншу віру та спілкувалися іншою мовою, аніж селяни та землевласники. Їдишомовні євреї-ашкенази Польщі, Словаччини, Угорщини, Молдови та смуги осілості є класичним зразком таких «зовнішніх людей». У Болгарії, Македонії, на півдні Румунії та у Боснії у цій ролі виступали ладиномовні євреї-сефарди».

Читайте більше у книзі Якуба Мікановського «Прощавай, Східна Європо: особиста історія розділених земель» → https://publishing.localhistory.org.ua/product/proshhavaj-shidna-yevropo-osobysta-istoriya-rozdilenyh-zemel/

Фото ілюстративне. Білоруска, 1911.

“Ідея праці Тоні Джадта та Тімоті Снайдера закладена вже в самій назві. Якщо “Роздуми” — це цілком очевидно, то XX століття є вкрай важливим елементом для розуміння цієї книги. Бо два історика різних поколінь упродовж тривалого часу, коли вже прогресувала хвороба Тоні Джадта, спілкуються про особисте й історичне минуле. Кожен із них чудово розуміє, якщо їхня розмова вдала, то вона стане інтелектуальною поживою для майбутніх поколінь істориків.

Вони, мабуть, чудово усвідомлювали те що, говорячи відверто й неквапливо, не лише конструюють минуле, а й переосмислюють його. Бо коли людина щось переживає вона вкладає в це одну ідею, коли пригадує — уже іншу, а коли розповідає про це через роки переосмислює ще раз. Мені здається, у цій книзі вони пройшли кілька таких ідейних етапів.

І водночас показали не тільки багатющу наукову палітру Тоні Джадта як історика другої половини XX століття, а й те, як загалом історики стають фахівцями: як живуть зі своїми темами, як ці теми впливають на їхню біографію та особисті вподобання.

Тому ця книга насичена багатьма ідеями. Їх потрібно читати неквапливо: через запитання Тімоті Снайдера, через його рефлексії та через відповіді Тоні Джадта. Бо ми крокуючи біографією Джадта, бачимо всі ті нелінійні речі, які траплялися з ним у XX столітті після величезних світових катастроф — Першої та Другої світових воєн. Ми бачимо, як це відбилося на його родині й як певною мірою сформувало його наукові інтереси. Тому ідей у цій книзі справді дуже багато”.

Більше про видання слухайте у новому випуску “Нащо читати” → https://youtu.be/PZVq4w8odmo?si=EeT2K9tmUUKeK9zV

Придбати книгу “Роздуми про XX століття” можна в онлайн-крамниці видавництва: https://publishing.localhistory.org.ua/product/rozdumy-pro-dvadczyate-stolittya/

Книга “Український націоналізм” Мирослава Шкандрія вже кілька тижнів поспіль тримається у топ-20 продажів книгарні Сенс на Хрещатику. А також увійшла до топ-10 нон-фікшну.

Це одне з найґрунтовніших досліджень українського націоналізму 1920–1950-х років. Мирослав Шкандрій не уникає навіть дуже контраверсійних тем і пропонує багатовимірний аналіз руху, який поєднав визвольний імпульс, модернізаційні прагнення, радикалізм, амбівалентність і внутрішні суперечності.

У час нових воєн пам’яті, коли російська агресія вкотре намагається дискредитувати українське минуле, ця праця набуває особливої ваги. Вона дає українському читачеві інструменти для тверезого й виваженого осмислення історії, відокремлює факти від пропаганди та відкриває шлях до зрілого діалогу про націоналізм без ідеалізації та без демонізації.

Придбати видання можна на сайті “Локальної історії”: https://publishing.localhistory.org.ua/product/ukrayinskyj-naczionalizm-polityka-ideologiya-ta-literatura-1920-1956/ або ж в Сенсі на Хрещатику!