«Надворі 1987 рік, триває «перебудова» і «гласність», у газетах засуджують репресії 1930-х, а в дійсності засуджують до розстрілу літнього чоловіка, який замолоду вже відбув покарання за приписувані йому злочини. Ба більше, два роки тримають під арештом, і лише в 1989 році чиновник клопочеться про те, що ж робити із засудженим, тож його таки розстрілюють.

Розстрілюють і Ніла Якубчака — теж повстанця, який вже відбув перше покарання і під час нового арешту в 1980-х відмовився обмовляти колишніх побратимів по зброї. А тим, хто погодився «співпрацювати» і дав неправдиві свідчення, зберегли життя. Тим часом судді, що 1987 року засудили до смертної кари Івана Гочарука, а також їхні нащадки й далі працюють в системі правосуддя, отримують високі посади, урядові відзнаки й високі пенсії від держави, незалежності якої вони всіляко перешкоджали.

Книга руйнує зручну дистанцію між «системою» і «народом». Адже репресивна машина складалася не тільки з кадебістів, прокурорів і суддів, а й із колег, сусідів, випадкових знайомих, які погоджувалися мовчати чи говорити те, що треба, підписуватися під вироком чи не втручатися, коли чинять несправедливо.

Це має довготривалі наслідки, які наше травмоване досвідом тоталітаризму суспільство ще не цілком подолало. Те, що тема репресій досі стосується переважно істориків і родичів репресованих, дзеркально подібне на те, що справи ветеранів, полонених, людей з інвалідністю, людей в окупації стосуються здебільшого їх самих і їхніх родин.

Усвідомлення причетності стане ознакою відповідального і зрілого громадянського суспільства».

У матеріалі Тиждень Ольга Петренко-Цеунова оглядає книжки «Вулиця причетних» та «Справа Гончарука» та пояснює механізми пізньорадянських репресій ↓

https://tyzhden.ua/usvidomlennia-prychetnosti-khto-naspravdi-represuvav-luk-ianenka-i-honcharuka/

Придбати книгу Лесі Бондарук «Справа Гончарука» можна в онлайн-крамниці видавництва «Локальна історія»: https://publishing.localhistory.org.ua/product/sprava-goncharuka-ostannij-rozstrilyanyj-povstanecz/

13 травня, сонячного недільного ранку 1933 року, Микола Хвильовий вирішив зіграти останній акт життєвої драми за власним, а не енкаведистським, сценарієм. Запросив у гості друзів, зокрема Миколу Куліша, Олеся Досвітнього. Чаювали, господар співав, узявши до рук гітару. Хвалився, що написав новий твір.

Пішов до кабінету взяти рукопис і прочитати. Почувся глухий постріл, першим кинувся до зачинених дверей Куліш. Хвильовий сидів у кріслі з простреленою скронею. Друзі ще встигли прочитати його передсмертні записки – невдовзі, з появою міліції, вони зникли. Хвильовий писав, що вважає себе відповідальним за долю свого покоління. Називав переслідування Ялового непорозумінням: "Арешт Ялового – це розстріл цілої ґенерації".

На похороні Миколи Хвильового провладні літератори знічено щось харамаркали про його помилки й переступи. Твори заборонили. Могилу на першому міському цвинтарі зарівняли і влаштували там парк розваг. Утім все це стало хіба що ще одним доказом того, що позбавити пам'яті дуже складно, ймовірно, неможливо, так само, як і прищепити, вживити чужі спогади й чужу пам’ять. І на рівні індивіда, і на рівні усієї культури. Хвильового затаврували й викреслили з історії, його соратників і друзів винищили в соловецьких, карагандинських, колимських таборах і тюрмах.

Але вже на початку 1960-х памфлети Хвильового почали вилучати як "вещдоки" при арештах бунтівних дисидентів. А коли радянські заборони втратили чинність, виявилося, що в кількох харківських родинах із покоління у покоління передавали плани місця поховання письменника. Реабілітація Хвильового стала якраз вимовним символом нового українського ренесансу.

13 травня 1933 року стало трагічним фіналом нашого культурного спротиву, принаймні на українськотеренних землях. Битву вони програли, але не війну. Енергії 1917 року, наснаги державотворення вистачило більш ніж на десятиліття.

Що формувало світогляд українського письменника Миколи Хвильового? Які події визначали його шлях і чому 13 стало символом? Розповідаємо у матеріалі на нашому сайті → https://localhistory.org.ua/texts/statti/13-simvolichne-v-zhitti-mikoli-khvilovogo/

Фото: похорон Миколи Хвильового. 15 травня 1933 року.

Більше про те, як культура стала полем бою читайте у праці Радомира Мокрика “Культурна колонізація”. Купуйте книгу в онлайн-крамниці видавництва: https://publishing.localhistory.org.ua/product/kulturna-kolonizacziya-strah-prynyzhennya-ta-opir-ukrayiny-v-radyanskij-imperiyi/

“Людському розумові властиво шукати спадковість там, де її немає. Сучасний світ не буде повторенням Холодної війни. Така думка — це історична помилка. Я переконаний, що наше сьогодення у дипломатичному контексті більше нагадує кінець XIX століття.

Це надзвичайно важливе усвідомлення, адже досвід кінця XIX століття не був надто втішним, тому нам слід засвоїти його уроки вже сьогодні”, – розповідає Одд Арне Вестад, норвезький історик, автор книги “Насувається буря”, яка зовсім скоро вийде друком у видавництві “Локальна історія”.

Раніше він викладав у Гарварді й Лондонській школі економіки, а тепер очолює катедру історії та глобальних відносин у Єльському університеті. Норвезький вчений, фахівець із сучасної міжнародної та світової історії, що спеціалізується на історії Східної Азії з XVIII століття, є лавреатом престижних премій.

Його книжка “Насувається буря. Влада, конфлікт та попередження з історії” увійшла до переліку найочікуваніших видань року у сфері зовнішньої політики за версією журналу Foreign Policy.

Пропонуємо ознайомитися із текстом інтерв’ю професора Вестада для Yale's Undergraduate Global Affairs Journal ↓

https://localhistory.org.ua/texts/interviu/suchasnii-svit-ne-bude-povtorenniam-chasiv-kholodnoyi-viini-odd-arne-vestad-pro-evoliutsiiu-geopolitiki/

Купуйте книжку “Насувається буря. Влада, конфлікт та попередження з історії” Одд Арне Вестада в онлайн-крамниці видавництва: https://publishing.localhistory.org.ua/product/nasuvayetsya-burya-vlada-konflikt-ta-poperedzhennya-z-istoriyi/

Друзі, до завершення акції 1+1=3 залишилося лише кілька годин!

Не проґавте можливість поповнити домашню бібліотеку своїми бажанками. Акція діє на усі книжки та журнали (окрім передзамовлень, комплектів та електронних журналів), а найдешевший товар всього за 1 гривню.

👉🏼Встигніть зробити замовлення до півночі: https://publishing.localhistory.org.ua/

Андрей Шептицький — духовний пастир, меценат та творець модерної України. Постать, без якої важко уявити українську історію минулого століття.

Читайте у подвійному номері журналу про життя митрополита, підтримку культури, освіти та українських інституцій. У номері — маловідомі факти, дискусійні теми і репортаж із Прилбичів, де пам’ять про митрополита зберігають у храмі, музеї та родинних історіях.

👉🏼Придбати номер можна в онлайн-крамниці видавництва: https://publishing.localhistory.org.ua/product/andrej-sheptyczkyj-11-12-2025/

153 роки тому народився гетьман Павло Скоропадський!

Українська Держава під його проводом проіснувала лише 7,5 місяців, її проголосили на Хліборобському конгресі в Києві 29 квітня 1918 року. Та попри короткий час існування, Гетьманат став періодом надзвичайно інтенсивного державотворення: від розвитку освіти й культури до розбудови адміністрації, армії та економіки.

Наприкінці травня 1918 року було розроблено законопроєкт про загальні засади військової служби, який відкидав станові принципи формування і забезпечував вільний доступ до військової освіти й посад. В червні суттєво оновили персональний склад військової адміністрації. Планувалося створити систему шкіл для підготовки офіцерів всіх родів зброї, розпочато організацію Державної військової академії.

Його уряд заснував два українські університети й Українську Академію наук. На відкритті університету у Києві Скоропадський покликався на "імена гетьманів Сагайдачного, Богдана Хмельницького, Виговського, Дорошенка, а особливо Мазепи, як поборників і заступників народної освіти на Україні", які "повинні завжди лишитись на сторінках історії українського національного самопізнання".

Водночас тривало творення державного апарату. Дуже швидко налагоджено організацію і комплектування міністерств, здійснено розподіл на губернії та повіти, створено адміністративний губерніальний і повітовий апарат — староства. Всі закони та розпорядження центральних органів не залишались суто декларативними актами, як це переважно було за урядування Центральної Ради, а ефективно реалізовувалися на місцях.

Більше про правління Павла Скоропадського та його реформи читайте у матеріалі на нашому сайті: https://localhistory.org.ua/texts/statti/stvoriti-derzhavu-za-licheni-misiatsi/

Про знакових осіб в історії України читайте у журналі "Локальна історія". Придбати номер можна в онлайн-крамниці видавництва: https://publishing.localhistory.org.ua/product/postati-9-2024/

У новому епізоді подкасту “Нащо читати” Віталій Михайловський разом із Віталієм Ляскою обговорюють книгу Тоні Джадта і Тімоті Снайдера «Роздуми про двадцяте століття» – велику інтелектуальну розмову про пам’ять, ідеології, відповідальність та катастрофи минулого століття.

Чому погані ідеї знову і знову перемагають? Як особистий досвід, родинні травми та війни формують погляди істориків і цілих поколінь?

Чому саме XX століття стало епохою великих ідей – і великих трагедій? Чому нацизм і комунізм змогли захопити мільйони людей, попри свої катастрофічні наслідки? Як працює спокуса «простих відповідей» і чому суспільства знову шукають винних замість складних рішень? А ще – як формується сам історик: що впливає на його погляди, вибір тем і спосіб бачити минуле.

Ця розмова – не лише про книгу чи історію. Вона про чесність інтелектуала перед собою і світом. Про пам’ять, яка продовжує визначати наше сьогодення. Про те, чому людство так погано вчиться на власних помилках – і чи здатні ми взагалі вирватися з цього кола.

👉🏼Вмикайте на нашому YouTube-каналі: https://youtu.be/PZVq4w8odmo?si=w-kHjd2tctgqN5ti