«16 жовтня 1987 року. П’ятий, останній день судового процесу. О 10:00 суддя Борис Плахтій надав підсудному останнє слово. Іван Гончарук заявив, що визнає себе винним лише частково. Попросив вибачення і наголосив: «На моїй совісті вбитих людей немає. Нікого я не катував і не вбивав, лише стояв на охороні». Судова колегія перейшла у нарадчу кімнату. Повернувшись, голова Борис Плахтій оголосив вирок: «Смертна кара — розстріл з конфіскацією усього належного на праві особистої власності майна».

У залі запанувала тиша. Хтось збоку почав оплескувати, кілька людей підтримали. Вистава закінчилась. Донька Наталя згадує: «Мама після проголошення вироку побігла до того виходу, яким тата завжди виводили, щоб встигнути хоч торкнутися до нього, підтримати. Їй не дали. Солдат, що виводив батька, сильно відштовхнув маму. На вулиці їй стало погано». Через три дні суддя Борис Плахтій, народні засідателі Богдан Панчук і Ганна Артеменко підписали вирок.

В одному з листів, написаних рідним після оголошення смертної кари, Іван бідкався: «Кому я потрібен у такій ситуації? На Волині прожив лиш дитинство. А люди сільські не мали права на суді на захист. Чула, як суддя сказав виступаючій: «То вам не колгоспне зібрання, сідайте!..»? А моє життя прожите на Півночі».

В іншому листі наголошував: «Хто може повірити моїй правді, про яку я був позбавлений можливості сказати? Як хотіли — так і зробили». Порівнював слідство 1946-го і 1987 року: «Була б така можливість розказати всю правду свою людині, яка б мене вислухала по закону, без брехні. Хіба я мав право захищати себе своїми свідками? Звісно, що ні. Звісно, мене судив Воєнний трибунал. Нас взяли на місці, по гарячих слідах у той час, і то не приписали брехні такої, як через 43 роки. Хіба мої покази писали? Звісно, ні»».

Більше читайте у книзі Лесі Бондарук «Справа Гончарука. Останній розстріляний повстанець» → https://publishing.localhistory.org.ua/product/sprava-goncharuka-ostannij-rozstrilyanyj-povstanecz/

Фото: фінальна сторінка з вироком розстріляти Івана Гончарука з підписом судді Бориса Плахтія.

Непримітна хатина біля лісу поблизу Сокаля на Львівщині вщент заповнена людьми. Молоді дівчата, котрі незадовго до цього пройшли підпільний ідеологічний вишкіл, зібралися щоб скласти присягу на вірність Україні. Натхненні патріотичними ідеями та залюблені в ідею відновлення державності юначки прагнули стати повноцінними членами організації.

Серед них була й шістнадцятирічна Тамара Ємчик — майбутня підпільниця і зв’язкова УПА, якій судилося пройти через арешт, каторгу, заслання і втрати, але не зламатися.

Історію життя цієї жінки розповідаємо у матеріалі на нашому сайті ↓
https://localhistory.org.ua/texts/statti/vid-iunatskoyi-prisiagi-do-chervono-chornogo-prapora/

Більше про українців у радянських таборах читайте у книжці "Сила опору". Купуйте видання в онлайн-крамниці видавництва "Локальна історія": https://publishing.localhistory.org.ua/product/syla-oporu-ukrayinczi-v-radyanskyh-taborah/

8 травня світ згадує жертв Другої світової війни, трагедії, яка змінила кордони, суспільства й людські долі. Але чи справді ця війна залишилася лише в минулому? У друкованому спецвипуску “Локальної історії” на 200 сторінок говоримо про події та людей, чий досвід і досі визначає нашу сучасність.

✍🏻 У номері — розмови з Робертом Сапольські, Лоренсом Рісом та Оленою Стяжкіною про пам’ять, насильство, природу війни та життя після катастрофи. Розповідаємо, як жінки воювали у лавах Червоної армії, як кияни пережили німецьку окупацію та як війна вплинула на українську культуру.

Досліджуємо історії українських остарбайтерів, які опинилися між двома тоталітарними режимами, та показуємо, як нацистська й радянська пропаганда використовували гумор як інструмент впливу.

Окремо — про концтабір Аушвіц, долі 120 тисяч в’язнів з України та те, як вояки УПА облаштовували криївки для боротьби й виживання.

👉🏼 Подвійний друкований номер “Локальної історії” про Другу світову війну можна придбати в онлайн-крамниці видавництва за 450 грн: https://publishing.localhistory.org.ua/product/druga-svitova-vijna-11-12-2023/

Як солдати навчилися на слух розрізняти різні типи артилерії? Які хвороби спричиняло життя в окопах? Чому деякі поранення вважали ганебними і як повсюдна присутність мертвих впливала на свідомість живих?

У книжці "Бруд війни" американська історикиня Мері Луїза Робертс пропонує інший погляд на Другу світову, зосереджуючись не на описі стратегій і битв, а на "соматичній історії" фронту — історії людського тіла. На основі мемуарів та свідчень учасників боїв у Нормандії, Апеннінах та Арденнах вона простежила, як тіло солдата водночас ставало і головним інструментом війни, і її найвразливішою жертвою. Світ борні дослідниця відтворює через відчуття вояків: звуки й запахи поля бою, смак пайків, бруд, холод та сирість передової.

"Бруд війни" — це глибоке й подекуди приголомшливе дослідження того, як воєнний побут визначив покоління комбатантів Другої світової і сформував універсальний досвід, який негоже ігнорувати і сьогодні.

Публікуємо фрагмент із книжки, яка вийде у світ у червні у видавництві "Локальна історія" ↓

https://localhistory.org.ua/rubrics/book/brud-viini/

Купуйте книжку "Бруд війни. Солдати на полі бою у Другій світовій" Мері Луїза Робертс в онлайн-крамниці видавництва: https://publishing.localhistory.org.ua/product/brud-vijny-soldaty-na-poli-boyu-u-drugij-svitovij/