«У 1965 році літературний критик Іван Дзюба дописував текст, який став одним із знакових у модерній історії України.

Дзюба, якому на той час було лише 34 роки, не вважав себе «антирадянщиком» чи дисидентом. Есей, який він назвав у формі запитання «Інтернаціоналізм чи русифікація?», задумував як лист до партійного керівництва з приводу проблем у національній політиці. Дзюба, мовляв, сподівався, що аргументована позиція і озвучення проблеми може стати поштовхом до покращення ситуації — зокрема щодо мовного питання.

Через декілька років Івана Дзюбу заарештували й саме цей текст став головним доказом його «антирадянської пропаганди і агітації». Дружина Марта оббивала пороги слідчих кабінетів КҐБ, зрештою, їй довелося зустрітись і з самим головою КҐБ при Кабінеті Міністрів УРСР Валерієм Федорчуком. Головний каґебіст республіки запитав її, чому вона не спалила рукопис, коли бачила, що писав її чоловік. «Але я справді не знала, що він там пише. Я бачила лише назву “Інтернаціоналізм чи русифікація?” І просила Івана змінити її, бо розуміла, що будуть проблеми. Він погоджувався, але все рівно зробив, звичайно, по своєму».

Сьогодні важко стверджувати, чи Іван Дзюба справді вірив у позитивну реакцію на свій лист від радянського керівництва, чи все ж таки використав цей риторичний маневр, щоб критикувати систему, донести проблему русифікації до ширшого загалу. Адже попри те, що автор у своєму есеї рясно покликався на класиків марксизму-ленінізму, він закидав радянській системі дуже серйозні звинувачення. Дзюба писав про українофобію, яку фактично культивували на державному рівні, про дискримінацію за мовною ознакою і стверджував, що СРСР успадкував колонізаторські стратегії Російської імперії.

Сама назва була геніальною у своїй простоті, Дзюба констатував, що задекларований принцип рівности, співдружности або радянського інтернаціоналізму на практиці був замінений банальною русифікацією інших республік і зокрема України. Російська мова та російська культура мали з’єднувати різні елементи радянської імперії, і партія робила все від неї залежне, аби вони виконували покладену на них функцію. Для цього застосовували різноманітні методи, які, однак, не були пов’язані із прямолінійними заборонами української мови так, як це чинили в російські імперські часи. Радянська русифікація була більш продуманим і складним процесом, який не так просто було схопити в конкретних аргументах.

Як згодом говорили зокрема в дисидентських колах, Іван Дзюба у своєму тексті зумів пояснити й розкласти по поличках те, що «всі відчували, але не могли проаргументувати»».

Про критику русифікації та колоніальних практик радянської влади в Україні через призму есею Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» читайте у книзі Радомира Мокрика «Культурна колонізація» → https://publishing.localhistory.org.ua/product/kulturna-kolonizacziya-strah-prynyzhennya-ta-opir-ukrayiny-v-radyanskij-imperiyi/

Пантелеймон Куліш був одним із тих, хто створював нову культуру епістолярного спілкування в українському середовищі. Його листування вкрай різноманітне: він писав про життя української громади, про культуру загалом, не кажучи вже про власні справи і проєкти. Для сучасних суперечок щодо чистоти «справжньої» мови актуальні Кулішеві вимоги, щоб ми не позбавлялися слів, які схожі на російські, адже часто це лексика давньоруська чи церковнослов’янська. На його думку, треба розвивати свою мову, а не творити, за ядучим висловом автора, лише «антимосковську».

Ця інтелектуальна позиція чітко простежується у листуванні з Олександром Барвінським, який звернувся до Куліша по консультацію щодо шкільної читанки. У відповідь той надав список того, що ми назвали би каноном української літератури: імена й тексти із вкрай жорсткими й суб’єктивними оцінками.

Куліш і в публіцистиці, і в листах зафіксував децентралізованість української культури як противагу Москві й Петербургу, що, як пилосмоки, все тягнули до себе. Він доводив, що в Україні кожен хутір чи містечко, де живе активна людина, стає культурним центром.

Кулішева філософія життя відобразилась і в його ставленні до жіноцтва, про що свідчить листування з Параскою Глібовою чи Олександрою Милорадович. У своїй свідомості він створював образ жінки освіченої, розумної та інтегрованої у питому українську спільноту. Саме тому свого часу він обрав Олександру Білозерську замість Ольги Плетньової, оскільки остання не сприймала його українські зацікавлення.

Для Куліша було важливо, що з Олександрою вони разом читали вірші Шевченка і співали пісень, а згодом, вже в пізніх листах (після численних подружніх зрад Панька й нервових зривів Олександри) він вкрай високо оцінив її як письменницю. Саме з Кулішевих листів ми дізнаємось, як він вигадав для дружини псевдонім Ганна Барвінок. Це, виявляється, потрійна алюзія: на рядки Гомера, Дікенса та на вічнозелений барвінок.

Більше про листування творця нової епістолярної культури читайте у журналі “Локальна історія”. Придбати можна на сайті: https://publishing.localhistory.org.ua/product/lysty-1-2026/

6 травня 1920 року завершився Перший Зимовий похід військ УНР — унікальна воєнна операція в історії України.

Попри відсутність військово-технічного та медичного забезпечення, українцям вдалося зберегти ядро армії та втримати військову присутність в окупованій Україні. Тоді вийшло підняти антибільшовицькі повстання і дати Симонові Петлюрі час домовитись із поляками про спільну боротьбу проти червоних.

"Зимовий похід створив і залишив назавжди традиції української збройної боротьби в запіллі ворога, — підсумовував полковник Василь Задояний. — Традиції, що чверть віку пізніше воскресли в ділах і чинах різних повстанських груп в Україні. Коли ми згадуємо Зимовий похід, у нас з’являється так потрібна в цій боротьбі певність у майбутній і остаточній перемозі".

Більше про Перший Зимовий похід Армії УНР — у матеріалі на нашому сайті ↓

https://localhistory.org.ua/texts/statti/kriz-buriu-ta-snig-pershii-zimovii-pokhid-armiyi-unr/

Про Симона Петлюру та його добу читайте у спецвипуску "Локальної історії". Купуйте електронну версію журналу в онлайн-крамниці: https://publishing.localhistory.org.ua/product/petlyura-4-2023/

Від Острозьких і хасидських цадиків до УПА, “Луцького процесу” і культових автівок. Про це та інше читайте у новому номері, присвяченому Волині.

👉🏼Чому “справжні” межі Волині шукати марно і чи можна її вважати фронтиром – розповідає історик Петро Кралюк.
👉🏼Як прадід волинянина Віталія Зварича був у лавах УПА, а сам він через 70 років продовжує цю боротьбу вже проти російських окупантів – офіцер Національної гвардії України про свій шлях і спадкову пам’ять роду.
👉🏼Чому Костянтин Острозький залишається однією з найзагадковіших постатей волинської історії XVI–XVII століть – інтерв’ю з професором Томашем Кемпою.
👉🏼Як династія Белзьких ребе від кінця XVII століття організовувала газети, запрошувала репортерів і модерністів, та як місцевий хасидський рух пережив війни і спустошення.
👉🏼Ким насправді був волинський воєвода Генрик Юзевський і чи міг він запобігти трагедії 1943 року.
👉🏼Бій під Гурбами у квітні 1944 року: як загони УПА вирвалися з оточення, попри значну чисельну перевагу НКВС і чому радянські звіти про”перемогу” розходяться з реальними втратами.
👉🏼Як Луцький завод створив культову автівку ЛуАЗ, яку обожнювали й проклинали одночасно.

❗️Відправляємо номер з 19 травня!

Придбати журнал можна в онлайн-крамниці видавництва: https://publishing.localhistory.org.ua/product/volyn-3-2026/

«16 жовтня 1987 року. П’ятий, останній день судового процесу. О 10:00 суддя Борис Плахтій надав підсудному останнє слово. Іван Гончарук заявив, що визнає себе винним лише частково. Попросив вибачення і наголосив: «На моїй совісті вбитих людей немає. Нікого я не катував і не вбивав, лише стояв на охороні». Судова колегія перейшла у нарадчу кімнату. Повернувшись, голова Борис Плахтій оголосив вирок: «Смертна кара — розстріл з конфіскацією усього належного на праві особистої власності майна».

У залі запанувала тиша. Хтось збоку почав оплескувати, кілька людей підтримали. Вистава закінчилась. Донька Наталя згадує: «Мама після проголошення вироку побігла до того виходу, яким тата завжди виводили, щоб встигнути хоч торкнутися до нього, підтримати. Їй не дали. Солдат, що виводив батька, сильно відштовхнув маму. На вулиці їй стало погано». Через три дні суддя Борис Плахтій, народні засідателі Богдан Панчук і Ганна Артеменко підписали вирок.

В одному з листів, написаних рідним після оголошення смертної кари, Іван бідкався: «Кому я потрібен у такій ситуації? На Волині прожив лиш дитинство. А люди сільські не мали права на суді на захист. Чула, як суддя сказав виступаючій: «То вам не колгоспне зібрання, сідайте!..»? А моє життя прожите на Півночі».

В іншому листі наголошував: «Хто може повірити моїй правді, про яку я був позбавлений можливості сказати? Як хотіли — так і зробили». Порівнював слідство 1946-го і 1987 року: «Була б така можливість розказати всю правду свою людині, яка б мене вислухала по закону, без брехні. Хіба я мав право захищати себе своїми свідками? Звісно, що ні. Звісно, мене судив Воєнний трибунал. Нас взяли на місці, по гарячих слідах у той час, і то не приписали брехні такої, як через 43 роки. Хіба мої покази писали? Звісно, ні»».

Більше читайте у книзі Лесі Бондарук «Справа Гончарука. Останній розстріляний повстанець» → https://publishing.localhistory.org.ua/product/sprava-goncharuka-ostannij-rozstrilyanyj-povstanecz/

Фото: фінальна сторінка з вироком розстріляти Івана Гончарука з підписом судді Бориса Плахтія.

Непримітна хатина біля лісу поблизу Сокаля на Львівщині вщент заповнена людьми. Молоді дівчата, котрі незадовго до цього пройшли підпільний ідеологічний вишкіл, зібралися щоб скласти присягу на вірність Україні. Натхненні патріотичними ідеями та залюблені в ідею відновлення державності юначки прагнули стати повноцінними членами організації.

Серед них була й шістнадцятирічна Тамара Ємчик — майбутня підпільниця і зв’язкова УПА, якій судилося пройти через арешт, каторгу, заслання і втрати, але не зламатися.

Історію життя цієї жінки розповідаємо у матеріалі на нашому сайті ↓
https://localhistory.org.ua/texts/statti/vid-iunatskoyi-prisiagi-do-chervono-chornogo-prapora/

Більше про українців у радянських таборах читайте у книжці "Сила опору". Купуйте видання в онлайн-крамниці видавництва "Локальна історія": https://publishing.localhistory.org.ua/product/syla-oporu-ukrayinczi-v-radyanskyh-taborah/

8 травня світ згадує жертв Другої світової війни, трагедії, яка змінила кордони, суспільства й людські долі. Але чи справді ця війна залишилася лише в минулому? У друкованому спецвипуску “Локальної історії” на 200 сторінок говоримо про події та людей, чий досвід і досі визначає нашу сучасність.

✍🏻 У номері — розмови з Робертом Сапольські, Лоренсом Рісом та Оленою Стяжкіною про пам’ять, насильство, природу війни та життя після катастрофи. Розповідаємо, як жінки воювали у лавах Червоної армії, як кияни пережили німецьку окупацію та як війна вплинула на українську культуру.

Досліджуємо історії українських остарбайтерів, які опинилися між двома тоталітарними режимами, та показуємо, як нацистська й радянська пропаганда використовували гумор як інструмент впливу.

Окремо — про концтабір Аушвіц, долі 120 тисяч в’язнів з України та те, як вояки УПА облаштовували криївки для боротьби й виживання.

👉🏼 Подвійний друкований номер “Локальної історії” про Другу світову війну можна придбати в онлайн-крамниці видавництва за 450 грн: https://publishing.localhistory.org.ua/product/druga-svitova-vijna-11-12-2023/