Більше про українські некрополі читайте у номері "Локальної історії". Замовити журнал можна в онлайн-крамниці: https://publishing.localhistory.org.ua/product/nekropoli-10-2024/

З 29 квітня до 4 травня 1915 року Українські січові стрільці вели бої за гору Маківка.

Сьогодні на цю вершину у Високому Бескиді щороку піднімаються сотні людей, щоб вшанувати полеглих у битві з російською армією.

8–11 травня тут традиційно таборує молодь з організації «Спадщина», що займається патріотичним вихованням. Від кінця 1980-х її учасники відновлювали занедбані могили Січових стрільців і встановлювали перші березові хрести — так зародилася традиція таборів на Маківці. До повномасштабної війни тут збиралося понад 100 учасників, нині ж багато з них воюють або волонтерять.

«Табір розпочинається з містерії на пантеоні — смолоскипи, ватра. Ми називаємо імена і вік січових стрільців, які тут загинули. А це була молодь, багато хто з нашого юнацтва нині приблизно такого самого віку. Це дає ретроспективу», — каже Юліан Гончар.

Головна подія табору — Велика гра. Учасників ділять на січових стрільців і «червоних», вони відтворюють історичний бій. Мета — захопити прапор протилежного табору. Також потрібно зірвати з противника якомога більше наліпок-погонів. Зазвичай це відбувається вночі. Програма також включає лекції з історії, дебати, риторику, критичне мислення, походи й практичні навички.

Маківка також оповита легендами. Одна з них розповідає, що січових стрільців, у яких закінчувалися набої, оточили москалі. Аж раптом у лісі промайнула біла тінь і ворожий вогонь стих. На світанку українські вояки побачили, що ворогів хтось загриз. Казали, ніби в лісі бачили білого вовка.

Гейміфіковане відтворення бою січових стрільців, легенди навколо Маківки, містерія з ватрою дають юнацтву відчуття причетности до подій понад 100-річної давнини. Вони відчувають себе безпосередніми нащадками тих юних бійців, яким завдячують своїм сьогоденням.

Читайте більше у репортажі Олександри Бодняк ↓

https://localhistory.org.ua/texts/reportazhi/spadshchina-na-makivtsi/

Про Українських січових стрільців читайте у номері "Локальної історії"
Замовити журнал можна в онлайн-крамниці: https://publishing.localhistory.org.ua/product/ukrayinski-sichovi-strilczi-7-8-2025/

Книжка «Історія з відьмами. Суди про чари в українських воєводствах Речі Посполитої XVII–XVIII століття» історикині, доцентки Києво-Могилянської академії Катерини Диси — дослідження судових процесів у справах про чари та відьомство.

Аналізуючи майже 200 справ, авторка показує, як діяли правові механізми, якою була роль тортур, чуток і репутацій в ухваленні вироків, як церковні та народні уявлення про демонічне впливали на судову практику й ким були люди, яких підозрювали у відьомстві.

Катерина Диса висвітлює судові процеси не лише як прояв забобонів, а й як відображення глибших соціальних напружень, страхів і уявлень про справедливість, адже у XVII—XVIII століттях звинувачення у чарах були частиною повсякденного життя на українських землях. Люди з’ясовували стосунки через неврожаї, зачаровану худобу, раптові хвороби, знеславлення чи конфлікти поміж сусідами.

Divoche.media опублікували уривок із книги Катерини Диси про суди за чаклунство в Україні XVII–XVIII століть ↓

https://divoche.media/2026/03/27/istoriia-z-vidmamy-uryvok-iz-knyzhky-kateryny-dysy-pro-sudy-za-chaklunstvo-v-ukraini-xvii-xviii-stolit/ 

Друге видання вийде друком у видавництві «Локальна історія» наприкінці квітня. Замовити книгу за зниженою ціною можна тут: https://publishing.localhistory.org.ua/product/istoriya-z-vidmamy-sudy-pro-chary-v-ukrayinskyh-voyevodstvah-rechi-pospolytoyi-xvii-xviii-stolittya/

До початку книжкового фестивального сезону, який стартує 23–26 квітня, коли відбудеться п’ятий фестиваль «Книжкова країна» на території ВДНГ у Києві, Divoche.media зібрали 22 українські та перекладні книжкові новинки.

Серед видань — праця історикині та перекладачки Катерини Диси «Історія з відьмами. Суди про чари в українських воєводствах Речі Посполитої XVII–XVIII століття».

Її дослідницьке зацікавлення — історія XVIII–XIX століть, зокрема відьомство, сексуальність, медицина та подорожі.

Авторка аналізує майже 200 судових справ, пов’язаних із відьомством, яке розглядає не лише як прояв забобонів. Дослідниця показує, як на переслідування відьом у цьому регіоні повпливали соціальні напруження та страхи, правові механізми та релігійні догми. І вписує цей феномен української історії у ширший — сумнозвісне «полювання на відьом» у ранньомодерній Європі XVI–XVIII століть.

Придбати видання можна на сайті «Локальної історії»: https://publishing.localhistory.org.ua/product/istoriya-z-vidmamy-sudy-pro-chary-v-ukrayinskyh-voyevodstvah-rechi-pospolytoyi-xvii-xviii-stolittya/

Друзі, ми зібрали ТОП-3 книжки, які ви найчастіше обирали на фестивалі Coffee, Books & Vintage Festival!🔥

Серед лідерів:

👉🏼Радомир Мокрик «Культурна колонізація».
👉🏼Тімоті Снайдер «Червоний князь».
👉🏼Галина Пагутяк «Тісні люде».

Також у межах фестивалю відбулося дві події. У суботу презентували книгу Радомира Мокрика «Культурна колонізація». Автор разом із блогером Яремою Духом говорили про культуру як інструмент впливу, спротиву й виживання.

У неділю Галина Пагутяк та Віталій Ляска розмовляли про дві ключові праці авторки — «Урізька готика» та «Тісні люде». Обговорили магічний реалізм, памʼять і те, як історія промовляє через художні тексти.

Щиро дякуємо всім, хто завітав на наші події, відвідав стенд і купував наші видання. До зустрічі на нових книжкових фестивалях!🫂

«У 1965 році літературний критик Іван Дзюба дописував текст, який став одним із знакових у модерній історії України.

Дзюба, якому на той час було лише 34 роки, не вважав себе «антирадянщиком» чи дисидентом. Есей, який він назвав у формі запитання «Інтернаціоналізм чи русифікація?», задумував як лист до партійного керівництва з приводу проблем у національній політиці. Дзюба, мовляв, сподівався, що аргументована позиція і озвучення проблеми може стати поштовхом до покращення ситуації — зокрема щодо мовного питання.

Через декілька років Івана Дзюбу заарештували й саме цей текст став головним доказом його «антирадянської пропаганди і агітації». Дружина Марта оббивала пороги слідчих кабінетів КҐБ, зрештою, їй довелося зустрітись і з самим головою КҐБ при Кабінеті Міністрів УРСР Валерієм Федорчуком. Головний каґебіст республіки запитав її, чому вона не спалила рукопис, коли бачила, що писав її чоловік. «Але я справді не знала, що він там пише. Я бачила лише назву “Інтернаціоналізм чи русифікація?” І просила Івана змінити її, бо розуміла, що будуть проблеми. Він погоджувався, але все рівно зробив, звичайно, по своєму».

Сьогодні важко стверджувати, чи Іван Дзюба справді вірив у позитивну реакцію на свій лист від радянського керівництва, чи все ж таки використав цей риторичний маневр, щоб критикувати систему, донести проблему русифікації до ширшого загалу. Адже попри те, що автор у своєму есеї рясно покликався на класиків марксизму-ленінізму, він закидав радянській системі дуже серйозні звинувачення. Дзюба писав про українофобію, яку фактично культивували на державному рівні, про дискримінацію за мовною ознакою і стверджував, що СРСР успадкував колонізаторські стратегії Російської імперії.

Сама назва була геніальною у своїй простоті, Дзюба констатував, що задекларований принцип рівности, співдружности або радянського інтернаціоналізму на практиці був замінений банальною русифікацією інших республік і зокрема України. Російська мова та російська культура мали з’єднувати різні елементи радянської імперії, і партія робила все від неї залежне, аби вони виконували покладену на них функцію. Для цього застосовували різноманітні методи, які, однак, не були пов’язані із прямолінійними заборонами української мови так, як це чинили в російські імперські часи. Радянська русифікація була більш продуманим і складним процесом, який не так просто було схопити в конкретних аргументах.

Як згодом говорили зокрема в дисидентських колах, Іван Дзюба у своєму тексті зумів пояснити й розкласти по поличках те, що «всі відчували, але не могли проаргументувати»».

Про критику русифікації та колоніальних практик радянської влади в Україні через призму есею Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» читайте у книзі Радомира Мокрика «Культурна колонізація» → https://publishing.localhistory.org.ua/product/kulturna-kolonizacziya-strah-prynyzhennya-ta-opir-ukrayiny-v-radyanskij-imperiyi/