Повну статтю про повстанський Великдень читайте за посиланням:

https://localhistory.org.ua/texts/statti/voskresne-ukrayina/

У Великодні дні, коли церковне подвір’я знову наповнюється дитячим сміхом, співом і танцями, оживає один із найдавніших пластів української традиційної культури — гаївки. У цих коротких, на перший погляд, простих піснях збереглися не лише відгомони давніх весняних обрядів, а й соціально-побутові, історичні та національні сюжети. Гаївки поєднують у собі те, що часто розділяє сучасність: свято і пам’ять, гру і обряд, побут і сакральність, особисте і колективне.

Їх різноманіття вражає: тексти й форми змінюються залежно від регіону, локальних традицій і навіть окремих виконавців. Саме тому не існує одного канонічного виконання тієї чи іншої гаївки.

Цю багатоголосність особливо виразно демонструють записи дослідників проєкту “Жива історія”, зроблені в селах Львівщини. Послухати виконання гаївок від носіїв традиції та дізнатися історії їхнього походження можна у матеріалі на нашому сайті ↓

https://localhistory.org.ua/texts/statti/gayivki-iak-pamiat-vesni-gri-i-istoriyi/

Більше про традиції найголовнішого свята року читайте у спецвипуску “Великдень”. Придбати номер можна в онлайн-крамниці “Локальної історії”: https://publishing.localhistory.org.ua/product/velykden-2-2026/

“Що Христос встиг відчути перед хрестом і на хресті? Мабуть, Його мучило почуття провини за власне творіння. Побувши серед створених собою, набравшись тілесного досвіду, Він мав би вжахнутися тим, що інакше бути не може. Що власне так мусить бути. І так буде. І творіння мусить у цьому жахові бути. І зважати на кожне сказане Ним слово, щоби захотіти ні на що не ображатися, щоби втратити притаманне Йому відчуття богопокинености.

А Він, перейшовши через виснажливий тілесний досвід, навчився співчувати, навчився жаліти, чого не траплялося із Творцем, заки не було Великодня.

І тепер ми знаємо: що є, то є, як має бути, так має бути, як буде, так буде. Буде, як має бути. Але…

Бог Творець нам співчуває. Він здатний до співчуття. А це вже багато, це вже більше, ніж можна очікувати. Це – Великдень”.

Колонку Тараса Прохаська читайте у спецвипуску “Великдень”.

Придбати номер можна в онлайн-крамниці “Локальної історії” 👉🏼 https://publishing.localhistory.org.ua/product/velykden-2-2026/

Село Вовчатичі Стрийського району Львівської області. 2016 рік. Проєкт «Жива історія».

Гаївка «Ой зацвіли фіялочки» має ознаки любовної лірики, яка згодом увійшла до гаївкового репертуару. Традиційним тут є й мотив оспівування весни та відновлення природи: весняний образ цвіту відкриває тему кохання, а дівоча туга за милим формує ліричний центр твору.

З розповіді Володимири Зубенко відомо, що виконання цього твору на Великдень супроводжувалося водінням хороводів на церковному подвір’ї.

👉🏼Більше про традиції найголовнішого свята року читайте у спецвипуску «Великдень». Придбати номер можна в онлайн-крамниці «Локальної історії»: https://publishing.localhistory.org.ua/product/velykden-2-2026/

“Наша українська паска — це унікальний феномен, який не зустрічається більш ніде, бо її створення можна порівняти зі створення світу.

Апофеоз найякіснішого обрядового хліба, який можна спекти лише раз на рік — напередодні Великодня. У жоден інший час вона не вдасться такою, як в останні дні Великого посту. Це підтвердить кожна господиня. Саме господиня, а вона може бути лише одна. Донька чи невістка стає господинею, коли мати і свекруха відходять в інший світ, або через тілесну немоч делегують своє право пекти паску своїй наступниці. Коли молодша господиня вперше спече паску, вона стає найголовнішою особою в родині. Доти вона тільки допомагає, асистує, навчається.

Ритуал паски разом із її рецептом переходить з покоління в покоління зі словами: "Так моя мама робила". І хоч кіл на голові теши — саме мамина паска найдосконаліша. Хоч часом нова господиня намагається змінити рецепт, згодом вона починає ставитися до традиції більш шанобливо, властиво, більш усвідомленіше, наче відчуває, що за нею спостерігають духи жінок її роду.

Навіть якщо в неї дім у місті, намагається пристосувати сільський ритуал до інших реалій. Ритуал — це час випікання, спосіб замішування, складники, і звичайно — прикмети та застереження під час створення паски, характерні для колишньої малої Батьківщини.

Українці існуватимуть доти, доки молитимуться рідною мовою і пектимуть паски на Великдень. І ось із темного нутра печі виходить гаряче, запашне сонце. І його вітають дзвони”.

Христос Воскрес!
Воістину Воскрес!

https://localhistory.org.ua/texts/kolonki/filosofiia-paski-galina-pagutiak/ 

Як святкували Христове Воскресіння у Гетьманщині, і що означало це свято для повстанців? Як, попри заборони, його святкували в ГУЛАГу, і чому Шевченку не сподобались святкування в Кремлі? Більше про Великдень у спецвипуску “Локальної історії”. Замовити журнал можна тут: https://publishing.localhistory.org.ua/product/velykden-2-2026/

16 червня 1929 року в козацькій, тобто православній, Свято-Покровській церкві в Каліші пластуни урочисто посвятили власний прапор.

Полотно розміром 90×100 см: праворуч — пластова відзнака, гасло «СКОБ!» і напис: «Пластова організація при ґім. ім. Т. Шевченка, заложена 10 березня 1928 р.»; ліворуч — зображення святих рівноапостольних Кирила та Методія. Чин освячення здійснив протоєрей Іларіон Бриндзан, колишній настоятель церкви в гуцульському селі Мариничі, капелан австрійської армії та Армії УНР.

Із цим прапором пластуни й пластунки брали участь у ключових подіях української громади в Каліші. Після заборони «Пласту» на Галичині 1930 року курінь ще деякий час продовжував діяльність. Гімназія імені Тараса Шевченка існувала до 1937 року.

Через 70 років після посвяти реліквію передав осередкові «Пласту» в Чикаґо архієпископ Української православної церкви у США Всеволод Майданський, уродженець Каліша. Він заповів повернути прапор в Україну за першої нагоди. Це вдалося здійснити у 2002 році. Сьогодні стяг зберігається у Пластовому музеї-архіві у Львові й вважається найдавнішим повністю збереженим пластовим прапором.

До чергової річниці складення першої Пластової присяги пропонуємо прочитати матеріал історика Юрія Юзича ⬇️

https://localhistory.org.ua/rubrics/artifact/naidavnishii-zberezhenii-prapor-plastu/

Більше про Пласт — у спецвипуску «Локальної історії». Купуйте електронну версію журналу в онлайн-крамниці: https://publishing.localhistory.org.ua/product/plast-4-2024/

“Червоний князь” Тімоті Снайдера знову з’явиться на книжкових полицях!🔥

Видавництва нон-фікшну “Човен” та “Локальна історія” продовжують співпрацю. Нині презентуємо читачам книжку “Червоний князь: таємні життя габзбурзького ерцгерцоґа”. Доповнити свою колекцію праць американського історика Тімоті Снайдера новим виданням український читач зможе вже наприкінці квітня.

✍🏼Вільгельм фон Габсбурґ — ерцгерцоґ, родич австрійського цісаря, що обрав українську ідентичність і став легендарним полковником Василем Вишиваним, Червоним князем, який боровся за незалежність України в часи Першої і Другої світових воєн. Його вабили героїчні сторінки української історії, змагання українців за державність. Аж до своєї смерті за стінами Лук’янівської тюрми Києва влітку 1948 року він не втрачав надії посісти монарший престол у відновленій Українській Державі.

Для України постать Вільгельма фон Габсбурґа, який став Василем Вишиваним, актуальна і важлива, адже це історія про інклюзивність нашої політичної нації. Йдеться про внесок у становлення країни багатьох тих, хто були українцями не від народження, а з вибору.

У цій праці все, за що читачі цінують Снайдера: і ретельна робота з джерелами, і широкий погляд на історичні процеси, який показує глобальну картину взаємопов’язаних подій, і легка, насичена цікавими деталями манера оповіді.

“Червоний князь” — глобальна панорама часу через біографію окремої людини, а її перевидання — це враховані уточнення від автора, переклад Галини Герасим, новий стиль та контекст.

❗️Передпродаж стартує 20 квітня, а наприкінці місяця очікуємо “Червоного князя” з друку. Повна вартість книжки — 700, ціна за передпродажем 580 гривень.

[ “Червоний Князь” Тімоті Снайдера виходить друком українською у співпраці Видавництво “Човен” та видавництва “Локальна історія” ]