Як формувався український націоналізм? Яку роль у його розвитку відіграли відносини з Польщею, Німеччиною та Радянським Союзом? Як змінювалася ідеологія руху? І чому література стала інструментом формування національного міту?

👉🏼Як виник і розвивався український націоналізм — читайте у книзі Мирослава Шкандрія: https://publishing.localhistory.org.ua/product/ukrayinskyj-naczionalizm-polityka-ideologiya-ta-literatura-1920-1956/

Художниця Олена Кульчицька перетворила святкову листівку на інструмент популяризації українства. Вона створювала авторські поштівки до Різдва та Великодня і співпрацювала з видавництвами Львова, Коломиї, Станіславова та Відня.

У її великодніх листівках бачимо, як правило, сцени біля сільської церкви. Освячення кошиків давало можливість показати передовсім строї, великою знавчинею і поціновувачкою яких була художниця. Українців Кульчицька показувала як людей із власною культурою вбрання, кераміки, зокрема миски, куманці, глеки, лозоплетіння та писанкарства.

Чимало листівок з авторським орнаментом з вербових гілочок і писанок Кульчицька створила для львівського видавництва «Русалка». Ймовірно, знаючи можливості друкарень, з якими співпрацювали видавці, вона гармонізувала зображення через зближені, а не контрастні кольори. Художниця завжди ставила свій підпис, щоб його можна було прочитати не лише на звороті листівки. Цим вона підтверджувала, що і сам орнаментальний принцип, і власне писанкові овоїди були не копією створеного кимось у селах, де вона робила замальовки писанок, а її оригінальною творчістю.

Кульчицька послідовно відстоювала власний тип святкової поштівки, де через образ Великодня можна нагадати світу, що українці живуть, гуртуються, зберігають традиції і усвідомлюють свою спільність.

👉🏼Про творчість Кульчицької та особливості її великодніх листівок читайте більше у матеріалі Діани Клочко, який увійшов до номера «Великдень». Придбати журнал можна у видавництві «Локальна історія»: https://publishing.localhistory.org.ua/product/velykden-2-2026/

espreso.tv опублікували добірку 5 книг для усіх, хто цікавиться нетривіальними документальними розслідуваннями, які або спираються на історичні матеріали, які раніше перебували під грифом "cекретно", або розповідають просто і докладно про складні й неуявні речі. Серед видань – праця Лесі Бондарук "Справа Гончарука", яка вийшла друком у видавництві "Локальна історія".

""Наших знову тягають у КГБ, - отримує листа герой цієї книжки. - Допитуються про минуле. Питали за тебе". "Чого вони риють? Я своє відсидів", - подумав 62-річний Іван Гончарук. Зайшла донька. - Наталю а якщо з людини зняли судимість, то чи можуть знову відновити справу? – запитав старий. - О, пап, врядлі - відповіла та й пішла у своїх справах".

Насправді другий реченець каторги колишнім в'язням могли накинути навіть за неоплачений проїзд у трамваї. Історія родини автора цих рядків знала і не такі підступи з боку влади (навіть "незалежного" періоду), коли "незручних" для неї "націоналістів" просто ліквідовували. Тож не дивно, що 12 липня 1989-го, за два роки до відновлення незалежності України, радянська влада розстріляла Івана Гончарука, колишнього вояка Української повстанської армії, про що мова у книжці "Справа Гончарука" Лесі Бондарук.

У своїй книжці, опрацювавши сотні архівних документів, спогади очевидців та Іванових рідних, авторка живим репортажним викладом повертає історію останнього розстріляного повстанця до національної пам’яті й наголошує: щоб відновити історичну справедливість, важливо не тільки реабілітувати жертв режиму, а й покарати причетних до репресій".

https://espreso.tv/kultura-viyna-z-khamasom-agent-z-vedmedikom-i-ostanniy-rozstrilyaniy-povstanets-5-knig-z-netrivialnimi-rozsliduvannyami

Придбати книгу Лесі Бондарук "Справа Гончарука" можна в онлайн-крамниці видавництва: https://publishing.localhistory.org.ua/product/sprava-goncharuka-ostannij-rozstrilyanyj-povstanecz/

“Коли береш у руки нову книжку, то насамперед звертаєш увагу на назву, а потім на автора. А коли назва зацікавила, то починаєш цікавитися автором.

Відразу скажу, що назва викликала інтерес моментально, оскільки так звана "Східна Європа" в останні десятиліття стала модним брендом в історіографічному середовищі цивілізованого світу, неодмінно приваблює увагу освічених верств багатьох країн й спроваджує думкою до праць топових сучасних істориків, як Норман Дейвіс, Ларрі Вулф, Тімоті Снайдер, Сергій Плохій, котрі намагалися створити загальний образ європейської історії і стали відомі не тільки на Заході, а й у незалежній Україні.

Водночас політичні події, які відбувалися і продовжують відбуватися в східній частині Старого світу ще більше підвищують інтерес і вчених, і громадськості в багатьох країнах усіх континентів, тому що саме в цій частині земної кулі формується і конструюється образ майбутнього всього світу.

Найбільший збройний конфлікт, який розпочався агресією Російської Федерації проти України в 2014 році, ставить перед людством в цілому екзистенціальні питання шекспірівського формату — "бути чи не бути"! Отже інтерес до книги, зумовлений її назвою, що пропонує "попрощатися зі Східною Європою", а ще й з підзаголовком "особиста історія розділених земель" цілком зрозумілий в контексті історичних подій, які розгорнулися в цій частині Європи наприкінці ХХ і першій чверті ХХІ століть й викликають почуття неспокою щодо прощання не тільки зі Східною Європою, а й зі земною цивілізацією загалом.

А якщо це так, то при чому тут Східна Європа?!”

Читайте рецензію Леоніда Зашкільняка на книгу “Прощавай, Східна Європо: особиста історія розділених земель” у матеріалі на нашому сайті ↓

https://localhistory.org.ua/texts/kolonki/retsenziia-na-knigu-proshchavai-skhidna-ievropo-iakuba-mikanovskogo/?fbclid=IwY2xjawQw6ZFleHRuA2FlbQIxMABicmlkETFKemxpZGtyajgydVhCSW4xc3J0YwZhcHBfaWQQMjIyMDM5MTc4ODIwMDg5MgABHhbVtFmkm8x_5Fjl3HZrJkRE51Ir3wJ4eY6oCMAzjhcB4H6sSW1AIIuuyXL9_aem_xgcyImCcG1TY0CWjf4xncg

Книжку "Прощавай, Східна Європо: особиста історія розділених земель" Якуба Мікановського можна придбати в онлайн-крамниці видавництва: https://publishing.localhistory.org.ua/product/proshhavaj-shidna-yevropo-osobysta-istoriya-rozdilenyh-zemel/

Вчора минуло сорок днів після відходу у вічність професора медицини, літератора і громадського діяча Олександра Кіцери.

Символічно, що в цей день відбулася перша презентація його книжки спогадів під назвою "Мандрівка під лелечим крилом". На жаль, автор не встиг побачити її, але ця праця стала продовженням голосу прикметного представника покоління львівської інтелігенції. Велич особистості, досвід та непересічний літературний талант професора Кіцери роблять книжку не лише унікальним документом доби, а й захопливою історією Людини на тлі часу.

Олесь Кіцера був найстаршим автором журналу "Локальна історія". І майже до кожної теми номера у нього знаходився матеріал: Пласт, Січові стрільці, Андрей Шептицький чи Леся Українка. Останній його спогад — про Великдень ми встигли помістити в журналі, який невдовзі вийде з друку.

Він ніколи не говорив про когось зле. І це не була зовнішня стриманість чи "добрий тон", це була глибока внутрішня позиція. У його спогадах — десятки імен, десятки постатей: художники, композитори, літератори, музиканти, вчені, релігійні діячі. Але там немає осуду. Є уважність. Є спроба зрозуміти і показати світлу сторону Людини. Це дуже рідкісна форма культури — культура неосудження.

Світ, про який він говорив, відходить разом із такими людьми. Але поки звучить його голос — у спогадах, текстах, нашій пам’яті, цей світ ще присутній. І це, мабуть, найважливіше.

«Сталін, мастак політичних маніпуляцій, представив український голод через призму особистих мотивів та звинувачень. Першим його імпульсом і тривкою тенденцією було розглядати голод українських селян як зраду українських комуністичних партійців. Він не визнавав, що до цього призвела його політика колективізації; проблема полягала в її виконанні, у місцевому керівництві, у чому завгодно, але не в самій концепції.

Навесні-влітку 1932 року Сталін, схоже, міркував, що якщо не визнавати голоду, то проблема зникне сама собою. Можливо, він вважав, що Україна і так перенаселена, а смерть кількох сотень тисяч людей у довготерміновій перспективі не матиме великого значення. Він наполягав, щоб місцеві українські партійні активісти, попри низькі врожаї, все-таки виконували плани хлібозаготівлі.

Довкола місцевих партійних активістів панувала смерть, а над ними її заперечували. Від якогось моменту голодний селянин більше не міг ефективно працювати, і жодні ідеологічні вказівки чи особиста відданість не могли цього змінити. Однак коли цю інформацію переказували нагору, вищому керівництву, в неї не вірили. Правдиві звіти про голод від місцевих партійців зіткнулися з політичним тиском вищого керівництва на пленумі центрального комітету української партії 6–9 липня 1932 року в Харкові. Українські промовці скаржилися на неможливість виконати річний план щодо реквізицій зерна.

Однак Лазар Каганович і В’ячеслав Молотов, члени політбюро та посланці Сталіна з Москви, їх не слухали. Сталін велів їм угамувати «українських панікерів». Молотов і Каганович служили Сталіну та служили революції, вони ототожнювали ці поняття. Каганович уже називав Сталіна «нашим батьком». У липні 1932 року в Харкові вони обидва заявили українським товаришам, що розмови про голод — це тільки виправдання ледачих селян і партійців, які не хочуть примушувати селян працювати й виконувати плани заготівлі зерна.

На той час Сталін перебував у відпустці, подорожував поїздом (у якому подавали вишукані наїдки) на південь — з Москви через голодну Україну до чудового чорноморського курортного містечка Сочі. Сталін і Каганович регулярно листувалися, у листах погоджувалися, що голод був частиною змови, спрямованої проти них особисто. Сталін вдало перевернув ситуацію з ніг на голову, визнаючи, що це селяни, а не він, використовують голод як зброю.

І Сталін, і Каганович погодилися, що єдине раціональне рішення — це продовжити політику реквізицій та якнайшвидше експортувати зерно. На той момент Сталін, схоже, зрозумів, принаймні для себе самого, зв’язок між голодом і нелояльністю українських комуністів: голод був результатом саботажу, місцеві партійні активісти — саботажники, а зрадливе партійне керівництво прикривало своїх підлеглих — і все це на користь польської розвідки».

Про те, як Сталін свідомо заперечував Голодомор читайте у книзі Тімоті Снайдера «Криваві землі. Європа між Гітлером і Сталіним» →
https://publishing.localhistory.org.ua/product/kryvavi-zemli-yevropa-mizh-gitlerom-i-stalinym/

[ «Криваві землі» Тімоті Снайдера виходять друком українською у співпраці видавництва «Човен» та видавництва «Локальна історія» за ексклюзивної підтримки книгарні Сенс]

Фото: Розкуркулена сім'я біля свого будинку в с. Удачне Донецької області. 30-ті рр. ХХ століття.