Історію Михайла Сороки читайте у книзі “Сила опору”. Придбати видання можна на сайті “Локальної історії”: https://publishing.localhistory.org.ua/product/syla-oporu-ukrayinczi-v-radyanskyh-taborah/

“Майструєш — а лялька починає дивитися на тебе. Кліпає, роззявляє рота у твоїх руках. Це як народження дитини. Створюю її, відпускаю — бачу результат на сцені. Недавно так працював, а поблизу хтось посадовив у крісло Вовка з “Сімох козенят”. Я обертаюся — аж сполохався. Іграшковий вовк, 180 сантиметрів заввишки, з суглобами, що згинаються, правдоподібними лапами — мов живий. Голову похилив — дивлюся — що ж він думає?”, – розповідав Євген Невинський, який був майстром театральних ляльок у Київському академічному театрі ляльок та актором-ляльководом у Театрі ляльок на лівому березі Дніпра.

Ще другокласником він виготовив першу маріонетку — гусінь із синтепонових кульок, обшитих зеленим трикотажем і зв’язаних між собою. Уже тоді вмів шити, малювати. Коли подорослішав, освоїв складніші інструменти — як-то лобзик чи дриль.

“Театр ляльок — перший театр, який відвідує дитина. Саме з її вражень формується подальша любов. Маленький глядач вірить, що лялька існує сама собою. Вона жива, навіть якщо за нею стоїть якийсь дядько чи тітка. Щось йому говорить, доносить свої думки. Саме тут важливо не зіпсувати глядача”.

Євген створив багато персонажів: хижих звірів, граційних лебедів, проворних чортів, зуби й гігантський бургер для вистави про похід до стоматолога. Не завжди мав час дивитися готові спектаклі. Але на генеральному прогоні завжди спостерігав, як оживають іграшки, які він створив.

Інтерв'ю з Євгеном Невинським “Локальна історія” записала у 2022-му році. Після початку повномасштабного вторгнення актор пішов добровольцем на фронт. У липні 2023 року він пропав безвісти на Запорізькому напрямку. А в травні генетична експертиза підтвердила його загибель.

https://localhistory.org.ua/texts/reportazhi/cholovik-za-shirmoiu/ 

Сьогодні минає 135 років від дня народження Олекси Слісаренка – видатного представника української літератури XX століття.

Його перші оповідання справляли враження чогось свіжого й небаченого, а самого автора порівнювали із П’єром Бенуа й О. Генрі. Агроном за освітою, він знайшов себе в літературі.

У буремні 1920-ті Олекса Слісаренко публічно посварився з Максимом Горьким за те, що той назвав українську мову “наріччям”. “Він звинуватив всю російську інтелігенцію у великодержавному шовінізмі. Нагадав, що національну політику в Україні преса одностайно вважає зразковою, адже тут поважають усі національності і так само вимагають поваги до української нації”.

Проте більшовицька диктатура не оминула письменника. У листопаді 1937 року його розстріляли в урочищі Сандармох.

Про життя та творчість майстра короткої прози розповідаємо у спецпроєкті “Сандармох. Незабуті імена” 👉🏼 https://sandarmoh.localhistory.org.ua/slisarenko

28 березня 1933 року народився Юрій Шухевич, син Головнокомандувача УПА, герой України, який провів у радянських тюрмах і таборах понад 30 років.

У 1946 у 12-ть Юрія-Богдана розлучили із матір’ю і влаштували в дитбудинок для дітей “ворогів народу” на Донбасі. У 14-ть – заарештували. У 16-ть – виголосили перший серйозний вирок: десять років за “связь с подпольем ОУН – УПА, за антисоветскую деятельность и пропаганду”.

1988-го 55-річний Юрій Шухевич нарешті вийшов на волю, цілковито незрячим. Він повернувся додому, де продовжив виконувати батьків заповіт: боротися за Україну, нехай вона уже й стала формально незалежною.

“Юрку, ми приречені, але то є наш національний обов’язок”. Цю фразу Роман Шухевич промовив, коли його 14-річний син попросився у підпілля. “А хто ж через 15–20 років буде піднімати цей народ знову на боротьбу, якщо такі, як ти, загинуть?”, — додав. Юрій Шухевич сприйняв напутні слова як святий заповіт, який має виконати.

У жовтні 2022 року ”Локальна історія”записала інтервʼю з Юрієм Шухевичем. А 22 листопада він відійшов у засвіти.

https://localhistory.org.ua/texts/interviu/ostannie-interviu-iuriia-shukhevicha-in-memoriam/

Історик Фабіан Бауманн у своїй книжці "Розділена династія" рік за роком відтворює історію українсько-російської родини Шульгиних, яка поділилася на два непримиренні політичні табори.

✍🏻Українські Шульгини перебували в центрі українського життя у Києві, боролися з утисками Емського указу та Валуєвського циркуляру, а також допомагали відбутися українським державотворним проєктам у 1917–1921 роках. Натомість російські Шульгини були відданими монархістами та впливовими російськими націоналістами.

Чому історія цієї родини важлива для розуміння того, як формувалася і формується національна ідентичність — читайте в інтерв'ю з Фабіаном Бауманном.

👉🏼Придбати книгу можна у видавництві "Локальна історія": https://publishing.localhistory.org.ua/product/rozdilena-dynastiya/

Як формувався український націоналізм? Яку роль у його розвитку відіграли відносини з Польщею, Німеччиною та Радянським Союзом? Як змінювалася ідеологія руху? І чому література стала інструментом формування національного міту?

👉🏼Як виник і розвивався український націоналізм — читайте у книзі Мирослава Шкандрія: https://publishing.localhistory.org.ua/product/ukrayinskyj-naczionalizm-polityka-ideologiya-ta-literatura-1920-1956/

Художниця Олена Кульчицька перетворила святкову листівку на інструмент популяризації українства. Вона створювала авторські поштівки до Різдва та Великодня і співпрацювала з видавництвами Львова, Коломиї, Станіславова та Відня.

У її великодніх листівках бачимо, як правило, сцени біля сільської церкви. Освячення кошиків давало можливість показати передовсім строї, великою знавчинею і поціновувачкою яких була художниця. Українців Кульчицька показувала як людей із власною культурою вбрання, кераміки, зокрема миски, куманці, глеки, лозоплетіння та писанкарства.

Чимало листівок з авторським орнаментом з вербових гілочок і писанок Кульчицька створила для львівського видавництва «Русалка». Ймовірно, знаючи можливості друкарень, з якими співпрацювали видавці, вона гармонізувала зображення через зближені, а не контрастні кольори. Художниця завжди ставила свій підпис, щоб його можна було прочитати не лише на звороті листівки. Цим вона підтверджувала, що і сам орнаментальний принцип, і власне писанкові овоїди були не копією створеного кимось у селах, де вона робила замальовки писанок, а її оригінальною творчістю.

Кульчицька послідовно відстоювала власний тип святкової поштівки, де через образ Великодня можна нагадати світу, що українці живуть, гуртуються, зберігають традиції і усвідомлюють свою спільність.

👉🏼Про творчість Кульчицької та особливості її великодніх листівок читайте більше у матеріалі Діани Клочко, який увійшов до номера «Великдень». Придбати журнал можна у видавництві «Локальна історія»: https://publishing.localhistory.org.ua/product/velykden-2-2026/