Сьогодні, 27 березня, відзначаємо Міжнародний день театру!🎭

В Україні театр завжди боровся за своє право на існування. Та попри війни, репресії та цензуру, він не зламався і продовжує говорити до нас сьогодні.

✍🏼Читайте в електронній версії журналу “Локальна історія” про те, як сучасна війна змінює наші глядацькі смаки та що таке український голос у російському культурному мороці.

Розповідаємо історії Стаса Жиркова, керівника Театру на Лівому березі, який поставив виставу “Різдво. Тризна” перед початком війни, Олексія Кравчука, режисера й воїна, та Сергія Дорофеєва, керівника Луганського театру, який двічі втратив свій театр.

👉🏼Електронну версію номера “Театр” можна придбати в онлайн-крамниці видавництва за 100 грн: https://publishing.localhistory.org.ua/product/teatr-5-2022/

“Кращого за нього на зонах ніколи не було”, — так згадували співв’язні Михайла Сороку, який провів у неволі 34 роки. Сьогодні минає 115 років від дня його народження.

У 1954 він опинився в Кенгірі, в Казахстані, де очолив одне з найбільших повстань. “Ми не будем, не будем рабами і не будем носити ярма”, — звучало рефреном у гімні, який уклав Михайло. Навіть після придушення бунту адміністрація боялася залишати його надовго в одному місці, надто вже він гуртував людей. Михайло підрахував, що якщо б додати весь час його в’язничних подорожей, то назбиралося б пів року, а якщо порахувати відстані — то можна було б опоясати земну кулю.

У 1957 році його формально реабілітували. Та це ніяк не позначилося на його статусі. Єдиний шлях на волю пролягав через покаяння. Михайла возили Україною, показували “досягнення” радянської системи. Одного разу Сороку привезли до Києва, поселили в готель, одягнули в костюм. На зустріч привели сина. Ввечері працівники КДБ запропонували покаятись. “Поверніть мені мій тюремний бушлат, я не продаюсь”, — відповів коротко.

Опанас Заливаха зазначав, що Михайло був стовпом, навколо якого оберталося все духовне життя табору. Освічений поліглот, він організовував вечори, знайомив іноземців з українською культурою, розв’язував конфлікти між в’язнями. До кінця життя займався йогою та практикував здоровий спосіб життя. У камері запровадив ранкову зарядку й обтирання холодною водою.

У 1971 році організував двотижневе відзначення ювілею Лесі Українки. Це була його улюблена письменниця. У червні того ж року Михайло помер від інфаркту. Не маючи Псалтиря, над ним цілу ніч читали Шевченковий «Кобзар».

Коли тіло Сороки вивозили з табору, то всі в’язні стояли з непокритими головами. На місці його смерти посадили трояндовий кущ, який назвали «Кущ Сороки». В'язні любили збиратися біля нього, спілкуватися, згадувати Михайла. Помітивши це, керівництво табору наказало викорчувати троянду.

Про члена ОУН, політв’язня, одного з лідерів Кенгірського повстання – у матеріалі на нашому сайті: https://localhistory.org.ua/texts/statti/krashchogo-za-nogo-na-zonakh-nikoli-ne-bulo/

Історію Михайла Сороки читайте у книзі “Сила опору”. Придбати видання можна на сайті “Локальної історії”: https://publishing.localhistory.org.ua/product/syla-oporu-ukrayinczi-v-radyanskyh-taborah/

“Майструєш — а лялька починає дивитися на тебе. Кліпає, роззявляє рота у твоїх руках. Це як народження дитини. Створюю її, відпускаю — бачу результат на сцені. Недавно так працював, а поблизу хтось посадовив у крісло Вовка з “Сімох козенят”. Я обертаюся — аж сполохався. Іграшковий вовк, 180 сантиметрів заввишки, з суглобами, що згинаються, правдоподібними лапами — мов живий. Голову похилив — дивлюся — що ж він думає?”, – розповідав Євген Невинський, який був майстром театральних ляльок у Київському академічному театрі ляльок та актором-ляльководом у Театрі ляльок на лівому березі Дніпра.

Ще другокласником він виготовив першу маріонетку — гусінь із синтепонових кульок, обшитих зеленим трикотажем і зв’язаних між собою. Уже тоді вмів шити, малювати. Коли подорослішав, освоїв складніші інструменти — як-то лобзик чи дриль.

“Театр ляльок — перший театр, який відвідує дитина. Саме з її вражень формується подальша любов. Маленький глядач вірить, що лялька існує сама собою. Вона жива, навіть якщо за нею стоїть якийсь дядько чи тітка. Щось йому говорить, доносить свої думки. Саме тут важливо не зіпсувати глядача”.

Євген створив багато персонажів: хижих звірів, граційних лебедів, проворних чортів, зуби й гігантський бургер для вистави про похід до стоматолога. Не завжди мав час дивитися готові спектаклі. Але на генеральному прогоні завжди спостерігав, як оживають іграшки, які він створив.

Інтерв'ю з Євгеном Невинським “Локальна історія” записала у 2022-му році. Після початку повномасштабного вторгнення актор пішов добровольцем на фронт. У липні 2023 року він пропав безвісти на Запорізькому напрямку. А в травні генетична експертиза підтвердила його загибель.

https://localhistory.org.ua/texts/reportazhi/cholovik-za-shirmoiu/ 

Сьогодні минає 135 років від дня народження Олекси Слісаренка – видатного представника української літератури XX століття.

Його перші оповідання справляли враження чогось свіжого й небаченого, а самого автора порівнювали із П’єром Бенуа й О. Генрі. Агроном за освітою, він знайшов себе в літературі.

У буремні 1920-ті Олекса Слісаренко публічно посварився з Максимом Горьким за те, що той назвав українську мову “наріччям”. “Він звинуватив всю російську інтелігенцію у великодержавному шовінізмі. Нагадав, що національну політику в Україні преса одностайно вважає зразковою, адже тут поважають усі національності і так само вимагають поваги до української нації”.

Проте більшовицька диктатура не оминула письменника. У листопаді 1937 року його розстріляли в урочищі Сандармох.

Про життя та творчість майстра короткої прози розповідаємо у спецпроєкті “Сандармох. Незабуті імена” 👉🏼 https://sandarmoh.localhistory.org.ua/slisarenko

28 березня 1933 року народився Юрій Шухевич, син Головнокомандувача УПА, герой України, який провів у радянських тюрмах і таборах понад 30 років.

У 1946 у 12-ть Юрія-Богдана розлучили із матір’ю і влаштували в дитбудинок для дітей “ворогів народу” на Донбасі. У 14-ть – заарештували. У 16-ть – виголосили перший серйозний вирок: десять років за “связь с подпольем ОУН – УПА, за антисоветскую деятельность и пропаганду”.

1988-го 55-річний Юрій Шухевич нарешті вийшов на волю, цілковито незрячим. Він повернувся додому, де продовжив виконувати батьків заповіт: боротися за Україну, нехай вона уже й стала формально незалежною.

“Юрку, ми приречені, але то є наш національний обов’язок”. Цю фразу Роман Шухевич промовив, коли його 14-річний син попросився у підпілля. “А хто ж через 15–20 років буде піднімати цей народ знову на боротьбу, якщо такі, як ти, загинуть?”, — додав. Юрій Шухевич сприйняв напутні слова як святий заповіт, який має виконати.

У жовтні 2022 року ”Локальна історія”записала інтервʼю з Юрієм Шухевичем. А 22 листопада він відійшов у засвіти.

https://localhistory.org.ua/texts/interviu/ostannie-interviu-iuriia-shukhevicha-in-memoriam/

Історик Фабіан Бауманн у своїй книжці "Розділена династія" рік за роком відтворює історію українсько-російської родини Шульгиних, яка поділилася на два непримиренні політичні табори.

✍🏻Українські Шульгини перебували в центрі українського життя у Києві, боролися з утисками Емського указу та Валуєвського циркуляру, а також допомагали відбутися українським державотворним проєктам у 1917–1921 роках. Натомість російські Шульгини були відданими монархістами та впливовими російськими націоналістами.

Чому історія цієї родини важлива для розуміння того, як формувалася і формується національна ідентичність — читайте в інтерв'ю з Фабіаном Бауманном.

👉🏼Придбати книгу можна у видавництві "Локальна історія": https://publishing.localhistory.org.ua/product/rozdilena-dynastiya/