Благовіщення – одна з найважливіших євангельських подій, яку зобразив живописець Олександр Мурашко. Це єдина робота митця, присвячена релігійному сюжету.

Замальовки до картини він назвав "Тераса", вже у них Марія вклякла на колінах перед вишиванням, з її плеча спустилася полотняна сорочка. А вісник небес архангел Гавриїл немає ані крил, ані німба, і форми його тіла більше схожі на жіночі.

Історію картини розповідає мистецтвознавиця Діана Клочко у матеріалі ↓
https://localhistory.org.ua/rubrics/painting/blagovishchennia-na-kiyivskii-terasi-istoriia-kartini-oleksandra-murashka/

«Необхідно розуміти, що радянська система головно трималась на страху не лише в часи сталінського терору 1930-х років, а й у значно «ліберальніші» періоди.

Наведу приклад: це спогад Марії Драч, яка 1953-го була 8-річною школяркою у львівській школі. Там її застала звістка про смерть Сталіна: «Коли помер Сталін, я була ще дитиною, в другому класі. В школі нам розповіли, яка велика трагедія трапилась, що помер Вождь. Кожній дитині дали знимку Сталіна. З цими враженнями я пішла додому до бабці. Вдома я зі сльозами на очах розповіла бабці про смерть Сталіна і показала його фото. Сказала: “Поцілуй!” Бабця гаркнула, що я, мабуть, здуріла. Але мама, котра це все чула, прикрикнула на бабцю, мовляв, поцілуй, бо ж мала потім в школі розкаже. Я тоді геть не розуміла, що, власне, відбулось. Але така тоді була атмосфера».

Радянська система поступово розбудувала розгалужений, пропрацьований і справді ефективний репресивний апарат. До того ж йдеться не лише про можливість потрапити до в’язниці, чи на заслання, чи на примусове лікування до психіатричної лікарні (як це зазвичай траплялось із найзатятішими дисидентами). Йдеться про, здавалося би, значно дрібніші, але все ж таки вкрай болючі «заходи», до яких система вдавалась для самозахисту і водночас завдяки яким, бодай на позір, отримувала лояльність.

Могло йтися і про звільнення з роботи, вилучення з комсомолу, відрахування з університету, заборону проживати в тому чи тому місті чи використання перелічених інструментів щодо членів сім’ї переслідуваного чи переслідуваної. Радянські громадяни були свідомі усіх цих ризиків, масові репресії від перших десятиліть існування радянської імперії передавали в родинних історіях.

Такий перманентний страх формував обережність, демонстративну лояльність і небажання «підставлятися під неприємності». Це, звичайно, не вилучає того, що якась частина радянського суспільства справді була лояльною до системи і з тих чи тих причин підтримувала її. Однак, аналізуючи феномен радянської спільноти, варто пам’ятати, що практично кожен громадянин СРСР був свідомий того, що в разі найменшого «відступництва» від моделі «радянської людини» система може його жорстоко покарати.

Окрім страху, однією із визначальних характеристик радянського суспільства, була корупція. До того ж звичайно йдеться про значно масштабніший феномен ніж просто вміння отримати послугу або товар за незаконну винагороду. Корупція пронизувала радянське суспільство в різних формах та вимірах. Якщо, за твердженням Фітцпатрік, в епоху сталінізму блат був повсякденним явищем, то в часи Брежнєва сягнув апогею і пронизував фактично усі сфери суспільного життя. За допомогою тієї чи іншої форми блату (або корупції) у радянській реальності вирішували абсолютно все — вступ до університету, місце в черзі на квартиру, придбання автомобіля чи банальне отримання кращих продуктів у магазинах. Усе це потребувало залучення тієї чи іншої форми корупції.

Цьому сприяла планова економіка, яка забезпечувала «цілковиту зайнятість», але була нездатною забезпечити бодай базові потреби громадян. Виник феномен повсюдного дефіциту, який перетворився на прекрасний ґрунт для і без того жвавої радянської корупції».

Придбати книгу Радомира Мокрика «Культурна колонізація. Страх, приниження та опір України в радянській імперії» → https://publishing.localhistory.org.ua/product/kulturna-kolonizacziya-strah-prynyzhennya-ta-opir-ukrayiny-v-radyanskij-imperiyi/

Фото: «Партія кличе — Комсомол каже — єсть!». Пропагандистський плакат Е. Коткова, Е. Лемберського.

Книжка канадського історика Мирослава Шкандрія – одне з найґрунтовніших досліджень українського націоналізму 1920–1950-х років!

Спираючись на архіви України, Польщі, Канади і США, мемуари й літературу доби та застосовуючи модерний науковий інструментарій, автор показує, як український націоналізм пройшов шлях від інтегрального руху до демократичної трансформації у частині повоєнної еміграції.

👉🏼Читайте уривок із книги “Український націоналізм” у матеріалі "Історична Правда" ↓
https://www.istpravda.com.ua/articles/2026/03/18/165759/

Купуйте книгу “Український націоналізм: Політика, ідеологія та література, 1920–1956” в онлайн-крамниці видавництва: https://publishing.localhistory.org.ua/product/ukrayinskyj-naczionalizm-polityka-ideologiya-ta-literatura-1920-1956/

Сьогодні, 27 березня, відзначаємо Міжнародний день театру!🎭

В Україні театр завжди боровся за своє право на існування. Та попри війни, репресії та цензуру, він не зламався і продовжує говорити до нас сьогодні.

✍🏼Читайте в електронній версії журналу “Локальна історія” про те, як сучасна війна змінює наші глядацькі смаки та що таке український голос у російському культурному мороці.

Розповідаємо історії Стаса Жиркова, керівника Театру на Лівому березі, який поставив виставу “Різдво. Тризна” перед початком війни, Олексія Кравчука, режисера й воїна, та Сергія Дорофеєва, керівника Луганського театру, який двічі втратив свій театр.

👉🏼Електронну версію номера “Театр” можна придбати в онлайн-крамниці видавництва за 100 грн: https://publishing.localhistory.org.ua/product/teatr-5-2022/

“Кращого за нього на зонах ніколи не було”, — так згадували співв’язні Михайла Сороку, який провів у неволі 34 роки. Сьогодні минає 115 років від дня його народження.

У 1954 він опинився в Кенгірі, в Казахстані, де очолив одне з найбільших повстань. “Ми не будем, не будем рабами і не будем носити ярма”, — звучало рефреном у гімні, який уклав Михайло. Навіть після придушення бунту адміністрація боялася залишати його надовго в одному місці, надто вже він гуртував людей. Михайло підрахував, що якщо б додати весь час його в’язничних подорожей, то назбиралося б пів року, а якщо порахувати відстані — то можна було б опоясати земну кулю.

У 1957 році його формально реабілітували. Та це ніяк не позначилося на його статусі. Єдиний шлях на волю пролягав через покаяння. Михайла возили Україною, показували “досягнення” радянської системи. Одного разу Сороку привезли до Києва, поселили в готель, одягнули в костюм. На зустріч привели сина. Ввечері працівники КДБ запропонували покаятись. “Поверніть мені мій тюремний бушлат, я не продаюсь”, — відповів коротко.

Опанас Заливаха зазначав, що Михайло був стовпом, навколо якого оберталося все духовне життя табору. Освічений поліглот, він організовував вечори, знайомив іноземців з українською культурою, розв’язував конфлікти між в’язнями. До кінця життя займався йогою та практикував здоровий спосіб життя. У камері запровадив ранкову зарядку й обтирання холодною водою.

У 1971 році організував двотижневе відзначення ювілею Лесі Українки. Це була його улюблена письменниця. У червні того ж року Михайло помер від інфаркту. Не маючи Псалтиря, над ним цілу ніч читали Шевченковий «Кобзар».

Коли тіло Сороки вивозили з табору, то всі в’язні стояли з непокритими головами. На місці його смерти посадили трояндовий кущ, який назвали «Кущ Сороки». В'язні любили збиратися біля нього, спілкуватися, згадувати Михайла. Помітивши це, керівництво табору наказало викорчувати троянду.

Про члена ОУН, політв’язня, одного з лідерів Кенгірського повстання – у матеріалі на нашому сайті: https://localhistory.org.ua/texts/statti/krashchogo-za-nogo-na-zonakh-nikoli-ne-bulo/

Історію Михайла Сороки читайте у книзі “Сила опору”. Придбати видання можна на сайті “Локальної історії”: https://publishing.localhistory.org.ua/product/syla-oporu-ukrayinczi-v-radyanskyh-taborah/

“Майструєш — а лялька починає дивитися на тебе. Кліпає, роззявляє рота у твоїх руках. Це як народження дитини. Створюю її, відпускаю — бачу результат на сцені. Недавно так працював, а поблизу хтось посадовив у крісло Вовка з “Сімох козенят”. Я обертаюся — аж сполохався. Іграшковий вовк, 180 сантиметрів заввишки, з суглобами, що згинаються, правдоподібними лапами — мов живий. Голову похилив — дивлюся — що ж він думає?”, – розповідав Євген Невинський, який був майстром театральних ляльок у Київському академічному театрі ляльок та актором-ляльководом у Театрі ляльок на лівому березі Дніпра.

Ще другокласником він виготовив першу маріонетку — гусінь із синтепонових кульок, обшитих зеленим трикотажем і зв’язаних між собою. Уже тоді вмів шити, малювати. Коли подорослішав, освоїв складніші інструменти — як-то лобзик чи дриль.

“Театр ляльок — перший театр, який відвідує дитина. Саме з її вражень формується подальша любов. Маленький глядач вірить, що лялька існує сама собою. Вона жива, навіть якщо за нею стоїть якийсь дядько чи тітка. Щось йому говорить, доносить свої думки. Саме тут важливо не зіпсувати глядача”.

Євген створив багато персонажів: хижих звірів, граційних лебедів, проворних чортів, зуби й гігантський бургер для вистави про похід до стоматолога. Не завжди мав час дивитися готові спектаклі. Але на генеральному прогоні завжди спостерігав, як оживають іграшки, які він створив.

Інтерв'ю з Євгеном Невинським “Локальна історія” записала у 2022-му році. Після початку повномасштабного вторгнення актор пішов добровольцем на фронт. У липні 2023 року він пропав безвісти на Запорізькому напрямку. А в травні генетична експертиза підтвердила його загибель.

https://localhistory.org.ua/texts/reportazhi/cholovik-za-shirmoiu/ 

Сьогодні минає 135 років від дня народження Олекси Слісаренка – видатного представника української літератури XX століття.

Його перші оповідання справляли враження чогось свіжого й небаченого, а самого автора порівнювали із П’єром Бенуа й О. Генрі. Агроном за освітою, він знайшов себе в літературі.

У буремні 1920-ті Олекса Слісаренко публічно посварився з Максимом Горьким за те, що той назвав українську мову “наріччям”. “Він звинуватив всю російську інтелігенцію у великодержавному шовінізмі. Нагадав, що національну політику в Україні преса одностайно вважає зразковою, адже тут поважають усі національності і так само вимагають поваги до української нації”.

Проте більшовицька диктатура не оминула письменника. У листопаді 1937 року його розстріляли в урочищі Сандармох.

Про життя та творчість майстра короткої прози розповідаємо у спецпроєкті “Сандармох. Незабуті імена” 👉🏼 https://sandarmoh.localhistory.org.ua/slisarenko