📚П’ять причин прочитати “Насувається буря” Одда Арне Вестада:

👉🏼Світ знову нагадує 1914 рік
Вестад показує, як піднесення нових держав, конкуренція великих потуг і зміна балансу сил створюють міжнародну систему, дивовижно подібну до тієї, що існувала напередодні Великої війни.

👉🏼Темний бік модерности
Технологічний прорив, глобалізація і швидкість комунікацій можуть бути не лише двигунами прогресу, а й джерелами нових конфліктів.

👉🏼Політика страху
Взаємна підозра між державами, гонка озброєнь і логіка стримування часто створюють спіраль ескалації, у якій страх війни сам стає причиною війни.

👉🏼Україна як вузол світової політики
Війна в Україні стала випробуванням принципів міжнародного порядку і показує, чи здатний світ стримати агресію великої держави.

👉🏼Чи неминуча Третя світова війна?
Книжка ставить головне питання нашої епохи: чи здатні великі держави засвоїти уроки ХХ століття і уникнути нової глобальної катастрофи.

❗️Українське видання книжки «Насувається буря» виходить одночасно зі світовою прем’єрою — очікуємо наприкінці квітня 2026 року.

Придбати книгу за ціною 450 грн замість 520 грн можна в онлайн-крамниці видавництва: https://publishing.localhistory.org.ua/product/nasuvayetsya-burya-vlada-konflikt-ta-poperedzhennya-z-istoriyi/

Благовіщення – одна з найважливіших євангельських подій, яку зобразив живописець Олександр Мурашко. Це єдина робота митця, присвячена релігійному сюжету.

Замальовки до картини він назвав "Тераса", вже у них Марія вклякла на колінах перед вишиванням, з її плеча спустилася полотняна сорочка. А вісник небес архангел Гавриїл немає ані крил, ані німба, і форми його тіла більше схожі на жіночі.

Історію картини розповідає мистецтвознавиця Діана Клочко у матеріалі ↓
https://localhistory.org.ua/rubrics/painting/blagovishchennia-na-kiyivskii-terasi-istoriia-kartini-oleksandra-murashka/

«Необхідно розуміти, що радянська система головно трималась на страху не лише в часи сталінського терору 1930-х років, а й у значно «ліберальніші» періоди.

Наведу приклад: це спогад Марії Драч, яка 1953-го була 8-річною школяркою у львівській школі. Там її застала звістка про смерть Сталіна: «Коли помер Сталін, я була ще дитиною, в другому класі. В школі нам розповіли, яка велика трагедія трапилась, що помер Вождь. Кожній дитині дали знимку Сталіна. З цими враженнями я пішла додому до бабці. Вдома я зі сльозами на очах розповіла бабці про смерть Сталіна і показала його фото. Сказала: “Поцілуй!” Бабця гаркнула, що я, мабуть, здуріла. Але мама, котра це все чула, прикрикнула на бабцю, мовляв, поцілуй, бо ж мала потім в школі розкаже. Я тоді геть не розуміла, що, власне, відбулось. Але така тоді була атмосфера».

Радянська система поступово розбудувала розгалужений, пропрацьований і справді ефективний репресивний апарат. До того ж йдеться не лише про можливість потрапити до в’язниці, чи на заслання, чи на примусове лікування до психіатричної лікарні (як це зазвичай траплялось із найзатятішими дисидентами). Йдеться про, здавалося би, значно дрібніші, але все ж таки вкрай болючі «заходи», до яких система вдавалась для самозахисту і водночас завдяки яким, бодай на позір, отримувала лояльність.

Могло йтися і про звільнення з роботи, вилучення з комсомолу, відрахування з університету, заборону проживати в тому чи тому місті чи використання перелічених інструментів щодо членів сім’ї переслідуваного чи переслідуваної. Радянські громадяни були свідомі усіх цих ризиків, масові репресії від перших десятиліть існування радянської імперії передавали в родинних історіях.

Такий перманентний страх формував обережність, демонстративну лояльність і небажання «підставлятися під неприємності». Це, звичайно, не вилучає того, що якась частина радянського суспільства справді була лояльною до системи і з тих чи тих причин підтримувала її. Однак, аналізуючи феномен радянської спільноти, варто пам’ятати, що практично кожен громадянин СРСР був свідомий того, що в разі найменшого «відступництва» від моделі «радянської людини» система може його жорстоко покарати.

Окрім страху, однією із визначальних характеристик радянського суспільства, була корупція. До того ж звичайно йдеться про значно масштабніший феномен ніж просто вміння отримати послугу або товар за незаконну винагороду. Корупція пронизувала радянське суспільство в різних формах та вимірах. Якщо, за твердженням Фітцпатрік, в епоху сталінізму блат був повсякденним явищем, то в часи Брежнєва сягнув апогею і пронизував фактично усі сфери суспільного життя. За допомогою тієї чи іншої форми блату (або корупції) у радянській реальності вирішували абсолютно все — вступ до університету, місце в черзі на квартиру, придбання автомобіля чи банальне отримання кращих продуктів у магазинах. Усе це потребувало залучення тієї чи іншої форми корупції.

Цьому сприяла планова економіка, яка забезпечувала «цілковиту зайнятість», але була нездатною забезпечити бодай базові потреби громадян. Виник феномен повсюдного дефіциту, який перетворився на прекрасний ґрунт для і без того жвавої радянської корупції».

Придбати книгу Радомира Мокрика «Культурна колонізація. Страх, приниження та опір України в радянській імперії» → https://publishing.localhistory.org.ua/product/kulturna-kolonizacziya-strah-prynyzhennya-ta-opir-ukrayiny-v-radyanskij-imperiyi/

Фото: «Партія кличе — Комсомол каже — єсть!». Пропагандистський плакат Е. Коткова, Е. Лемберського.

Книжка канадського історика Мирослава Шкандрія – одне з найґрунтовніших досліджень українського націоналізму 1920–1950-х років!

Спираючись на архіви України, Польщі, Канади і США, мемуари й літературу доби та застосовуючи модерний науковий інструментарій, автор показує, як український націоналізм пройшов шлях від інтегрального руху до демократичної трансформації у частині повоєнної еміграції.

👉🏼Читайте уривок із книги “Український націоналізм” у матеріалі "Історична Правда" ↓
https://www.istpravda.com.ua/articles/2026/03/18/165759/

Купуйте книгу “Український націоналізм: Політика, ідеологія та література, 1920–1956” в онлайн-крамниці видавництва: https://publishing.localhistory.org.ua/product/ukrayinskyj-naczionalizm-polityka-ideologiya-ta-literatura-1920-1956/

Сьогодні, 27 березня, відзначаємо Міжнародний день театру!🎭

В Україні театр завжди боровся за своє право на існування. Та попри війни, репресії та цензуру, він не зламався і продовжує говорити до нас сьогодні.

✍🏼Читайте в електронній версії журналу “Локальна історія” про те, як сучасна війна змінює наші глядацькі смаки та що таке український голос у російському культурному мороці.

Розповідаємо історії Стаса Жиркова, керівника Театру на Лівому березі, який поставив виставу “Різдво. Тризна” перед початком війни, Олексія Кравчука, режисера й воїна, та Сергія Дорофеєва, керівника Луганського театру, який двічі втратив свій театр.

👉🏼Електронну версію номера “Театр” можна придбати в онлайн-крамниці видавництва за 100 грн: https://publishing.localhistory.org.ua/product/teatr-5-2022/

“Кращого за нього на зонах ніколи не було”, — так згадували співв’язні Михайла Сороку, який провів у неволі 34 роки. Сьогодні минає 115 років від дня його народження.

У 1954 він опинився в Кенгірі, в Казахстані, де очолив одне з найбільших повстань. “Ми не будем, не будем рабами і не будем носити ярма”, — звучало рефреном у гімні, який уклав Михайло. Навіть після придушення бунту адміністрація боялася залишати його надовго в одному місці, надто вже він гуртував людей. Михайло підрахував, що якщо б додати весь час його в’язничних подорожей, то назбиралося б пів року, а якщо порахувати відстані — то можна було б опоясати земну кулю.

У 1957 році його формально реабілітували. Та це ніяк не позначилося на його статусі. Єдиний шлях на волю пролягав через покаяння. Михайла возили Україною, показували “досягнення” радянської системи. Одного разу Сороку привезли до Києва, поселили в готель, одягнули в костюм. На зустріч привели сина. Ввечері працівники КДБ запропонували покаятись. “Поверніть мені мій тюремний бушлат, я не продаюсь”, — відповів коротко.

Опанас Заливаха зазначав, що Михайло був стовпом, навколо якого оберталося все духовне життя табору. Освічений поліглот, він організовував вечори, знайомив іноземців з українською культурою, розв’язував конфлікти між в’язнями. До кінця життя займався йогою та практикував здоровий спосіб життя. У камері запровадив ранкову зарядку й обтирання холодною водою.

У 1971 році організував двотижневе відзначення ювілею Лесі Українки. Це була його улюблена письменниця. У червні того ж року Михайло помер від інфаркту. Не маючи Псалтиря, над ним цілу ніч читали Шевченковий «Кобзар».

Коли тіло Сороки вивозили з табору, то всі в’язні стояли з непокритими головами. На місці його смерти посадили трояндовий кущ, який назвали «Кущ Сороки». В'язні любили збиратися біля нього, спілкуватися, згадувати Михайла. Помітивши це, керівництво табору наказало викорчувати троянду.

Про члена ОУН, політв’язня, одного з лідерів Кенгірського повстання – у матеріалі на нашому сайті: https://localhistory.org.ua/texts/statti/krashchogo-za-nogo-na-zonakh-nikoli-ne-bulo/