«Безумовним принципом існування справжньої «радянської людини» була її висока ідейність та відданість задумам партії. Радянська людина повинна була вірити (або принаймні вдавати, що вірить) у партійну доктрину й хотіти бути будівником світлого комуністичного майбутнього. Партія ж знає і вкаже шлях та спосіб, яким цього досягнути.
З цього принципу випливає ще одна головна специфіка homo sovieticus’а — її світогляд часто був інфантильним, патерналістським, а структура відносин в її голові — ієрархічною. Саме партія диктувала суспільству напрям і способи досягнення цілей, які теж встановлювала. Партія знала, де «добро», а де «зло», партійні резолюції визначали, що добре, а що погане, де «свої», а де «вороги», при цьому часто змінювала думку, що, однак, не мало б давати приводів сумніватися у правильності її рішень.
Радянську людину, попри красиві лозунги, насправді позбавляли суб’єктности й вона мала цілковито покладатись на рішення та вказівки партії. До того ж у радянській спільноті поступово сформувалась зрозуміла вертикаль, ієрархія, коли для того, щоб прийняти рішення чи оцінити ту чи ту ситуацію, варто було звернутись до вищого партійного органу по роз’яснення, адже «нагорі краще знають».
Так радянська людина справді перетворювалась на «гвинтик в системі», як її свого часу охарактеризував сам Сталін. Звідси наступна риса — колективізм. Радянська людина не мислила себе поза колективом, суть її існування була саме у спільній праці й досягненні колективних цілей. Гвинтик, який випадає з системи, як такий нічого не вартий.
Імперськість охоплювала ще одну важливу рису радянського проєкту і, відповідно, «радянської людини»: нетерпимість до інших ідеологій. Переконання у власній винятковості автоматично означало впевненість у власній слушності і, відповідно, у хибності й навіть ворожості інших світоглядів. Радянське суспільство жило в перманентній напрузі та конфронтації із Заходом — в очікуванні війни та підготовки до неї, або ж безпосередньо у війні або подоланні її наслідків. Повоєнний період, який увійшов в історіографію із загальною назвою «холодна війна», визначально характеризувався суперництвом СРСР із Заходом або США, коли гасло «Наздогнати й перегнати Америку» був частиною повсякденного життя суспільства. У СРСР культивували не лише уявлення про конкурентність та змагальність двох найбільших світоглядних систем, а й пряму ворожнечу між ними.
Радянське суспільство було «оточене ворогами» і «шпигунами», які намагались «зашкодити побудові соціалізму». Тому радянська людина завжди мала бути напоготові, аби викрити справжнього чи уявного шкідника й не дати йому змоги завадити поступу соціалізму. Справді яскраво ця риса радянської спільноти проявлялась зокрема в культурі, коли письменників і митців неодмінно закликали протистояти західним формалістичним впливам, і культурна риторика загалом набувала вкрай мілітаризованого характеру.
Тут важливо ще коротко згадати про дві риси, які були притаманні радянському суспільству як спільноті і, відповідно, які впливали на формування «радянської людини». Це страх і корупція».
Читайте більше у книжці Радомира Мокрика «Культурна колонізація» → https://publishing.localhistory.org.ua/product/kulturna-kolonizacziya-strah-prynyzhennya-ta-opir-ukrayiny-v-radyanskij-imperiyi/
З цього принципу випливає ще одна головна специфіка homo sovieticus’а — її світогляд часто був інфантильним, патерналістським, а структура відносин в її голові — ієрархічною. Саме партія диктувала суспільству напрям і способи досягнення цілей, які теж встановлювала. Партія знала, де «добро», а де «зло», партійні резолюції визначали, що добре, а що погане, де «свої», а де «вороги», при цьому часто змінювала думку, що, однак, не мало б давати приводів сумніватися у правильності її рішень.
Радянську людину, попри красиві лозунги, насправді позбавляли суб’єктности й вона мала цілковито покладатись на рішення та вказівки партії. До того ж у радянській спільноті поступово сформувалась зрозуміла вертикаль, ієрархія, коли для того, щоб прийняти рішення чи оцінити ту чи ту ситуацію, варто було звернутись до вищого партійного органу по роз’яснення, адже «нагорі краще знають».
Так радянська людина справді перетворювалась на «гвинтик в системі», як її свого часу охарактеризував сам Сталін. Звідси наступна риса — колективізм. Радянська людина не мислила себе поза колективом, суть її існування була саме у спільній праці й досягненні колективних цілей. Гвинтик, який випадає з системи, як такий нічого не вартий.
Імперськість охоплювала ще одну важливу рису радянського проєкту і, відповідно, «радянської людини»: нетерпимість до інших ідеологій. Переконання у власній винятковості автоматично означало впевненість у власній слушності і, відповідно, у хибності й навіть ворожості інших світоглядів. Радянське суспільство жило в перманентній напрузі та конфронтації із Заходом — в очікуванні війни та підготовки до неї, або ж безпосередньо у війні або подоланні її наслідків. Повоєнний період, який увійшов в історіографію із загальною назвою «холодна війна», визначально характеризувався суперництвом СРСР із Заходом або США, коли гасло «Наздогнати й перегнати Америку» був частиною повсякденного життя суспільства. У СРСР культивували не лише уявлення про конкурентність та змагальність двох найбільших світоглядних систем, а й пряму ворожнечу між ними.
Радянське суспільство було «оточене ворогами» і «шпигунами», які намагались «зашкодити побудові соціалізму». Тому радянська людина завжди мала бути напоготові, аби викрити справжнього чи уявного шкідника й не дати йому змоги завадити поступу соціалізму. Справді яскраво ця риса радянської спільноти проявлялась зокрема в культурі, коли письменників і митців неодмінно закликали протистояти західним формалістичним впливам, і культурна риторика загалом набувала вкрай мілітаризованого характеру.
Тут важливо ще коротко згадати про дві риси, які були притаманні радянському суспільству як спільноті і, відповідно, які впливали на формування «радянської людини». Це страх і корупція».
Читайте більше у книжці Радомира Мокрика «Культурна колонізація» → https://publishing.localhistory.org.ua/product/kulturna-kolonizacziya-strah-prynyzhennya-ta-opir-ukrayiny-v-radyanskij-imperiyi/
Магазин Локальної історії
Культурна колонізація. Cтрах, приниження та опір України в радянській імперії - Магазин Локальної історії
Доставка протягом 2-3 робочих днів Найкраща українська книжка 2025 року за версією Українського ПЕН. Переможець Національного рейтингу Укрінформу «Книжковий
❤2💯2
1. «Славлю трудом батьківщину могутню». Пропагандистський плакат Володимира Сокола. Київ, Агітплакат, 1981. Колекція Андрія Будника.
2. «Найдемократичніша в світі». Пропагандистський плакат. Колекція Андрія Будника.
2. «Найдемократичніша в світі». Пропагандистський плакат. Колекція Андрія Будника.
The Village Україна обрали книжки місяця й пояснили, чому їх варто читати. Серед видань – праця Крістофера Кларка «Революційна весна»!
«У центрі цієї книжки – революції 1848–1849 років, хвиля повстань, що майже одночасно охопила значну частину Європи. У своїй праці британсько-австралійський історик Крістофер Кларк простежує, як від Парижа до Відня, від Берліна до Мілана тисячі людей виходили на вулиці, вимагаючи конституцій, політичних прав, соціальної справедливості та національного самовизначення.
Кларк показує ці події як момент зіткнення головних політичних ідей 19 століття. Через свідчення очевидців і політичні тексти він відтворює атмосферу часу, коли різні групи суспільства разом кинули виклик монархічній владі.
«Хоча більшість повстань придушили вже за кілька років, Кларк переконує, що їхній вплив виявився довготривалим», - підкреслив професор історії Александр Зевін у відгуку для The New York Times. Повстання змусили держави реформувати інституції, розширити політичну участь і переосмислити роль суспільства в управлінні. І, як результат, вплинули на формування модерної Європи.
Книжка «Революційна весна» ввійшла до списків найкращих книжок року 2023 року за версіями The New Yorker, The Economist і Financial Times».
👉🏼Придбати книгу «Революційна весна» можна в онлайн-крамниці видавництва: https://publishing.localhistory.org.ua/product/revolyuczijna-vesna-borotba-za-novyj-svit-1848-1849/
«У центрі цієї книжки – революції 1848–1849 років, хвиля повстань, що майже одночасно охопила значну частину Європи. У своїй праці британсько-австралійський історик Крістофер Кларк простежує, як від Парижа до Відня, від Берліна до Мілана тисячі людей виходили на вулиці, вимагаючи конституцій, політичних прав, соціальної справедливості та національного самовизначення.
Кларк показує ці події як момент зіткнення головних політичних ідей 19 століття. Через свідчення очевидців і політичні тексти він відтворює атмосферу часу, коли різні групи суспільства разом кинули виклик монархічній владі.
«Хоча більшість повстань придушили вже за кілька років, Кларк переконує, що їхній вплив виявився довготривалим», - підкреслив професор історії Александр Зевін у відгуку для The New York Times. Повстання змусили держави реформувати інституції, розширити політичну участь і переосмислити роль суспільства в управлінні. І, як результат, вплинули на формування модерної Європи.
Книжка «Революційна весна» ввійшла до списків найкращих книжок року 2023 року за версіями The New Yorker, The Economist і Financial Times».
👉🏼Придбати книгу «Революційна весна» можна в онлайн-крамниці видавництва: https://publishing.localhistory.org.ua/product/revolyuczijna-vesna-borotba-za-novyj-svit-1848-1849/
Магазин Локальної історії
Революційна весна: боротьба за новий світ, 1848—1849 - Магазин Локальної історії
Доставка впродовж 2-3 робочих днів
❤5
Наприкінці XIX століття у Львові збудували заклад для невиліковно хворих, один із найсучасніших тоді у Європі. Лічниця приймала нужденних, пережила дві світові війни, а радянська окупація стерла пам’ять про неї. Сьогодні її історію продовжує Лікарня МЦ Святої Параскеви у Львові. Ініціаторкою відродження стала Тетяна Міхнова.
Сьогодні центр на вулиці Смаль-Стоцького працює як повноцінна лікарня з терапевтичним відділенням. Тут є мамологічний, лапараскопічний, діагностичний і ендоскопічний центри, стаціонар ортопедії, загальна хірургія, нейрохірургія хребта. Потік пацієнтів — 500 осіб на день, а стаціонарно в лікарні можуть перебувати до 60 пацієнтів. Загалом у Медцентрі святої Параскеви у Львові працює 700 осіб, серед яких — 200 лікарів.
«Окрім нашої основної роботи, ми також працюємо над розвитком культури приватної медицини, навчанням медиків. А ще намагаємося боротися з корупцією у сфері. За весь час діяльності «Параскеви» ми не давали хабарів, не працювали з відкатами. У нас «білі», одні з найвищих зарплат у місті.
Маємо й низку соціальних проєктів, як-от відновлення памʼяті про лічницю Білінського та ревіталізація архітектурної спадщини. Плануємо відновити гробівець родини фундаторів на Личакові. Надаємо безкоштовні послуги військовим, яких скеровує Військово-медичний клінічний центр Західного регіону. Співпрацюємо з фондом «Діти героїв» — надаємо послуги дітям, батьки яких загинули, захищаючи Україну», – розповідає Тетяна Міхнова.
Жінка живе в Києві, але упродовж 15 років, адже саме стільки часу минуло з відкриття першого закладу «Параскеви», три дні на тиждень проводить у Львові. Це непросто, але її надихають робота та команда, рух уперед.
«Поруч зі мною люди, які по-справжньому люблять свою роботу. Я відчуваю велику відповідальність за наших пацієнтів і колектив, тому роблю все для того, щоби забезпечувати колегам можливість розвиватися професійно. Ми – бізнес із цінностями, які не тільки декларуємо, а й щоденно втілюємо кожен на своєму рівні».
[ Матеріал створено у партнерстві з Лікарнею МЦ Святої Параскеви ]
👉🏼Більше про відновлення лічниці читайте у матеріалі на нашому сайті: https://localhistory.org.ua/texts/statti/dopomoga-neduzhim-i-ievropeiski-standarti-iak-privatnii-biznes-povertaie-istorichnu-spravedlivist/
Сьогодні центр на вулиці Смаль-Стоцького працює як повноцінна лікарня з терапевтичним відділенням. Тут є мамологічний, лапараскопічний, діагностичний і ендоскопічний центри, стаціонар ортопедії, загальна хірургія, нейрохірургія хребта. Потік пацієнтів — 500 осіб на день, а стаціонарно в лікарні можуть перебувати до 60 пацієнтів. Загалом у Медцентрі святої Параскеви у Львові працює 700 осіб, серед яких — 200 лікарів.
«Окрім нашої основної роботи, ми також працюємо над розвитком культури приватної медицини, навчанням медиків. А ще намагаємося боротися з корупцією у сфері. За весь час діяльності «Параскеви» ми не давали хабарів, не працювали з відкатами. У нас «білі», одні з найвищих зарплат у місті.
Маємо й низку соціальних проєктів, як-от відновлення памʼяті про лічницю Білінського та ревіталізація архітектурної спадщини. Плануємо відновити гробівець родини фундаторів на Личакові. Надаємо безкоштовні послуги військовим, яких скеровує Військово-медичний клінічний центр Західного регіону. Співпрацюємо з фондом «Діти героїв» — надаємо послуги дітям, батьки яких загинули, захищаючи Україну», – розповідає Тетяна Міхнова.
Жінка живе в Києві, але упродовж 15 років, адже саме стільки часу минуло з відкриття першого закладу «Параскеви», три дні на тиждень проводить у Львові. Це непросто, але її надихають робота та команда, рух уперед.
«Поруч зі мною люди, які по-справжньому люблять свою роботу. Я відчуваю велику відповідальність за наших пацієнтів і колектив, тому роблю все для того, щоби забезпечувати колегам можливість розвиватися професійно. Ми – бізнес із цінностями, які не тільки декларуємо, а й щоденно втілюємо кожен на своєму рівні».
[ Матеріал створено у партнерстві з Лікарнею МЦ Святої Параскеви ]
👉🏼Більше про відновлення лічниці читайте у матеріалі на нашому сайті: https://localhistory.org.ua/texts/statti/dopomoga-neduzhim-i-ievropeiski-standarti-iak-privatnii-biznes-povertaie-istorichnu-spravedlivist/
Локальна історія
Допомога недужим і європейські стандарти: як приватний бізнес повертає історичну справедливість
Лічниця ХІХ століття у Львові продовжує свою історію в новому форматі.
❤4
Про те, як приватний бізнес повертає історичну справедливість, читайте у новому номері журналу “Локальна історія”, який присвячений постаті Андрея Шептицького: https://publishing.localhistory.org.ua/product/andrej-sheptyczkyj-11-12-2025/
Магазин Локальної історії
Андрей Шептицький #11-12 (2025) - Магазин Локальної історії
Відправляємо протягом 2-3 робочих днів.
❤9
Книжка "Роздуми про ХХ століття" — не зовсім типовий для українського книжкового ринку формат, адже вона побудована як діалог між двома науковцями — Тоні Джадтом та Тімоті Снайдером. Тим не менш, коли на сторінках книги два публічних інтелектуали, формат відіграє другорядну роль.
Будучи смертельно хворим на аміотрофічний склероз, Тоні Джадт погодився надиктувати свої роздуми у форматі діалогу. Упродовж пів року щочетверга Тімоті Снайдер їздив до Тоні Джадта для записів. З кожним тижнем Джадт ставав все фізично слабшим, але на його інтелект хвороба ніяк не вплинула. Джадт вже не міг писати і друкувати, але чудово міг говорити, і саме з таких розмов з’явилася ця книга.
👉🏼Рецензію історика Олександра Сапронова на книгу "Роздуми про ХХ століття" Тоні Джадта і Тімоті Снайдера читайте у каруселі. Придбати видання: https://publishing.localhistory.org.ua/product/rozdumy-pro-dvadczyate-stolittya/
Будучи смертельно хворим на аміотрофічний склероз, Тоні Джадт погодився надиктувати свої роздуми у форматі діалогу. Упродовж пів року щочетверга Тімоті Снайдер їздив до Тоні Джадта для записів. З кожним тижнем Джадт ставав все фізично слабшим, але на його інтелект хвороба ніяк не вплинула. Джадт вже не міг писати і друкувати, але чудово міг говорити, і саме з таких розмов з’явилася ця книга.
👉🏼Рецензію історика Олександра Сапронова на книгу "Роздуми про ХХ століття" Тоні Джадта і Тімоті Снайдера читайте у каруселі. Придбати видання: https://publishing.localhistory.org.ua/product/rozdumy-pro-dvadczyate-stolittya/
Магазин Локальної історії
Роздуми про двадцяте століття - Магазин Локальної історії
Термін відправлення замовлень складає 2-3 робочих дні.
❤7