“Поль Камбон у листі, написаному 1901 року, зауважив, що вся історія французької дипломатії — не що інше, як довга вервечка спроб закордонних працівників чогось досягнути всупереч паризькому спротиву. Коли Камбон не погоджувався з офіційними столичними вказівками, він часто їх спалював.

Під час напруженої розмови з Жюстеном де Сельвом (міністром закордонних справ від червня 1911-го до січня 1912 року) Камбон дещо нетактовно повідомив співрозмовникові, що вважає себе рівнею міністрові.

Це нахабство стає трохи виправданішим, якщо пригадати, що від 1898-го (коли Камбон став послом у Лондоні) й до літа 1914 року він пережив дев’ятьох міністрів, двоє із яких побувало на цій посаді двічі. Камбон вважав себе не підлеглим урядові, а слугою Франції, оскільки його знання та досвід давали йому право відігравати важливу роль у процесі формування політики. Фундаментом Камбонового екзальтованого почуття власної гідности було переконання (яке розділяли й посли високого рангу), буцімто він не тільки представляв Францію, а й уособлював її.

Пропрацювавши послом у Лондоні від 1898-го до 1920-го, він не знав жодного слова англійською мовою. Під час зустрічей з Едвардом Ґреєм (який не володів французькою) Камбон наполягав на тому, щоби для нього перекладали кожнісіньке слово, зокрема й легко впізнаване “yes”. Він, як і багато інших представників французької еліти, був твердо переконаний, що для того, щоб висловити раціональні думки, годиться лише одна мова (французька) і виступав проти заснування у Британії французьких шкіл, наводячи ексцентричний аргумент про те, що виховані там французи здебільша стають розумово відсталими.

Результатом плідної співпраці Камбона й Делькассе стало підписання угоди про Троїсту Антанту (1904). Найбільше для її створення зробив саме Камбон, адже це він уже від 1901 року щосили переконував британських співрозмовників вирішити питання Марокко, а водночас закликаючи Делькассе облишити французькі зазіхання на Єгипет. Усе змінилося після відставки Делькассе в розпалі Першої Марокканської кризи. Його наступники були менш рішучими та авторитарними.

Моріс Рув’є обіймав міністерський пост лише 10 місяців, Леон Буржуа — 7; Стефан Пішон протримався довше, від жовтня 1906-го до березня 1911-го, але терпіти не міг системної важкої роботи й часто був відсутній за своїм столом на набережній д’Орсе. Усе це призвело до поступового зростання впливовости Централі. На 1911 рік у середовищі французької міжнародної політики сформувалося дві впливові групи.

До першої належали старі посли та їхні союзники в адміністрації, які виступали за налагодження відносин із Німеччиною і прагматичну відкриту стратегію міжнародних відносин Франції. У другій були “молодотурки”, як їх називав Жюль Камбон, із Централі”.

Про французьку дипломатію напередодні Великої війни читайте у книзі “Сновиди. Як Європа ввійшла у війну 1914 року” Крістофера Кларка → https://publishing.localhistory.org.ua/product/snovydy-yak-yevropa-vvijshla-u-vijnu-1914-roku/

Фото: Поль Камбон.

Перша світова війна часто опиняється на маргінесі української історичної пам’яті, хоча саме вона багато в чому визначила траєкторію ХХ століття. Чим Велика війна відрізнялася від попередніх конфліктів? Чому Східний фронт часто залишається в тіні Західного в популярній історії? Яке значення мали українські території у цій війні?

Про те, як Велика війна змінила традиційний світ селян і стала каталізатором формування модерних націй у Центрально-Східній Європі розповів Микола Глібіщук — кандидат історичних наук, викладач кафедри всесвітньої історії Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, провідний науковий співробітник Чернівецького обласного краєзнавчого музею.

👉🏼Дивитися ⟶ https://youtu.be/9tkcYfIfP1Y?si=vQQ3z_pYrM6OjKo_

Сучасна вулиця Смаль-Стоцького неподалік залізничного вокзалу у Львові наприкінці XIX століття була околицею міста. А оскільки місто розросталось, то тамтешні території почали активно розкуповувати під забудову. Одним із покупців став Антоній Білінський (1810–1895), польський шляхтич із Поділля, що мешкав у Львові вже 30 років. Він і збудував тут одну з найсучасніших на той час лічниць Європи.

У 1893 році звели перший корпус. Щоб спроєктувати будівлю, меценат найняв поляка Юліана Гохберґера й українця Івана Левинського. До завершення будівництва Білінський не дожив. Та коли будували лічницю, він щодня навідувався перевірити стан робіт, поспілкуватися з архітекторами. А коли перші лікувальні корпуси запрацювали, провідував пацієнтів.

Лічниця мала адміністративний корпус, морг та два корпуси. При повному навантаженні заклад уміщав 60 пацієнтів. Усі корпуси мали санвузли всередині. Освітлення забезпечувала автономна гасова система, а обігрівали лічницю кахельними печами. На ліжках були соломʼяні матраци та пірʼяні подушки, тож пацієнти почувалися комфортно. Палати вміщали 4–8 осіб. Були й дво- та одномісні — для заможних.

Пацієнтами опікувалися фахові лікарі, а про все інше дбали монахині згромадження Святого Павла. Першим директором закладу був відомий на Галичині лікар Юзеф Густинський. Говорити про якість лікування складно, але, окрім процедур, пацієнти багато гуляли садом і дихали свіжим повітрям. І тоді вважали, що це сприяє видужанню.

У 1943 році, під час нацистської окупації Львова, вулицю Білінських перейменували на вулицю Шпеєрґасе. А 1944-го, після другого «визволення» Львова радянськими військами, вулиці повернули прізвище меценатів. Через шість років радянська влада вкотре її змінила — на Бєлінського. То був російський літературний критик, який у своїх записках дуже гнівно відгукувався про українських митців. Для обивателя наче нічого й не змінилося: була вулиця Білінських, стала Бєлінського, але змінилося все. Зокрема так затерли памʼять про сімʼю меценатів, які заснували заклад.

Саму лічницю зліквідували 1946 року. Той район впав в око радянським функціонерам як підхожа територія для заводу телеграфної та телефонної апаратури, перевезеного із Саратова. Насправді завод був із Калуги, але в час Другої світової його евакуювали. Корпуси переобладнали під цехи. Після розпаду Союзу завод зареєстрували як українське державне підприємство, а 2008-го закрили. Будівлі здавали підприємцям в оренду. На 2012 рік там було зареєстровано майже 200 підприємств. Згодом лічниця Білінських почала занепадати.

[ Матеріал створено у партнерстві з Лікарнею МЦ Святої Параскеви ]

Про допомогу недужим та роботу лічниці читайте у матеріалі на нашому сайті: https://localhistory.org.ua/texts/statti/dopomoga-neduzhim-i-ievropeiski-standarti-iak-privatnii-biznes-povertaie-istorichnu-spravedlivist/

Про те як приватний бізнес повертає історичну справедливість читайте у новому номері журналу “Локальна історія”, який присвячений постаті Андрея Шептицького: https://publishing.localhistory.org.ua/product/andrej-sheptyczkyj-11-12-2025/

Цьогоріч минає 87 років від проголошення Карпатської України.

Про події березня 1939 року, людей, які стояли за створенням цієї держави, та долю краю розповідаємо на сторінках журналу “Локальна історія”.

✍🏼У номері — репортаж із Хуста, міста, де проголосили незалежність Карпатської України, розповідь Іванни Климпуш-Цинцадзе про долю родини головного команданта “Карпатської Січі”, а також про найсильнішу людину планети Івана Фірцака із Закарпаття.

Про трагічні події на Верецькому перевалі 1939 року, зниклий фах плотогонів та багату культуру Карпат. Доповнює номер розмова з одним із найвідоміших дослідників українського фольклору Миколою Мушинкою.

👉🏼Електронну версію “Карпатської України” можна придбати в онлайн-крамниці видавництва за 100 грн: https://publishing.localhistory.org.ua/product/karpatska-ukrayina-3-2019/

87 років тому, проголосили незалежність Карпатської України. Це стало закінченням складних процесів пошуку закарпатськими русинами-українцями своєї ідентичності протягом усього міжвоєнного періоду.

До подій у Карпатській Україні була прикута увага всього українства, що пов’язувало з нею сподівання на відродження соборної України. Вихідці з різних українських земель долучилися до державотворення, військового будівництва, політичного та національно-культурного життя краю, надавши карпатоукраїнському проектові соборницького змісту.

На невеликому клаптику землі в Карпатах навколо української ідеї об’єдналися представники різних генерацій і середовищ українського руху.

https://localhistory.org.ua/texts/statti/david-proti-goliafa/ 

Про те, як постала Карпатська Україна читайте в електронній версію журналу “Локальна історія”. Ціна – 100 грн: https://publishing.localhistory.org.ua/product/karpatska-ukrayina-3-2019/

Видання “Культурна колонізація” від “Локальної історії” отримало вже третю вагому нагороду, ставши книжкою року за версіями KBU Awards, Всеукраїнського рейтингу "Книжка року" та рейтингу “Книжковий інфобум” від Укрінформу!

✍🏻Це глибоке дослідження того, як імперія століттями використовувала мову, міти та фальсифікацію історії як інструменти окупації. Водночас це надихаюча розповідь про шістдесятників і дисидентів, які попри тиск виборювали нашу ідентичність. Автор переконливо доводить: нехтування культурою прокладає шлях ворожим танкам, а знання власного минулого — це наша головна зброя.

Щиро вітаємо автора Радомира Мокрика та запрошуємо до читання! Придбати книгу можна в онлайн-крамниці видавництва👉🏼 https://publishing.localhistory.org.ua/product/kulturna-kolonizacziya-strah-prynyzhennya-ta-opir-ukrayiny-v-radyanskij-imperiyi/

Які таємниці зберігають листи, що пережили століття?✉️
Читайте про це у новому номері журналу «Локальна історія»:

👉🏼як люди ранньомодерної Європи готувалися до смерті – що розповідають заповіти про страхи, віру і щоденне життя кількасотлітньої давнини.

👉🏼чи справді козаки написали зухвалого листа турецькому султану? Розбираємося, де закінчується легенда і починається історія.

👉🏼листування Івана Мазепи з Мотрею Кочубей: історія кохання, що перетворилася на політичний скандал.

👉🏼«Малюнок зносин із галичанами»: як листи Івана Нечуя-Левицького відкривають інтелектуальну карту українського культурного світу.

👉🏼листування як спосіб творення нації – історикиня Марина Палієнко про те, як приватні листи ставали простором української солідарності.

👉🏼Куліш і його «листи з хутора»: як приватна кореспонденція допомагала формувати нову українську культуру.

❗️Передплатникам відправляємо журнал з 18 березня, покупцям передпродажу — з 25 березня.

Придбати номер: https://publishing.localhistory.org.ua/product/lysty-1-2026/