Придбати книжку Якуба Мікановського “Прощавай, Східна Європо: особиста історія розділених земель”: https://publishing.localhistory.org.ua/product/proshhavaj-shidna-yevropo-osobysta-istoriya-rozdilenyh-zemel/

“Всі 30 років нашої Незалежности виявилися преамбулою до цього остаточного моменту істини. Ні 1991-го, ні 2005-го, ні 2014 року ми не поставили крапки в цьому питанні. Саме настав той вирішальний момент, коли наша боротьба й перемога стануть початком перезавантаження країни.

Наша поразка неможлива тому, що це питання, яке більше не стосується лише України. Ніколи в історії боротьба нашої нації за свободу не мала такого глобального контексту і глобальної підтримки. Це боротьба, з якою пов’язане майбутнє усього західного людства”.

4 роки тому розпочалося повномасштабне вторгнення Росії в Україну.

Пропонуємо до вашої уваги інтерв’ю з Анатолієм Дністровим, письменником, політичним аналітиком, військовослужбовцем. На його думку, російсько-українська війна призвела до карколомних змін не тільки в нашому суспільстві. Вона впливає на світовий порядок, у якому перемога України — беззаперечна.

Про трансформацію армії на “молекулярному рівні”, гартування української ідентичності та геноцид, що триває століттями читайте у матеріалі ↓

https://localhistory.org.ua/texts/interviu/anatolii-dnistrovii-viisko-zminiuietsia-na-molekuliarnomu-rivni/

«Микола Найдич у заяві до прокуратури вказав три «злочини» Івана Гончарука.

У селі Грудки той начебто бив його матір Ксенію і вбив Григорія Решетовського, а в селі Осівці — вбив Антона Шептура і знущався з селян. Жодних фактів про те, що Гончарук бив Ксенію Найдич, окрім свідчень її сина, не знайшлося. Микола стверджував, начебто після побоїв жінка захворіла й померла. Медичні довідки стверджували інше: Ксенія померла від онкології, яку виявили набагато пізніше після описуваних подій. Ці суперечності чекісти до уваги не брали.

Про вбивство Антона Шептура слідчим розповіла його донька Анна. У заяві вона написала: «27 квітня 1986 року я була в православній церкві села Осівці. Там були й жителі сусіднього села Грудки. Мій односелець Хлистик Микола Герасимович сказав мені, що на богослужінні є і Гончарук, який приїхав у село на роковини смерті своєї сестри. Я впізнала того, хто вбив батька. Мені про це сказала мати, яка нині покійна. А їй це стало відомо з чуток від сусідів».

Як жінка старшого віку могла впізнати 62-річного пенсіонера, якого бачила понад 40 років тому? Допомогли чекісти. 20 лютого 1987 року — цим днем датований протокол — Анні Шептур показали три фото. На двох — вгодовані, ледь усміхнені чоловіки (цілком імовірно, що це були працівники КДБ, які підходили за віком). Третє — паспортне фото Івана Гончарука. Нагадаю, затримали його аж 1 липня того року. Тобто за пів року до арешту слідчі мали свіжий знімок підозрюваного, який отримали з фотоательє чи паспортного столу.

Анна оповідала, що міліцію про вбивство батька не повідомляли, його тихо поховали. Іван Гончарук стверджував, що його не було серед тих, хто вбивав Шептура. Анна описувала вбивцю зовсім не так, як тоді виглядав обвинувачений. Йосип Голодюк, сусід Шептурів, на суді зізнався, що не знає, хто вбив сексота. Не вказали конкретного вбивцю й інші сусіди — Йосип Іщик і Єрмолай Іщик, чоловік сестри вбитого.

Григорій і Домна Решетовські також співпрацювали з чекістами. «Здавали партизанам інформацію про бандерівців і людей, що їм допомагають», — ствердив на суді учасник «винищувальних батальйонів» НКВС Харитон Найдич. Повстанці прийшли до їхньої хати, коли там був онук. Усіх трьох повели в сторону цвинтаря. Дорогою зустріли Івана Півненчука, районного провідника ОУН, який колись викладав у хлопця. Скомандував малому негайно повертатися додому. Його діда і бабу розстріляли. Ще в 1940-х слідство визначило вбивцю Решетовських — підпільника Феодосія Леонця. Той загинув у бою з НКВС, його сім’ю репресували — саме за це вбивство. Документ про це долучений до справи Гончарука із припискою: «Відомостей про діяльність Гончарука немає». Попри це, до обвинувального вироку додали й те, що він «конвоював, був на сторожі під час розстрілу».

19 грудня 1945 року хлопці «Збруча» напали на домівку, де зібралося четверо місцевих, які долучилися до винищувального батальйону НКВС. Івана Костючика розстріляли в лісі за те, що вбивав членів ОУН. Решту побили й відпустили. Серед них був Харитон Найдич. Він оповідав слідчим: «Я бачив майже всіх бандитів, які затримали мене разом з моїми товаришами з винищувального батальйону. Але особисто Гончарука у той час не знав, і тому стверджувати категорично, що я його в той день бачив серед бандитів, не берусь. Правда, хтось з села мені говорив, що серед них був і Гончарук».

Навесні 1987 року провели ексгумацію усіх «жертв Гончарука». У документах справи — багато фотографій розкопаних могил, розкладених кісток, планів-схем. На суді було чим вражати глядачів».

Придбати книгу Лесі Бондарук «Справа Гончарука. Останній розстріляний повстанець» можна в онлайн-крамниці видавництва → https://publishing.localhistory.org.ua/product/sprava-goncharuka-ostannij-rozstrilyanyj-povstanecz/

Повстанський фольклор неймовірно багатий. У 25-му томі "Літопису Української Повстанської Армії" вміщено майже 700 творів — 604 в основній частині та 68 у додатках. Серед них — марші, гімни, любовні й жартівливі пісні.

Чимало пісенної лірики створили самі повстанці, безпосередні учасники руху Опору. Хоча підпільники були заклопотані боротьбою, вони знаходили час для співу. Незалежно від місця чи авторства, їх тексти мали єдину мету: зміцнювати дух побратимів, надихати на здобуття свободи, вшановувати героїчні подвиги.

Більшість повстанців були зовсім юними. У своїх інтерв’ю очевидці часто згадують молоді роки з усмішкою, незважаючи на те, що тоді вони перебували в постійній небезпеці: переховування, арешти, терор. Попри все, люди шукали собі розради й не занепадали духом.

"Для розваги ми гуторили та співали. Пісня була моєю невідступною подругою ще з раннього дитинства, і я завжди в смутку чи в радості співала. Ми з Марійкою виконували дуетом настроєві співанки, а бойові, повстанські та народні пісні здебільшого співали цілим гуртом", — писала санітарка УПА Марія Бондаренко-Ріпецька ("Оксана") у своїх спогадах.

https://localhistory.org.ua/texts/statti/pisni-na-iakikh-postav-batko-nash-bandera/ 

Більше про українську мілітарну пісенну традицію дізнавайтеся на сайті онлайнового архіву "Пісні боротьби": https://songs-of-freedom.localhistory.org.ua/

“42 роки, які прожила Леся Українка — чи Лариса Косач, — це не надто багато. Але якщо зважити на те, що вона встигла зробити, то очевидно, що це цілком зріла людина, яка мала власне життя.

Вона любила, страждала, сварилася, заробляла на прожиття, майже вмирала, віддаючись натхненню і пишучи, їздила на курорти”, – розповідає Тамара Гундорова, авторка книжки “Леся Українка. Книги Сивілли”.

Сьогодні минає 155 років від дня народження Лесі Українки, письменниці, перекладачки та культурної діячки. Її творчий шлях розпочався з глибокого занурення у фольклор рідного краю — народні пісні, казки, легенди, обряди. Ці мотиви яскраво відобразилися у її поезії, драматургії та прозі. Волинські пейзажі та містична атмосфера Полісся простежуються зокрема у її знаковому творі – “Лісовій пісні”.

Водночас Леся ніколи не замикалася лише у межах рідної культури. Вона була людиною світу, вивчала мови, досліджувала глобальну історію, цікавилася політикою та захоплювалася Сходом. “Лариса Косач сьогодні звучить як наша сучасниця. Вона порушувала теми, які є актуальними й нині. Це жертовність і любов, видимість жінки в історії, екзотика й орієнталізм у культурі. Що відчуває хвора людина і як її сприймають у соціумі”.

Про сучасні проблеми сприйняття постаті Лесі Українки розповідає літературознавиця Тамара Гундорова у матеріалі: https://localhistory.org.ua/texts/interviu/tamara-gundorova-lesia-ukrayinka-bula-liudinoiu-svitu-i-vodnochas-rozbudovuvala-nove-rozuminnia-natsionalnoyi-identichnosti/

Більше про Лесю Українку читайте у випуску журналу “Локальна історія”. Замовити можна тут: https://publishing.localhistory.org.ua/product/lesya-ukrayinka-1-2025/

Придбати книжку Крістофера Кларка «Революційна весна: боротьба за новий світ, 1848—1849»: https://publishing.localhistory.org.ua/product/revolyuczijna-vesna-borotba-za-novyj-svit-1848-1849/

Що «Революційна весна» Крістофера Кларка може сказати українському читачеві про українську історію?

««Насамперед те, що українська історія є невід’ємною частиною європейської історії. І це, мабуть, найважливіший аргумент, щоб узяти цю книжку до рук.

Недаремно неподалік місця, де ми зараз розмовляємо, у Львові є площа Весни народів із пам’ятником Маркіяну Шашкевичу — людині, чия подвижницька діяльність безпосередньо вплинула на події 1848 року у місті. У книзі Крістофера Кларка Шашкевич згадується, не так часто, як, можливо, хотілося б, але все ж згадується. І саме це показово.

Читаючи працю Кларка, розумієш одну важливу річ: інституційна відірваність українських істориків і недостатнє просування якісних досліджень англійською мовою досі залишаються проблемою. Важко вимагати від автора великої європейської синтези знання всіх мов і врахування всіх локальних історіографій. Можна дорікати таким книжкам за спрощення чи неповноту, але їхня мета інша: показати широкий контекст подій, які сотні дослідників у різних куточках Європи вивчали з різних перспектив.

Замість того щоб читати сотні спеціалізованих праць, читач бере одну книгу і отримує цілісне, переконливе бачення епохи. Кларк показує події 1848 року, те, що історики називають Весною народів — як, можливо, єдину справді загальноєвропейську революцію в історії континенту.

Саме тому ця книжка є важливою: вона допомагає побачити українські події не як периферійні чи ізольовані, а як органічну частину великого європейського процесу. І навіть сама конструкція книги вражає. Майже 900 сторінок — це чималий обсяг для сучасного читача.

Але цей «товстунець» захоплює масштабом, глибиною й майстерністю викладу. І саме тому її варто прочитати».

👉🏼Більше про Весну народів слухайте у новому випуску «Нащо читати» → https://www.youtube.com/watch?v=X2FpcCyngQY&t=1666s

🔥«Культурна колонізація. Страх, приниження та опір України в радянській імперії» Радомира Мокрика здобула перше місце у номінації «Дослідження / документи» премії Всеукраїнського рейтингу «Книжка Року»!

Цьогоріч конкуренція була надзвичайно високою: експерти обирали найкращих серед понад 1000 видань, опрацювавши десятки професійних анкет.

✍🏼Книжка - розповідь про те, як культура перетворилася на лінію фронту. Радомир Мокрик детально аналізує стратегії радянської імперії, яка століттями намагалася стерти українську ідентичність через фальсифікацію минулого, нав’язування мови та плекання комплексу меншовартості. Автор доводить: культурна окупація завжди є фундаментом для військового вторгнення.

Водночас це історія боротьби шістдесятників, дисидентів і правозахисників, які розуміли, що відстоювати національну ідентичність у часи радянського панування – це боротися за майбутнє. Навіть після розпаду 1991-го радянська імперія залишила по собі не лише назви вулиць і російську мову в містах, а й міти про «братні народи» та звичку озиратися на Москву, глибоко вкорінені у свідомості мільйонів українців.

«Культурна колонізація» — це оповідь про те, що буває, коли нація нехтує власною культурою, і водночас дороговказ до остаточної перемоги над імперськими міфами📖

👉🏼Придбати видання можна на сайті «Локальної історії»: https://publishing.localhistory.org.ua/product/kulturna-kolonizacziya-strah-prynyzhennya-ta-opir-ukrayiny-v-radyanskij-imperiyi/

👉🏼Придбати видання можна на сайті «Локальної історії»: https://publishing.localhistory.org.ua/product/kulturna-kolonizacziya-strah-prynyzhennya-ta-opir-ukrayiny-v-radyanskij-imperiyi/

🔥Приїхала з друку праця Мирослава Шкандрія “Український націоналізм”! Передплатники вже отримали свої примірники.

Це одне з найґрунтовніших досліджень українського націоналізму 1920–1950-х років. Автор майстерно поєднує аналіз політичних стратегій, ідеологічних зламів та літературної творчості того часу, що дозволяє побачити цей рух у всій його багатогранності.

Спираючись на солідну архівну базу, дослідження допомагає відокремити історичні факти від нашарувань пропаганди, пропонуючи читачеві тверезе осмислення минулого без зайвої ідеалізації чи демонізації.

👉🏼Замовляйте видання на сайті “Локальної історії”: https://publishing.localhistory.org.ua/product/ukrayinskyj-naczionalizm-polityka-ideologiya-ta-literatura-1920-1956/
Ціна: 650 грн

Як українська мова вижила в епоху великих імперій та чому вона стала нашою головною політичною зброєю? Як інтелектуалам вдавалося обходити Валуєвський та Емський укази?

Чому ірландці втратили свою мову, а українці — ні? Міфи про "російськомовні міста" та "мову села", роль театру як головного транслятора українського слова та переклад Євангелія як акт відкритого спротиву імперії.

Про живу силу української мови, яка попри маргіналізацію та заборони змогла стати фундаментом модерної нації розповіла Ольга Казакевич — докторка історичних наук, професорка, завідувачка лабораторії історичних наук Національного центру "Мала академія наук України".

👉🏼Дивитися ⟶ https://youtu.be/CjYJen0izG4?si=KprpATwwz0RFiaKT