“У місті Самбір, у церкві Різдва Пресвятої Богородиці, збудованій 1728 року коштом шляхтичів Комарницьких, зберігаються мощі святого Валентина, покровителя закоханих. Їх привезли з Ватикану ще в 1759 році! 14 лютого знову про це нагадають. І звісно вітатимуть тих, хто носить ім’я Валентин, хоч тепер воно не надто популярне.

Але ніхто не згадає при цьому Валентина Гербурта, перемишльського єпископа римо-католицької церкви, котрий разом із братом Станіславом, старостою самбірським, допомагав здібним, але бідним землякам здобути освіту і приєднатися до блискучого сузір’я українських гуманістів доби Відродження.

Валентин Гербурт, Турбуючись про талановиту молодь, у 1564 році видав указ, що простолюдини зі ступенем доктора мають право так само як шляхтичі бути обраними у члени капітули. Того ж року він дав наказ про примусове перебування каноніків при катедрі, що зміцнювало дисципліну серед духовенства.

Тут ви зрозумієте, чому я пишу саме про цього Валентина, а не про якогось іншого. Церкву дуже налякав скандал з Оріховським, який виступив проти целібату і на Тридентському вселенському соборі 1547 року. Невдовзі Станіслав Оріховський втратив усіх своїх п’ятьох братів, і змушений був опікуватися спадком — селом Оріхівці біля Перемишля. Він зняв із себе священницькі обіти й одружився у віці 32 років. Попередник перемишльського єпископа Валентина Гербурта відлучив Оріховського від церкви за його шлюб у 1551 році зі шляхтянкою Магдаленою із Холма і поставив під загрозу честь його дружини і майбутніх нащадків.

Але не на того напав. Сім років страждань і боротьби, й не без допомоги Валентина Гербурта, якого Оріховський називав “шляхетним і мудрим”, бунтівнику вдалося відстояти своє право мати родину і ходити до костелу. Про це він написав у листі папському нунцію Коммендоні. Отже, закон серця, як називав це рішення Оріховський, переміг.

І до цього причетний наш Валентин — Гербурт, який справді заслужив на те, аби його згадали теплим словом.

Ось що мали би розповідати у Самборі туристам і прочанам у День святого Валентина, а не побрехеньку, начебто святий Валентин у IV столітті одружив руського князя з простолюдинкою. Раніше він одружував римських легіонерів, яким імператор забороняв брати шлюб. Треба було якось пояснити, чому мощі католицького святого зберігаються в греко-католицькій церкві.

Але навряд чи хтось напише, що святий Валентин є покровителем Самбірсько-Перемиської єпархії”.

https://localhistory.org.ua/texts/kolonki/galitskii-valentin-galina-pagutiak/

Нещодавно на Зимових Олімпійських іграх-2026 Міжнародний Олімпійський комітет заборонив українському спортсмену Владиславу Гераскевичу використовувати на тренуваннях та змаганнях шолом із зображенням загиблих спортсменів. Скелетоніст розмістив на своєму шоломі портрети українських спортсменів, які загинули внаслідок бойових дій Росії проти України. 

Те, що Олімпіада — "великий екран до світу", українці, які опинилися на чужині, розуміли ще пів століття тому. І використовували спортивну подію, щоб нагадувати про те, що "Україна бореться і здатна перемагати".
 
У 1970–1980-х на Іграх регулярно з’являлися синьо-жовті прапори та пропагандистські листівки. Вони спростовували радянську пропаганду й західне переконання, начебто "спорт поза політикою".

Про те, як на Олімпійських іграх у 1970–1980-х українці спростовували, що "спорт поза політикою" читайте у матеріалі на нашому сайті ↓

https://localhistory.org.ua/texts/statti/dosvidcheni-antiolimpiitsi/ 

«Відкриті багатолюдні судові процеси мали для радянської влади важливу пропагандистську мету: розправа над політичними супротивниками, тримання суспільства у страху та переконування, що засуджені — «найстрашніші злочинці, які несуть небезпеку кожному».

Навіть звітність була такою: про кількість проведених судів, пропагандистських заходів, учасників засідань, публікацій у пресі, згадок на радіо й телебаченні. У другій половині 1980-х для КДБ організувати такий процес було вкрай важливо. Перебудова і гласність, які проголосив генсек ЦК КПРС Михайло Горбачов, виступи дисидентів, Чорнобильська катастрофа похитнули довіру населення до державних інституцій і сподівання на «світле майбутнє». А тут ще й наближалося 70-річчя «Жовтневої революції». Засудити ворога влади — це ще один привід показати її силу й живучість.

29 серпня 1986 року до Прокуратури Волинської области надійшла заява жителя міста Камінь-Каширський Миколи Найдича. Року 1945 той жив у селі Грудки та співпрацював із НКВС. Про це дізналися в УПА. Вояк Іларіон Цюрик намагався вбити сексота — обійшлося пораненням. Також Найдич багато років вів суперечку за земельну ділянку зі своєю сусідкою Домною. У 1985 році жінка померла — тож з’явилася надія нарешті привласнити ділянку.

Але на похорон приїхав її брат Іван Гончарук. Стало зрозуміло, що межа залишиться незмінною. У листі Найдич звертався до прокурора: «Прошу арештувати його і судити, щоб вбивця не гуляв і не їздив до своїх бандюг, а щоб разом вони сиділи в тюрмі».

Востаннє Гончарук навідувався до рідного села у квітні 1986-го — на роковини смерти сестри. Відвідав Богослужіння в сусідньому селі Осівці. Побувши з родичами, повернувся на Харківщину. 11 жовтня 1986 року фабрикування справи доручили слідчому відділу УКДБ у Волинській області. Через три дні було створено слідчу групу з двох людей — майора Віталія Приступи як керівника й лейтенанта Олександра Заболотного.

10 червня 1987 року Приступа склав постанову про притягнення Івана Гончарука до відповідальности. Окрім майора, її підписали начальник УКДБ УРСР по Волинській області генерал-майор Володимир Шевчук і начальник слідчого відділу цього ж управління Олександр Андрієвський. Гончарука обвинувачували за статтями 56 і 64 КК УРСР. Головний закид: «Перейшов на сторону ворога, добровільно вступивши в банду УПА–ОУН, яка спільно з фашистами вела збройну боротьбу проти радянської держави, за відділення від Радянського Союзу Української РСР і встановлення на її території буржуазного ладу». Додаткове розслідування КДБ розпочав за статтею 399 («висунення додаткового звинувачення») КПК УРСР. Архівно-кримінальна справа № 13 017 розпочата 29 червня і закінчена 17 вересня 1987 року. До того часу протягом дев’яти місяців тривало «виробництво справи». Слідчі мали чітке завдання: зробити з Гончарука карателя.

Для цього вони опрацювали понад пів сотні справ, пов’язаних з боротьбою із націоналістичним підпіллям у Камінь-Каширському районі. Паралельно допитали 150 місцевих. Це дало їм змогу виснувати: «Боївка СБ ОУН бандглаваря «Збруча», у складі якої був Гончарук, в селах Грудки, Осівці та інших прилеглих селах Камінь-Каширського району Волинської області у 1944–1945 роках здійснила понад 40 убивств радянсько-партійного активу та мирних радянських громадян». Довести участь Івана у прямому вбивстві не вдалося. Вихід знайшли: коли було вказано, що у злочині брали участь повстанці, особи яких не вдалося встановити, дописували, що одним із них був Гончарук».

Придбати книгу Лесі Бондарук «Справа Гончарука. Останній розстріляний повстанець» → https://publishing.localhistory.org.ua/product/sprava-goncharuka-ostannij-rozstrilyanyj-povstanecz/

Фото: церква у с. Осівці, яку у квітні 1985-го відвідав Іван Гончарук.

✍🏼«Вже всі примари розлетілись
При деннім світлі простих мет.
Ось: розуму— уважний стилос
То серця — вогняний стилет».

58 років тому помер Євген Маланюк.
Він був письменником, який ніколи не припиняв війни. Дві центральні метафори його поезії — "стилет" і "стилос" — означають одне й те саме: вістря, здатне пробивати груди ворожому воякові або ворожому слову.

Коли Маланюк скінчив шлях воїна й зазнав поразки, він узявся за перо, щоб укріпити віру в подальшу перемогу, у настанні якої ніколи не сумнівався.

Празьке коло шукало витоків українства у княжих і ще давніших часах, Маланюк дивився на сучасну йому історію крізь призму давнини — ми це бачимо в поезії про Калку. Україна в його віршах постає як "степова Еллада" — осердя культури та краси, загрожене "залізним Римом".

Але водночас і як похітлива "скитська гетера", готова віддатися першому-наступному завойовникові. Власне, ці ледь не блюзнірські інвективи в бік знесиленої матері-бранки й ще різкіше — проти "малоросійських" підданців чужої імперії — чітко вирізняли Маланюка з-поміж інших «пражан», у яких національна історія була радше пройнята патосними інтонаціями.

Однак Маланюк був далеким від прокльону. Він розумів трагізм історичного моменту й тому не лише прощає Україну-матір, а й сам просить у неї прощення, як син, що був не здатен оборонити, як людина з покоління, що збайдужіло до її долі.

Траєкторія митця проходить від п’янкого захоплення молодістю до ненастанного ритму зусиль зрілости та розсудливих міркувань старости. Цим шляхом серед наших поетів пройшли Рильський та Бажан, на його середині зламався Тичина й зупинили Семенка. Зеров почав зразу зі зрілости, а Плужник і Стус перейшли ним стисло та суворо.

Маланюк мав більше часу, ніж більшість наших поетів, і з честю закінчив розпочате — як есеїст і як поет він залишиться надовго в силі своїх прозрінь.

Про творчість українського письменника розповідає літературознавець Ростислав Семків у матеріалі на нашому сайті: https://localhistory.org.ua/texts/statti/girkii-nash-vik-a-mi-shche-mozhe-girshi/

Фото: Євген Маланюк, Реґенсбурґ, 1945-1947 роки.

“Криваві землі” і “Чорна земля” Тімоті Снайдера — це цілісна розмова про найбільші трагедії ХХ століття і їхні наслідки для нас сьогодні.

Про простір Східної Європи, де тоталітарні режими нищили держави, а разом із ними й мільйони людських життів. Про Голокост і масові вбивства не як “далеку історію”, а як застереження, що звучить особливо гостро у ХХІ столітті.

[ Видання виходять друком українською у співпраці Видавництво ”Човен“ та видавництва “Локальна історія” за ексклюзивної підтримки книгарні Сенс ]

👉🏼Замовляйте книги в онлайн-крамниці видавництва “Локальна історія”: https://publishing.localhistory.org.ua/product-category/knygy/

Друзі, премія книжкових блогерів у межах фестивалю «Книжкова країна» оголосила довгий список!

Цьогоріч до лонглісту увійшли 30 книжок. Серед них роман «Тісні люде» Галини Пагутяк, нашої авторки🔥

До формування короткого списку премії долучаються уже читачі.

Тож просимо підтримати вашу улюблену авторку! Проголосувати можна до 21 лютого. Для цього потрібно заповнити форму наприкінці сторінки за посиланням: https://book.vdng.ua/award#support

«Тісні люде» — перша художня книжка видавництва «Локальна історія». Це роман-сповідь, роман-відчай, роман-прощання. Про тих, кому тісно не лише в оселях, а й у власних душах.

Ця праця народилася з архівних пошуків і бажання дати голос тим, кого давно вже не чутно. Це і історія однієї галицької громади ХІХ століття, і водночас глибока притча про світ, у якому навіть віра не рятує від самотности.

Будемо щиро вдячні за вашу підтримку. Голосуйте за книгу Галини Пагутяк «Тісні люде»!✨

Від Першої світової війни до боротьби збройного підпілля 1940-1960-х років — цей шлях відображено в онлайновому архіві «Пісні боротьби». Ми об’єднали оригінальні зразки стрілецької та повстанської пісенності, які найкраще репрезентують українську мілітарну традицію XX століття. Ці пісні десятиліттями зберігали в підпіллі, в родинних колах чи сибірських таборах, де за їхнє виконання загрожували репресії чи смерть.

70 унікальних записів із понад 40 локацій та 9 регіонів тепер доступні в цифровому форматі разом із історичним контекстом їх створення. Ми створили цей проєкт, щоб вивести унікальні свідчення минулого в сучасний публічний простір, щоб їх знали, співали й пам’ятали.

Завдяки англомовній версії ці голоси стають відкритими і для міжнародних дослідників усної історії.

Запрошуємо переглянути архів, послухати пісні та відкрити для себе історію їх створення: https://songs-of-freedom.localhistory.org.ua/ Проєкт реалізується у співпраці з Goethe-Institut Ukraine

17 лютого 1892 року народився Йосиф Сліпий, церковний діяч, кардинал, Митрополит Галицький, Архієпископ Львівський, з 1963 року — Верховний Архиєпископ Львівський, предстоятель Української греко-католицької церкви.

Упродовж свого довгого, понад 92-річного життя Йосиф Сліпий відвідав десятки країн. В одних він побував добровільно: як студент, науковець, душпастир, Глава УГКЦ і промотор української справи. В інших – примусово: як в’язень комуністичного режиму.

Після звільнення у 1963 році Патріарх, попри поважний вік, вирушив у масштабні архієрейські візити до Канади, США, Колумбії, Індії та Австралії. Цими поїздками він прагнув особисто згуртувати та підтримати українські громади в усьому світі.

Кожна з цих мандрівок, добровільна чи підневільна, залишила слід у спогадах сучасників, пресі та архівних документах.

Історик Володимир Мороз систематизував ці маршрути, створивши детальну карту життя Патріарха. Ознайомитися з історією його поїздок можна у матеріалі на нашому сайті: https://atlas-history.org.ua/persons/josyf-slipyj