Запрошуємо на презентацію книги «Різдво на Покутті (традиційні зимові звичаї та обряди)» автора Михайла Романіва. Зустріч відбудеться у четвер, 12 лютого, о 18:00 у Львівській Медіатеці (вул. Мулярська, 2а).

«Різдво на Покутті» — перше комплексне дослідження традиційних зимових звичаїв та обрядів українців Покуття, написане на основі багаторічних польових етнографічних матеріалів.

Книга відтворює живу та багатошарову мозаїку різдвяно-новорічних свят, густо пронизану архаїчними пластами традиції. Послідовно описано весь зимовий цикл: від передріздвяних практик Пилипівського посту та Введення до святкування Святого вечора, обходів колядників, маланкування й завершального Йордансько-стрітенського періоду.

Виокремлено локальні особливості колядування, щедрування, засівання з конем, ворожіння з «бичками» та інших обрядодій, що формують виразну етнокультурну специфіку Покуття.

Вхід вільний!

“Після остаточної перемоги більшовиків над українською армією Олександр Шульгин опинився у політичному ландшафті, що стрімко змінювався.

Як голова представництва УНР у Парижі та делегат на різних міжнародних конференціях Олександр Шульгин залишався вірним Симонові Петлюрі, якого він ідеалізував як славного й безперечного лідера українського руху. Незадовго перед смертю Петлюра призначив Шульгина міністром закордонних справ уряду в екзилі. На цій посаді він відстоював орієнтацію на Францію та її союзників, попри незацікавленість французів.

Як і більшість східноукраїнських емігрантів, Шульгин вважав Радянський Союз основним ворогом України. Описуючи радянське владарювання в Україні як колоніальний тиск, він відкидав його претензії на представництво української нації та культури. Більшість західноукраїнських політичних програм на підпольській Галичині чи на еміграції, навпаки, були спрямовані проти Польщі. Олександр Шульгин виступав за мирні відносини з польським урядом і критикував теракти, які на Галичині здійснювали українські націоналісти.

Прагнення Шульгина посісти чільне місце в емігрантських організаціях ґрунтувалося на ролі, яку він відіграв у 1917 році. Його колишні федералістські погляди були добре відомі в емігрантських колах; іноді їх використовували, щоб критикувати його як недостатньо націоналістичну особу.

Тому Шульгину за кожної нагоди доводилося наголошувати на своєму патріотизмі та прагненні незалежности для України. Навіть якщо українські емігрантські установи мали дуже обмежені можливості, було краще стати лідером української громади, ніж конкурувати із значно більшою російською еміграцією.

Міжвоєнні емігранти в Західній та Центральній Європі були першою суто українськомовною інтелектуальною громадою, віддаленою від росіян і поляків, так само як і від чехів, німців чи французів, які їх оточували. Нейтральна симпатія до української культури, що ще до 1917 року була характерною для багатьох лібералів у регіоні, вже стала минулим. Приєднуючись до українських емігрантських організацій, людина виявляла відданість українському національному проєктові; участь у російських колах означала його ігнорування. І хоча Олександр Шульгин з молодих літ був українським націоналістом, саме на еміграції, частково завдяки автобіографічному письму, він позбувся останніх зв’язків із російською культурою, зокрема російської мови, і врешті остаточно самовизначився як однозначно український політик”.

Читайте про шлях Олександра Шульгина до відданого українського націоналіста у книзі “Розділена династія. Родинна історія російського й українського націоналізмів” → https://publishing.localhistory.org.ua/product/rozdilena-dynastiya/

Фото: Олександр Шульгин у міжвоєнний період.

Друзі! Запрошуємо вас на презентацію нової книжки Радомира Мокрика “Культурна колонізація. Cтрах, приниження та опір України в радянській імперії” в Івано-Франківську. Зустріч відбудеться у четвер, 19 лютого, о 18:30 в книгарні “Сенс“ (вулиця Академіка Сахарова, 23).

✍🏻Ця книжка – розповідь про те, як культура стала полем бою. Упродовж століть російсько-радянська імперія намагалася сформувати в українців комплекс меншовартости, фальсифікувала нашу історію й нав’язувала свою мову. Ці стратегії культурної колонізації були для неї інструментом експансії та окупації, а також способом прокласти шлях до військового вторгнення.

Водночас це історія боротьби шістдесятників, дисидентів і правозахисників, які розуміли, що відстоювати національну ідентичність у часи радянського панування – це боротися за майбутнє. Навіть після розпаду 1991-го радянська імперія залишила по собі не лише назви вулиць і російську мову в містах, а й міти про «братні народи» та звичку озиратися на Москву, глибоко вкорінені у свідомості мільйонів українців.

Книжка Радомира Мокрика – спроба осмислити роль культури в російсько-українському протистоянні та нагадування про те, до яких наслідків може призвести нехтування нею.

Не пропустіть нагоди поспілкуватись з автором та підписати свій примірник книжки!

Учасники події:
👉Радомир Мокрик, автор книги, історик, культуролог.
👉Олексій Рафалович, книжковий блогер, автор каналу “Перехресні стежки”.

📌Коли: 19 лютого (четвер) о 18:30.
📍Місце зустрічі: м. Івано-Франківськ, книгарня “Сенс” (вулиця Академіка Сахарова, 23).

Вхід вільний.

Придбати видання: https://publishing.localhistory.org.ua/product/kulturna-kolonizacziya-strah-prynyzhennya-ta-opir-ukrayiny-v-radyanskij-imperiyi/

«Ми слушно пов’язуємо Голокост із нацистською ідеологією, однак забуваємо, що багато вбивць не були нацистами чи навіть німцями.

Передовсім ми згадуємо німецьких євреїв, хоча майже всі представники цієї нації, що їх знищили під час Голокосту, проживали поза Німеччиною. Вказуємо на концтабори, хоча лише одиниці вбитих євреїв коли-небудь там побували. Винуватимо державу, хоча вбивства були можливі лише там, де зруйнували державні інституції. Дорікаємо науці, так переймаючи важливий елемент Гітлерового світогляду. Звинувачуємо нації, вдаючись до спрощень, які використовували самі нацисти. Пам’ятаємо жертв, але схильні плутати вшанування пам’яті з розумінням минулого.

Меморіал у шостому районі Відня має назву «Пам’ятати заради майбутнього». Чи є підстави твердити, що нас чекає гідне майбутнє після пережитого Голокосту? Ми зжилися із забутими злочинцями так само, як і з увічненими жертвами. Світ змінюється, воскрешаючи страхи Гітлерових часів, на які той відповів своїми діями.

Історія Голокосту не закінчилася. Її прецедент є вічним, а уроки досі не засвоєно. У кожному інформативному описі масових убивств європейських євреїв потрібно враховувати планетарні аспекти, адже Гітлер послуговувався «екологічними» поняттями, вважаючи євреїв «виразкою на тілі природи». Така оповідь мусить охоплювати історію колоніалізму, позаяк Гітлер прагнув війни на знищення в сусідніх країнах, де проживали євреї. Цій оповіді варто надати міжнародний характер, оскільки німці та решта вбивали євреїв не тільки в Німеччині, а й поза її межами.

Потрібно зберегти хронологію, бо прихід Гітлера до влади в Німеччині — це лише частина історії, продовженням якої є завоювання Австрії, Чехословаччини та Польщі — події, які змінили перебіг «остаточного розв’язання». Ця історія певною мірою мусить бути політичною, тому що знищення Німеччиною сусідніх держав дало змогу створити зони (особливо в окупованому Радянському Союзі), де можна було винаходити нові методи масового знищення. Вона мусить містити різні перспективи, що виходять за рамки поглядів нацистів, опиратися на джерела, які написали представники всіх груп — євреї і неєвреї, — які проживали на територіях, де відбувалися вбивства.

Йдеться не лише про справедливість, а й про розуміння. Ба більше, ця оповідь мусить бути історією людини: треба обліковувати спроби вбити й намагання вижити, розповісти про євреїв, які старалися врятуватись, і ту горстку неєвреїв, котрі хотіли їм допомогти, прийняти вроджену й незводиму складність індивідів та їхніх зустрічей.

Історія Голокосту має бути сучасною, щоб ми могли зрозуміти, що залишилося від гітлерівської епохи в нашій свідомості та нашому житті. Гітлеровий світогляд як такий не призвів до Голокосту, однак його неявна логіка породила новий тип руйнівної політики й нове розуміння людської здатності коїти масові вбивства. Поєднання ідеології та умов, яке виникло 1941 року, більше не повториться, однак може трапитися щось схоже. Тому почасти зусилля, необхідні для розуміння минулого, — це зусилля, необхідні для розуміння себе.

Голокост — це не лише історія, а й застереження».

Лівий Берег - LB.UA опублікували уривки із книги Тімоті Снайдери «Чорна земля. Голокост як історія і застереження», яка 27 січня вийшла друком українською у співпраці Видавництво «Човен» та видавництва «Локальна історія» за ексклюзивної підтримки книгарні Сенс.

👉🏼Придбати видання можна на сайті «Локальної історії»: https://publishing.localhistory.org.ua/product/chorna-zemlya-golokost-yak-istoriya-i-zasterezhennya/

https://lb.ua/culture/2026/01/27/719061_timoti_snayder_chorna_zemlya.html?fbclid=IwY2xjawPoI4dleHRuA2FlbQIxMABicmlkETFDRFhncW8xQlU3d3RZSTNpc3J0YwZhcHBfaWQQMjIyMDM5MTc4ODIwMDg5MgABHoMY0WNrnbgtVTjUSqOZR_Wlodd1Ogax-sD00MlwAr1RAh2uGhImZ2ZgLYLl_aem_gZ58eC13ViRQscxES909YA 

Найкращий подарунок до Дня всіх закоханих! «Сердечний співаник» щойно приїхав із друку й уже готовий вирушати до вас💗

🎶У збірці 30 українських пісень про любов, що звучать крізь покоління. Від народних «Чом ти не прийшов», «Цвіте терен», «Ой у вишневому саду» до знакових «Два кольори», «Червона рута», «Вона».

Етномузикологиня Анна Черноус розповіла історії створення композицій та людей, які зберегли цей спадок для нас!

Кожна пісня доповнена QR-кодом, за яким можна послухати найвідоміші виконання і співати разом із тими, кого любиш🫂

Неймовірні ілюстрації та обкладинку створила Надія Кушнір. Упорядники видання — Юрій Пуківський та Анна Черноус.

👉🏼Придбати «Сердечний співанки» за ціною 390 грн можна на сайті видавництва «Локальна історія»: https://publishing.localhistory.org.ua/product/serdechnyj-spivanyk/

Сьогодні минає 101 рік з дня народження одного з найвідоміших українських шістдесятників Віктора Зарецького.

Митець відмовлявся зображати партійну номенклатуру. Натомість розробляв "шахтарську" та "селянську" живописні серії. У 1960-х роках Віктор Зарецький з дружиною Аллою Горською були активними учасниками багатьох інтелектуальних процесів, приятелюючи із літературознавцями, поетами, режисерами. Цьому сприяло і те, що Зарецький 1963-го став головою Клубу творчої молоді "Сучасник" – осередку ранніх шістдесятників у Києві.

Спільна праця Зарецького та Горської давала рясні плоди в живописі, сценографії, монументальному мистецтві. У співавторстві з іншими художниками вони створили численні мозаїки зі смальти та кераміки в Донецьку, Києві, Краснодоні (тепер Сорокине), які були зразками образної сміливости й візуальної експресії.

Після загадкової смерти дружини Зарецький впав у депресію на межі божевілля. Втім продовжував творити і навіть заснував першу приватну художню школу.

За чотири роки до смерти, художник написав "Весняні клопоти". Серед інших і за цю картину автора 1994 року посмертно нагородили Державною премією України імені Тараса Шевченка. Нині "Весняні клопоти" зберігають у мистецькій збірці Національного університету "Києво-Могилянська академія".

Про життя та творчість Віктора Зарецького читайте у матеріалі на нашому сайті: https://localhistory.org.ua/texts/statti/viktor-zareckij/

У книзі “Демобілізовані” автор Алан Олпорт на основі особистих щоденників, листів, тогочасної преси, літератури та кіно описав і як демобілізовані адаптовувались до мирного життя, і політику держави, і зміни, які переживало суспільство Великої Британії після Другої світової війни.

Ця книжка розповідає про важку дорогу від війни до миру, демонструє універсальний досвід і водночас нагадує, що демобілізація – це окрема битва, якої у жодному разі не можна програти.

👉🏼Більше про книгу “Демобілізовані” Алана Олпорта розповідає доктор історичних наук Віталій Михайловський.

▶️Замовляйте видання на сайті “Локальної історії”: https://publishing.localhistory.org.ua/product/demobilizovani-povernennya-dodomu-pislya-drugoyi-svitovoyi-vijny/

"По всіх таборах дзвеніли їхні пісні, — описувала донька радянських розвідників Майя Улановська, 1952-го засуджена до 25 років в’язниці та звільнена по амністії. — Співали в бараках, співали на роботі. Співали хором, на кілька голосів. Епічні пісні про козацьку славу, тужливі — про неволю, про покинуту родину. І бандерівські – завжди трагічні, про загибель у нерівній боротьбі. Я залюблена була в ці пісні, знала їх незліченно. Потім на волі співала їх своїм друзям. Не могла, звичайно, передати їхньої чарівности.

Їх треба співати хором — це народне дійство. Я чула одного разу платівку із записами колядок в артистичному виконанні, але це було зовсім не те. Не було щирости і справжньої урочистости".

Українців завжди вважали співочим народом. У найскладніших життєвих ситуаціях їм допомагала пісня. Так було й у повоєнні роки, коли десятки тисяч жителів Галичини та Волині опинилися у таборах ГУЛАГу.

Під пісні, які складали українці, піднімали повстання. Вони співали і на примусових роботах, і на відпочинку. А на Різдво організовували вертеп. Та важливо було закінчити дійство до того, як прибіжить наглядач, сполоханий барачною стукачкою.

Про те як пісня рятувала українців у ГУЛАГу розповідаємо у матеріалі ↓
https://localhistory.org.ua/texts/statti/futbolna-komanda-zruinovanogo-sela-pid-bakhmutom-iaka-trichi-brala-pershist-donechchini/

Більше про українську мілітарну пісенну традицію дізнавайтеся на сайті онлайнового архіву "Пісні боротьби": https://songs-of-freedom.localhistory.org.ua/

Сьогодні минає 108 років з часу підписання Берестейської угоди. 

У сучасній українській історіографії документ оцінюють неоднозначно. Для одних дослідників такий крок був виправданим, оскільки більшовики окупували значну територію України. Інші вважають угоду зрадою національних інтересів, мовляв, договір офіційно дозволив Центральним державам зайняти українські землі, що, зрештою, і так не допомогло захистити Україну від більшовиків. 

Утім цікаво, як відгукувались про договір напередодні Другої світової війни? Пропонуємо прочитати нарис Івана Кедрина (Рудницького), опублікований на шпальтах газети “Діло” 9 лютого 1938 року – у двадцяту річницю підписання угоди. Автор подає компромісну оцінку події, описує суспільно-політичні реалії після завершення Першої світової війни. 

https://localhistory.org.ua/texts/chitanka/beresteiskii-mir-9-ii-1918-9-ii-1938/ 

«Наприкінці 1960-х колишні в’язні вже могли повертатися в Україну — правда, тільки на схід і в невеликі міста. Ганна запропонувала придбати там кооперативну квартиру. Іван категорично заперечив. Він хотів мати свою хату й господарство. На це заощаджували гроші. Спочатку Гончаруки думали поселитися в Лебедині на Сумщині. Але потрібного житла там не знайшли.

У 1973 році вони відвідали старшого Ганниного брата в селищі Комсомольське на Харківщині. «Нам дуже сподобалося, були всі зручності для гарного облаштування. Ми обоє захотіли тільки там купувати житло», — розповідала жінка. Коли вже придбали будинок і готувалися до переїзду, прочитали в газетах про нововведення: той, хто відпрацює 15 календарних років на Півночі, зможе вийти на пенсію на п’ять років раніше. На той момент Іван мав 13 років стажу, Ганна — 12. Вирішили ще три роки побути на Колимі. У їхньому домі в Комсомольському якийсь час мешкала сім’я вчителів, потім туди перебрався молодший Ганнин брат з родиною. У Теньківській торговельній конторі Іван Гончарук відпрацював від 24 березня 1958-го до 6 жовтня 1975 року.

У його характеристиці йдеться: «За час роботи проявив себе позитивно. Неодноразово отримував нагороди почесними грамотами, цінними подарунками. У 1973 році нагороджений значком «Переможець соцзмагання». Порушень виробничої дисципліни не мав. За характером спокійний, врівноважений. У колективі його поважають. У побуті характеризується позитивно». 22 червня 1975 року Іванові виповнилося 50. Про ювілей він нікому не говорив — готувався до переїзду, та й не заведено було тоді святкувати дні народження. На проводи зійшлося багато друзів.

Застілля, спілкування, спів українських пісень. Раптом поштарка принесла телеграму — родина з України вітала господаря з 50-річчям. Так усі дізналися про подвійний привід для свята. Наступного дня до автобуса принесли подарунок: золотий годинник з підписом. Пізніше він перейшов у спадок онуку Кирилові Гончаруку. Колеги по роботі передали пляшку шампанського та перстень.

«Приїхали в Україну, а тут сад — яблука, сливи, вишні, — згадує Ганна Гончарук. — Як у рай потрапили! Після Колими, де ми не мали свого нічого». У власній хаті зробили косметичний ремонт, поступово скупили меблі, придбали кролів, курей, порося. Через деякий час завели свиноматку і продавали поросят уже самі.

Гончарук два роки попрацював у їдальні радгоспу в сусідньому селищі. Звільнився, щоб вести власне господарство. Ганна влаштувалася на молокозавод. Діти створили свої сім’ї. Донька Наталя працювала у Харкові інженеркою на заводі, син Юрій трудився на Зміївській ГРЕС. Одного вечора, відпочиваючи від денної роботи, Іван сказав дружині: «Аж не віриться, що це реальність. Що живу в такому домі, все маю. Діти, онуки ростуть. Мені ж дали такий строк, що я не сподівався вижити. От би ще Україна була вільною…». «Іване, — притишено відповіла Ганна. — Це нічого не змінить. Ти як був простим сільським Іваном, так ним і лишишся. Як робиш біля землі, так і робитимеш».

«Ні, — спокійно заперечив чоловік. — Я за життя наробився: змалку — в поляків, потім — у рускіх. Хочу, щоб ми були господарями в Україні»».

Замовляйте книгу Лесі Бондарук «Справа Гончарука. Останній розстріляний повстанець» в онлайн-крамниці видавництва → https://publishing.localhistory.org.ua/product/sprava-goncharuka-ostannij-rozstrilyanyj-povstanecz/