102 роки тому народилася зв'язкова командира УПА Романа Шухевича Дарія Гусяк!

“Я ніколи не жаліла про те, чим займалася. Навіть думки такої не припускала. Я ж могла… Я навіть тепер розумію, що якби написала покаянну заяву, я би того ж дня була на волі. Але того навіть на думці не було…”, – казала пані Дарія.

У 1948 році вона вступила до ОУН. Мала псевдо “Дарка”, “Нуся”. Стала однією із зв’язкових Романа Шухевича, організувала для нього хату-криївку в селі Грімне на Львівщині. 2 березня 1950 року її заарештували. Слідство тривало два роки — у львівській та київських тюрмах. Пані Дарію засудили за ст. 54 — “зрада Батьківщини” — до 25 років тюремного ув’язнення. Відбувала покарання в тюрмах Верхньоуральська та Володимира, згодом була відправлена в с. Барашево (Мордовія).

“Ми з дисидентами мали цікаве життя. Я відсиділа всі 25 років. Мені зменшили термін на 2,5 роки, але я відмовилася. Відбула до кінця. Думала, як я 23 роки відсиділа, то ще два відсиджу”.

Про життя, схоже на суцільний детектив, принципи конспірації у підпіллі та головні свої завдання декілька років тому Дарія Гусяк розповіла “Локальній історії”: https://localhistory.org.ua/texts/interviu/dariia-gusiak-nikoli-ne-zhalila-pro-te-chim-zaimalasia/

Є книжки, які ми звикли читати як історію – про минуле, дати й події. А є книжки, які змінюють сам спосіб того, як ми дивимося на ці ж події.

✍🏼«Чорна земля» Тімоті Снайдера пропонує поглянути на Голокост під іншим кутом: не як на злочин ідеології ненависті, а як на наслідок руйнування держав, інституцій і громадянства. Снайдер показує, що символи, до яких ми звикли – табори, постаті злочинців, гучні назви – часто затуляють реальну географію масових убивств і політичні умови, які зробили їх можливими.

Йдеться не лише про те, хто ненавидів, а й про те, де й чому ця ненависть змогла перетворитися на системне знищення. Чому в одних країнах виживали майже всі євреї, а в інших – майже ніхто.

📌[ «Чорна земля» Тімоті Снайдера виходять друком українською у співпраці видавництва «Човен» та видавництва «Локальна історія» за ексклюзивної підтримки книгарні Сенс]

The Village Україна зібрали п’ять уривків із книжки «Чорна земля», які можна прочитати як п’ять уроків – або п’ять речей, які ми часто неправильно розуміємо про Голокост ↓

https://www.village.com.ua/village/life/book-of-the-week/370749-5-urokiv-iz-knizhki-laquo-chorna-zemlya-raquo-timoti-snaydera-abo-scho-mi-nepravilno-rozumiemo-pro-golokost?fbclid=IwY2xjawPtI5xleHRuA2FlbQIxMABicmlkETFYMk5UZVhTb2RPSFNERGtEc3J0YwZhcHBfaWQQMjIyMDM5MTc4ODIwMDg5MgABHmqO72kDvMpLS4wjtA47tI2ULXnmDtFGKsBolQdiXCIjJSOoRg396kpTT5ud_aem_LsQLfmzSDfbo2e96b1J5dQ 

Придбати книгу «Чорна земля» Тімоті Снайдера можна в онлайн-крамниці видавнитцва: https://publishing.localhistory.org.ua/product/chorna-zemlya-golokost-yak-istoriya-i-zasterezhennya/

Родина останнього розстріляного воїна УПА Івана Гончарука і досі живе у місті Слобожанському на Харківщині: звідси у 1987 році 62-річного пенсіонера забрали радянські правоохоронці після обшуку у, як пізніше встановлять дослідники, сфабрикованій справі.

"Батько був стрижнем родини, хоч завжди дослухався до мами. Мама у нас була і голова, і шия, і все. Тато її дуже любив, хоча сильно про це не говорив. Вони вдвох з мамою — як партнери — дуже доповнювали одне одного. Вони радилися. Я такої родини — навіть серед наших гарних знайомих — не знаю", — розповідає донька Наталія.

Івана Гончарука розстріляли 12 липня 1989 року у Києві — за два роки до того, як Україна проголосить незалежність, за яку він боровся. Про розстріл сім'я Івана дізналася після сповіщення, яке прийшло їм поштою. Тіло розстріляного родині не повернули: він встиг передати лише зубний міст, який поховали на цвинтарі.

Леся Бондарук — перша, хто розповів про долю Івана Гончарука публічно. Так Україна дізналася, хто став останнім розстріляним воїном УПА. Лише у 2021 році чоловіка реабілітували.

В Івана Гончарука виросли троє онуків та вже є троє правнуків. "Напевно, батьку треба було прожити ці недовгі 64 роки для того, щоб народити нас і щоб далі тривало життя", — каже донька останнього розстріляного воїна УПА Наталія.

https://suspilne.media/kharkiv/1194896-buv-do-kinca-viddanij-ukraini-akim-v-rodini-pamataut-ostannogo-rozstrilanogo-upivca-ivana-goncaruka/?fbclid=IwY2xjawPqy3ZleHRuA2FlbQIxMQBicmlkETFFV2dnZU5mbzltM2plS3pVc3J0YwZhcHBfaWQQMjIyMDM5MTc4ODIwMDg5MgABHseL7Y57NXPNoH6MdRxMEr2ePFPBSEgkPKlZFydxNVhYDNahv9rnurhvRWH5_aem_m0sng6_ecMkVCoJ0kS0y-g

Придбати книгу Лесі Бондарук “Справа Гончарука”. Останній розстріляний повстанець можна в онлайн-крамниці видавництва: https://publishing.localhistory.org.ua/product/sprava-goncharuka-ostannij-rozstrilyanyj-povstanecz/

“Існував цілий ритуал, за яким майбутні священники шукали наречених. Найліпшою кандидатурою вважали попівну, яку відповідно виховували і яка знала, що після шлюбу зі священником, якщо він передчасно помре, вона не зможе вдруге вийти заміж.

То була трагедія для родин священників, де народжували багато дітей. Вдова могла повернутись до родини, де її вважали тягарем. Жодного соціального захисту вона не мала, хіба що може якусь жалюгідну пенсійку по чоловікові. Сина принаймні могли взяти до семінарії, але перед тим ще треба було вивчити його в гімназії, де переважали поляки і неприхильно ставились до греко-католицького духовенства. А доньки не мали приданого, і їхня доля була вельми сумною. А якщо б вони вийшли заміж за панщизняного хлопа, то втрачали свій шляхетський статус.

Панни на виданні, шляхтянки чи попівни, були вписані у книжечки, разом з адресами й віном. Якщо панна мала великий посаг, то могла перебирати. Семінаристи, щоб стати священниками, мусили стратитися, і то чимало. Вони брали напрокат сурдути, наймали брички, залазили в борги, аби сподобатись батькам нареченої. Надаючи парафію, а вона могла з’явитися тільки тоді, коли парох уже не міг виконувати своїх обов’язків або помирав, перевагу віддавали одруженим священникам. Майбутній тесть міг не мати великого віна для доньки, але міг похвалитися родинними зв’язками і посприяти зятеві в отриманні парафії чи взяти його під своє крило, поки не підшукає чогось путнього.

Родинні зв’язки були дуже важливими в ті часи, коли влада ставилася до греко-католицького чи православного духовенства байдуже або навіть зневажливо, римо-католицька шляхта, вся до одного руського походження, відверто насміхалась із попів. На парафії вони отримували шмат поля і платили податки, і часом мусили не жити, а виживати. А постійного житла не мали”.

Придбати книгу “Тісні люде” Галини Пагутяк можна в онлайн-крамниці видавництва → https://publishing.localhistory.org.ua/product/tisni-lyude/

Запрошуємо на презентацію книги «Різдво на Покутті (традиційні зимові звичаї та обряди)» автора Михайла Романіва. Зустріч відбудеться у четвер, 12 лютого, о 18:00 у Львівській Медіатеці (вул. Мулярська, 2а).

«Різдво на Покутті» — перше комплексне дослідження традиційних зимових звичаїв та обрядів українців Покуття, написане на основі багаторічних польових етнографічних матеріалів.

Книга відтворює живу та багатошарову мозаїку різдвяно-новорічних свят, густо пронизану архаїчними пластами традиції. Послідовно описано весь зимовий цикл: від передріздвяних практик Пилипівського посту та Введення до святкування Святого вечора, обходів колядників, маланкування й завершального Йордансько-стрітенського періоду.

Виокремлено локальні особливості колядування, щедрування, засівання з конем, ворожіння з «бичками» та інших обрядодій, що формують виразну етнокультурну специфіку Покуття.

Вхід вільний!

“Після остаточної перемоги більшовиків над українською армією Олександр Шульгин опинився у політичному ландшафті, що стрімко змінювався.

Як голова представництва УНР у Парижі та делегат на різних міжнародних конференціях Олександр Шульгин залишався вірним Симонові Петлюрі, якого він ідеалізував як славного й безперечного лідера українського руху. Незадовго перед смертю Петлюра призначив Шульгина міністром закордонних справ уряду в екзилі. На цій посаді він відстоював орієнтацію на Францію та її союзників, попри незацікавленість французів.

Як і більшість східноукраїнських емігрантів, Шульгин вважав Радянський Союз основним ворогом України. Описуючи радянське владарювання в Україні як колоніальний тиск, він відкидав його претензії на представництво української нації та культури. Більшість західноукраїнських політичних програм на підпольській Галичині чи на еміграції, навпаки, були спрямовані проти Польщі. Олександр Шульгин виступав за мирні відносини з польським урядом і критикував теракти, які на Галичині здійснювали українські націоналісти.

Прагнення Шульгина посісти чільне місце в емігрантських організаціях ґрунтувалося на ролі, яку він відіграв у 1917 році. Його колишні федералістські погляди були добре відомі в емігрантських колах; іноді їх використовували, щоб критикувати його як недостатньо націоналістичну особу.

Тому Шульгину за кожної нагоди доводилося наголошувати на своєму патріотизмі та прагненні незалежности для України. Навіть якщо українські емігрантські установи мали дуже обмежені можливості, було краще стати лідером української громади, ніж конкурувати із значно більшою російською еміграцією.

Міжвоєнні емігранти в Західній та Центральній Європі були першою суто українськомовною інтелектуальною громадою, віддаленою від росіян і поляків, так само як і від чехів, німців чи французів, які їх оточували. Нейтральна симпатія до української культури, що ще до 1917 року була характерною для багатьох лібералів у регіоні, вже стала минулим. Приєднуючись до українських емігрантських організацій, людина виявляла відданість українському національному проєктові; участь у російських колах означала його ігнорування. І хоча Олександр Шульгин з молодих літ був українським націоналістом, саме на еміграції, частково завдяки автобіографічному письму, він позбувся останніх зв’язків із російською культурою, зокрема російської мови, і врешті остаточно самовизначився як однозначно український політик”.

Читайте про шлях Олександра Шульгина до відданого українського націоналіста у книзі “Розділена династія. Родинна історія російського й українського націоналізмів” → https://publishing.localhistory.org.ua/product/rozdilena-dynastiya/

Фото: Олександр Шульгин у міжвоєнний період.

Друзі! Запрошуємо вас на презентацію нової книжки Радомира Мокрика “Культурна колонізація. Cтрах, приниження та опір України в радянській імперії” в Івано-Франківську. Зустріч відбудеться у четвер, 19 лютого, о 18:30 в книгарні “Сенс“ (вулиця Академіка Сахарова, 23).

✍🏻Ця книжка – розповідь про те, як культура стала полем бою. Упродовж століть російсько-радянська імперія намагалася сформувати в українців комплекс меншовартости, фальсифікувала нашу історію й нав’язувала свою мову. Ці стратегії культурної колонізації були для неї інструментом експансії та окупації, а також способом прокласти шлях до військового вторгнення.

Водночас це історія боротьби шістдесятників, дисидентів і правозахисників, які розуміли, що відстоювати національну ідентичність у часи радянського панування – це боротися за майбутнє. Навіть після розпаду 1991-го радянська імперія залишила по собі не лише назви вулиць і російську мову в містах, а й міти про «братні народи» та звичку озиратися на Москву, глибоко вкорінені у свідомості мільйонів українців.

Книжка Радомира Мокрика – спроба осмислити роль культури в російсько-українському протистоянні та нагадування про те, до яких наслідків може призвести нехтування нею.

Не пропустіть нагоди поспілкуватись з автором та підписати свій примірник книжки!

Учасники події:
👉Радомир Мокрик, автор книги, історик, культуролог.
👉Олексій Рафалович, книжковий блогер, автор каналу “Перехресні стежки”.

📌Коли: 19 лютого (четвер) о 18:30.
📍Місце зустрічі: м. Івано-Франківськ, книгарня “Сенс” (вулиця Академіка Сахарова, 23).

Вхід вільний.

Придбати видання: https://publishing.localhistory.org.ua/product/kulturna-kolonizacziya-strah-prynyzhennya-ta-opir-ukrayiny-v-radyanskij-imperiyi/

«Ми слушно пов’язуємо Голокост із нацистською ідеологією, однак забуваємо, що багато вбивць не були нацистами чи навіть німцями.

Передовсім ми згадуємо німецьких євреїв, хоча майже всі представники цієї нації, що їх знищили під час Голокосту, проживали поза Німеччиною. Вказуємо на концтабори, хоча лише одиниці вбитих євреїв коли-небудь там побували. Винуватимо державу, хоча вбивства були можливі лише там, де зруйнували державні інституції. Дорікаємо науці, так переймаючи важливий елемент Гітлерового світогляду. Звинувачуємо нації, вдаючись до спрощень, які використовували самі нацисти. Пам’ятаємо жертв, але схильні плутати вшанування пам’яті з розумінням минулого.

Меморіал у шостому районі Відня має назву «Пам’ятати заради майбутнього». Чи є підстави твердити, що нас чекає гідне майбутнє після пережитого Голокосту? Ми зжилися із забутими злочинцями так само, як і з увічненими жертвами. Світ змінюється, воскрешаючи страхи Гітлерових часів, на які той відповів своїми діями.

Історія Голокосту не закінчилася. Її прецедент є вічним, а уроки досі не засвоєно. У кожному інформативному описі масових убивств європейських євреїв потрібно враховувати планетарні аспекти, адже Гітлер послуговувався «екологічними» поняттями, вважаючи євреїв «виразкою на тілі природи». Така оповідь мусить охоплювати історію колоніалізму, позаяк Гітлер прагнув війни на знищення в сусідніх країнах, де проживали євреї. Цій оповіді варто надати міжнародний характер, оскільки німці та решта вбивали євреїв не тільки в Німеччині, а й поза її межами.

Потрібно зберегти хронологію, бо прихід Гітлера до влади в Німеччині — це лише частина історії, продовженням якої є завоювання Австрії, Чехословаччини та Польщі — події, які змінили перебіг «остаточного розв’язання». Ця історія певною мірою мусить бути політичною, тому що знищення Німеччиною сусідніх держав дало змогу створити зони (особливо в окупованому Радянському Союзі), де можна було винаходити нові методи масового знищення. Вона мусить містити різні перспективи, що виходять за рамки поглядів нацистів, опиратися на джерела, які написали представники всіх груп — євреї і неєвреї, — які проживали на територіях, де відбувалися вбивства.

Йдеться не лише про справедливість, а й про розуміння. Ба більше, ця оповідь мусить бути історією людини: треба обліковувати спроби вбити й намагання вижити, розповісти про євреїв, які старалися врятуватись, і ту горстку неєвреїв, котрі хотіли їм допомогти, прийняти вроджену й незводиму складність індивідів та їхніх зустрічей.

Історія Голокосту має бути сучасною, щоб ми могли зрозуміти, що залишилося від гітлерівської епохи в нашій свідомості та нашому житті. Гітлеровий світогляд як такий не призвів до Голокосту, однак його неявна логіка породила новий тип руйнівної політики й нове розуміння людської здатності коїти масові вбивства. Поєднання ідеології та умов, яке виникло 1941 року, більше не повториться, однак може трапитися щось схоже. Тому почасти зусилля, необхідні для розуміння минулого, — це зусилля, необхідні для розуміння себе.

Голокост — це не лише історія, а й застереження».

Лівий Берег - LB.UA опублікували уривки із книги Тімоті Снайдери «Чорна земля. Голокост як історія і застереження», яка 27 січня вийшла друком українською у співпраці Видавництво «Човен» та видавництва «Локальна історія» за ексклюзивної підтримки книгарні Сенс.

👉🏼Придбати видання можна на сайті «Локальної історії»: https://publishing.localhistory.org.ua/product/chorna-zemlya-golokost-yak-istoriya-i-zasterezhennya/

https://lb.ua/culture/2026/01/27/719061_timoti_snayder_chorna_zemlya.html?fbclid=IwY2xjawPoI4dleHRuA2FlbQIxMABicmlkETFDRFhncW8xQlU3d3RZSTNpc3J0YwZhcHBfaWQQMjIyMDM5MTc4ODIwMDg5MgABHoMY0WNrnbgtVTjUSqOZR_Wlodd1Ogax-sD00MlwAr1RAh2uGhImZ2ZgLYLl_aem_gZ58eC13ViRQscxES909YA 

Найкращий подарунок до Дня всіх закоханих! «Сердечний співаник» щойно приїхав із друку й уже готовий вирушати до вас💗

🎶У збірці 30 українських пісень про любов, що звучать крізь покоління. Від народних «Чом ти не прийшов», «Цвіте терен», «Ой у вишневому саду» до знакових «Два кольори», «Червона рута», «Вона».

Етномузикологиня Анна Черноус розповіла історії створення композицій та людей, які зберегли цей спадок для нас!

Кожна пісня доповнена QR-кодом, за яким можна послухати найвідоміші виконання і співати разом із тими, кого любиш🫂

Неймовірні ілюстрації та обкладинку створила Надія Кушнір. Упорядники видання — Юрій Пуківський та Анна Черноус.

👉🏼Придбати «Сердечний співанки» за ціною 390 грн можна на сайті видавництва «Локальна історія»: https://publishing.localhistory.org.ua/product/serdechnyj-spivanyk/