«Року 1948 Івана Гончарука разом з іншими політичними в’язнями з виправно-трудового табору перевели в особливий табір № 5 «Берлаг». Тут були жорсткіші, ніж в інших таборах, умови утримання та праці. Після закінчення терміну ув’язнені зобов’язувалися довічно жити на спецпоселенні.

«Берлаг» містився біля рудних підприємств і вугільних шахт у центральних районах Колими. Ще одна його зона була за 1126 кілометрів від Магадана — в Індігірському районі в Якутії. Він складався з 15 табірних відділень, 20 табірних пунктів і центральної лікарні. Управління спочатку було в селищі Пьострая Дрєсва, згодом його перенесли до Магадана.

«Берлаг» підпорядковувався одночасно ГУЛАГу і державному виробничому тресту «Дальстрой». У 1949 році кількість табірних відділень «Берлагу» збільшили до 19, а табірних пунктів — до 26. Вони дислокувалися у п’яти гірничопромислових управліннях «Дальстрою»: Індігірському, Північному, Південно-Західному, Тенькінському і Західному. Ще два табірні пункти були в Магадані — транзитнопересильний і будівельний. До кінця року кількість осіб, які відбували тут покарання, зросла від 15,5 тисячі до майже 24 тисяч. У 1952 році там перебувало вже 31,5 тисячі в’язнів. Майже половина з них офіційно іменовані «націоналістами». Історик Турганбек Алланіязов підрахував, що українці в різний час становили 45–56 % жителів «Берлагу».

Попри зміни в структурі, «Дальстрой» розширювався. Року 1951 він займав величезну територію: від Якутії до Чукотки, від Охотського і Берингового морів до Північного Льодовитого океану. Його площа становила 3 мільйони квадратних кілометрів — це 1/7 від загальної площі СРСР. У 1953 році «Дальстрой» мав 465 підприємств (серед них 282 промисловиі) і будівництв, тут працювало 325 тисяч осіб. Після смерти Йосипа Сталіна табірну систему ГУЛАГу було реорганізовано. Особливий табір № 5 спочатку передали у відомство УМВС Хабаровського краю, а через рік ліквідували. Усі підрозділи «Берлагу» передали «Севвостлагу». Реорганізація іноді призводила до браку кадрів у сфері обслуговування таборів і їхніх жителів.

Якось у таборі, де сидів Гончарук, потрібен був кухар. На заклик хто піде працювати на кухню, в’язні кивнули на Івана — він хай іде. Ця зміна праці стала для нього вирішальною. У першій половині 1950-х відбулися великі повстання політв’язнів у таборах в Норильську, Воркуті та Кенгірі. Головна вимога бунтарів — переглянути їхні справи і зменшити терміни ув’язнення. Протести придушили силою. Втім влада мусила змінити своє ставлення до репресованих і пішла на поступки.

У листопаді 1955 року Іван Гончарук написав скаргу у Військову колегію Верховного суду СРСР. 17 серпня 1956 року відбувся перегляд його справи. Рішення — «звільнити за недоцільністю подальшого утримання в ув’язненні». Він відсидів 10 років, 7 місяців і 28 днів. У документах вказали, що відбув у рідне село Грудки. Насправді був змушений підписати згоду залишитися жити і працювати на Колимі. Повернення в Україну він чекав ще понад 30 років».

Читайте більше у книзі Лесі Бондарук «Справа Гончарука. Останній розстріляний повстанець» → https://publishing.localhistory.org.ua/product/sprava-goncharuka-ostannij-rozstrilyanyj-povstanecz/

“Що насправді мав солдат Австро-Угорщини: платня, харчі, казарми? Уявімо, що мене призвали на строкову військову службу. Мені видали уніформу, гвинтівку, а що далі? Що я, власне, мав поза цим?“

“На перший погляд здається, що небагато. Солдати Австро-Угорщини перебували на державному утриманні. Вони отримували щоденну платню — шість крейцерів. Сума невелика, але в принципі достатня, щоби прогодувати себе. Окрім грошей, солдатам надавали платню натурою, тобто харчами. Також вони мали забезпечене місце проживання.

У середині ХІХ століття спеціалізованих військових споруд ще було небагато, однак наприкінці століття держава реалізувала масштабну програму будівництва казарм. Тож солдат кінця ХІХ століття майже напевно мешкав уже не в тимчасових приміщеннях чи разом із кіньми, а в спеціально відведеній казармі — за тогочасними мірками з добрими санітарними умовами. До цього процесу долучалася і наука, і нові уявлення про гігієну та здоров’я.

Отже, солдат мав житло, харчування і певне грошове утримання. Так, це було небагато. Але ключове питання з чим порівнювати. Якою була б доля цієї людини, якби вона походила з нижчих верств суспільства й жила, скажімо, в аграрно перенаселеній Галичині? Ймовірно, вона шукала б поденну роботу, перебивалася випадковими заробітками або змушена була б їхати на еміграцію в пошуках кращої долі.

Звісно, система мала свої недоліки. Солдати постійно скаржилися на погану якість і одноманітність харчів, на муштру, великі фізичні навантаження. Але знову ж таки все залежить від точки порівняння. Для дуже бідної людини умови в армії часто були навіть кращими, ніж цивільне життя, хоча й були свої недоліки”.

▶️Більше про щоденний досвід солдатів, національні процеси в умовах імперської армії та про те, як війни ХІХ–ХХ століть впливали на політичне пробудження українців розповів Сергій Чолій, кандидат історичних наук, доцент Київського політехнічного інституту у програмі “Без брому” → https://youtu.be/KGfx6sgPxFI?si=-741pqb_KloBv3Mj

Фото ілюстративне. Солдати австро-угорської армії на відпочинку. Італія, 1914-1918 рор.

1947 року указом Президії Верховної Ради СРСР 1 січня оголосили вихідним днем. 1953-го партійні лідери почали записувати новорічні радіозвернення. А наступного року запровадили ритуал запалення вогнів на “головній ялинці країни” у Кремлі. 

Святкування Нового року мало затьмарити інший день – Різдво, що для "нового ладу" вважали неприйнятним анахронізмом. 

Радянська святковість замислювалася як засіб “прискорення етнічної консолідації та інтеграції народів СРСР”. Типовий сценарій родинного свята зустрічі Нового року, поширений на всій території СРСР теж передбачав інтернаціональне виховання. Грузини, таджики, литовці, молдовани, як і українці, мали на святковому столі обов’язкові страви, слухали новорічне звернення Центрального комітету комуністичної партії Радянського Союзу, загадували бажання під бій московських курантів, стоячи з келихом шампанського. 

Усі дивилися “Блакитний вогник” з виступами переважно російських артистів і активно обговорювали цю передачу кілька днів потому. Дитяче свято під портретом Леніна, з осяяною ялинкою і пакунками цукерок западало глибоко в дитячу душу, стаючи основою лояльності до тоталітарної влади. 

Що ще зробив Радянський Союз, щоб люди полюбили Новий рік – розповідаємо у матеріалі ↓

https://localhistory.org.ua/texts/statti/sotsialna-inzheneriia-radianskogo-novogo-roku/ 

Про Степана Бандеру поза політикою пишуть мало. А провідник ОУН мав багато захоплень. Він напам’ять цитував Святе Письмо і "Слово о полку Ігоревім", попри невисокий зріст, грав у баскетбол і перемагав на змаганнях зі стрибків у висоту. Любив шахи та атлетику — відтискався на одній руці від підлоги, бігав. Часто попри хронічний біль у суглобах — наслідок запалення в дитинстві.

Багато навичок здобув, перебуваючи у Пласті. Влітку плавав, взимку катався на лижах, фотографував і кермував автомобілем, який йому подарували побратими. Одного разу за ніч, потай від влади, облаштував сільську читальню.

117 років тому народився Степан Бандера. У цю дату говоримо про те, яким був очільник націоналістів поза політикою → https://localhistory.org.ua/texts/statti/do-vsogo-zdatnii-stepan-bandera-i-iogo-khobi/

Фото: Степан Бандера з дітьми.

Іван Огієнко, попри те, що він жив у ХХ столітті, — це тип діяча радше зі століття ХІХ: освічений священник, що в нього завдання просвітницькі, а потому й релігійні переважали над власне науковими. Він мав довге 90-літнє життя, що почалося в Брусилові, а закінчилось у Вінніпезі. Однак значно важливіше те, що це було вкрай щільне життя, наповнене найрізноманітнішими посадами, активностями і книжками.

Він став одним із перших, хто почав викладати в університеті українською мовою, самовільно читав курс "Історія української мови". А 1918 року висловився, попри шалений тиск з боку старої професури, за створення кафедри української мови, літератури й історії України.

За дорученням першого міністра освіти УНР Івана Стешенка Огієнко склав короткі правила української мови для шкіл. А потім і сам був міністром освіти — у січні 1919 року. Тоді ж Директорія ухвалила Закон про державну українську мову в УНР, і Огієнко вкотре скликав комісію — врешті погодили правописний кодекс. На посаді він сприяв постанню майбутнього Національного музею. І фактично режисував — як головний уповноважений від Ради Міністрів — дійства, що супроводжували Акт злуки ЗУНР і УНР 22 січня на Софійському майдані.

Непросто визначити, коли саме Огієнко вирішив пов’язати своє життя з Церквою. Але точно відомо, що на початку 1918-го він виступив на Всеукраїнському соборі із закликом створити автокефальну, сиріч самостійну українську Церкву. Від вересня 1919-го до вересня 1922 року, вже в екзилі, очолював Міністерство віросповідань, ставши останнім міністром цієї інституції.

Саме за його каденції богослужіння нарешті відбувалися українською мовою, було започатковано мовні курси для священнослужителів., створено видавництво "Українська автокефальна церква". І вже у Львові 1922 року Огієнко видав український переклад літургії святого Івана Златоуста. 16 березня 1944 року Іларіон став уже митрополитом Холмським і Підляським.

144 роки тому народився Іван Огієнко, історик, мовознавець, церковний діяч. Більше про його життя розповідаємо у матеріалі: https://localhistory.org.ua/texts/statti/buti-ivanom-ogiienkom/

«Знайдені на вікінгських сміттєзвалищах і в ямах уламки кісток із характерними слідами рубання свідчать про те, що м’ясо було популярною частиною раціону. Вікінги їли баранину, козлятину, яловичину і, як видно з усього, над усе любили свинину. Арабські мандрівники на Сході відзначали, наскільки скандинави полюбляють це м’ясо; що підтверджують і міти: саме його подавали загиблим героям у Вальгелл.

Курей розводили заради яєць і м’яса, качок, гусей та інших водоплавних птахів добували на полюванні. Знахідки вузьких м’ясних рожнів вказують на те, що на вечерю подавали щось на зразок шашлику; також були масивніші версії, схожі на списи для м’яса, на яких над вогнем запікали великі шматки. Багато смачного білка давали лось і північний олень, також цінували м’ясо кабана.

Розмаїття у раціон харчування вносили морські ссавці, зокрема тюлені й кити. Ловили багато видів прісноводних і навіть деякі види морських глибоководних риб. На присадибних ділянках вирощували пряні трави, ними присмачували страви. Бджіл розводили заради меду. Із молока корів, овець і кіз готували сири, сироватку та кисломолочні продукти, які, окрім споживання, використовували як замінник соли для зберігання м’яса впродовж зими.

Вони їли дуже смачний ферментований молочний продукт скір [skyr], досі популярний в Ісландії, — густий йогуртоподібний десерт, кислий, проте з легким солодкуватим присмаком (спробуйте, якщо знайдете). У лісах збирали ягоди (додайте їх у скір!), гриби та коренеплоди. На жаль, про те, що саме робили вікінги з усіма цими багатствами, відомо небагато. Не збереглося жодних рунічних рецептів, одначе велика різноманітність страв свідчить про креативність скандинавів на кухні, що не поступалася їх новаторським здібностям у всіх інших сферах.

Їжу запивали елем і медухою. І те, і те пили з рогів або кухлів, шкіряних чи дерев’яних. Іноді звичай велів одним махом осушити посудину, але в текстах також є чимало згадок про традицію передавати ріг по колу. У пізній епосі вікінгів з’явилися описи людей, які пили, попередньо «осінивши» чашу знаком молота, так частуючи Тора, — мабуть, то була їхня досадлива реакція на християнське осінення хрестом. Із безалкогольних напоїв пили молоко і напевно джерельну воду (там, де вона була доступна).

Із нагоди особливих подій пили beor — попри співзвучну назву, то було не пиво (beer), а солодкий напій на кшталт фруктового вина, який розливали в маленькі кухлі. Вживали й дуже міцне питво. Мандрівники з Арабського халіфату бачили, як вікінги пили явно алкогольний напій невідомого складу й невідомо з чого виготовлений, який в арабському тексті зветься набіз (набід, nabīdh). Після одного-двох кухлів напою люди починали похитуватися.

Один такий мандрівник спостерігав, як на похороні воєначальника, що був, певно, винятковою подією в багатьох аспектах, люди пили 10 днів поспіль, а дехто так і помирав із кухлем у руках. Схоже, що подорожанин не перебільшував».

Про харчові звички вікінгів читайте у книзі «Діти Ясена та В’яза. Історія вікінгів» Ніла Прайса → https://publishing.localhistory.org.ua/product/dity-yasena-ta-vyaza-istoriya-vikingiv/

Фото ілюстративне.

«Світло і пломінь» розповідає про малознаний з української перспективи період нашої історії — від міжкоролів’я 1733-го до третього поділу Речі Посполитої 1795 року, який часто залишається у тіні Гетьманщини та націєтворення ХІХ століття.

Особливу увагу автор приділяє Правобережній Україні, яка у XVIII столітті стала ареною реформ, демографічного зростання та соціальних і релігійних трансформацій.

Для українського читача ця книжка — спонука переосмислити Річ Посполиту як частину власної історії. А врешті жодна чесна відповідь на запитання «Чому українці не росіяни?» не може оминути нашого місця у цій державі.

▶️ Більше про книгу «Світло і пломінь» Річарда Баттервіка розповідає доктор історичних наук Віталій Михайловський.

Замовляйте видання на сайті «Локальної історії»: https://publishing.localhistory.org.ua/product/svitlo-i-plomin-rich-pospolyta-1733-1795/

“Петро Мудрак, головний персонаж роману народився 1795 року, навчався у Самбірській гімназії, де для поповичів русинського походження панувала не надто сприятлива атмосфера. З них насміхались однокласники-поляки, а вчителі ставились як до гірших. Але гімназію Петро мусив закінчити, інакше не потрапив би до Львівського університету.

Перед тим як висвятитись, Петро одружився зі зовсім юною Терезою Ревакович (1805 — 19 жовтня 1823), дочкою багатодітного пароха з села Кобло біля Самбора Автономія Реваковича та Юстини Качмінської. Рід Реваковичів дав світові етнологів Івана Реваковича, Михайла Реваковича і правника Тита Реваковича, без яких неможливо уявити собі українське національне відродження на Галичині. Фактично кожна династія священників, яка не встигла згаснути до другої половини ХІХ століття, дала свій плід — засновників філій “Просвіти”, адвокатів, учителів, лікарів, митців, політичних та військових діячів. Малоосвічені вбогі священнослужителі, з яких усі знущались і яких всі висміювали, покоління за поколінням виборсувались із ями, прямуючи до світла.

Спершу Петро замінив батька, який раптово помер у 62 роки, а через кілька місяців отримав досить престижну парафію в Урожі. Початок священництва Петра Мудрака був дуже сумним. Якийсь час він мешкав у тестя, де народилась дочка Кароліна, а потім у Волошиновій через рік народилась Франциска. Дружина Тереза, ймовірно, підхопила пологову гарячку й невдовзі померла 18-річною, а за кілька місяців померла Франциска. Їх поховали у Волошиновій, а Петро, не маючи і 30 років, повдовів і став єдиним годувальником родини. Він вивчив брата Кароля на священника, а Ісаак, здається, навіть не закінчив гімназії. Чи був хворий, чи його відрахували, у ті темні часи сільські поповичі не могли знайти собі навіть нареченої, гідної їхнього шляхетського статусу, бо не володіли землею, щоб утримувати родину. Тож він був приречений мешкати в найстаршого брата. І разом з матір’ю та малою небогою Кароліною поїхав до Урожа. Кароль натомість продовжував навчатись у гімназії, а далі на священника за тим самим сценарієм, що й брат.

Далі 10 років служіння в Урожі, мати дбала про онуку, Петро має принаймні родину, відносний комфорт. Біда прийшла звідти, звідки ніхто не сподівався. У грудні 1831 року, маючи 58 років, померла мати Маріанна Мудрак з дому Тарнавська. Кароліні було лише 11 років. Родина дивом вижила після епідемії холери влітку 1831 року. Адже Петро змушений був ховати померлих в Урожі, Підмонастирику, а потім ще й у Підбужі, коли від холери помер тамтешній парох Григорій Пужаковський. Священники вмирали дуже часто, і не було кому їх замінити. А ті, хто вижив, отримали травматичний досвід. Тоді в Самбірському окрузі вимерло від 11 до 14 % населення.

Після смерти сестри Регіни та брата, а ще раніше матері, Петро Мудрак зламався і став жити, як то кажуть, аморально. Дочка Кароліна могла бути в бабці в Кобло, бо потребувала жіночої опіки. Хтось мусив її готувати до майбутнього сімейного життя. Про те, щоб найняти їй гувернантку, не могло бути й мови — ніхто б не наважився оселитись в одному домі з іще молодим вдівцем, до того ж охочим до жінок.

Правда, були господині, економки, з якими Мудрак міг мати інтимні стосунки. Вони вже приходили до нього завитками, тобто покритками, тож їм не було чого втрачати. Правда, урізький парох ними не обмежувався. Він хвалився, що жодна молодиця не могла йому відмовити”.

Про життєвий шлях отця Петра читайте у книзі “Тісні люде” Галини Пагутяк → https://publishing.localhistory.org.ua/product/tisni-lyude/

📖 Відкриваємо передпродаж книги “Революційна весна: боротьба за новий світ, 1848—1849” автора Крістофера Кларка!

✍🏼 Весна 1848 року ознаменувала час, коли Європу воднораз огорнули надія і страх, вона відчула крихкість усталеного століттями політичного порядку. Повстання у Парижі, Відні, Берліні, Мілані, Празі та десятках інших міст не були ізольованими епізодами, а стали першою загальноєвропейською революцією модерної доби. За інтенсивністю та географічним розмахом вона не мала прецедентів і охопила майже весь континент: від Португалії до Галичини й від Скандинавії до Сицилії. Люди по всій Європі стали учасниками масової політики та вимагали соціальної емансипації, громадянських прав і національного самовизначення.

Історик Крістофер Кларк описав ту нову тоді політичну реальність як "камеру зіткнення елементарних частинок у центрі європейського ХІХ століття", коли були випробувані й переосмислені головні політичні ідеї модерної Європи — від соціалізму та демократичного радикалізму до лібералізму, націоналізму й консерватизму. Повстанці ставили запитання, які й сьогодні звучать напрочуд актуально, наприклад, як поєднати політичну свободу з соціальними правами, представницьку демократію — з волею натовпу, а капіталізм — із вимогами соціальної справедливости? Хоча революції 1848–1849 років були швидкоплинними, саме вони визначили нове обличчя Європи.

Досліджена на величезному матеріалі й вишукано написана "Революційна весна" пропонує широку панораму подій з аналізом політичних й інтелектуальних зрушень епохи та проводить тривожні паралелі з нашим часом.

“Революційна весна” стала “Книжкою року — 2023” за версією New Yorker, The Economist, Financial Times.

Переклад та публікацію цієї книги підтримує Європейський Союз за програмою “Дім Європи”.

▶️ Поки видання друкують, можете замовити його за зниженою ціною – 690 грн замість 770 грн → https://publishing.localhistory.org.ua/product/revolyuczijna-vesna-borotba-za-novyj-svit-1848-1849/

❗️Очікуємо з друку у середині лютого 2026-го року.

Фотографічна справа Галичини на початку ХХ століття набула широкого розвитку. Покутське місто Коломия не було винятком, оскільки ще в 1870-х роках там заснував фотоательє Юліуш Дуткевич. Згодом коломийська фотографічна справа наповнилася такими іменами, як Александер Кіблер, Владислав Дроздзєвіч, Євгеніуш Юркевич та інші. Як наслідок, за 8 місяців до початку Другої світової війни в Коломиї організували першу фотовиставку-конкурс "Краса Гуцульщини", у якій взяли участь не лише аматори, а й відомі на всю Галичину професіонали.

Усього на виставці представили 273 роботи 27 учасників як із Галичини, так і з інших куточків Польщі. Головою журі був Тадеуш Шаревський. Серед відомих осіб на конкурс подав свої роботи й інженер Кароль Мараморош, згодом відомий на весь світ вірусолог, ентомолог і фітопатолог, лауреат премії Вольфа, віце-президент Нью-Йоркської Академії Наук, автор і співавтор понад 800 наукових праць. Відомий у майбутньому науковець представив свої роботи: "У лісі", "Пряля", "Гуцул з люлькою", "Бухтівецький водоспад", "Прут" і "Молода гуцулка".

На виставці також були роботи відомих фотографів, які жили в Коломиї, — Миколи Сеньковського та Юліана Крогульського.

Микола Сеньковський відомий своїми світлинами Карпат та гуцулів. Він задокументував краєвиди, архітектуру, побут, мистецтво карпатського краю та типажі його мешканців початку XX століття. На конкурс заявив 9 своїх робіт. Дві з них зображали людей — "Дудар" і "Гуцульські діти", решта — пейзажі. Свої роботи Сеньковський оцінив по 8 злотих за кожну. Він залишився без нагород, однак, організатори виставки відзначили його професійність.

Виставка відіграла важливу роль у популяризації Гуцульщини та фотографічної справи, однак розвиток фотосправи невдовзі припинився через панування радянської комуністичної влади.

https://localhistory.org.ua/rubrics/photo/fotovistavka-krasa-gutsulshchini-1939-roku-u-kolomiyi/

“Якщо порівняти діаграму альянсів великих європейських держав за 1887 рік із діаграмою 1907-го, то можна легко виокремити певні трансформаційні тенденції.

Перша відображає багатополярну систему, де численні сили й інтереси ледь врівноважують одні одних. Британія і Франція були суперницями в Африці та Південній Азії; Британія протистояла Росії у Персії та Центральній Азії. Франція була сповнена рішучости скасувати результат німецької перемоги 1870 року. Конфлікт інтересів на Балканах підсилив суперечності між Росією й Австро-Угорщиною. Італія конкурувала з Австрією через Адріатику, не припиняючи суперечок за статус італомовних громад в Австро-Угорській імперії, а з Францією існувала напруженість через політику останньої в Північній Африці. Клаптикова система 1887 року збалансовувала всі ці гарячі точки. Утворення Троїстого союзу Німеччини, Австрії та Італії (20 травня 1882 року) не дало напрузі між Римом і Віднем перерости у відкритий конфлікт. Оборонний Договір перестрахування між Німеччиною й Росією (18 червня 1887 року) містив положення, що віднаджували будь-яку зі сторін від пошуку щастя у війні з іншою континентальною державою і страхували російсько-німецькі відносини від наслідків австро-російської напруги.

Окрім того, ця російсько-німецька угода не давала Франції змоги розбудовувати антинімецьку коаліцію з Росією. А Британія була втягнута в цю континентальну систему через Середземноморський договір 1887 року, який підписала з Італією й Австрією. Метою цього договору, який радше нагадував обмін дипломатичними нотами, було запобігти французькому просуванню в Середземному морі й російському — на Балканах чи в турецьких протоках.

Перенесіться на 20 років вперед до схеми європейських альянсів 1907-го — і картина докорінно зміниться. Перед нами — біполярна Європа, організована довкола двох систем альянсів. Троїстий союз досі тримається (хоча італійська відданість цій угоді під дедалі більшим питанням). Франція і Росія об’єднані франко-російським союзом (договір про нього складено 1892-го й ратифіковано 1894-го), який передбачає, що якщо будь-який член Троїстого союзу мобілізується, то обидва підписанти “за першої звістки про цю подію і без будь-якої попередньої домовленості” негайно мобілізують всі свої війська та розгорнуть їх “так швидко, що Німеччина буде змушена воювати одночасно на Сході й Заході”.

Британія пов’язана з франко-російським союзом у силу англо-французької угоди (Entente cordiale) 1904-го й англо-російської угоди 1907 року. Мине ще кілька років, перш ніж ці вільні зв’язки трансформуються в коаліції, які воюватимуть на європейських фронтах Першої світової, але профілі двох збройних таборів можна розпізнати досить чітко.

Необхідною передумовою війни, що почалася 1914-го, була поляризація європейської геополітичної системи. При цьому майже неможливо збагнути, як австро-сербська криза (хай навіть така глибока) могла втягнути Європу зразка 1887 року в континентальну війну. Розкол континенту на два ворожі блоки не спричинив війни; він не так приглушив, як загострив конфлікт у передвоєнні роки. Але без цих двох блоків війна б не змогла початися так, як розпочалася. Біполярна система структурувала простір ухвалення критично важливих рішень”.

Про еволюцію європейських альянсів читайте у книзі “Сновиди. Як Європа ввійшла у війну 1914 року” Крістофера Кларка → https://publishing.localhistory.org.ua/product/snovydy-yak-yevropa-vvijshla-u-vijnu-1914-roku/