“На еміграції Василь Шульгин захопився Беніто Муссоліні та називав себе «російським фашистом». Попри всю цю запальну риторику, Шульгин ніколи не відстоював насильства та грабежів як політичну стратегію. Підтримуючи військову диктатуру задля відновлення порядку в зруйнованій війною сільській місцевості, він вважав її тільки тимчасовим варіантом. Шульгин тужив за відновленням напівконституційної монархії за зразком Столипіна, а не за новим, необмеженим авторитаризмом. Врешті він був занадто легітимістським і консервативним, як на справжнього (прото-)фашиста.

Хоча Шульгини виявили здатність адаптувати свої політичні практики до революційних обставин та громадянської війни, їхня програма була недостатньо гнучкою. Ідеологія, орієнтована на приватну власність, історично законні ієрархії та єдність держави, була продуктом відносно спокійного пізньоімперського періоду. У час, коли будь-якій політичній силі потрібно було завоювати революційних селян та бунтівних солдатів, їм не вдалося перетягти маси на свій бік.

Перша світова війна та розпад Російської імперії поглибили наявні політичні напруження, включно з конфліктом між російським і українським націоналізмом. Василь Шульгин, відчуваючи відчай через імперську бюрократію, шукав союз із лібералами у національно-демократичному Прогресивному блоці й навіть допускав відмову від монархії задля підтримки військових зусиль Росії. Згодом він вдавався до поляризаційної риторики проти українських націоналістів і нібито єврейських більшовиків.

Олександр Шульгин та інші українські активісти відмовилися від свого традиційного федералізму, коли через розпад царської влади українська незалежність стала більш придатною альтернативою. Націоналізм не був причиною розпаду імперії. Навпаки, розпад держави відкрив нові можливості для націоналістів і посилив відцентрові тенденції. У Києві, де частка робітничого населення була невеликою, національна демократія стала популярним різновидом революційної політики. Українські партії змогли перетворити Центральну Раду на основний орган революційної влади в регіоні. Вона зацікавила частину інтелігенції та багатьох солдатів із гарнізону, а також селян, яким подобався її радикальний підхід до земельної реформи. Олександр Шульгин, і меншою мірою його брати та сестра, скористалися терміновою потребою у кадрах для роботи в новостворених українських інституціях. Шульгин, раніше невідомий студентський активіст, став політичним лідером завдяки своєму націоналістичному вихованню, риторському таланту та енергійній роботі”.

Читайте про те, як Василь Шульгин намагався адаптувати свої погляди до революційних умов і як це вплинуло на його ставлення до національних конфліктів та політичних трансформацій у книзі “Розділена династія. Родинна історія російського й українського націоналізмів” → https://publishing.localhistory.org.ua/product/rozdilena-dynastiya/

«Року 1948 Івана Гончарука разом з іншими політичними в’язнями з виправно-трудового табору перевели в особливий табір № 5 «Берлаг». Тут були жорсткіші, ніж в інших таборах, умови утримання та праці. Після закінчення терміну ув’язнені зобов’язувалися довічно жити на спецпоселенні.

«Берлаг» містився біля рудних підприємств і вугільних шахт у центральних районах Колими. Ще одна його зона була за 1126 кілометрів від Магадана — в Індігірському районі в Якутії. Він складався з 15 табірних відділень, 20 табірних пунктів і центральної лікарні. Управління спочатку було в селищі Пьострая Дрєсва, згодом його перенесли до Магадана.

«Берлаг» підпорядковувався одночасно ГУЛАГу і державному виробничому тресту «Дальстрой». У 1949 році кількість табірних відділень «Берлагу» збільшили до 19, а табірних пунктів — до 26. Вони дислокувалися у п’яти гірничопромислових управліннях «Дальстрою»: Індігірському, Північному, Південно-Західному, Тенькінському і Західному. Ще два табірні пункти були в Магадані — транзитнопересильний і будівельний. До кінця року кількість осіб, які відбували тут покарання, зросла від 15,5 тисячі до майже 24 тисяч. У 1952 році там перебувало вже 31,5 тисячі в’язнів. Майже половина з них офіційно іменовані «націоналістами». Історик Турганбек Алланіязов підрахував, що українці в різний час становили 45–56 % жителів «Берлагу».

Попри зміни в структурі, «Дальстрой» розширювався. Року 1951 він займав величезну територію: від Якутії до Чукотки, від Охотського і Берингового морів до Північного Льодовитого океану. Його площа становила 3 мільйони квадратних кілометрів — це 1/7 від загальної площі СРСР. У 1953 році «Дальстрой» мав 465 підприємств (серед них 282 промисловиі) і будівництв, тут працювало 325 тисяч осіб. Після смерти Йосипа Сталіна табірну систему ГУЛАГу було реорганізовано. Особливий табір № 5 спочатку передали у відомство УМВС Хабаровського краю, а через рік ліквідували. Усі підрозділи «Берлагу» передали «Севвостлагу». Реорганізація іноді призводила до браку кадрів у сфері обслуговування таборів і їхніх жителів.

Якось у таборі, де сидів Гончарук, потрібен був кухар. На заклик хто піде працювати на кухню, в’язні кивнули на Івана — він хай іде. Ця зміна праці стала для нього вирішальною. У першій половині 1950-х відбулися великі повстання політв’язнів у таборах в Норильську, Воркуті та Кенгірі. Головна вимога бунтарів — переглянути їхні справи і зменшити терміни ув’язнення. Протести придушили силою. Втім влада мусила змінити своє ставлення до репресованих і пішла на поступки.

У листопаді 1955 року Іван Гончарук написав скаргу у Військову колегію Верховного суду СРСР. 17 серпня 1956 року відбувся перегляд його справи. Рішення — «звільнити за недоцільністю подальшого утримання в ув’язненні». Він відсидів 10 років, 7 місяців і 28 днів. У документах вказали, що відбув у рідне село Грудки. Насправді був змушений підписати згоду залишитися жити і працювати на Колимі. Повернення в Україну він чекав ще понад 30 років».

Читайте більше у книзі Лесі Бондарук «Справа Гончарука. Останній розстріляний повстанець» → https://publishing.localhistory.org.ua/product/sprava-goncharuka-ostannij-rozstrilyanyj-povstanecz/

“Що насправді мав солдат Австро-Угорщини: платня, харчі, казарми? Уявімо, що мене призвали на строкову військову службу. Мені видали уніформу, гвинтівку, а що далі? Що я, власне, мав поза цим?“

“На перший погляд здається, що небагато. Солдати Австро-Угорщини перебували на державному утриманні. Вони отримували щоденну платню — шість крейцерів. Сума невелика, але в принципі достатня, щоби прогодувати себе. Окрім грошей, солдатам надавали платню натурою, тобто харчами. Також вони мали забезпечене місце проживання.

У середині ХІХ століття спеціалізованих військових споруд ще було небагато, однак наприкінці століття держава реалізувала масштабну програму будівництва казарм. Тож солдат кінця ХІХ століття майже напевно мешкав уже не в тимчасових приміщеннях чи разом із кіньми, а в спеціально відведеній казармі — за тогочасними мірками з добрими санітарними умовами. До цього процесу долучалася і наука, і нові уявлення про гігієну та здоров’я.

Отже, солдат мав житло, харчування і певне грошове утримання. Так, це було небагато. Але ключове питання з чим порівнювати. Якою була б доля цієї людини, якби вона походила з нижчих верств суспільства й жила, скажімо, в аграрно перенаселеній Галичині? Ймовірно, вона шукала б поденну роботу, перебивалася випадковими заробітками або змушена була б їхати на еміграцію в пошуках кращої долі.

Звісно, система мала свої недоліки. Солдати постійно скаржилися на погану якість і одноманітність харчів, на муштру, великі фізичні навантаження. Але знову ж таки все залежить від точки порівняння. Для дуже бідної людини умови в армії часто були навіть кращими, ніж цивільне життя, хоча й були свої недоліки”.

▶️Більше про щоденний досвід солдатів, національні процеси в умовах імперської армії та про те, як війни ХІХ–ХХ століть впливали на політичне пробудження українців розповів Сергій Чолій, кандидат історичних наук, доцент Київського політехнічного інституту у програмі “Без брому” → https://youtu.be/KGfx6sgPxFI?si=-741pqb_KloBv3Mj

Фото ілюстративне. Солдати австро-угорської армії на відпочинку. Італія, 1914-1918 рор.

1947 року указом Президії Верховної Ради СРСР 1 січня оголосили вихідним днем. 1953-го партійні лідери почали записувати новорічні радіозвернення. А наступного року запровадили ритуал запалення вогнів на “головній ялинці країни” у Кремлі. 

Святкування Нового року мало затьмарити інший день – Різдво, що для "нового ладу" вважали неприйнятним анахронізмом. 

Радянська святковість замислювалася як засіб “прискорення етнічної консолідації та інтеграції народів СРСР”. Типовий сценарій родинного свята зустрічі Нового року, поширений на всій території СРСР теж передбачав інтернаціональне виховання. Грузини, таджики, литовці, молдовани, як і українці, мали на святковому столі обов’язкові страви, слухали новорічне звернення Центрального комітету комуністичної партії Радянського Союзу, загадували бажання під бій московських курантів, стоячи з келихом шампанського. 

Усі дивилися “Блакитний вогник” з виступами переважно російських артистів і активно обговорювали цю передачу кілька днів потому. Дитяче свято під портретом Леніна, з осяяною ялинкою і пакунками цукерок западало глибоко в дитячу душу, стаючи основою лояльності до тоталітарної влади. 

Що ще зробив Радянський Союз, щоб люди полюбили Новий рік – розповідаємо у матеріалі ↓

https://localhistory.org.ua/texts/statti/sotsialna-inzheneriia-radianskogo-novogo-roku/ 

Про Степана Бандеру поза політикою пишуть мало. А провідник ОУН мав багато захоплень. Він напам’ять цитував Святе Письмо і "Слово о полку Ігоревім", попри невисокий зріст, грав у баскетбол і перемагав на змаганнях зі стрибків у висоту. Любив шахи та атлетику — відтискався на одній руці від підлоги, бігав. Часто попри хронічний біль у суглобах — наслідок запалення в дитинстві.

Багато навичок здобув, перебуваючи у Пласті. Влітку плавав, взимку катався на лижах, фотографував і кермував автомобілем, який йому подарували побратими. Одного разу за ніч, потай від влади, облаштував сільську читальню.

117 років тому народився Степан Бандера. У цю дату говоримо про те, яким був очільник націоналістів поза політикою → https://localhistory.org.ua/texts/statti/do-vsogo-zdatnii-stepan-bandera-i-iogo-khobi/

Фото: Степан Бандера з дітьми.

Іван Огієнко, попри те, що він жив у ХХ столітті, — це тип діяча радше зі століття ХІХ: освічений священник, що в нього завдання просвітницькі, а потому й релігійні переважали над власне науковими. Він мав довге 90-літнє життя, що почалося в Брусилові, а закінчилось у Вінніпезі. Однак значно важливіше те, що це було вкрай щільне життя, наповнене найрізноманітнішими посадами, активностями і книжками.

Він став одним із перших, хто почав викладати в університеті українською мовою, самовільно читав курс "Історія української мови". А 1918 року висловився, попри шалений тиск з боку старої професури, за створення кафедри української мови, літератури й історії України.

За дорученням першого міністра освіти УНР Івана Стешенка Огієнко склав короткі правила української мови для шкіл. А потім і сам був міністром освіти — у січні 1919 року. Тоді ж Директорія ухвалила Закон про державну українську мову в УНР, і Огієнко вкотре скликав комісію — врешті погодили правописний кодекс. На посаді він сприяв постанню майбутнього Національного музею. І фактично режисував — як головний уповноважений від Ради Міністрів — дійства, що супроводжували Акт злуки ЗУНР і УНР 22 січня на Софійському майдані.

Непросто визначити, коли саме Огієнко вирішив пов’язати своє життя з Церквою. Але точно відомо, що на початку 1918-го він виступив на Всеукраїнському соборі із закликом створити автокефальну, сиріч самостійну українську Церкву. Від вересня 1919-го до вересня 1922 року, вже в екзилі, очолював Міністерство віросповідань, ставши останнім міністром цієї інституції.

Саме за його каденції богослужіння нарешті відбувалися українською мовою, було започатковано мовні курси для священнослужителів., створено видавництво "Українська автокефальна церква". І вже у Львові 1922 року Огієнко видав український переклад літургії святого Івана Златоуста. 16 березня 1944 року Іларіон став уже митрополитом Холмським і Підляським.

144 роки тому народився Іван Огієнко, історик, мовознавець, церковний діяч. Більше про його життя розповідаємо у матеріалі: https://localhistory.org.ua/texts/statti/buti-ivanom-ogiienkom/

«Знайдені на вікінгських сміттєзвалищах і в ямах уламки кісток із характерними слідами рубання свідчать про те, що м’ясо було популярною частиною раціону. Вікінги їли баранину, козлятину, яловичину і, як видно з усього, над усе любили свинину. Арабські мандрівники на Сході відзначали, наскільки скандинави полюбляють це м’ясо; що підтверджують і міти: саме його подавали загиблим героям у Вальгелл.

Курей розводили заради яєць і м’яса, качок, гусей та інших водоплавних птахів добували на полюванні. Знахідки вузьких м’ясних рожнів вказують на те, що на вечерю подавали щось на зразок шашлику; також були масивніші версії, схожі на списи для м’яса, на яких над вогнем запікали великі шматки. Багато смачного білка давали лось і північний олень, також цінували м’ясо кабана.

Розмаїття у раціон харчування вносили морські ссавці, зокрема тюлені й кити. Ловили багато видів прісноводних і навіть деякі види морських глибоководних риб. На присадибних ділянках вирощували пряні трави, ними присмачували страви. Бджіл розводили заради меду. Із молока корів, овець і кіз готували сири, сироватку та кисломолочні продукти, які, окрім споживання, використовували як замінник соли для зберігання м’яса впродовж зими.

Вони їли дуже смачний ферментований молочний продукт скір [skyr], досі популярний в Ісландії, — густий йогуртоподібний десерт, кислий, проте з легким солодкуватим присмаком (спробуйте, якщо знайдете). У лісах збирали ягоди (додайте їх у скір!), гриби та коренеплоди. На жаль, про те, що саме робили вікінги з усіма цими багатствами, відомо небагато. Не збереглося жодних рунічних рецептів, одначе велика різноманітність страв свідчить про креативність скандинавів на кухні, що не поступалася їх новаторським здібностям у всіх інших сферах.

Їжу запивали елем і медухою. І те, і те пили з рогів або кухлів, шкіряних чи дерев’яних. Іноді звичай велів одним махом осушити посудину, але в текстах також є чимало згадок про традицію передавати ріг по колу. У пізній епосі вікінгів з’явилися описи людей, які пили, попередньо «осінивши» чашу знаком молота, так частуючи Тора, — мабуть, то була їхня досадлива реакція на християнське осінення хрестом. Із безалкогольних напоїв пили молоко і напевно джерельну воду (там, де вона була доступна).

Із нагоди особливих подій пили beor — попри співзвучну назву, то було не пиво (beer), а солодкий напій на кшталт фруктового вина, який розливали в маленькі кухлі. Вживали й дуже міцне питво. Мандрівники з Арабського халіфату бачили, як вікінги пили явно алкогольний напій невідомого складу й невідомо з чого виготовлений, який в арабському тексті зветься набіз (набід, nabīdh). Після одного-двох кухлів напою люди починали похитуватися.

Один такий мандрівник спостерігав, як на похороні воєначальника, що був, певно, винятковою подією в багатьох аспектах, люди пили 10 днів поспіль, а дехто так і помирав із кухлем у руках. Схоже, що подорожанин не перебільшував».

Про харчові звички вікінгів читайте у книзі «Діти Ясена та В’яза. Історія вікінгів» Ніла Прайса → https://publishing.localhistory.org.ua/product/dity-yasena-ta-vyaza-istoriya-vikingiv/

Фото ілюстративне.

«Світло і пломінь» розповідає про малознаний з української перспективи період нашої історії — від міжкоролів’я 1733-го до третього поділу Речі Посполитої 1795 року, який часто залишається у тіні Гетьманщини та націєтворення ХІХ століття.

Особливу увагу автор приділяє Правобережній Україні, яка у XVIII столітті стала ареною реформ, демографічного зростання та соціальних і релігійних трансформацій.

Для українського читача ця книжка — спонука переосмислити Річ Посполиту як частину власної історії. А врешті жодна чесна відповідь на запитання «Чому українці не росіяни?» не може оминути нашого місця у цій державі.

▶️ Більше про книгу «Світло і пломінь» Річарда Баттервіка розповідає доктор історичних наук Віталій Михайловський.

Замовляйте видання на сайті «Локальної історії»: https://publishing.localhistory.org.ua/product/svitlo-i-plomin-rich-pospolyta-1733-1795/