Радомир Мокрик разом з “Локальною історією” долучаються до збору на евакуаційний транспорт для підрозділу ГУР. Наша мета – 100 000 грн.

За донат від 200 гривень ви автоматично берете участь у розіграші двох книжкових комплектів.

📚Комплект від Радомира Мокрика: книги “Бунт проти імперії” та “Чеські історії ХХ століття” з автографами автора.

📚Комплект від “Локальної історії”: Максим Беспалов “У пошуках Єви” (з автографом), Радомир Мокрик “Культурна колонізація” (з автографом) та примірник книги Алана Олпорта “Демобілізовані” із львівської презентації з автографами Сашка Буля, Андрія Жолоба та Юрка Вовкогона.

Умови участі:
— донат від 200 грн.
— у коментарі до платежу вкажіть ваш нік у соцмережах (Facebook або Instagram).

❗️Збір триватиме до 10.01. Після завершення ми оголосимо переможців.

👉Посилання на банку: https://send.monobank.ua/jar/9TrngB4MvA

Долучайтеся та поширюйте збір! Підтримаймо тих, хто боронить наші життя🙌🏻

“На еміграції Василь Шульгин захопився Беніто Муссоліні та називав себе «російським фашистом». Попри всю цю запальну риторику, Шульгин ніколи не відстоював насильства та грабежів як політичну стратегію. Підтримуючи військову диктатуру задля відновлення порядку в зруйнованій війною сільській місцевості, він вважав її тільки тимчасовим варіантом. Шульгин тужив за відновленням напівконституційної монархії за зразком Столипіна, а не за новим, необмеженим авторитаризмом. Врешті він був занадто легітимістським і консервативним, як на справжнього (прото-)фашиста.

Хоча Шульгини виявили здатність адаптувати свої політичні практики до революційних обставин та громадянської війни, їхня програма була недостатньо гнучкою. Ідеологія, орієнтована на приватну власність, історично законні ієрархії та єдність держави, була продуктом відносно спокійного пізньоімперського періоду. У час, коли будь-якій політичній силі потрібно було завоювати революційних селян та бунтівних солдатів, їм не вдалося перетягти маси на свій бік.

Перша світова війна та розпад Російської імперії поглибили наявні політичні напруження, включно з конфліктом між російським і українським націоналізмом. Василь Шульгин, відчуваючи відчай через імперську бюрократію, шукав союз із лібералами у національно-демократичному Прогресивному блоці й навіть допускав відмову від монархії задля підтримки військових зусиль Росії. Згодом він вдавався до поляризаційної риторики проти українських націоналістів і нібито єврейських більшовиків.

Олександр Шульгин та інші українські активісти відмовилися від свого традиційного федералізму, коли через розпад царської влади українська незалежність стала більш придатною альтернативою. Націоналізм не був причиною розпаду імперії. Навпаки, розпад держави відкрив нові можливості для націоналістів і посилив відцентрові тенденції. У Києві, де частка робітничого населення була невеликою, національна демократія стала популярним різновидом революційної політики. Українські партії змогли перетворити Центральну Раду на основний орган революційної влади в регіоні. Вона зацікавила частину інтелігенції та багатьох солдатів із гарнізону, а також селян, яким подобався її радикальний підхід до земельної реформи. Олександр Шульгин, і меншою мірою його брати та сестра, скористалися терміновою потребою у кадрах для роботи в новостворених українських інституціях. Шульгин, раніше невідомий студентський активіст, став політичним лідером завдяки своєму націоналістичному вихованню, риторському таланту та енергійній роботі”.

Читайте про те, як Василь Шульгин намагався адаптувати свої погляди до революційних умов і як це вплинуло на його ставлення до національних конфліктів та політичних трансформацій у книзі “Розділена династія. Родинна історія російського й українського націоналізмів” → https://publishing.localhistory.org.ua/product/rozdilena-dynastiya/

«Року 1948 Івана Гончарука разом з іншими політичними в’язнями з виправно-трудового табору перевели в особливий табір № 5 «Берлаг». Тут були жорсткіші, ніж в інших таборах, умови утримання та праці. Після закінчення терміну ув’язнені зобов’язувалися довічно жити на спецпоселенні.

«Берлаг» містився біля рудних підприємств і вугільних шахт у центральних районах Колими. Ще одна його зона була за 1126 кілометрів від Магадана — в Індігірському районі в Якутії. Він складався з 15 табірних відділень, 20 табірних пунктів і центральної лікарні. Управління спочатку було в селищі Пьострая Дрєсва, згодом його перенесли до Магадана.

«Берлаг» підпорядковувався одночасно ГУЛАГу і державному виробничому тресту «Дальстрой». У 1949 році кількість табірних відділень «Берлагу» збільшили до 19, а табірних пунктів — до 26. Вони дислокувалися у п’яти гірничопромислових управліннях «Дальстрою»: Індігірському, Північному, Південно-Західному, Тенькінському і Західному. Ще два табірні пункти були в Магадані — транзитнопересильний і будівельний. До кінця року кількість осіб, які відбували тут покарання, зросла від 15,5 тисячі до майже 24 тисяч. У 1952 році там перебувало вже 31,5 тисячі в’язнів. Майже половина з них офіційно іменовані «націоналістами». Історик Турганбек Алланіязов підрахував, що українці в різний час становили 45–56 % жителів «Берлагу».

Попри зміни в структурі, «Дальстрой» розширювався. Року 1951 він займав величезну територію: від Якутії до Чукотки, від Охотського і Берингового морів до Північного Льодовитого океану. Його площа становила 3 мільйони квадратних кілометрів — це 1/7 від загальної площі СРСР. У 1953 році «Дальстрой» мав 465 підприємств (серед них 282 промисловиі) і будівництв, тут працювало 325 тисяч осіб. Після смерти Йосипа Сталіна табірну систему ГУЛАГу було реорганізовано. Особливий табір № 5 спочатку передали у відомство УМВС Хабаровського краю, а через рік ліквідували. Усі підрозділи «Берлагу» передали «Севвостлагу». Реорганізація іноді призводила до браку кадрів у сфері обслуговування таборів і їхніх жителів.

Якось у таборі, де сидів Гончарук, потрібен був кухар. На заклик хто піде працювати на кухню, в’язні кивнули на Івана — він хай іде. Ця зміна праці стала для нього вирішальною. У першій половині 1950-х відбулися великі повстання політв’язнів у таборах в Норильську, Воркуті та Кенгірі. Головна вимога бунтарів — переглянути їхні справи і зменшити терміни ув’язнення. Протести придушили силою. Втім влада мусила змінити своє ставлення до репресованих і пішла на поступки.

У листопаді 1955 року Іван Гончарук написав скаргу у Військову колегію Верховного суду СРСР. 17 серпня 1956 року відбувся перегляд його справи. Рішення — «звільнити за недоцільністю подальшого утримання в ув’язненні». Він відсидів 10 років, 7 місяців і 28 днів. У документах вказали, що відбув у рідне село Грудки. Насправді був змушений підписати згоду залишитися жити і працювати на Колимі. Повернення в Україну він чекав ще понад 30 років».

Читайте більше у книзі Лесі Бондарук «Справа Гончарука. Останній розстріляний повстанець» → https://publishing.localhistory.org.ua/product/sprava-goncharuka-ostannij-rozstrilyanyj-povstanecz/